Романюк Ярослав Михайлович ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ НОРМ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження,
визначено його зв'язок з науковими програмами, планами, темами,
сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження,
охарактеризовано використані методи наукового пізнання, визначено наукову
новизну, практичне значення одержаних результатів, особистий внесок
здобувача, апробацію та впровадження результатів дисертації, а також
відомості про публікації автора за темою дисертації.
Розділ 1. «Загальнотеоретичні підходи до розуміння цивільно-правової
норми» складається з трьох підрозділів та присвячений аналізу доктринальних
засад оцінки цивільно-правових норм як первинних, базових елементів системи
цивільно-правового регулювання.
У підрозділі 1.1. «Цивільно-правова норма як фундаментальний елемент
системи цивільного права» підкреслюється, що категорію «норма права» можна
вважати центральною конструкцією юридичної науки. Різні варіанти
праворозуміння неоднаково інтерпретують значення норми права у структурі
права, проте практично всі вони одностайні в тому, що норми права є
конститутивною формою зовнішнього вираження та закріплення права.
Цивільно-правова норма виступає центральним елементом механізму
цивільно-правового регулювання при її застосуванні.
Інтегративною властивістю системи цивільного права, тобто ознакою,
елементом, який запускає в дію цивільне право як правову матерію, виступає
ефективне регулювання цивільних відносин. Як останній і водночас первинний,
недроблений на атомарному рівні, елемент системи цивільного права, правова
норма зберігає усі властивості системи права і саме через норму права, в тому
числі цивільну, будується правовий інститут, щодо якого норма права виступає
підсистемою.
Цивільно-правова норма має також усі складові загальної правової норми.
На відміну від будь-якої іншої галузевої норми цивільно-правовій нормі не
властива така істотна ознака, як загальнообов’язковість виконання, якщо вона
12
не є імперативною. Відсутність зазначеної ознаки трансформує цивільно-
правові норми з числа державно-владних велінь на моделі можливої поведінки,
які розроблені й запропоновані державою та дозволяють досягнути необхідного
економічного та правового ефекту найбільш зручним (з позиції держави)
способом, але такі, що допускають альтернативну поведінку учасників
цивільно-правових відносин. Втім загальнообов’язковість завжди пов’язана із
нормативністю цивільно-правової норми, дієвість якої формує її як припис.
Норма права є ключовою, первинною неподільною ланкою системи права,
яка формує її. І від того, наскільки її практичний смисл, сила й значення
підлягає державному забезпеченню, настільки дієвою власне буде уся система
права. Якщо норма права не забезпечена державним примусом (у випадках,
коли порушуються закріплені у ній приписи та залишаються без правових
наслідків), вона стає безсилою, що може призвести врешті-решт до руйнування
усієї системи права.
Наявність та необхідність правових норм продиктовані об’єктивними
потребами держави. Цивільно-правова норма, як і будь-яка інша,
характеризується ознакою державної обов’язковості, має офіційне значення та
слугує засобом регулювання цивільних відносин з метою закріплення та
забезпечення стабільності цивільного обороту як основи демократичного
громадянського суспільства.
У підрозділі 1.2. «Ознаки та структура цивільно-правової норми»
зазначається, що дослідження ознак та структури норми цивільного права в
контексті її функціонального призначення набуває дедалі більшої актуальності,
враховуючи глобалізаційні процеси у світі, оскільки швидкоплинність
суспільних процесів потребує вчасного правового регулювання, нерідко
абсолютно нового, невластивого вітчизняній правовій системі, у вигляді
створення правил поведінки, оформлених саме нормами права, враховуючи, що
саме цивільною нормою регулюються численні відносини, в яких сторони
можуть відступити від загальновизначеної актами цивільного законодавства
норми і на власний розсуд обрати індивідуально-піднормативне врегулювання
відносин тим приписом, який вони самі сформують, виходячи із сукупності
закономірностей цивільно-правового регулювання, конструювання цивільно-
правових норм, а також взаємодії цивільно-правових регуляторів між собою.
Цивільно-правова норма як норма приватного права, первинний елемент і
загальне правило поведінки учасників цивільних відносин наділена такими
основними специфічними ознаками: формальна визначеність, нормативність,
системність, спеціалізація, як правило, представницько-обов’язковий характер,
багатосуб’єктний склад походження.
Визначення структури цивільно-правової норми пояснюється нерозривною
єдністю категорій системи і структури. Питання структури цивільно-правової
норми сприяє перетворенню ідеального (абстрактного) права в більш струнку і
логічно вивірену систему цивільного законодавства, що дає можливість
вдосконалення наукового знання про цивільно-правову норму. У цьому аспекті
наголошується, що науково обґрунтованою та практично ефективною
вбачається концепція двоелементної правової норми, яка складається із
13
гіпотези та диспозиції або гіпотези і санкції, де санкція, хоч і виступає
самостійним елементом, однак нерозривно пов’язана із гіпотезою та виконує
роль забезпечувального (охоронного або заохочувального) елемента.
У підрозділі 1.3. «Класифікація цивільно-правових норм» обґрунтовується
висновок про те, що взаємозв’язок диспозитивних та імперативних, загальних
та спеціальних цивільно-правових норм в межах реалізації диспозитивного
методу являють собою галузеву систему «стримувань і противаг», спрямовану
на забезпечення стабільності цивільного обороту та правової впевненості
учасників цивільних правовідносин.
