ДОРОШ Тетяна Леонідівна ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ МУЗИЧНОЮ ОСВІТОЮ В КОНТЕКСТІ ГУМАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; визначено стан наукової розробки проблеми; розкрито зв’язок дослідження з науковими проектами і програмами; сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, а також наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про апробацію результатів дослідження, публікації, структуру роботи та її обсяг.
У першому розділі – “Теоретичні основи державного управління сферою музичної освіти” – розглянуто сутність і зміст гуманізації як основної тенденції сучасного суспільного розвитку, визначено принципи реалізації державної культурної політики, встановлено особливості музичної освіти як важливого гуманістичного компоненту сучасної культурної політики.
Визначено, що основними напрямами гуманізації сучасного суспільства виступають: забезпечення рівноправно-партнерських стосунків різних суб’єктів суспільного розвитку, а також плюралізм різних позицій, поглядів, ціннісних і культурних систем. У зв’язку з цим виникло закономірне питання про роль і місце держави в реалізації зазначених напрямів і, зокрема, щодо розвитку музичної освіти, яка вчить осмислювати реальні процеси в суспільстві.
У дисертації на основі розуміння процесів гуманізації визначено основні принципи державного управління музичною освітою:
1. Принцип державного забезпечення різноманіття, поліфонічності культурно-мистецького життя, який передбачає багатосуб’єктність і багатооб’єктність культурно-мистецької діяльності, альтернативність проектів, програм, концепцій, ідей. У цьому разі мова йде про різноманіття культурно-мистецького життя, яке повинно забезпечуватися з боку держави юридично закріпленим правом вільно створювати “знизу” будь-які організаційні структури, незалежно від їх ідеологічної спрямованості. Вільний розвиток неінституціональних пластів культури, музичного мистецтва, передусім, самодіяльного руху, в усіх його різновидах і модифікаціях, що ставлять собі за мету сприяння розвитку та популяризації музичної освіти, є механізмом саморегуляції та саморозвитку культури в цілому.
2. Принцип державного сприяння самоорганізації культурно-мистецького життя. Цей принцип тісно пов’язаний із попереднім, його реалізація на практиці державного управління музичною освітою скорочує поле неефективного адміністративного втручання держави в культурно-мистецькі процеси, збільшуючи тим самим можливості управлінського впливу на них у властивих державі формах. Реалізація цього принципу дозволить максимально використовувати потенціал саморозвитку культури, музичного мистецтва, обмежувати можливості адміністративного та некомпетентного втручання представників державних структур у музично-освітні процеси.
3. Принцип деполітизації державного управління культурними процесами. Для суб’єктів державного управління музичною освітою цей принцип означає необхідність створення умов для вияву самостійності культурних ініціатив громадян у сфері музичної освіти, відмову від кон’юнктурної актуальності й орієнтацію на довгострокові пріоритети й духовні цінності. Лише в цьому разі культурна політика стає засобом самовизначення соціальних груп і територій, “культурні межі” яких не завжди збігаються з адміністративними.
4. Принцип проблемно-цільової орієнтації державного управління передбачає розв’язання проблем конкретних соціальних груп і категорій населення, що становлять соціальну базу музичної освіти. Наголошується на корисному застосуванні проблемно-цільового підходу, що проявляється у низці чинників. По-перше, проблемно-цільова орієнтація дозволяє посилити соціальну значущість і престиж музичної освіти як в очах населення, так і в представників органів влади. По-друге, проблемна орієнтація культурної політики активізує участь населення в соціокультурній діяльності за рахунок певної синхронізації інтересів соціальних груп (прагнення людей вирішити свої проблеми) та органів влади (створити умови для розв’язання цих проблем). По-третє, об’ємним стає об’єкт управління музичної освіти, у якому інтегруються художні, моральні, фізичні, психологічні аспекти культурної діяльності держави, місцевих співтовариств і комерційних культурно-мистецьких організацій.
Реалізація зазначених принципів – це основна умова розвитку культурної сфери в цілому та музичної освіти як її складової зокрема. Зазначається, що культурна політика держави в зарубіжних країнах оцінюється, у першу чергу, не як діяльність одного або навіть низки відомств, а як її здатність забезпечувати правові, економічні, організаційні умови, що стимулюють діяльність у творчості, збереженні культурної спадщини найрізноманітніших суб’єктів культурної політики: діячів культури і мистецтв, музикантів, виконавців, науковців, представників державних структур, громадських діячів, підприємців тощо.
