ПОПОВИЧ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ КЕРІВНИЦТВО ПРОКУРОРА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, задачі, об’єкт і предмет, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення, а також форми апробації одержаних результатів.
Розділ 1 «Загальні положення процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Розвиток наукової думки та законодавства щодо інституту процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні» автор послідовно досліджує розвиток наукової думки та законодавства вказаного інституту з часів Русі і до сьогодні. Зважаючи на приватні засади кримінального процесу в період Русі, тогочасне законодавство не виділяло державу або її органи як позивача чи обвинувача у кримінальному провадженні, однак автор вказує, що поступова еволюція нормотворення на сучасних територіях України сприяла необхідності розширення компетенції державної влади у вирішенні кримінально-караних конфліктів з метою захисту людей та громади в цілому від кримінальних правопорушень. На думку здобувача, особливий вплив на розвиток інституту, що досліджується, мало запровадження розшукової форми процесу й інституту губних старост у ХVІ столітті.
Дисертант дотримується думки, що інститут процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні встановлюється у вітчизняній юриспруденції саме із введенням у дію положень Статуту кримінального судочинства 1864 року. Водночас автор наголошує, що після здобуття незалежності Україною у 1991 році основною рушійною силою сучасного реформування кримінального провадження в цілому та запровадження інституту процесуального керівництва прокурора стало прийняття Концепції реформування кримінальної юстиції України.
У підрозділі 1.2 «Правова природа процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні» дисертант розглядає дискусійні питання щодо визначення принципової схеми розуміння сутності предмета дослідження. У зв’язку з євроінтеграційними тенденціями вітчизняного суспільства і законодавства автор передусім досліджує основні позиції та рекомендації європейської спільноти щодо зазначеного питання. Робиться висновок не тільки про існування, а й про надзвичайну важливість і відокремленість процесуального керівництва у кримінальному провадженні як функції прокурора відповідно до вимог європейського співтовариства.
Звертається увагу на доктринальні підходи вчених процесуалістів (П.А. Лупинська, І.М. Козьяков, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, В.М. Савицький, І.Я. Фойницький та інші) при визначенні правової природи процесуального керівництва у кримінальному провадженні. При цьому автор вважає, що саме І.Я. Фойницький уперше виділив функцію керівництва розслідуванням з-поміж інших функцій прокурора у кримінальному процесі.
З метою всебічного дослідження дисертантом аналізуються та критично оцінюються думки як прибічників (В.П. Божєв, В.М. Савицький, І.Я. Фойницький та інші), так і супротивників (І.В. Гловюк, О.Р. Михайленко, О.І. Михайлов й інші) існування інституту процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні. На думку автора, під час з’ясування правової природи основну увагу слід звертати на позиції сучасних дослідників, адже вони ґрунтуються на тих новітніх тенденціях, які виникли під час реформування кримінальної юстиції України.
Автор наголошує, що з’ясування сутності процесуального керівництва прокурора у кримінальному процесі є неможливим без детального аналізу характеру повноважень, якими наділений прокурор у кримінальному провадженні. Більше того, основою здійснення ефективного процесуального керівництва прокурора при виконанні завдань, покладених на нього як на представника держави, є владно-розпорядчий характер його повноважень. Водночас ефективність виконання таких повноважень, як вважає автор, цілком залежить від їх повноти.

При цьому, незважаючи на надзвичайно потужний арсенал повноважень прокурора, робиться висновок щодо певних законодавчих упущень. Здобувач вказує, що відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 36 КПК України прокурор уповноважений ініціювати перед керівником органу досудового розслідування питання про відсторонення слідчого від проведення досудового розслідування та призначення іншого слідчого за наявності підстав, передбачених КПК України для його відводу або у випадку неефективного досудового розслідування. Наведене положення процесуального закону безпосередньо свідчить про неповноту владно-розпорядчих повноважень прокурора. Автор вбачає, що, поклавши на прокурора загальну відповідальність за якість досудового розслідування, законодавець позбавив його одного із основних важелів впливу на слідчого. Більше того, дисертант наголошує, що у КПК України взагалі не передбачено ні повноваження прокурора, ні процедури відсторонення не тільки слідчого, а й керівника органу досудового розслідування. До того ж таке положення має розбіжності з ч. 2 ст. 484 КПК України, у якій визначено, що кримінальне провадження щодо неповнолітньої особи здійснюється слідчим, який спеціально уповноважений керівником органу досудового розслідування на здійснення досудових розслідувань щодо неповнолітніх. Автор пропонує закріплення положення щодо безпосереднього відсторонення прокурором – процесуальним керівником слідчого від проведення досудового розслідування та призначення іншого слідчого за наявності підстав, передбачених КПК України для його відводу, або у випадку неефективного досудового розслідування. Такої позиції дотримуються і 96 % опитаних працівників прокуратури. Також здобувач пропонує положення щодо безпосереднього відсторонення керівником органу прокуратури керівника органу досудового розслідування за наявності підстав, передбачених КПК України для його відводу, або у випадку неефективної організації досудового розслідування. Підтримали таку позицію 92% респондентів.