Диспозитивні норми можуть мати декілька форм нормативного
закріплення, зокрема: 1) шляхом закріплення нормативної формули-
словосполучення «...якщо інше не передбачено договором або домовленістю
сторін (договором)», що прямо вказує на можливість зміни правової норми
учасниками договірного цивільно-правового відношення без нормативного
встановлення меж такої зміни; 2) шляхом закріплення нормативної формули-
словосполучення «...якщо більший строк (розмір тощо) не передбачений
домовленістю сторін (договором)», що прямо вказує на можливість зміни
правової норми учасниками договірного цивільного правовідношення з
відповідною вказівкою і встановленням меж такої зміни; 3) вказівкою на
можливість вибору іншого варіанта поведінки, а по суті – на можливість
реалізації суб’єктами цивільного права інших суб’єктивних прав відносно
передбачених правовими нормами та покладення на суб’єктів цивільного права
прямо не передбачених правовими нормами обов’язків. У даному випадку
диспозитивна норма прямо не встановлює конкретного правила поведінки та
зміни його меж, однак вибір іншого варіанта поведінки випливає із контексту
сукупності закріплених норм загальної дії.
Аналіз цивільного законодавства та доктрини у контексті питання про
правові норми дає підстави виділити основні типи імперативних норм залежно
від призначення та граматичного закріплення:
1) абсолютно імперативні норми, застосування яких є обов’язковим для
всіх учасників цивільно-правових відносин незалежно від їхньої волі. Такі
норми є нормами загальної дії та слугують меті створення певної
загальнообов’язкової для суб’єктів цивільного права моделі поведінки. До
абсолютно імперативних норм можна віднести окремі відправні цивільно-
правові норми, що мають найбільш високий рівень абстрагування і містять
відправні засади, основи правового регулювання цивільних відносин;
2) імперативні норми, що встановлюють різні заборони й обмеження
цивільних прав та покладають певні обов’язки, що є наслідком протиправної
поведінки. Вони спрямовані на запобігання протиправній поведінці учасників
цивільно-правових відносин, тобто виконують превентивну функцію, надаючи
суду легальну можливість обмеження суб’єктів цивільного права в реалізації
належних їм суб’єктивних цивільних прав.
На відміну від абсолютно імперативних норм, цей вид норм призначений
для охорони встановленого за допомогою норм першого типу правопорядку,
що дозволяє зробити висновок про належність імперативних норм другого типу
14
до охоронних цивільно-правових норм. Іншою специфічною ознакою таких
норм є те, що сторони не тільки мають їх виконувати, а навпаки, керуючись
статтею 6 ЦК України, можуть відступити від положень такої імперативної
норми і проігнорувати її, передбачивши в договірному зобов’язанні інші
темпоральні норми виконання власних зобов’язань;
3) імперативні норми, спрямовані безпосередньо на захист прав і законних
інтересів слабкої сторони цивільного, як правило договірного,
правовідношення. У цих імперативних нормах встановлюються приписи,
спрямовані на забезпечення захисту не будь-якої сторони договірного
відношення, а тільки більш слабкої, якою зазвичай виступає споживач, фізична
особа із специфічним статусом (недієздатна, малолітня чи неповнолітня
фізична особа), фізична особа при укладенні правочину із юридичною особою
тощо. Такі імперативні правові норми є гарантом реалізації наданих ними
правових можливостей, але тільки у випадку, якщо учасник цивільно-правових
відносин добровільно не відмовився від їх реалізації.
Спеціалізованими нормами (на відміну від спеціальних – lex specialis) є
норми-приписи, що мають двоелементну структуру (гіпотезу і диспозицію) без
вмісту конкретних моделей поведінки і виконують специфічні функції в
системі цивільного права. Зазначені норми є специфічними нормами
цивільного права, що покликані забезпечувати гнучкість та оперативність
правового регулювання. Створення таких допоміжних (або похідних) правових
норм дозволяє логічно узгодити весь нормативний масив, уникнути в ньому
суперечностей і прогалин.
Виходячи із виконуваних спеціалізованими цивільно-правовими нормами
системних функцій, вони поділяються на: 1) системоутворюючі норми, які,
зважаючи на власну різнорідність, охоплюють декілька видів, а саме відправні
цивільно-правові норми, що мають найбільш високу форму абстрагування і
містять відправні начала, основи правового регулювання цивільних відносин,
які, у свою чергу, поділяються на: а) норми-засади (містять у собі положення,
що закріплюють основні начала цивільного обороту); б) норми-принципи
(закріплюють вихідні засади цивільного права); в) визначально-установчі
норми (містять положення, що визначають цілі, завдання цивільного права,
його правових інститутів, предмет, форми й засоби правового регулювання); г)
норми-дефініції (містять повні або неповні визначення певних цивільних
категорій, понять і явищ); 2) системоспрощуючі норми, функціями яких є
спрощення нормативного викладу шляхом закріплення певних припущень
правил поведінки або фактичних обставин дійсності для ефективного та
швидкого цивільно-правового регулювання, зокрема, це норми-презумпції та
норми-фікції; 3) системозберігаючі норми, що спрямовані на введення в дію
цивільно-правової норми та набрання нею чинності (юридичної сили), а саме
оперативно-поширювальні (допоміжні) та колізійні норми.
У Розділі 2 «Методологічні засади застосування цивільно-правових
норм», який складається з трьох підрозділів, досліджуються проблеми
правозастосування як складової механізму цивільно-правового регулювання та
особливої форми реалізації норм цивільного права.
