| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначаються мета й завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження, наукова новизна та практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію результатів дослідження та публікацію основного змісту.
У першому розділі - “Заселення Степу: політичний і культурно-національний аспекти. Особливості регіональних досліджень музичного фольклору” - на основі вивчення відповідної літератури охарактеризовано історичні особливості заселення Причорномор'я та розглянуто методологічні принципи регіональних музично-фольклористичних досліджень.
Колонізаційні процеси розкрито у підрозділі “Заселення та освоєння Півдня України до російсько-імперської колонізації”. Їх початок засвідчено у VІІ – VІ ст. до н.е. Тоді виникли такі осередки античної культури, як Ольвія (територія теперішнього с. Парутине на Миколаївщині), Тіра (м. Білгород-Дністровський на Одещині), Ніконій (Одещина). VІІ – VІ ст. н.е. там з'являються анти. Наприкінці УІ ст. побережжя Чорного моря колонізували східні слов'яни, але під тиском печенігів і половців згодом залишили ці землі. Внаслідок войовничості кочових племен край обезлюднів і згодом дістав назву Дикого Поля.
З середини ХІІІ ст. Північне Причорномор'я захопили монголо-татарські завойовники. У другій половині ХІV ст. Велике Литовське князівство забудовує край замками і заселяє військово-служилим людом. Виникає уходництво, яке стало основою козацького устрою.
Козацька доба дала поштовх розвиткові різних форм господарювання, військової справи та художньої творчості. Виникло кобзарство. Співаки-бандуристи мандрували по хуторах та Січі. До того періоду слід віднести думи та історичні пісні про військові герці з татарами, про смерть козака, про чорноморські походи козаків.
Історичним переломом у долі Причорномор'я стала друга половина ХVІІІ – перша чверть ХІХ ст., про що йдеться у другому підрозділі - “Російсько-турецькі війни і знищення козацького самоврядування”. Причорноморські степові простори перейшли від Туреччини до Російської імперії. Відпала потреба захищати кордони від нападників з півдня. Росія знищує Запорізьку Січ. Зруйнування козацького устрою набуло відображення в зразках козацького епосу. З цього часу розпочинається колонізація краю багатонаціональним населенням, що посилилася після знищення Запорізької Січі.
В етногенезі регіону перепліталися процеси етнокультурної, мовної адаптації, асиміляції (підрозділ “Етнічні особливості колонізації Степової України”). Ще на початку ХVІІІ ст. на “Ханську Україну” проникає українське та молдавське населення. З кінця ХУІІІ ст. розпочинається українсько-російська поміщицька колонізація. У першій половині ХІХ ст. на території Північного Причорномор'я виникають іноземні землеробські колонії. Болгари, німці, росіяни, євреї, чехи, греки, серби селилися або компактно, або дисперсно. За переписом 1897 року, на Півдні основним населення були селяни (74%), серед них українці становили понад 50%. Через специфічні обставини найважливішим чинником збереження національної ідентичності стали народна пісня і мова. В регіоні сформувалися своєрідні різновиди національних, в тому числі музичних культур.
Особливості регіону (дисперсне розселення різних етносів) вимагають специфічних методологічних принципів наукового дослідження (цим проблемам присвячено підрозділ четвертий). Головним є регіональний підхід. Вивчення районування культур доводить: лінгвістів-діалектологів, етнографів та етномузикологів вирізняє серед дослідників–гуманітаріїв спільність застосування ареальної типології.
Теорію музично-регіональних досліджень та включені на її основі етномузикологічні матеріали опрацював К.Квітка. Від сформулював і основне положення цієї теорії: завданням етномузикологічних досліджень є “етногеографічне розгрупування”. Воно засновується на вивченні регіональної фольклорної специфіки структур, типології, жанрового складу, виконавства, музичного побуту. Зіставлення висновків музичної фольклористики з даними етнографії, лінгвістики, історії дозволяє координувати дослідження взаємозв'язків різних сторін життя етносу. Наукові висновки музичної фольклористики стали здобутками не тільки мистецтвознавства, а й історії культури та етногенезу. Ця методологія поширюється і на дослідження з історії фольклористики: від середини ХХ ст. записи та теоретичні розвідки музичного фольклору все виразніше спрямовуються на регіональні аспекти. Як наслідок – історія фольклористики на етапах попередніх узагальнень так само набуває ареальних прикмет. Саме такої методики потребує дослідження стану і напрямів музично-фольклористичної роботи в регіон Північного Причорномор'я.