У підрозділі 1.3 «Місце процесуального керівництва в системі функцій прокурора у кримінальному провадженні» досліджуються основні положення сучасного законодавства щодо нормативного закріплення інституту процесуального керівництва прокурора через призму доктринальних положень і вимог Ради Європи.
Дисертант відмічає, що європейські стандарти щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя прямо вказують на відокремленість функцій щодо проведення розслідування, керівництва ним або здійснення нагляду за ним.
Ґрунтуючись на позиціях В.Т. Маляренка та Г.П. Середи, дисертант робить висновок про основоположність такої функції прокурора у кримінальному провадженні, як кримінальне переслідування, що пронизує кримінальне провадження від початку і до завершення, незважаючи на стадії та особливі провадження. Інші ж функції прокурора у кримінальному провадженні, такі як нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, підтримання державного обвинувачення, є похідними, адже відображають специфіку діяльності прокурора відповідно до стадій і завдань кримінального провадження. Із опитаних автором респондентів 87 % опитаних працівників прокуратури вказують на виконання прокурором функції кримінального переслідування у кримінальному провадженні.
Розвиваючи підхід О.О. Тушева, дисертант вказує, що інші функції прокурора у кримінальному провадженні, а саме: нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування; процесуальне керівництво досудовим розслідуванням; підтримання державного обвинувачення є похідними, адже відображають специфіку діяльності прокурора відповідно до стадій і завдань кримінального провадження.
Дослідження позицій процесуалістів та повноважень прокурора у кримінальному провадженні дали змогу автору зробити висновок щодо паралельного здійснення функцій процесуального керівництва досудовим розслідуванням і нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, адже їх реалізація забезпечується одними й тими ж повноваженнями прокурора, що викладені в одній нормі, яка фактично і пов’язує діяльність прокурора як з наглядом за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, так і з процесуальним керівництвом досудовим розслідуванням, та спрямована на виконання завдань кримінального провадження. Фактично саме у повноваженнях прокурора у кримінальному провадженні вбачається єдність цих двох функцій.
Дисертант наголошує, що позбавлення органів прокуратури функції проведення досудового розслідування жодним чином не може вплинути на існування повноважень прокурора – процесуального керівника щодо особистого проведення слідчих (розшукових) і процесуальних дій у порядку, визначеному КПК України, а також участі у їх проведенні. Більше того, визначені повноваження характеризуються автором як надзвичайно вдалі та такі, що відповідають євроінтеграційним інтересам України.
Зважаючи на впровадження принципу незмінності прокурора у кримінальному провадженні, автор доходить висновку, що виконання прокурором функції процесуального керівництва досудовим розслідуванням породжує функцію підтримання державного обвинувачення у суді. Такої позиції дотримуються і 96 % опитаних працівників прокуратури.
Розділ 2 «Особливості процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні за законодавством України» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Об’єкт процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні» акцентується увага на філософському і етимологічному тлумаченні та співвідношенні категорій «об’єкт», «об’єкт процесуальної діяльності та відносин» і «об’єкт процесуального керівництва».
Ґрунтовно досліджуються позиції вчених-процесуалістів (В.П. Божєв, В.М. Горшеньов, П.С. Елькінд, М.М. Розін, В.К. Случевський) щодо зазначених категорій. Зважаючи на те, що прокурор у кримінальному провадженні є активним учасником усіх правовідносин на будь-якій стадії чи етапі процесу незалежно від його форм (загальні й особливі порядки кримінального провадження), а будь-яка діяльність прокурора у кримінальному провадженні, в тому числі й здійснення ним процесуального керівництва, безпосередньо пов’язана із його вступом у кримінально-процесуальні відносини, автор на підставі думок дослідників і тлумачення категорій робить висновок про те, що у широкому сенсі об’єктом процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні є те, на що воно спрямоване.
Дисертант вказує, що питання об’єкта процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні надзвичайно широке та складне, а отже, потребує більш детального та розгорнутого розуміння, враховуючи завдання і загальне призначення прокурора у кримінальному провадженні й особливості його діяльності зі здійснення процесуального керівництва. Понад те, реформований у 2012 році кримінальний процес в Україні кардинально змінив підходи до розуміння доктринальних базисів, що використовувалися у кримінально-процесуальній науці протягом останніх століть. Отож, на думку здобувача, основою до визначення об’єкта процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні можуть бути лише положення чинного КПК України, міжнародних нормативно-правових актів (зокрема й відповідна практика Європейського суду з прав людини) та теоретичні досягнення правничої науки, основою яких є не обвинувальна (інквізиційна), а змагальна модель кримінального провадження.