15
У підрозділі 2.1 «Правозастосування як елемент механізму цивільно-
правового регулювання» підкреслюється, що у буквальному (вузькому)
розумінні цивільно-правове регулювання являє собою динамічний процес
правомірних юридичних дій певного характеру, охоплюючий усю сукупність
наявних правових засобів цивільного права.
Механізм цивільного правового регулювання як сукупність засобів та
інструментів регулювання є складною системою, що формується з: 1) правових
засобів; 2) суб’єктів, які здійснюють правове регулювання чи правову
діяльність; 3) юридично значущих результатів їх діяльності, а також
виокремлює головні стадії правового регулювання, відповідні елементам
механізму: 1) стадія правотворчості (створення норми права); 2) стадія
реалізації права (реалізація суб’єктивних прав та виконання юридичних
обов’язків суб’єктами правовідносин; 3) стадії застосування державного
примусу (стадія правозастосування спеціально уповноваженими суб’єктами).
У дослідженні наголошується, що цивільно-правові норми є вихідним
елементом механізму цивільно-правового регулювання, вони призначені в тому
числі і для нормативного регулювання суспільних відносин. При цьому така
нормативна регламентація здійснюється за допомогою не окремих, ізольовано
взятих цивільно-правових норм, а у всій їх сукупності та єдності.
У договірному регулюванні важливе місце посідають: відправні норми –
загальні засади ЦК України, норми-дефініції, якими визначається поняття того
чи іншого договірного правовідношення, диспозитивні норми, якими власне
встановлюється ключове правило поведінки сторін при формуванні порядку
укладення, виконання, зміни та розірвання договорів тощо. Вказані норми у
сукупності доповнюють одна одну, що обумовлює їх функціональний зв’язок та
органічне поєднання, зважаючи на можливість сторін взагалі відступити від
нормативного регулювання та врегулювати відносини на власний розсуд.
У підрозділі 2.2. «Принципи та функції правозастосування» зазначається,
що зазвичай у загальній теорії права і держави, у галузевих юридичних науках
йдеться про такі найбільш поширені принципи судового правозастосування як
законність, обґрунтованість і доцільність.
Законність у застосуванні правових норм, у тому числі і в галузі
цивільного права, полягає у реалізації їх у житті згідно з законом та основними
принципами права. Принцип законності у правозастосуванні передбачає
обов’язок правозастосовчого органу, зокрема суду, при вирішенні конкретної
справи ґрунтуватися на певній нормі права (або їх сукупності). Суддя
зобов’язаний у конкретній справі неухильно дотримуватися точного змісту
норми, а в разі неможливості встановлення її точного змісту (за наявності
прогалини у законі, праві) за допомогою передбачених процесуальним законом
процедур та системного підходу встановити зміст такої норми, зокрема шляхом
субсидіарного застосування цивільно-правових норм, залишаючись у межах
своєї компетенції, не перебираючи на себе повноваження, не передбачені
законом.
Принцип обґрунтованості полягає у тому, що при судовому
правозастосуванні мають бути виявлені і враховані всі факти, що стосуються
16
справи; такі факти мають бути ретельно й об’єктивно вивчені і визнані
достовірними; всі недоведені і сумнівні факти не приймаються до уваги і мають
бути відкинуті. Вимога обґрунтованості у правозастосуванні стосується не
тільки фактичних обставин цивільної справи, але й адекватної юридичної
оцінки цих обставин. Правильне застосування цивільно-правових норм
передбачає законність винесеного правозастосовчого акту, наприклад, судового
рішення у цивільній справі. Точне застосування закону, ухвалення рішення у
повній відповідності із нормами цивільного права (законність рішення) є
однією із необхідних умов його обґрунтованості.
Принцип доцільності застосування цивільно-правових норм означає вибір
у межах закону методів, засобів, прийомів, які цей закон передбачає для
оптимально доцільного застосування його норм. Правозастосовчий орган
(зокрема суд) або посадова особа отримує можливість реалізувати положення
цивільного закону найдоцільнішим способом для досягнення максимальної
ефективності дії цивільно-правових норм. Така можливість надається
правозастосовчому органу або посадовій особі в тих випадках, коли досягнення
цілей закону залежить від конкретних обставин, які неможливо передбачити від
самого початку і класифікувати в цивільному законі без шкоди для його
правового застосування.
Спеціальними принципами правозастосування є принципи: верховенства
права, правової визначеності, справедливості та процесуальної економії, тобто
розгляд і вирішення цивільної справи судом у встановлені процедурно-
процесуальні строки. У принципі процесуальної економії у своєрідній формі
втілюються й інші принципи судового правозастосування, зокрема
об’єктивність, законність, доцільність, справедливість. Загалом він є
темпоральною складовою конституційного постулату – захист прав та свобод
особи здійснюється судом протягом розумного строку.
До основних спеціально-юридичних функцій правозастосування слід
віднести: пізнавальну функцію застосування права; функцію індивідуальної
регламентації суспільних відносин; правонаділяючу і правоохоронну функції.
При судовому правозастосуванні, окрім наведених вище, виконуються також
функції: 1) основні: арбітражна, захисту прав і свобод людини і громадянина,
правоохоронна, каральна; 2) факультативні, до яких належать:
правоконкретизаційна (або індивідуального правового регулювання),
правовиконуюча, правороз’яснювальна, а також виокремлюється підфункція
судового правозастосування.
