ИНСТРУКТИВНО-ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ МАТЕРИАЛ В СИСТЕМЕ ФОРМИРОВАНИЯ МАСТЕРСТВА КЛАРНЕТИСТА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, визначаються його мета і зав­дання, висвітлюються об’єкт і предмет, характеризуються наукова новизна і мето­дологічні передумови.

Розділ 1 – “Віртуозність виконавства на кларнеті в історико-сти­­ль­о­во­му аспекті” містить три підрозділи. В підрозділі 1.1. “Історичні передумови клар­­нетної техніки і концепція віртуозної гри на сучасному етапі” клю­чо­вим поняттям виступає термін “віртуозна техніка гри на кларнеті”. Вір­ту­оз­ність завжди існувала в музиці всіх держав і народів, незалежно від інструмента (чи голосу), в тому вихідному значенні, яке обумовлене етимологією слова.  По­няття “віртуозність” визначає “доблесть, сміливість” (італійський термін  virtuoso – від латинського virtus, що визначає  “сила, мужність, талант”). Таке ко­ре­неве значення слова зумовлене моральною якістю виявлення професійних на­вичок в музиці, яка усвідомлюється як “віртуозна”. Аналіз творів різних іс­то­рич­них етапів, які вміщують в себе показники вищої майстерності гри на клар­не­ті,  дозволяють констатувати  деякі попередні висновки.

          По-перше, проявлення віртуозних якостей кларнета мають принципові  від­міни в стилістичних пластах різних історичних епох. В музиці віденських класиків можливості кларнета не були ще освоєні в повній мірі. Інструмент набуває значного розповсюдження тільки у другій половині ХVІІІ століття, точ­ні­ше, від 1768-го року. В цьому плані класичний стиль був реалізований в твор­чості В.Моцарта (1788 р. – Квінтет для кларнета і струнного квартету, 1791 р. – Концерт Ля мажор), Л.Шпора, К.М.Вебера, хоч в жанрах оперного та симфонічного мистецтва ці автори репрезентують різні стильові тенденції – класицизм і романтизм. Класицизм як стиль в галузі гри на кларнеті ви­зна­ча­ється контрастами моторно-пасажної техніки. Романтичні принципи віртуозної гри на кларнеті  вимальовуються у сучасників Л.Шпора, К.М.Вебера та інших композиторів, які розширюють технічні можливості інструмента за ра­хунок прийнятої в естетиці романтизму гіперболізації в демонструванні адек­ват­них та неадекватних в природі інструмента засобів вираження. В техніці гри на кларнеті – це максимальне зближення регістрових і технічних можливостей клар­нета з виразністю скрипки. Відповідно, поряд з традиційною пальцевою тех­нікою навантаження здобуває дихальний апарат: напряг губ, артикуляція язи­ка, які забезпечують звучання “незручних” нот у дуже високому регістрі  (“до” четвертої октави). Нарешті, в ХХ столітті віртуозний характер виконання обу­мовлюється ефектами перемінності ритмічних рисунків, аметричних струк­тур та ін.

          По-друге, саме пальцева техніка кларнетиста виступає основою вір­ту­оз­нос­ті, як стрижневий, базовий момент по відношенню до інших компонентів тех­ні­ки. Це спостереження обґрунтовує наш підвищений інтерес до інст­рук­тив­но-ху­дожнього матеріалу, накопиченого в репертуарі кларнетистів, а також стало при­чиною, яка спонукала автора дисертаційного дослідження до складан­ня трьох збірок етюдів композиторів ХІХ-ХХ століть, спрямованих на розвиток  тра­диційних видів техніки та штрихів.