Підсумовуючи, слід вказати, що особливості колонізації Степу обумовили і розвиток етносів, і стан та особливості музичної народної культури переселенців. Визначальною для формування сучасного стану культури краю була колонізаційна хвиля ХІV – ХVІІІ століть, пов'язана з українським козацтвом. З приєднанням цього краю до Російської імперії та із знищенням козацтва влада починає віддавати землі іноземним колоністам та представникам російської адміністрації. Але український етнос був і залишається домінантним. В музичній культурі українців Причорномор'я визначився ряд особливостей: у жанровому складі фольклору переважає лірика, у виконавстві – розвинене багатоголосся, розспівність і протяжність гуртового співу.
У другому розділі - “Фольклористично-народознавчі дослідження Півдня України середини ХІХ – початку ХХ століть” - проаналізовано розвиток наукової роботи з документування та вивчення фольклору, з'ясовано тенденції послідовного посилення дослідницьких інтересів до музичної культури та етнорегіональної проблематики.
Перший підрозділ присвячено дослідженню періоду 1830–80-х рр., який в історії фольклористики Півдня України посідає особливе місце: за півстоліття було створено її наукову і документальну базу. У першій половині ХІХ ст. збиранням та публікацією фольклору займалися одинаки, матеріали записувалися наїздами. Визначну роль у пробудженні наукового інтересу до козацького краю відіграли праці І.Срезневського (насамперед “Запорожская старина”). З другої половини ХІХ ст. розпочинається інтенсивне вивчення степової культури, на історично-філологічному етапі якого слід відзначити великий внесок Г.Залюбовського, І.Манжури, П.Куліша. Перші два подали численні матеріали до “Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край” П.Чубинського та “Історичних пісень” М.Драгоманова і В.Антоновича. П.Куліш, довівши своєю творчістю, що фольклор є невичерпним джерелом для митця, сам збирав народну словесність і закликав до того колег-літераторів. Порівняно з фольклором, він оцінював творчий доробок своїх старших колег по літературі і попередників у галузі фольклористики, досить критично: “...навряд чи імена князя Цертелєва, п. Максимовича, Срезневського, Лукашевича і Метлинського будуть так довго жити в літературних переказах за їх творами, як по ними записаних і виданих народних піснях”.
Вагомий науковий внесок у документування фольклорно-етнографічних матеріалів Причорномор'я зробили професор Новоросійського університету О.Маркевич, археолог та етнограф В.Ястребов, збирач і дослідник фольклору Херсонщини І.Бессараба. Розуміння важливості фольклору українською громадськістю яскраво ілюструє участь у збирацькій справі жінок: М.Ганенко, С.Чернявської, Дніпрової Чайки (Л.Василевської). Їхніми зусиллями було сформовано південний напрям етнографічно-фольклористичної роботи та її наукові принципи.
Другий підрозділ - “Зміст і проблематика етномузикологічної роботи в регіоні та її культурно-практичне спрямування (кінець ХІХ – початок ХХ століть)” - присвячений дослідженню нового, музично-етнографічного, дослідницького напряму. Методологічно та документально (записи і дослідження) він був підготовлений діяльністю попередників – філологів, письменників, етнографів. На цей час уже визріла громадська думка, що народна музика становить велику художньо-історичну цінність. Таке розуміння утвердилося у суспільній свідомості завдяки громадсько-політичній, композиторській та музично-фольклористичній діяльності М.Лисенка. Своїм прикладом він викликав наукове зацікавлення народною музикою Причорномор'я, записував сам, консультував ентузіастів-музикантів.