У підрозділі 2.3. «Правозастосування як особлива форма реалізації норм
цивільного права» наголошено, що загалом реалізація правових норм являє
собою передусім поведінку людей, оскільки лише у правомірній поведінці
різних суб’єктів цивільного права юридичні настанови знаходять своє реальне
здійснення, реалізація норм права не може здійснюватися поза поведінкою
людей.
Розглядаючи динаміку розвитку цивільного правовідношення, слід
зазначити про його можливість залишатись моделлю поведінки в ідеальній фазі
існування без підведення її до реального життєвого випадку. Як наслідок,
17
самостійна стадія виникнення цивільного правовідношення, в якій виникають
та розкриваються суб’єктивні цивільні права та юридичні обов’язки, зумовлює
індивідуалізацію положень ідеальної цивільно-правової норми до конкретної
життєвої ситуації шляхом реалізації диспозиції такої норми.
«Поведінкове» трактування реалізації правових норм домінує в юридичній
літературі. Багато питань щодо реалізації права, у тому числі окремих форм
правореалізації, актів здійснення правових норм, можуть бути досліджені
передусім у рамках «поведінкового» підходу до поняття досліджуваного
соціально-правового явища. Однак з метою отримання повного, всебічного
уявлення про правореалізацію слід мати на увазі, що, окрім правомірної
поведінки, реалізація правових норм включає у себе процес виникнення та
здійснення правових відносин у вигляді індивідуалізованого юридичного
зв’язку суб’єктів, правової моделі їхньої поведінки, що передувала власне
правомірній поведінці.
У підрозділі 2.4. «Специфіка стадій правозастосування у цивільному
судочинстві» констатовано, що процес встановлення юридичних фактів тісно
пов’язаний із процесом доказування і результатом доказування є встановлення
судом юридичних фактів. На цій стадії судового правозастосування діяльність
осіб, які беруть участь у ньому, зводиться до встановлення істинних знань про
факти, що мають юридичне значення для вирішення справи. Така діяльність
полягає головним чином в аналізі обставин, на які посилаються учасники
процесу, та доказів, які ці обставини підтверджують або спростовують, тобто в
доведенні.
На стадії встановлення цивільно-правової норми та її аналізу в цивільному
судочинстві відбувається юридична кваліфікація справи, під якою слід розуміти
оцінку фактів на основі норм права. На цьому етапі з’ясовується, аналізується
та встановлюється нормативна основа судового рішення, а саме – відшукуються
норми, які стосуються конкретних юридично значимих фактів, шляхом
встановлення автентичності такої норми.
У дослідженні визначено, що прогалина у цивільному законодавстві/праві
може бути обумовлена як об’єктивними, так і суб’єктивними обставинами,
зокрема: 1) неповним або текстуально неточним викладом змісту правової
норми; 2) недоліками законотворчої техніки; 3) новизною і динамічністю самих
регульованих правовим відносин; 4) недостатнім врахуванням наявних умов
соціально-економічного розвитку суспільства. Виявлення прогалини у праві не
звільняє правозастосовчий орган від необхідності вирішення конкретної справи
і винесення у ній відповідного акта правозастосування, що, по суті, є
подоланням прогалин судом.
Розділ 3. «Тлумачення цивільно-правових норм» присвячений
дослідженню методологічних засад, особливостей та місця тлумачення у
процесі застосування цивільно-правових норм. Зокрема, у підрозділі 3.1. «Місце
тлумачення у процесі застосування цивільно-правових норм» наголошується,
що в юридичній науці тлумачення розглядають у двох аспектах: як процес
мислення особи, спрямованний на з’ясування змісту правової норми та як
діяльність певних органів і осіб по роз’ясненню змісту норми. Завдання
18
тлумачення як в аспекті з’ясування, так і роз’яснення – правильно зрозуміти
сенс правових положень, сформульованих законодавцем. Тлумачення однаково
важливе для всіх учасників цивільних відносин. Водночас ключового значення
воно набуває для працівників правозастосовчих органів та судів, оскільки
застосування права є одним з основних обов’язків, формою втілення їх
діяльності, у якій тлумачення виступає обов’язковою стадією
правозастосовчого процесу, органічно пов’язаною з усіма іншими його
етапами.
Тлумачення цивільно-правової норми судом у процесі вирішення спору з
метою застосування закону до конкретних правовідносин, які виникли між
сторонами, – одночасно і процесуальне право, і обов’язок суду. Жоден суд не
може ухвалити рішення, не витлумачивши норму закону, яку він застосовує.
Кожен суд – і першої інстанції, і апеляційної чи касаційної, чи Верховний Суд
України (а у подальшому – Верховний Суд), застосовує норму права, тому
зобов’язаний надати їй відповідне тлумачення.
Завданням Верховного Суду України (як у подальшому і Верховного
Суду) є не тільки і навіть не стільки вирішення конкретного спору. Він повинен
у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного
спору та перевірки окремого процесуального рішення) витлумачити, як
правильно застосовувати норму матеріального права, що була неоднаково
застосована касаційним судом, з тією метою, щоб надалі спрямувати судову
практику в єдино правильне русло. Забезпечення єдності судової практики є
нічим іншим, як реалізацією принципу правової визначеності.
Варто наголосити, що правотворчість (створення норми права вольовим
методом уповноваженим суб’єктом) у «чистому» вигляді Верховний Суд
України не здійснює. Його завдання — забезпечити єдність судової практики
шляхом справедливого судового вирішення спорів суто інтелектуальними
методами. Тому справи у найвищому судовому органі розглядаються більшістю
складу палат, а до формування правових висновків залучаються фахівці
Науково-консультативної ради при ньому. Найвищий судовий орган застосовує
Конституцію, закони і підзаконні акти України, а у відповідних випадках прямо
застосовує принцип верховенства права, звертається до аналогії закону і права,
тобто його діяльності притаманні елементи судової правотворчості як засобу
досягнення мети правосуддя.