По-третє, класифікація технічних ознак гри на кларнеті відкриває перс­пек­­тиви розвитку інструментальної віртуозності як взаємодії специфічних і не­спе­цифічних видів техніки в галузі мистецтва гри на кларнеті. Тим самим ви­ни­кає усвідомлення комплексного характеру професійних навичок інстру­мен­та­ліста академічної школи. Кларнет як академічний в своїй основі інструмент в ХХ столітті еволюціонував у напрямі активного використання в нетрадиційних для нього сферах  -  в творах популярної, джазової, авангардної музики, в  зв’я­з­­­ку з чим відбувається розширення палітри технічних засобів. Особливо треба підкреслити значущість пуантилістичних прийомів незалежно від впливу му­зи­ки А.Веберна. Техніка стрибків в швидкому темпі складає значну частину спе­ціальних занять в підготовці концертного репертуару кларнетиста. Технічні впра­ви спрямовані на створення ефекту удаваного багатоголосся в партії клар­не­та за допомогою з’єднання пальцевої гри з технікою рухів губ та язика. Джа­зо­ва хвиля привнесла до мистецтва виконання кантилени на кларнеті нову зв’яз­­ність, яка нагадує вокальне “portamento” та інші позичені з інстру­мен­таль­ної музики прийоми. Історія віртуозності у виконавстві на кларнеті від­різ­ня­ється від історії віртуозного виконання на інших інструментах (наприклад, на скрип­ці), які сформувалися в результаті перетворення народного прототипу та збе­регли академічну якість у взаємодії технік та різних засобів інтонування в мис­тецтві ХХ століття.

          По-четверте, підкреслимо принципове суміщення в музиці ХХ століття при­йомів віртуозної гри, запозичених з різних виконавських сфер. Головною від­знакою стає ритмічна складність виконавства, яка протистоїть простоті  руху рів­ними тривалостями часів класицизму. Готовність кларнетиста до ритмічних пере­групувань, до усвідомлення закономірностей в зміні ритмічних схем в тво­рі – це показник нової хвилі у розвитку віртуозної гри на кларнеті.

          Підрозділ 1.2. “Удосконалення інструментально-технічної осна­ще­нос­ті як чинник виконавської майстерності кларнетиста” присвячено проблемі ви­хо­вання технічної майстерності виконавця, яка становить одну з найбільш важ­ливих проблем музичної педагогіки. Узагальнені дані практики, відзначена до­цільність поступового залучення всієї сукупності технічних засобів ви­ра­жен­ня у вихованні особистості майбутнього артиста і педагога. Цей підхід має тео­ре­тичні  аспекти і конкретно-методичні результати в розробках, а саме:

1.    вивчення загально-виконавських основ мистецтва кларнетиста в по­рів­нян­ні з інструментально-артистичними навичками в інших спеціалізаціях з метою використання виконавського досвіду в конкретизації творчої ді­я­ль­­­ності кларнетиста;

2.    узагальнення виконавських засобів гри на кларнеті в процесі оволодіння май­стерністю з домінуючою увагою до пальцевої рухливості;

3.    розробка методик удосконалення техніки кларнетиста як похідної від кон­цепції виконавства  - “розкріпачення” моторно-рушійної активності  в про­цесі  здобуття музично-художньої виразності;

4.    підкреслення ролі моторно-рушійних навичок в музично-творчому про­цесі.

          Методологічною базою цих положень є визначення речової семантики в інто­на­ційній концепції Б.Асаф’єва, якій властиве особливе ставлення до ви­ко­нав­ства в системі музичного мистецтва.

          Підсумовуючи результати зроблених аналізів науково-методичної лі­те­ра­тури, присвяченої проблемам техніки гри на кларнеті і розвитку інстру­мен­таль­но-ігрових навичок в цілому, підкреслимо важливі для нас положення:

·       психологія ігрової діяльності визначає методичні та методологічні пере­д­у­мови теорії виконавства на кларнеті. Зокрема, елементарний і базовий прин­цип поступового освоєння складних рушійних пальцевих позицій  зна­ходить своє відбиття в суто практичній сфері і проявляє себе на рівні стиль­ових розмежувань: від віртуозності окремої фігури виразності до “кас­каду” складних пасажів і поліритмічних поєднань в швидкому темпі. Пси­хологія індивідуальних навичок в процесі їх засвоєння має історичну проек­цію ускладнення технічних прийомів гри на кларнеті від ХVІІІ до ХХ століття;

·       методичні установки на концентрацію уваги виконавця на найбільш тех­ніч­но ускладнених місцях (і, тим самим, на найбільш художньо яск­ра­вих моментах виконання) припускає особливого роду багатоплановість ро­зуміння творів, в яких драматургія композиції корегується ви­ко­нав­сь­кою драматургією. Остання визначає значну кількісну перевагу вико­нав­сь­кої роботи в процесі підготовки технічно складних елементів твору. Для слухачів ця технологія підготовки обертається напругою емоційного сприй­­няття музики в найбільш драматургічно навантажених фрагментах  виступу;

·       сукупний артистичний досвід виконавців на інших інструментах, в знач­ній мірі і досвід вокалістів, складає резерв технічного і виразного зба­га­чен­ня досвіду кларнетиста-віртуоза. Більш за це, віртуозна робота клар­не­тиста як виконавця-інструменталіста, яка включає в себе  багатство імпро­візаційно-комбінаторних рішень, має принципову спорідненість з ар­тистизмом композиторської діяльності.