Підкреслюється суттєва роль музичної освіти в системі державної культурної політики, яка розглядається в контексті духовної культури людини, формування в неї відповідного світогляду, що відбувається шляхом впливу на емоційно образний світ почуттів і формування вищих людських цінностей. Дослідження музичної освіти як феномену культури й структурного компонента сучасної культурної політики доводить її актуальне теоретичне значення й особливу значущість у соціокультурній практиці. Автор наголошує, що саме культурологічний підхід дозволяє здійснити комплексний аналіз проблеми функціонування та ефективності музичної освіти в її співвідношенні з широким культурним простором життєдіяльності суспільства. Музична освіта як сфера суспільного життя є феноменом культури й культурної політики, складною системою здійснення культурологічних функцій суб’єктів і об’єктів освітнього процесу, під час якого відбувається органічний взаємозв’язок і взаємодія традицій та інновацій, творче становлення особистості, готової до реалізації завдань удосконалення й розвитку всього суспільства. Стверджується, що базовою умовою такої взаємодії виступає гуманізація всіх соціальних зв’язків, культурне насичення суспільних стосунків тощо.
У другому розділі – “Сучасні державноуправлінські практики у сфері музичної освіти” – з’ясовано організаційно-правову структуру державного управління музичною освітою в Україні, проаналізовано закордонний досвід управління музичною освітою в країнах із централізованою (Франція, Італія, Нідерланди, Греція) та децентралізованою (США, Велика Британія, Німеччина, Швейцарія) системами, визначено проблеми культурного та гуманітарного розвитку на місцевому рівні.
Обґрунтовано, що впродовж останніх двадцяти років в Україні було створено організаційно-правову базу щодо управління сферою культури загалом та музичною освітою зокрема. Основним документом, який регулює питання надання та отримання музичної освіти, є Закон України “Про культуру”, провідним органом управління цією сферою є Міністерство культури України, на місцевому рівні – відповідні заклади управління культури. Між тим, частина функцій щодо управління музичною освітою покладена й на Міністерство освіти і науки України та органи місцевого самоврядування. Проте дослідження показало, що чинна законодавча база та структура державного управління поки що не сприяють задоволенню потреб населення у відповідних музично-освітніх послугах та гуманістичним тенденціям розвитку суспільства.
Виділено істотні недоліки правового забезпечення державного управління музичною освітою. Підкреслюється, що у вітчизняному законодавстві нечітко прописані норми функціонування недержавних навчальних закладів та громадських організацій, що опікуються розвитком музичної освіти, нерегламентовані правила управління музичними навчальними закладами та механізми взаємодії у цій сфері місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Досі на законодавчому рівні неврегульоване питання щодо організації й розвитку музичної освіти (надання музичної освіти не прописане в жодній загальнонаціональній програмі, відсутні й регламентації діяльності самих музичних освітніх закладів, умов надання послуг, фінансування, залучення інвестицій тощо); невідпрацьованою є система надання державних грантів, не створені механізми підтримки талановитої молоді; надмірним є податковий тиск на музичні освітні заклади; неврегульованим є питання надання певних пільг організаціям та особам, що займаються благодійністю і роблять вагомий внесок у пропаганду та розвиток музичного мистецтва. Наголошено, що у розв’язанні цих проблем можливим виходом повинна бути модернізація освітньої діяльності в музичній сфері, спрямована на створення нової системи цінностей, заснованій на гуманізмі та естетичному вихованні, сприяння в задоволенні потреб різних соціальних груп щодо надання музично-освітніх послуг, культурного розвитку загалом.
У дисертаційному дослідженні розглядається досвід зарубіжних країн з метою можливої адаптації до умов України. Підкреслюється, що у світі управління музичною освітою здійснюється за допомогою двох найбільш поширених моделей – централізованої і децентралізованої, а їх діяльність координують та контролюють незалежні громадські установи. Між тим, останніми роками спостерігається тенденція до зближення цих двох моделей, що сприяє поєднанню зусиль держави, громадських організацій та окремих навчальних закладів щодо вирішення основних проблем музичної освіти й виховання, активного розвитку недержавних навчальних закладів.