У підрозділі 3.2. «Основні методологічні засади тлумачення цивільно-
правових норм» досліджуються теоретико-правові та методологічні положення
тлумачення правових норм у процесі реалізації механізму цивільного правового
регулювання. При цьому зазначається, що якість здійснення судочинства, а
отже, й авторитет усієї судової системи України, визначається правильним й
однаковим застосуванням судами законодавства. У зв’язку з цим функції
найвищого судового органу – Верховного Суду України (у подальшому –
Верховного Суду), крім здійснення правосуддя, мають забезпечувати
ефективність національної правової системи та дію принципу верховенства
права.
19
Найбільш поширеними та такими, що поглинають подальші методи
тлумачення, є оригіналістично-суб’єктивні (первинно-суб’єктивні) підходи до
тлумачення, що містять у собі первинну волю законодавця та формують зміст
норми у зв’язку з цим, та неоригіналістично-суб’єктивні (сучасно-суб’єктивні)
підходи до тлумачення, якими встановлюється сучасний смисл розуміння
положення закону.
Сукупність методів тлумачення загалом становить алгоритм тлумачення
цивільно-правових норм, який включає наступну послідовність: 1) текстуальне
(граматичне) тлумачення закону; 2) логічне тлумачення (врахування
контексту); 3) виявлення правових норм, що випливають із положень
законодавства, але прямо не передбачені ним ; 4) системне тлумачення, в
процесі якого уточнюється зміст цивільної норми та вирішуються колізії між
правовими нормами, зокрема між загальною і спеціальною нормою,
хронологічні колізії, колізії норм вищого та нижчого порядку тощо; 5)
історичне і телеологічне тлумачення; 6) встановлення необхідності
застосування аналогії закону або аналогії права; 7) аналіз сформованих
висновків на предмет їх відповідності принципу правової визначеності як
практичного прояву принципу верховенства права.
Підрозділ 3.3. «Особливості тлумачення договорів та односторонніх
правочинів» присвячений дослідженню специфіки інтерпретації правочинів у
процесі правозастосування цивільно-правових норм.
Підставою для тлумачення змісту договору є саме незрозумілість його
положень, а не встановлення норм законодавства, яке має регулювати спірні
відносини, чи непогодження із умовами договору після його укладення шляхом
створення штучних підстав для визнання його недійсним чи розірвання.
Зазвичай під час тлумачення умов договору здійснюється розкриття в умовах
договору самих норм права, адаптування їх до конкретної договірної умови, в
тому числі крізь призму співставлення істотних умов із звичайними та тими, що
припускаються (що малося на увазі при відшуканні істинного смислу умови
договору).
Наголошується на важливості ролі суду в тлумаченні договору. Водночас
сторони можуть самостійно тлумачити умови договору, наприклад, при
виникненні певних об’єктивних чи суб’єктивних передумов в процесі його
виконання, пролонгації, або при виникненні підстав для зміни виду договірного
правовідношення. Тобто сторони договору можуть бути також самостійними
суб’єктами тлумачення, оскільки при широкому підході до його розуміння
сторони завжди тлумачать умови договору перед його виконанням.
При тлумаченні умов договору важливим завданням є забезпечення
єдності судової практики, а тому при здійсненні тлумачення, окрім положень
договору, слід також виходити із мети законодавчого врегулювання
конкретного договору, що дозволяє розширити межі судового тлумачення
шляхом аналізу не тільки норм про конкретний вид договору і суміжних норм,
а й цілей законодавця, який встановив дане правило в законі або іншому
нормативному правовому акті, звичайно, якщо така мета або цілі були
встановлені.
20
Невизначеність (очевидна чи прихована) договору є об’єктивною
передумовою для виникнення спору про тлумачення і є поширеною ситуацією,
за якої рівною мірою допускається можливість існування двох і більше
розумінь певних положень договору, його окремих слів, понять чи
словосполучень. Таке можливо у випадках, коли кожна зі сторін почала
виконувати власні договірні зобов’язання, на свій розсуд зрозумівши
положення укладеного договору. Тому вказана ситуація є предметом
доказування в цивільному процесі і полягає у спеціальному доведенню в суді,
що формує самостійність позовної вимоги (а інколи і самостійної позовної
матеріально-правової вимоги до суду у вигляді окремого позову) про
тлумачення умов договору.
При застосуванні суб’єктивного підходу необхідною умовою є
встановлення авторства спірної умови договору як для розподілу тягаря
доказування між сторонами у спорі про тлумачення, так і для врахування
позицій сторін договору: заявника і сторони-адресата.
При застосуванні об’єктивного критерію судам слід керуватися принципом
добросовісності, який передбачає врахування відповідною стороною не тільки
власних інтересів, а й інтересів другої сторони, особливо за наявності нерівного
їх економічного становища (наприклад, договори, укладені за участю
споживачів).
Розділ 4. «Застосування диспозитивних цивільно-правових норм»
складається із трьох підрозділів. У підрозділі 4.1. «Поняття і ознаки
диспозитивних норм, їх правова природа» визначено, що модель регулювання
цивільних відносин, закріплена в ЦК України, відобразила притаманну їм
властивість саморегулювання, що здійснюється учасниками цих відносин на
принципах, закріплених актами цивільного законодавства.