         В підрозділі 1.3. “Дослідження інструктивно-художніх матеріалів для кларнета. Теоретичне обгрунтування необхідності нових збірок етюдів” осяг­нуті питання вивчення специфіки кларнетного інструменталізму в ракурсі вті­лення технічної свободи виконання, яка потребує високоорганізованих зусиль для оволодіння віртуозними навичками. В основі формування му­зи­кан­та­-професіонала знаходиться системний підбір інструктивного етюдного ма­те­рі­алу як ряду ступенів набуття майстерності. Індивідуальний шлях ста­нов­лен­ня техніки музиканта стисло повторює історичні етапи розвитку інстру­мен­таль­ного мистецтва. Етюди для скрипки та віолончелі Р.Крейцера, П.Роде, Д.Поп­пера та ін. подібно фортепіанним опусам Ф.Шопена, Ф.Ліста, О.Скрябіна вно­сили нові прийоми багатоголосної і швидкої гри в суто кантиленні мож­ли­вос­ті інструмента. Створення етюдів було стимульовано жорсткими нормами іс­­то­ри­ко-стилістичних умов універсалізації окремих інструментів і техніки гри на них. У композиторів-романтиків етюд став художнім твором, який вони трак­тували як яскраву концертну п’єсу чи як мініатюру типу прелюдії. Та все ж у ХХ столітті, особливо у другій його половині, жанр етюду відходить на дру­гий план. На перший план висувається ідея створення технічно складної п’є­си як деякого експерименту у вигляді незвичної фактури, ритміки, ін­то­на­цій­ного наповнення. Такими є етюди композиторів-авангардистів 1950-1970-х ро­ків, котрі опановували нові технічні засоби звуковидобування, і, в особ­ли­вос­ті, в так званій “технічній” музиці (твори В.Котонського, П.Шеффера, П.Анрі, К.Пенде­рецького та ін.).

         В цьому контексті етюдна література для кларнета в середині ХХ століття спів­падає з періодом відродження етюдного жанру в його багатоаспектній трак­­­­­товці. Актуальність етюдної літератури для кларнета визначається без­пе­рер­в­но зростаючим рівнем складності техніки, становленням нових її видів, які по­винні бути засвоєними в навчальному процесі і в професійній діяльності му­зи­канта. І знову, як це вже відбувалося в минулому столітті, приклад інших інструментальних шкіл, особливо тих, які мають репутацію “інструментально-уні­версальних”, дають перспективи розвитку жанру етюду в сфері мистецтва ви­конавства на кларнеті.

         Збірки етюдів для кларнета зорієнтовані на академічну класику і тех­ніч­ний універсалізм. В більшій мірі, ніж фортепіано, кларнет співпадає з новими сти­лістичними тяжіннями ХХ століття, мабуть, тому, що історична “моло­дість” цього інструмента надавала можливості його кардинального пере­ус­ві­дом­лення  в минулому столітті та на рубежі  ХХІ століття.

         Кларнет набув популярності і в джазовому виконавстві. Його блискучі кон­цертні можливості в інтерпретації джазових композицій потребують дос­ко­на­лості, технічно-віртуозної, академічної в своїй основі підготовки. Видатний ком­позитор ХХ століття І.Стравинський широко використовував видатні вір­ту­оз­ні можливості кларнета, поєднуючи універсалізм кларнета з енергією джа­зо­во­го кларнетного staccato. 

         Професійний підхід до техніко-професійної озброєності кларнетиста стає особ­ливо актуальним в зв’язку з розширенням художніх задач виконавців і по­тре­бою навчання висококваліфікованих інструменталістів, які були б здатні  ці задачі розв’язувати.