Понад 400 народних мелодій записав у Північному Причорномор'ї А.Грабенко (Конощенко), за професією інженер. З 1870 р., познайомившись з М.Лисенком, він стає його прихильником і послідовником в музично-етнографічній роботі. Із записаних пісень з мелодіями три сотні було видано в Одесі на початку ХХ ст. Учений-історик Д.Яворницький паралельно з історично-археологічними дослідженнями записував народні пісні, звертався із закликами до ентузіастів надсилати мелодії (в його архіві налічується понад 1000 пісенних зразків, кілька дум), легенди, перекази. Значний вплив на стан роботи в регіоні справив Я.Новицький як збирач, а також як автор “Програми” запису фольклору, закликаючи до цієї роботи вчителів, духовних осіб, істориків, журналістів, письменників.
Наприкінці ХІХ ст. центрами громадського життя Півдня були земства, навколо яких об'єднувалися в гуртки дослідники й шанувальники народних традицій. В Херсоні до такого гуртка належала Л.Василевська-Березіна (псевдонім Дніпрова Чайка). Вона була талановитим носієм і знавцем фольклору, від неї записували мелодії М.Лисенко, А.Конощенко. На її тексти М.Лисенко створив романси, дитячі опери. Не маючи музичної освіти, Дніпрова Чайка твердо пам'ятала і точно відтворювала народні мелодії. Завдяки їй було записано і збережено сотні народних пісень.
Значну увагу збиранню народної музики краю приділяв композитор М.Аркас, особливо на Миколаївщині. Він записав не менше 400 пісень. Великий вплив на музично-фольклористичну роботу в регіоні справив М.Кропивницький. Він залучив до співпраціпраці М.Аркаса, наспівав йому та М.Лисенкові ряд народних пісень, пропагував український фольклор у побуті і на сцені – як прославлений актор, талановитий композитор і співак. Найбільше мелодій від М.Кропивницького записала С.Тобілевич, як і від іншого талановитого знавця і виконавця фольклору, актора М.Садовського. Вона також записувала від свого чоловіка І.Тобілевича, від корифея українського театру П.Саксаганського. Розуміння важливості музично-етнографічної роботи у неї склалося після знайомства з М.Лисенком та його рекомендації співпрацювати з польським етнологом Ч.Нейманом, який приїздив 1883 року записувати фольклор польських переселенців.
На зламі ХІХ – ХХ століть в середовищі української інтелігенції сформувалося переконання про важливість української пісні і музики у вихованні патріотично орієнтованого громадянства. Музично-збирацька робота кінця ХІХ – початку ХХ ст. мала патріотично-виховне та культурно-практичне завдання (пропаганда народної української пісні, використання її в літературних, музичних творах, театральних виставах тощо). Протягом ХІХ ст. у фольклористиці Півдня України простежується формування трьох напрямів, серед яких кожен наступний відзначається чітким окресленням предмету дослідження та удосконаленням наукових методів. Аматорське збирання на початку ХІХ ст. підготувало філологічну (багато в чому університетську) фольклористику середини століття; вона створила ідейне й методологічне підґрунтя для розгортання музично-збирацької роботи на Півдні України в межах культурно-практичних інтересів. Остання стала підвалиною для переходу музично-фольклористичних досліджень Північного Причорномор'я на музично-етнографічний, власне науковий, рівень.
У 1920 – 30-ті роки центрами краєзнавчої та музично-етнографічної роботи на Півдні України стають музеї, наукові товариства, культурно-освітні установи, музичні навчальні заклади, Кабінет музичної етнографії Всеукраїнської Академії наук (очолюваний К.Квіткою). Розпочинається вивчення культури національних меншин. Але ця робота була припинена на той час з ідеологічних причин.
У підсумках до розділу вказується, що серед численних етносів Причорномор'я українцям належить визначальна роль як піонерам заселення краю від ХУІІІ ст. та носіям і творцям суспільно-побутової пісенності козацької доби. Досліджено результати вивчення фольклору Північного Причорномор'я представниками української інтелігенції. Завдяки зусиллям лікарів, земських статистиків, композиторів, учених накопичено фольклорно-етнографічні, етномузикознавчі і дослідницькі матеріали, що заклали методичні і документальні основи вивчення культур причорноморського населення. У 1920-ті роки наукова робота в регіоні поєднується з культурно-просвітницькою, виникають краєзнавчі товариства, у збирацькій роботі беруть участь викладачі, розпочинається вивчення культури національних меншин. Однак з 1930-х і до 1960-х років ця робота загальмувалася. На сьогоднішній день Південь залишається одним з найменш досліджених регіонів України.