Диспозитивність у цивільному праві відокремлюється від її проявів в
інших приватних та публічних галузях права, однак пов’язана та активно
взаємодіє із нормами інших галузей права та базується на нормах розділу ІІ
Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».
Ознаками диспозитивності є: 1) нормативно-правова підстава, що виступає
соціальною властивістю, якою закон наділяє фізичних, юридичних осіб та
інших суб’єктів цивільного права; 2) юридична свобода вибору варіантів
поведінки, яка є основоположною, базовою в характеристиці даного правового
явища і за своєю сутністю розкривається через можливість осіб діяти
ініціативно, на власний розсуд, на підставі автономії волі.
Формування диспозитивних норм здійснюється не свавільно, а виходячи із
волевиявлення сторін та реалізації їх автономної волі, які у підсумку
закріплюються певними нормативними формулами (законодавчими та
індивідуально-піднормативними при врегулюванні відносин укладенням
непоіменованих договорів). Це відбувається шляхом закріплення нормативної
формули-словосполучення «...якщо інше не передбачено (встановлено)
договором/законом або домовленістю сторін (договором)», або законодавчого
закріплення винятків: «за винятками, встановленими законом»; «...якщо інший
(більший) строк (розмір, порядок тощо) не передбачений домовленістю сторін
21
(договором)», або загального дозволу альтернативного правила поведінки, що
випливає із контексту сукупності закріплених норм загальної дії.
В останньому випадку, в разі виникнення спору, суд, вирішуючи
конкретну справу, буде відштовхуватися від загальних засад цивільного
законодавства та відшукувати норму, якою сторони керувалися при
врегулюванні відносин між ними, використовуючи механізм аналогії закону чи
аналогії права.
У підрозділі 4.2. «Диспозитивні норми і договірне регулювання»
аналізується співвідношення диспозитивних норм і договірного регулювання у
процесі застосування цивільно-правових норм. Зокрема, наголошується, що
диспозитивний метод регулювання договірних правовідносин дозволяє
сторонам відступити від загальної норми і врегулювати порядок виконання
договору на власний розсуд, що зумовлює наявність у цивільному
законодавстві великої кількості відносно визначених норм, які за своєю
природою належать до диспозитивних.
Диспозитивні норми призначені для встановлення їх змісту судом у разі
виникнення спору і підлягають застосуванню, коли законодавчий припис явно
не відповідає тому правовідношенню, що склалося між сторонами. Саме
шляхом застосування відносно визначених, або, як їх ще називають,
«каучукових» або «еластичних», норм формуються особливі випадки, коли
законодавець дозволяє відійти від нормативного припису, якщо із суті
правовідносин не випливає інше. На підставі відносно визначених цивільно-
правових норм врегульовуються нові інтереси, що у подальшому отримують
законодавче вирішення (у вигляді низки спеціалізованих цивільно-правових
норм) або відповідне тлумачення вказаних понять судовими органами.
Конкретний вид цивільних відносин може бути врегульований окремою
главою ЦК України. Такий прийом законодавець використовує передусім для
послідовного викладення цивільної норми із логічним змістом, якою
закріплюється правило поведінки і яка, як правило, не збігається зі статтею
нормативного акта. У таких випадках, виходячи із усталених правил юридичної
техніки, законодавець після викладення базової диспозиції (власне загального
правила поведінки), у наступній статті або частині статті (у наступному
реченні, абзаці, пункті тощо) встановлює законодавчий дозвіл сторонам
відступити від цього правила і погодити на свій розсуд у договорі інше.
У разі якщо особи не досягли згоди з усіх істотних умов договору, вони не
набувають правового статусу сторін договору, відповідно й не несуть взаємних
прав та обов’язків. Без узгодження всіх істотних умов договору він взагалі не
може відбутися, а тому договірні зобов’язання не виникають. Визнання судом
договору неукладеним у порядку окремого провадження не матиме для
заявника зазначених вище юридичних наслідків, тому і не може вважатися
способом захисту цивільних прав та інтересів осіб. Адже вимога про
встановлення юридичного факту неукладення договору не призводить до
поновлення порушених прав, вона не може бути предметом спору і самостійно
розглядатися в окремій справі. Юридичним фактом, що породжує взаємні права
та обов’язки осіб, може бути факт укладення договору.
22
У підрозділі 4.3. «Застосування диспозитивних норм у судовій практиці»
визначено, що встановлення дійсного смислу диспозитивних цивільно-
правових норм шляхом судового тлумачення слугує конкретизуванню
ініціативи сторін при укладенні певних договірних зобов’язань та
встановленню дійсної волі сторін щодо їх укладення. Розгляд судами законів не
лише як сукупності правових норм, а й як сукупності правових принципів, що
можуть розвиватися судами, слугує формуванню єдності судової практики.
Формування єдиної судової практики при розгляді справ при застосуванні
диспозитивних норм залежить від встановлення судом дійсного характеру
спірних правовідносин, що виникли між сторонами.
Окремою проблемою застосування диспозитивних цивільно-правових
норм у судовій практиці є питання конкуренції чи субсидіарного їх
застосування. Специфіка диспозитивних норм полягає, у тому числі, при їх
відносно визначеному змісті, сторони можуть відступити від загального
правила на свій розсуд, або взагалі сформувати власні відносини, виходячи із
загальних засад цивільного законодавства.