         Аналіз збірок етюдів видатних музикантів-виконавців, а також особистий

 досвід роботи автора над етюдним матеріалом дозволяє зробити деякі висновки:

         – названі збірки складають “золотий фонд” технічного озброєння педагогів, студентів, концертуючих музикантів;

          – потреби виконавства, техніко-стилістична “енциклопедичність” су­час­но­го музиканта потребують додаткових зусиль, спрямованих на концентрацію ува­ги в оволодінні технічною літературою та її системному впровадженні у нав­­­чальний процес.

           Автор даного дослідження пропонує нові збірки етюдів для кларнета, скла­дені для розширення технічного та стилістичного діапазону виконавської май­стерності молодих музикантів. Принципом побудови в створених збірках є фор­мування моделей “ідеальної гри” кларнетиста в його всебічно-технічній під­го­товленості відповідно потребам гри творів репертуару для кларнета, визнаних в якос­ті ідеальних моделей кларнетних композицій.

           Збірки апробовані в 10 музичних училищах України і за кордоном (Ізра­їль). Загальною є думка про безумовну корисність запропонованого матеріалу  в оволодінні різними видами техніки і штрихів, прискорення темпів в процесі нав­чан­ня і молодих музикантів, і досвідчених професіоналів. Надзвичайно зручно до­бирати необхідний матеріал для вивчення різних типів техніки учням з різним рів­нем підготовки.

           Збірка № 1 призначена для розвитку різних типів техніки і штрихів. Вона вмі­щує 30 етюдів на гамоподібні (№№ 27-30), хроматичні (№№ 5-8), арпед­жо­ва­ні рухи (№№ 18-21), на інтервальну техніку (№№ 14-17), на різноманітні арти­ку­ляційні прийоми: стаккато (№№ 9-13), легато (№№ 1-4), на змішані види тех­ні­ки (№№ 22-26).

           До збірки № 2 увійшли 30 етюдів  на мішані, складні розміри та незвичні гру­пі­ровки (№№ 24-30), на повторення мелодико-ритмічних фраз та на ре­пе­ти­ції (№№ 1-10),  на техніку виконання мелізмів (№№ 17-23), на виконання пунк­тир­них ритмів (№№ 11-16).

           Збірка № 3 містить 20 етюдів на різноманітні види техніки і штрихи в склад­них для виконання на кларнеті тональностях.

           В створених нами методичних розробках виділяємо “опорний комплекс” ре­пер­туару – це етюди К.Клозе, Б.Дікова, Л.Відемана, Й.Мюллера, Р.Штарка. Що ж відносно методичних позицій,  які  здатні спрямувати роботу педагога, то не­обхідно підкреслити наступні особливості вивчення етюдів запро­по­но­ва­них збірок:

           по-перше, доцільно будувати розподіл пальцевого навантаження з урахуванням  фізичних можливостей конкретного виконавця;

           по-друге, необхідно зосереджувати увагу на вміння працювати над нотним текстом без озвучування, тобто розвивати тактильні відчуття і направляти внутріш­ній слух на контролювання рухів пальців;

           по-третє, має сенс строго витримувати репетиційну стратегію, посту­по­во нарощувати технічне і змістовно-емоційне навантаження гри заради впев­не­но­го і вільного проявлення технічної досконалості виконавця.

          Якщо методично узагальнити ідеї музикантів різних шкіл і напрямів, то ви­яв­ляється їх спрямованість до єдиної мети: вірно і швидко вивчити етюд та  за­к­ріпити засвоєний в ньому вид техніки. Відповідь на це питання потребує вив­чення надзвичайно широкого кола проблем. З них можуть бути виділеними такі:

– художня самодостатність та інструктивна доцільність етюдів;

– стилістична спрямованість технічних умінь, заради яких створюються етюди, органічність технічного оснащення в репертуарі виконавця.

                    Останній пункт ми вважаємо ключовим, детермінуючим перше положення.