Дисертант звертає увагу на дослідження завдань кримінального провадження, засад кримінального провадження та процесуальну форму як основні складові об’єкта процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні, причому процесуальна форма у цьому випадку є консолідуючою основою.
Думку дисертанта підтверджено результатами опитування. Так, 88 % працівників прокуратури висловилися за те, що діяльність прокурора під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні спрямована на виконання завдань кримінального провадження, додержання засад кримінального провадження та дотримання процесуальної форми у кримінальному провадженні в їх сукупності.
У підрозділі 2.2 «Зміст та форма процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні» автор досліджує такі етимологічні та філософські питання, як «зміст», «форма», «зміст та форма кримінально-процесуальної діяльності».
Дисертантом робиться висновок про те, що зміст процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні полягає у реалізації своїх повноважень через вчинення процесуальних дій та прийнятті процесуальних рішень у межах, визначених КПК України. Саме наведене формулювання виражатиме внутрішні елементи такої кримінально-процесуальної діяльності прокурора. У цьому випадку форма процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні виражатиме зовнішню оболонку змісту, а саме: форму вчинених ним процесуальних дій і прийнятих ним процесуальних рішень під час виконання покладених на нього завдань.
Дисертант звертає увагу на вимоги до проведення процесуальних дій, які він під час дослідження умовно поділяє на загальні та спеціальні. До загальних (тих, що стосуються усіх без винятку процесуальних дій) автор відносить просторові вимоги, часові вимоги, суб’єктні вимоги, а також вимоги засад кримінального провадження. Водночас спеціальні вимоги до проведення процесуальних дій пов’язані з конкретними процесуальними діями, які набувають при цьому власної форми (зовнішнього вираження), це і є та діалектична єдність суттєвих сторін явища.
На підставі критичного аналізу думок дослідників (В.П. Божєв, О.В. Волколуп, П.А. Лупинська, М.С. Строгович) і законодавства автор робить висновок, що формою процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні, тобто зовнішнім проявом такого елементу змісту, є процесуальні акти прокурора під час здійснення ним процесуального керівництва у кримінальному провадженні. У зв’язку з цим автор акцентує увагу на процесуальних актах прокурора у кримінальному провадженні під час здійснення процесуального керівництва.
Аналізуючи інститут вказівок прокурора, дисертант доходить висновку щодо недоцільності декриміналізації діяння, передбаченого ст. 381 «Невиконання слідчим вказівок прокурора» Кримінального кодексу України. Наведені у дисертації статистичні дані вказують на злочинне ігнорування слідчими законних вказівок прокурора. Водночас декриміналізація цього діяння призведе до повної втрати важелів законного впливу (адже на сьогодні прокурор не має права навіть відсторонити слідчого від проведення досудового розслідування) прокурора на ефективність досудового розслідування, виконання завдань кримінального провадження та забезпечення засад кримінального провадження. Проведене опитування засвідчило: 97 % працівників прокуратури негативно ставляться до декриміналізації зазначеного діяння.
Дисертантом детально досліджено процесуальні акти прокурора при здійсненні процесуального керівництва, такі як клопотання, повідомлення про підозру, цивільний позов, обвинувальний акт та інші. Автор вказує на окремі недоліки положень КПК України та надає пропозиції стосовно їх усунення.
У підрозділі 2.3 «Етапи процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні» увагу зосереджено на динамічності характеру діяльності будь-якого суб’єкта правовідносин. При цьому зазначена динаміка передбачає наявність певних етапів. Зважаючи на викладене, дисертант робить висновок про те, що діяльність прокурора при здійсненні процесуального керівництва є динамічною, маючи свій початок, етапи та закінчення.
На підставі думок дослідників (М.Л. Гольдштейн, О.М. Ларін, Л.М. Лобойко, В.Т. Маляренко, І.В. Тиричев, І.Я. Фойницький) автор аргументує позицію, що процесуальне керівництво прокурора у кримінальному провадженні постійно перебуває в русі та відбувається за рахунок динамічних законів. Водночас здобувач наголошує, що етапи процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні безпосередньо залежать від руху кримінального провадження в цілому.
Оскільки система стадій характеризується багаторівневістю (тобто кожна стадія має свої певні етапи та підетапи), здобувач доходить висновку, що й діяльність прокурора при здійсненні процесуального керівництва прямо залежить

від послідовного руху кримінального провадження від стадії до стадії, від етапу до етапу.
На підставі дослідження автор розрізняє сім можливих етапів процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні. Однак прокурор під час процесуального керівництва має пройти у всіх випадках лише три з них: 1) перший (призначення прокурора); 2) другий (встановлення особи (осіб), яка вчинила кримінальне правопорушення); 3) шостий (припинення процесуального керівництва прокурора). Всі інші етапи процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні є факультативними, адже залежать від конкретних обставин кримінального провадження.