Розділ 5. «Особливості застосування імперативних норм у цивільному
судочинстві» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 5.1. «Місце імперативних норм у механізмі цивільно-правового
регулювання» на підставі аналізу цивільного законодавства та правової
доктрини у розрізі питання про правові норми визначено основні типи
імперативних норм залежно від призначення та граматичного закріплення:
1) абсолютно імперативні норми, застосування яких є обов’язковим для
всіх учасників цивільно-правових відносин незалежно від їхньої волі. Такі
норми є нормами загальної дії та слугують меті створення певної
загальнообов’язкової для суб’єктів цивільного права моделі поведінки.
Імперативні правові норми цього типу застосовуються з метою визначення
складу нормативних правових актів, що належать до системи цивільного
законодавства, а отже – містять норми цивільного права, прямо не передбачені
у ЦК України, а також для закріплення ієрархічного співвідношення між собою
за юридичною силою нормативних правових актів, включених у систему
цивільного законодавства;
2) імперативні норми, що встановлюють окремі заборони й обмеження
цивільних прав та покладають певні обов’язки, що є наслідком протиправної
поведінки. Вони спрямовані на запобігання протиправній поведінці учасників
цивільно-правових відносин, тобто виконують превентивну функцію, надаючи
суду легальну можливість обмеження суб’єктів цивільного права в реалізації
належних їм суб’єктивних цивільних прав;
3) імперативні норми, спрямовані безпосередньо на захист прав і законних
інтересів слабкої сторони цивільного, як правило, договірного,
правовідношення. Такі імперативні правові норми є гарантом реалізації
наданих ними правових можливостей, але тільки у випадку, якщо учасник
цивільно-правових відносин добровільно не відмовився від їх реалізації.
У підрозділі 5.2. «Функції імперативних норм у цивільному праві» на
підставі дослідження функцій імперативних цивільно-правових норм
23
визначено, що основною функцією правової норми є конкретизація та
деталізація регулювання суспільних відносин, тобто йдеться про регулятивну
функцію правових норм. Загальний принцип наявності і взаємодії імперативних
і диспозитивних норм є характерним для будь-якої галузі права, а їх
співвідношення і характер взаємодії визначають методологічну специфіку
галузі.
Системоутворююча функція цивільно-правових норм відповідає за їх
ієрархію і переважне застосування норми у разі наявності, зокрема,
спеціального закону або констатації у правозастосовному випадку (спірній
ситуації) хронологічних колізій тощо.
Керівна функція специфічних імперативних норм цивільного права
відповідає за субординацію цивільно-правових норм і органічно пов’язана з
іншою функцією, притаманною передусім імперативним нормам, –
нормоорганізуючою, тобто такою, що структурує цивільні норми.
Якщо системоутворююча функція впливає на внутрішню ієрархію норм
цивільного права залежно від місця цивільно-правової норми та її
розташування як в одному акті, так і в інших, у тому числі у нормах
міжнародних договорів, ратифікованих Україною, то нормоорганізуюча
функція, як правило, полягає у системному зв’язку між цивільно-правовими
нормами на мікрорівні, однак при цьому здійснює загальний вплив на цивільне
правовідношення на макрорівнях через формування типізованого
правовідношення шляхом заповнення прогалин у праві нормами-принципами,
нормами-презумпціями, фікціями тощо.
У підрозділі 5.3. «Практика застосування імперативних цивільно-правових
норм» зазначається, що принцип верховенства права передбачає, що втручання
держави у право власності особи повинно здійснюватися виключно на підставі
закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для
заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у питаннях застосування та
наслідків дії його норм. Втручання держави у право власності особи є
виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного»,
«публічного» інтересу.
У спорах про визнання незаконним рішення органу місцевого
самоврядування щодо земельної ділянки та витребування цієї земельної ділянки
з чужого незаконного володіння дія імперативних цивільно-правових норм
виявляється найбільш яскраво.
Рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке
має ознаки ненормативного акта, вичерпує свою дію після його реалізації, а
вимоги про визнання такого рішення незаконним повинні розглядатися в
порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами
реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло речове право. У
такому випадку вимога про визнання рішення незаконним розглядається як
спосіб захисту порушеного цивільного права за пунктом 10 частини другої
статті 16 ЦК України та повинна пред’являтися до суду для розгляду в порядку
цивільного або господарського судочинства.
Такі норми мають застосовуватися з обов’язковим урахуванням приписів
24
статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Зокрема, відповідно до статті 1
Першого протоколу слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу
втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1
Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно
«суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на
мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Розділ 6. «Формування єдиної судової практики застосування
цивільно-правових норм» складається з двох підрозділів та присвячений
дослідженню ролі та значення судової практики у процесі вдосконалення
цивільного законодавства та проблематики формування єдиної судової
практики із застосування цивільно-правових норм.
У підрозділі 6.1. «Роль судової практики у розвитку та вдосконаленні
цивільного законодавства», зокрема, зазначено, що сучасна зміна парадигми
суспільного розвитку країни зумовлює переосмислення сутності певних
правових явищ та права загалом, у тому числі і з нових методологічних
підходів стосовно визначення ролі судової практики у вдосконаленні
законодавства, зокрема, цивільного. Це пояснюється тим, що саме цивільне
право значно динамічніше, порівняно з іншими галузями, розвивається під
впливом природного права.