                    В Одеській державній музичній академії імені А.В.Нежданової автором ди­сертаційного дослідження була зроблена спроба дослідити процес роботи сту­дента над етюдами та з’ясувати, який методичний підхід дає найкращі ре­зуль­тати. При цьому вперше в Україні були розроблені та апробовані анкети, в яких зафіксований процес роботи студента над етюдом. В доборі етюдів ми спи­­рались на індивідуальні виконавські можливості студентів, роблячи акцент на складні для них види техніки та штрихів. Для цієї програми вико­рис­то­ву­ва­лися три збірки етюдів, складених автором дисертаційної роботи. Аналіз етюдів для кларнета, які увійшли в збірки та які репрезентують досягнення в галузі ін­ст­ру­ментального виконавства в цілому  і, перш за все, підкреслюють мелодійну при­роду кларнета, дозволяє зробити деякі висновки:

– пальцева побіжність (швидкість) як основа технічної підготовки інструменталіста в грі на кларнеті органічно пов’язана з кантиленністю і потребує суто індивідуального підходу в розробці методики оволодіння етюдними труднощами гри;

– багатство штрихів в кларнетних етюдах робить необхідним поповнення інструктивно-художніх розробок, які відбивають стильові перетворення  від ХVІІІ до ХХ-початку ХХІ століть;

– досвід конкретної виконавської школи, в тому числі школи, яка сформувалася на кафедрі духових та ударних інструментів в Одеській державній музичній академії імені А.В.Нежданової, має реалізацію в оригінальній систематизації інструктивно-художніх матеріалів: різні види техніки в їх стильовому  проявленні.

          Опис експериментальної апробації сформованих нами збірок етюдів і вив­чення методичних засобів засвоєння накопичених прийомів створюють спе­ці­альну галузь узагальнень, які викладені у другому розділі дисертаційного дос­лід­ження.

          Розділ 2 – “Аналіз технічних проблем кларнетиста-віртуоза в напра­в­ле­ності на репертуар вищої виконавської майстерності” складається з трьох підрозділів.

          Підрозділ 2.1. “Інструктивні етюди як засіб оволодіння віртуозною тех­нікою в експериментальній роботі кафедри духових та ударних інстру­мен­тів Одеської державної музичної академії імені А.В.Нежданової” харак­те­ризує специфіку методичних та методологічних установок провідних спе­ці­а­ліс­тів кафедри духових і ударних інструментів, яка обумовлена тим, що ке­рів­ниц­тво нею здійснює один з найвидатніших виконавців і педагогів України К.Е.Мюль­берг – заслужений діяч мистецтв України, професор, кандидат мис­тецт­вознавства, автор багатьох досліджень в галузі питань педагогіки та виконавства.

          З ініціативи професора К.Е.Мюльберга професійні спостереження автора даного дослідження були апробовані експериментально. Методичний вибір виз­на­чив роботу над творами авторів, які мають переваги в тому, що засвоєння за­кла­дених в цих творах прийомів може гарантувати оволодіння вищим ступенем тех­ніки виконавства на кларнеті. Це підтверджують результати виступів наших вихованців на конкурсах національного і міжнародного значень.

          Підбиваючи підсумки роботи над матеріалом збірок та його втіленням в практику підготовки студентів, акцентуємо такі положення:

          – в збірках доцільно відбирати по 5-7 варіантів етюдів в направленості від простого до складного по кожному виду техніки і штрихів. При такому роз­мі­щенні матеріалу з’являється можливість добору етюдів спеціально для мо­ло­дих музикантів і музикантів-професіоналів;

          – пропонуємо для гармонічного технічного розвитку спеціалістів-клар­не­тис­тів не затримуватися на одному виді техніки чи штрихів при підготовці, так як існують закономірності формування комплексності навичок і психології засво­єння труднощів гри. Необхідна установка на різносторонній характер тех­ніч­ного розвитку, вміння  “бути в формі” в необхідний момент, що викликає ін­тен­сивність засвоювання  нових  навичок  і вмінь;

            – музиканту-кларнетисту, який часто знаходиться в режимі подолання труд­нощів в учбовій, концертній, оркестровій діяльності, необхідно установити для себе індивідуальний графік роботи, зміст якого – в винятковій гнучкості тренування, в вірному доборі  предмету і мети.  Ми не уявляємо собі звучання сим­фонічних, духових, народних, джазових ансамблів без участі в них клар­не­та, незамінного за різноманітністю тембрів, діапазону, яскравості звучання, мож­ливостям нюансіровки в співвіднесенні з іншими дерев’яними духовими ін­стру­ментами. А це все – стилістично самостійні якості виконавства, підготовка до якого потребує особливого режиму роботи і добору для цієї роботи від­по­від­ного етюдного матеріалу. Невипадково сучасна музична наука і, головне, твор­ча практика свідчать: етюди звичайно мають метою розвиток ряду технічних на­вичок – спеціальних в кожному окремому творі  чи синтезу різних типів тех­ні­ки в одному етюді як в “малій технічній енциклопедії” на зразок фор­те­пі­ан­них  етюдів  Ф.Ліста.