Розділі 3. «Процесуальне керівництво прокурора у кримінальному провадженні за законодавством зарубіжних країн» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Процесуальне керівництво прокурора у кримінальному провадженні за законодавством Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччина» досліджено відповідне законодавство країн, які відносяться до класичної романо-германської сім’ї права, – Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччина. На підставі думок дослідників дисертант робить висновок, що зародження інституту процесуального керівництва прокурора у кримінальному процесі Франції відбувається на початку ХІХ століття і пов’язане з його керівництвом діями поліції під час початкового збирання доказів. Автор звертає увагу на дискусію у вітчизняній літературі стосовно існування на сучасному етапі інституту процесуального керівництва прокурора та доходить при цьому висновку щодо неможливості однозначного твердження про керівну роль прокурора під час попереднього слідства у Франції. Водночас аналіз положень КПК Франції вказує на існування поняття процесуального керівництва під час попереднього слідства, яке паралельно здійснюється поліцією, прокурором і слідчим суддею.
Досліджуючи процесуальне керівництво під час досудового розслідування в Німеччині, автор погоджується з позиціями Л.В. Головка, К.Б. Калиновського та М.І. Мичка, що його становлення подібне до становлення у Франції, оскільки французька модель правосуддя мала вплив на формування кримінального судочинства Німеччини. Дослідження кримінально-процесуального
законодавства Німеччини та наукових позицій (О.Р. Михайленко, А.В. Молдован і М.Г. Стойко) дало можливість зробити висновок, що, починаючи з 1974 року, повноправним керівником досудового розслідування в Німеччині є прокурор.
У підрозділі 3.2 «Процесуальне керівництво прокурора у кримінальному провадженні за законодавством Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії та Сполучених Штатів Америки» досліджено відповідне законодавство країн, які відносяться до англосаксонської системи права. Дисертант зазначає, що все історичне кримінальне судочинство Англії пронизано духом «приватного» розслідування, де органи кримінального переслідування розглядаються як допоміжний механізм для звичайних громадян, а саме: розслідування приватними обвинувачами перебуває на одному щаблі з проведенням розслідування спеціальними суб’єктами.
Автором визначено, що однією із особливостей кримінального переслідування у сучасній Англії є наявність декількох суб’єктів розслідування, які під час такої діяльності своїми діями керують самостійно, а відтак, щодо розслідування злочинів у цій країні дисертант робить висновок про те, що існування інституту процесуального керівництва досудовим розслідуванням наявне в повноваженнях кожного суб’єкта розслідування. Водночас на підставі проведеного дослідження автор дійшов висновку, що інститут процесуального керівництва під час досудового розслідування в Англії простежується не тільки в діяльності того органу розслідування, у провадженні якого перебуває справа, а й у компетенції місцевих помічників директора «Дирекції публічних обвинувачень», які можуть надавати вказівки (рекомендації, поради) всім іншим суб’єктам провадження досудового розслідування.
Дисертантом акцентується увага на тому, що історично в США керівником досудового розслідування можна вважати приватних осіб, уповноважених займатися такою діяльністю, а отже, і керувати своїми діями. Водночас автор стосовно органів поліції констатує ще факт керівної ролі мирового (поліцейського) судді під час всього подальшого розслідування. Автор стверджує, що ознаки процесуального керівництва розслідуванням злочинів наявні у повноваженнях місцевого прокурора США – атторнея стосовно всіх інших суб’єктів розслідування, адже прокуратура є єдиним суб’єктом кримінального переслідування в суді.
У підрозділі 3.3 «Процесуальне керівництво прокурора у кримінальному провадженні за законодавством пострадянських країн» досліджуються специфічні ознаки кримінально-процесуального законодавства постсоціалістичних країн. Аналіз КПК Російської Федерації дав можливість зробити висновок, що функція процесуального керівництва досудовим розслідуванням в ньому не визначена, проте прокурор фактично здійснює повноваження з її реалізації. Дисертант вказує на досить потужний
прокурорський нагляд за КПК Білорусі, що є фактичним перейняттям радянського інституту. Водночас повноваження прокурора, визначені в КПК Білорусі, вказують на існування інституту процесуального керівництва прокурора досудовим розслідуванням. Автор зазначає, що кримінально-процесуальне законодавство Вірменії прямо вказує на виконання прокурором функції процесуального керівництва. Особливу увагу дисертант звертає на проект КПК Республіки Казахстан, який містить і функцію процесуального керівництва прокурором, і поняття процесуального прокурора. Більше того, автор вказує не тільки на значну подібність положень проекту КПК Республіки Казахстан до положень КПК України, а й на певне удосконалення останнього.