Коло суспільних відносин, що вимагають цивільно-правової регламентації,
є широким та постійно змінюється. Аксіоматичною тут виступає об’єктивна
неможливість законодавця врегулювати всі життєві ситуації на нормативному
рівні, тобто неможливість сутнісного, а не формального, врегулювання
суспільних відносин, які характеризуються цивільно-правовими рисами. Крім
того, останні зміни до актів цивільного законодавства свідчать про постійний
дисбаланс у діях законодавця.
Водночас законодавцем внесено чимало безсистемних змін до ЦК України,
нерідко обумовлених суб’єктивними і недостатньо обґрунтованими підставами,
що сформувало загрозу втрати ним значення самостійного провідного
кодифікованого акта цивільного законодавства, поставивши, передусім,
фізичних осіб – учасників цивільних відносин у невигідне правове становище.
Йдеться, зокрема, про зміни до ЦК України, що стосуються кредитних та інших
грошових зобов’язань осіб, відносин укладення та виконання банківських
депозитів з боку банку тощо.
Зростання обсягів законотворчості у сфері приватного права не завжди
задовольняє потреби суспільства і подекуди не встигає за темпами його
розвитку у приватноправовій сфері, що виступає об’єктивною підставою
зростання ролі судової практики. У такій ситуації очевидним, необхідним та
таким, що в змозі доволі оперативно встановити зворотний зв’язок між
практикою та потребами адекватного вчасного законодавчого врегулювання
певних цивільних відносин, стає саме судова практика передусім у вигляді
постанов найвищого судового органу, яка формує обов’язкові правові
висновки, якими заповнюються прогалини у цивільному законодавстві,
виходячи, із системного та субсидіарного застосування норми цивільного
права.
25
У широкому розумінні судова практика одночасно виступає додатковим
джерелом права та є зворотним зв’язком між об’єктивними потребами життя та
законодавством. Судові рішення впливають на волю законодавця
встановлювати ті чи інші зміни у законодавстві як на вимогу звичаїв (які
можуть з часом трансформуватися на рівень нормативного акта), так і на
вимогу сталих правових позицій судової практики.
Послідовність прийняття різними судами однакових рішень за аналогічних
обставин формує однаковість застосування норм законодавства, тобто
конкретне правоположення, сформоване судом, яке у разі подальшого
отримання підтвердження у постанові Верховного Суду України набуває
вигляду правової позиції, загальнообов’язкової для всіх судів та суб’єктів, які
застосовують у своїй діяльності норму права, щодо якої сформована вказана
позиція. Отже, по суті, квазіпрецедент (правоположення) формується у судах
першої інстанції суддею, який одноособово розглядає конкретну цивільну
справу. Підтвердженням такого правоположення найвищою судовою
інстанцією стає формальне закріплення обов’язковості такого правоположення
(правової позиції) у вигляді правового висновку авторитетного найвищого
судового органу, що виступає додатковим джерелом права
У підрозділі 6.2. «Механізм формування єдиної судової практики із
застосування цивільно-правових норм» констатовано, що здійснення
правосуддя – специфічна сфера діяльності держави, в якій виняткову роль
відіграють суди. Загалом процес здійснення правосуддя має на меті досягнення
головного результату – захист прав, свобод, інтересів суб’єктів як приватного,
так і публічного права, в законний спосіб шляхом постановлення судом
обґрунтованого рішення та його виконання.
Єдність судової практики – це реалізація принципу правової визначеності,
а тлумачення судами норм права є їх функцією у процесі здійснення
правосуддя. Для того, щоб судове тлумачення в рішеннях національних судів
відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод, необхідно, щоб ці рішення були розумно передбачуваними. Єдність
судової практики – одна з основних цінностей правової системи. Держава
зобов’язана запропонувати суспільству дієві механізми, які б забезпечували
формування в Україні однакової судової практики. Важливо, щоб закони
застосовувалися однаково в аналогічних справах та за схожих фактичних
обставин, що гарантуватиме стабільність правовідносин та впевненість їх
учасників у правомірності майбутньої поведінки. Ця «впевненість у правовому
майбутньому» створює стан правової безпеки, оскільки за цих умов суб’єкти
права одержують переконання, що судова система захищає людей від свавілля
держави, кваліфіковано й справедливо вирішує конфлікти у приватній сфері.
Оскільки Україна належить до держав романо-германської правової сім’ї із
достатньо розвиненою системою нормативно-правових актів, немає
необхідності перетворення судової влади в законодавчу, а суддів – у суб’єктів
правотворчості, тому інститут англосаксонського прецеденту буде занадто
«чужим» нашій правовій системі. У свою чергу, в державах континентального
права під судовим прецедентом розуміють інститут усталеної судової практики.
26
На жаль, говорити про усталеність судової практики в Україні немає достатніх
підстав, вона залишається розбалансованою.
Рішення Верховного Суду України, яке не є і не може бути судовим
прецедентом у класичному розумінні, з одного боку, є результатом вирішення
конкретної справи, а з другого – містить правові висновки, які в них викладені і
мають інше призначення: вони уточнюють норми закону, конкретизують їх
зміст, є зразком того, як суди та інші органи державної влади мають їх
застосовувати. Правовий висновок Верховного Суду України – це вираження
правозастосовчої діяльності суду в процесі здійснення правосуддя в конкретній
справі, результат тлумачення правових норм із використанням різних їх
способів та з огляду на обставини тієї чи іншої справи. За змістовим
наповненням правовий висновок Верховного Суду України можна вважати
результатом офіційного загального тлумачення норм права, водночас він є
інтерпретаційним актом із певними ознаками індивідуального тлумачення.