У третьому розділі - “Сучасні тенденції наукових досліджень народно-музичної культури Північного Причорномор'я. Рекреативна робота в регіоні” - розкриваються субрегіональні напрями досліджень, аналізуються дослідницькі інтереси основних наукових осередків, громадські масові заходи з пропаганди і збереження фольклору (рекреативна діяльність), обґрунтовуються зв'язки складових культурологічної ланки “фольклор – фольклористика – фольклоризм”.
У першому підрозділі - “Специфіка музично-фольклористичної праці в Причорномор'ї та її субрегіональне спрямування” - досліджено процес відродження народознавчих досліджень у 1950-60-х роках, їх виразне районування. На ці процеси справила вплив організація обласних будинків народної творчості, які, особливо з 1980-х років, активізують експедиційну та пропагандистську роботу. На кінець ХХ ст. виразно проступають пріоритетні інтереси дослідницьких центрів Одеси, Херсона і Миколаєва.
Лабораторією археології та етнографії Одеського державного університету ім. І.Мечнікова проведено польові обстеження етносів області, а також українського населення Добруджі (Румунія). Для цього було розроблено анкети та програми збирацької роботи, створено фонди записів, у тому числі й музичного фольклору.
Початок планомірного обстеження Одещини поклали експедиції Лабораторії фольклору та етнографії Одеської державної консерваторії (тепер Одеська державна музична академія ім. А.Нежданової). Об'єктами систематичного вивчення стали традиції російських старовірів-липован, козаків-некрасівців, чеських переселенців, болгар. Порівняльний аналіз культурних традицій липован та некрасівців дав можливість виявити специфіку пісенного репертуару, фактури, багатоголосся, діалектів, жанрового складу пісень а також дійти висновків, що ці дві групи належать до різних російських субетносів. Дослідники зазначають як розвиток тенденцій до консервації музичних традицій, так і певну схильність до збагачення репертуару шляхом засвоєння зразків іноетнічного походження.
Значним доробком в діяльності Лабораторії позначено 1982 рік, коли на кошти Товариства охорони пам'яток культури відбулася комплексна експедиція у південні райони Одеської області і було записано понад 3000 пісень в російських, молдавських, болгарських та гагаузьких селах. Робота Лабораторії передбачала і збирання українського фольклору. В цілому у фондах Лабораторії на сьогодні налічується понад 6000 зразків народної музики, серед яких є справді унікальні. До цінних здобутків належать записи українських історичних пісень, болгарського юнацького епосу про Марка Кралевича, пісні з міфологічною тематикою.
Музично-етнографічні дослідження на фольклорних матеріалах Одещини доводять, що етноси і субетноси, “консервуючись” у певному середовищі, зберігають традиційні художні цінності, етнографічну унікальність і значний обсяг фольклорного матеріалу. Вивчення культури народів Одеської області має ряд проблем. Багатонаціональне середовище, що утворилося в результаті заселення краю, вимагає специфічної методики досліджень. Переселенці розмістилися тут компактно чи дисперсно, що суттєво вплинуло на подальший розвиток культури, яка або збереглась, або втратила свою самобутність в іншому культурному середовищі. Постають непрості проблеми дослідження взаємодії культур та наслідків такої взаємодії. Вони перебувають в центрі уваги дослідницьких центрів Одеси.
Польова та едиційна робота, що розглядається у третьому підрозділі, особливо ефективно здійснюється в херсонсько-миколаївському регіоні. Українська традиційна культура представлена тут виразніше і різноманітніше, ніж на Одещині. Особливо значними результатами позначилася фольклористична робота на Херсонщині від 1990 року. Під егідою Ленінградської консерваторії та Херсонського науково-методичного центру народної творчості було проведене комплексне польове дослідження музично-фольклорних традицій, ініціатором та організатором якого був Ігор Мацієвський. Це був перший такий масштабний захід, він відкрив нові пласти української народної музики та виявив історичні корені їх формування. Було встановлено, що і досі на стан традиції впливає перша хвиля заселення (ХVІІІ – початку ХІХ ст.) і що український етнос є домінуючим у мозаїці та складних процесах міжетнічних культурних контактів.