        Підрозділ 2.2. – “Характерні види техніки в творах класицизму і ро­ман­тизму” узагальнює відомості про твори таких видатних композиторів, як В.Моцарт, Л.Шпор, К.Вебер, Дж.Россіні та ін. Підрозділ включає аналіз творів клар­нетного репертуару, створених наприкінці ХVІІІ – в першій третині ХІХ сто­ліття, хоч в загально-художньому і музично-творчому відношенні даний період набув жорсткого розмежування змінами в художній свідомості, яка відбулася на початку століття.

        Приймаючи до уваги “юність” кларнета, який до 1820-го року досяг лише кіль­кох десятків років художнього буття, виконавці не можуть ігнорувати факт істо­ричного “злиття” даного інструмента в композиторському та ви­ко­нав­сь­ко­му аспектах, його використання в класичному та романтичному стилях. Клар­нет чудово втілював звучність, яка стала відмітною рисою віденської школи цього періоду: оркестрова по своїй суті динамічна шкала в зміні crescendo-diminuendo. Динамічний оркестр віденської школи в творчості К.М.Вебера  сво­їм тембровим колоритом випереджає романтичний оркестр Р.Вагнера. Але ж у тво­рах Р.Шумана, Й.Брамса у другій половині століття відбувається відхід від ваг­нерівської колористики та наближення до динамічних оркестральних прин­ци­пів віденської школи. Зроблене історичне посилання дозволяє з особливою ува­гою ставитися до ідеї поступової зміни класицизму романтизмом, більш за те, до збереження в межах «помірного романтизму» «преднеокласицизму» Й.Брам­са і класицистської стилістики. Активність тембру кларнета в розвитку інстру­ментального мислення багато в чому спонукала “континуальність” інстру­ментально-оркестральних та інструментально-концертних показників від пері­оду високого класицизму до мендельсонівського “помірного” романтизму.  Більш за те, кларнетна творчість знаменує собою етап стильових переорієнтацій від класицизму до романтизму в музиці концертного типу, і даний інструмент в жан­рі концерта стає менш  ангажованим від середини до кінця ХІХ століття.

        Як виявили зроблені аналізи, кларнетна техніка періоду, що охоплює приб­лизно половину століття (1770-1820-ті роки), орієнтована на єдність трьох основних штрихів, які визначають специфіку гри на цьому інструменті: legato, staccato, detashe. З запропонованого історичного огляду випливає, що феномен кон­цертної трактовки кларнета з художньою апробацією в композиторській твор­чості  В.Моцарта, Л.Шпора, К.М.Вебера та їх сучасників склався в пору піз­нього класицизму – раннього романтизму. В збірках етюдів, які ми ре­ко­мен­ду­ємо, більш 70% матеріалу підкорене,  природно,  вказаним  базовим техніко-штри­ховим показникам майстерності кларнетиста. Вказані позиції, вихідним положенням яких є “наслідування оперному вокалу” (legato), а інструментальну рухливість втілюють два інших штрихи, охоплює весь інструктивний матеріал в збір­ках, зроблених автором дисертаційного дослідження. В них втілені сти­ліс­тич­ні основи майстерності кларнетиста, які створюють вихідну точку і обу­мов­люють сам розвиток мистецтва гри на кларнеті.

        Підрозділ 2.3. – “Кларнетний репертуар в ХХ столітті і сучасність” – роз­виває позиції історико-стилістичних оцінок техніки гри на кларнеті, на­ве­дені в підрозділі 2.2.

        Концертно-віртуозне проявлення кларнетного інструменталізму у другій половині ХІХ століття поступається оркестрально-сольному використанню цьо­го інструмента майже виключно в мелодійно-“співацькому” відбитті. На­при­кінці ХІХ століття в нових умовах художньо-стильового становлення мо­дерна (від 1870-х років за Г.Адлером) віртуозні можливості кларнета виявилися знову замовленими. Подібне “відродження кларнетного техніцизму” від­бу­валося за різними напрямами. Це й хвиля “раннього неокласицизму” німецької школи в творчості М.Регера, Р.Штрауса, і стилістика французького ім­пресіонізму-сим­во­лізму-фовізму (від К.Дебюссі до М.Равеля і І.Стравинського), на­решті, це джазове мистецтво, яке породило в епоху свінгу і бі-бопу ори­гінальний “пуантилізм”, з охопленням в пасажах стрибками різних регістрів. Жанр концерту як осереддя віртуозних проявлень кларнетної інстру­ментальності не посідає такого привілейованого положення, як у часи Моцарта-Вебера. Проте, інші жанри, в тому числі, жанри рапсодії, сонати, варіації та ін., для кларнета-соло або в ансамблі з фортепіано чи іншими інструментами на­пов­нюються воістину віртуозно-технічними показниками кларнетної гри.

        В наших аналізах представлені твори вищої виконавської майстерності пер­шої і другої половини ХХ століття, які були створені авторами різних шкіл та напрямів. Це твори К.Дебюссі, І.Стравинського, Т.Олаха, Е.Денисова, Ш.Давидова, Л.Колодуба, Б.Чайковського та ін. Аналіз цих творів, апробованих ус­пішним виконавством музикантів самого високого рівня, продемонстрував пев­ні технічні настанови, відмінні від кларнетного техніцизму  кінця ХVІІІ-першої третини ХІХ століття. Перш за все, показово, що базовими залишаються техніко-штрихові показники, відпрацьовані у своїх якостях в попередні часи. Одно­часно з’являються особливого роду ускладнення, які походять від рито­рики мелізмів старовинної традиції і нова техніка гри складних ритмічних ри­сунків. Існує також об’єктивна психологічна складність прийняття незвичних для професіоналів установок майстерності, пов’язаних із стильовими проти­річчями модерна-авангарда ХХ століття у відношенні до розуміння класики минулих епох. Відповідно, при засвоєнні стильового пласта кларнетного репертуару вищої технічної майстерності музики ХХ століття музиканти в за­про­понованих нами етюдах орієнтовані на психологічну готовність до набуття нових якостей гри.

        Зазначені стильові новації віртуозної техніки зібрані нами в збірці етюдів № 3. В ній чимале місце займають вправи на багатознакові тональності, що  від­повідає психології мистецтва ХХ століття. Зіставлення тональностей з не­чис­ленними ключовими знаками та вказаних тональностей складного типу створює характерну техніку інтелектуальної рухливості, яка формує новий тип артистичної особистості, схильної до інтелектуально-комбінаторної діяльності.

У Висновках підведені підсумки дослідження і сформульовані основні положення, які стали результатом роботи:

        Аналіз літератури з галузі історії та теорії кларнетної гри в зіставленні з даними досвіду інструментального мистецтва в цілому, наведений в Розділі 1 дисертації, дозволив сформулювати положення про технічну озброєність кларнетиста, його віртуозні можливості  як відбиття ідей культури та стильових настанов конкретного часового історичного етапу. Базою для такого висновку став аналіз етимології слів “віртуоз”, “віртуозність”, в яких сконцентрований  колективний досвід музикантів. Таке формулювання змісту творчої акції складає досягнення постренесансної Європи, коли “подвиг знання – подвиг творчості” набув соціально-культурної ваги не менш, ніж подвиг Віри чи військовий подвиг в традиційному значенні. Явище віртуозної гри на кларнеті усвідомлюється не тільки як відбиття етапу “музичної цивілізації” Нового часу, але й як спеціальне проявлення цієї останньої в період переходу до за­вер­шаль­ної фази постренесансної класики європейської культури.

        Гра на кларнеті як сполучення “ілюзії вокальності” та пальцевої рух­ли­вос­ті сфокусована в жанрі Концерту для кларнета та оркестру в творчості віденських класиків та їх нащадків - ранніх  німецьких романтиків.

        Динамічна чутливість клар­нета обумовила його особливу стилістичну роль в історії музики. А саме: класика кларнетного мистецтва виступає як єдність пізніх класицистських та ранніх романтичних закономірностей. Констатуємо особливу впровадженість кларнетної техніки в стилістику німецької інструментальної школи, народженої на гребені “діалектики в динаміці”, що визначила оркестральну драматургію ди­на­мічного “хвильового дихання” в зміні crescendo-diminuendo.