Південно-степова музична культура формувалася у період становлення багатоголосого протяжно́го ліричного стилю. Це значною мірою зумовило цілісність української пісенної традиції на Херсонщині, хоч він і постав з конгломерату вихідців з центральних областей, Полісся, Поділля, Полтавщини тощо. Пізнє формування співочого стилю у Північному Причорномор'ї позначене переважанням інтегративних тенденцій, тому він не завжди піддається мікродіалектному регіонуванню, хоч окремі відгалуження простежуються. Наприклад, записані веснянки серед населення колишніх рибальських осель, затоплених Каховським морем; додатком до степового репертуару постає рибальська, морська, козацька лірика, виразними є особливості чоловічого співу, багатоголосся. У вихідців з Полісся побутують жнивні, косарські пісні, білогірське весілля включає елементи південно-західного та південно-східного підтипів. Польові обстеження дали можливість виявити на Херсонщині 54 фольклорні традиції, серед яких українських – 32.
Серед депортованого у 1951 р. із Закарпаття населення найбільше вирізняються бойки. Вони поселилися компактно, а якщо серед інших, – то окремими кутками та вулицями. Бойки зберегли церковні та народні колядки, йорданські щедрівки, весільні ладкання, голосіння, коломийки, рекрутські, стрілецькі пісні та найчисленніші серед інших етносів Причорномор'я зразки інструментальної музики.
Загалом на Херсонщині (в різних місцевостях та серед інших груп) засвідчене побутування майже всіх жанрів українського фольклору. Не торкаючись лірики, жартівливих пісень тощо, популярних в селах, слід вказати на ті жанри і види фольклору, які до проведення широкого обстеження області вважалися втраченим чи відсутніми: різдвяні канти, “маланки”, вертеп, цикли пісень та ігри “Коза”, йорданські, великодні та великопісні хороводи, ігри з піснями, заклинання мертвих, польові, троїцькі, купальські, петрівчані, жниварські, спасівки, псалми, дитячі ігри та пісні, лірницькі, пісні про сталінські репресії, рибальські, морські, тюремні, про голодомор, заговори – ось далеко не повний перелік засвідченого, хоч, на жаль, деякі зразки записано в нечисленних варіантах.
Виразними особливостями відзначається і власне виконавство. У гуртовому співі поширено двох- , трьохголосий спів з виводом. Характерною особливістю південноукраїнського виводу є його широкий діапазон і розвинена мелодична лінія. Виводчиці користуються гучним звуком, орнаментують мелодію. Показовою є протяжна́ манера співу з використанням широкого внутріскладового розспіву. У весільних піснях фактура заснована на гетерофонному розшаруванні унісону в терцію.
Традиції інструментального виконавства зберігаються переважно там, де живуть вихідці із західноукраїнських земель. Найактивніше ця музика побутує на весіллях, забавах. Відзначене також пасивне побутування - наявність музикантів, що грають час від часу для себе, мають музичні інструменти або грали колись. Інформація про народну інструментальну музику подається також з пам'яті носіїв та реципієнтів, як і про способи виготовлення народних інструментів, про гру на них, розповіді про відомих колись музикантів, про форми побутування інструментальної музики. Інструментарій Херсонщини репрезентує практично всі основні типи музичних інструментів за систематикою Е.Горнбостеля – К.Закса. До найпоширеніших належать мембранофони (однобічний бубон, фабричний тамбурин), лютневі (балалайка, гітара), лерофони (гармошка, баян).
Більшість етносів Північного Причорномор'я не є однорідними, в кожній групі зафіксована певна варіативність в культурі, зумовлена специфікою походження та розвитку складових того чи іншого етносу. Це викликає науковий інтерес до конкретних ареальних форм етнічної виразності місцевого населення, а також до комплексного та порівняльного вивчення музично-пісенного фольклору.