В розвитку віртуозних вмінь кларнетиста в історично закономірному за­сво­єнні стильових якостей вирізняється особливого роду темброва “нейтраль­ність” його звучання. Виключно яскраві динамічні можливості кларнетного зву­ко­ведення  виявляються  “відсунутими” з авансцени музично-художнього прог­ре­су в епоху “раннього” і “пізнього” романтизму: колористично-зображальні тем­б­ральні показники інших духових інструментів створили перепону, яку клар­нет­ний тембр долає тільки у ХХ столітті. Характерно, що саме у другій поло­вині ХІХ століття набирає силу використання саксофону в оркестрі, тоді як кларнетна механіка визначила його підлегле положення в віртуозному ін­стру­менталізмі кінця ХІХ століття, який тяжів до характеристичності і змі­ша­нос­ті фонічних факторів.

        Зв’язок стильових принципів художнього мислення і технічних настанов кларнетного виконавства визначає усвідомлення методик учбової літератури і інструктивно-художніх матеріалів як історично закономірно обновлюваних. Запропоновані в дослідженні комплекси тренувальних етюдів втілюють не тільки практичний досвід значних за своїми масштабами творчих досягнень одеської виконавської школи гри на кларнеті. Авторські збірки також створені теоретичним усвідомленням положень, які виросли з концепції історичного розвитку ідеї віртуозної гри. Здійснена на кафедрі духових та ударних інструментів експериментальна перевірка дієвості етюдного технічного набору демонструє не стільки виключні переваги в відношенні до інших, скільки виз­на­чає право індивідуального вибору артистичної особистості і школи в бу­дів­ниц­тві унікального методичного шляху до майстерності. Стверд­ження “ме­то­дичної полістилістики” в роботі конкретних виконавців-кларнетистів, де­тер­мі­но­ваної історично-стилістичною змінністю якостей віртуозно-технічної оз­бро­єності виконавця – таким є зміст порівняльних аналізів збірок етюдів різних ав­то­рів і рекомендацій до вибору інструктивно-художніх матеріалів у вивченні окремих вір­­туозних творів.

Розгляд закономірностей змінності технічних    властивостей майстерності клар­­нетиста в процесі стильової еволюції музики дозволяє зробити висновок про ме­тодичну базу віртуозної гри на конкретному стильовому етапі як “проек­цію” на кларнетну специфіку виконавських досягнень з інших сфер творчості. Оче­видною стає перспектива розвитку теорії кларнетного виконавства з опо­рою на досвід вокалістів стосовно техніки дихання та кантиленного звуковеден­ня або узагальнення досвіду майстрів флейтової гри у віртуозному інстру­мен­та­ліз­мі. Простежуються впливи елементів скрипкової техніки у творах для кларнета Л.Шпора, оркестральних ефектів в аналогічних творах К.Дебюссі, Е.Дени­сова та ін. Ритмізація і домінування тембрально-фактур­но­го ком­плексного від­чуття віртуозного виконавства в ХХ столітті вказує на вплив ударно-шумових ефектів на методичне оновлення мистецтва гри на кларнеті у ХХ столітті. Втім, необхідною умовою для оволодіння віртуозною технікою гри на клар­неті висту­пає комплексне осмислення всіх зазначених технічних при­йомів ви­разності. 

        Віртуозність реалізує в психології поведінки сучасного музиканта пальцевий та інший – мускульний, дихальний тренінг виконавця в якості здатності до “самоподолання” людини, яка усвідомлює зміст реалізації загальнокультурного принципу надлишкової здібності до творчо-художньої роботи в акції “щедрості дарування” свого фізичного часу і сил ідеї удосконалення як такій. Усвідомлення виконавської діяльності як частки творчого альтруїзму культурної людини створює міцний психологічний резерв удосконалення музиканта, який визначає себе на шляху до вершин май­стер­ності.

Віртуозна “доблесть” живиться енергією серця, прагнучого до вічних культурних скарбів, енергією “Віруючого серця” (за П.Флоренським). Віртуозність кларнетної гри втілює одну з ментальних властивостей нашого народу – кардіоцентризм. Усвідомлення цих зв’язків часів і професійних досяг­нень постає одним з кінцевих результатів нашого дослідження.