Збирання та наукове дослідження музичного фольклору в регіоні має свої здобутки, як і особливості, здійснюється музично-етнографічна робота зусиллями викладачів різних навчальних закладів, а також працівниками обласних будинків народної творчості.
Вийшли друком дослідницькі праці викладачів навчальних закладів Миколаєва, Одеси, Херсона. Серед них – “Музичний аспект в курсі народознавства (до вивчення фольклору та етнографії)” В.Іванова, “Сторінки фольклорно-музичної спадщини Півдня України” О.Макаренка, “Транскрипція народних пісень в сучасних умовах” В.Хоменка, “Збирачі фольклору Півдня України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” С.Кириєнко та інші. Хормейстер В.Кисіль зібрав і передав до обласної наукової бібліотеки Херсона 44 зошити з піснями.
Розвивається, хоча й із значними труднощами, видавнича справа. В Херсоні надруковано збірки: “Весілля села Тягинки Бориславського району” та “Козацькі пісні”, укладені В.Другальовим, “Пісенний фольклор Херсонщини”, що містить записи повторних експедицій студентів Київської консерваторії (кер. О.Мурзіна), “Роде наш красний” - фольклорні зразки українських народних пісень, записаних на Миколаївщини.
Таким чином, незважаючи на скрутне сьогодні фінансове становище, у Північному Причорномор'ї триває і розвивається робота з документування музичного фольклору за такими напрямами – збирання та видання фольклорних матеріалів. Польова та едиційна (видавнича) діяльність постають як два взаємопов'язані завдання (збереження та вивчення народно-музичної культури).
У третьому підрозділі досліджено процеси відродження українських національних традицій та культур компактних етнічних груп. В регіоні Північного Причорномор'я зафіксовано кілька основних пісенних традицій: степова українська (яка є основою фольклорного мислення), західноукраїнські (подільська, бойківська, поліська та ін.), східнобілоруська (з ознаками Центрально-Могилівського стилю), слобожанська (вихідці з Харківської та Сумської областей). Сучасна традиційна художня культура краю інтегрує в єдине ціле не тільки субетнічні прояви українського фольклору, а й фольклорні здобутки інонаціональних груп. Загалом вимальовується така картина: в одних умовах (черезполосного проживання) білоруси та росіяни, увиразнюючи національні відтінки фонетики й лексики, співають українські пісні, в інших (компактнішого поселення, навіть кутками), відокремлено побутують різні національні співочі традиції та репертуар.
Відродженню етнічних традицій допомагає місцеве телебачення, обласні та регіональні центри національних культур. Йому сприяють і регулярні конкурси, огляди, фестивалі.
У 1990-ті роки помітну роль в роботі з фольклором відіграють національно-культурні товариства усіх причорноморських областей (українські, болгарські, російські та ін.), діяльність яких спрямована на відродження народних традицій. Наприклад, тільки на Одещині працює три обласних центри і ряд місцевих, підвідомчих районним та міським відділам культури. Значне місце в народознавчій рекреативній роботі належить фольклорно-етнографічним ансамблям. Первинні (автентичні), що стихійно об'єднують групи людей за місцем їх проживання (родичів, сусідів), вони є органічними носіями традиції. Вторинні ансамблі під керівництвом фахівців-музикантів все більше перебирають на себе функції пропагандистів і навіть носіїв традиції. Важливою особливістю таких ансамблів є посилення наукового підходу до репертуару, що стало особливо прикметним з середини 1990-х років. Між цими різновидами ансамблів часто налагоджуються співпраця. Центри національних культур, фольклорно-етнографічні центри та фольклорні ансамблі стали у Північному Причорномор'ї дієвими осередками відродження, збереження та культивування народних традицій.
Аналіз сучасної музично-фольклористичної роботи в регіоні дає підстави для певних висновків. Так, зокрема, простежуються тенденції до все більшого зосередження музично-фольклористичних досліджень на ареальній проблематиці, що є наслідком етнічного розгрупування складу населення. Визначилися два головних етнологічних центри – Одеський та Херсонсько-Миколаївський. У першому переважає інтерес до культури етнічних меншин, у другому – до субрегіональних традицій українців. На Херсонщині виявлено наявність мікродіалектного районування місцевих традицій.
|
