Соколова Яна Анатоліївна. Основні положення методики розслідування викрадення людини

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, відображається ступінь її наукової розробленості, зв’язок із науковими програмами, планами, темами, визначаються мета та завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, викладаються положення наукової новизни та розкривається практичне значення досягнутих у ході дослідження результатів, наводяться дані про їх апробацію.
Розділ 1 «Криміналістична характеристика викрадення людини» складається з чотирьох підрозділів, у яких визначено елементний склад криміналістичної характеристики викрадення людини та розкрито його зміст.
У підрозділі 1.1. «Способи викрадення людини в системі криміналістичної характеристики» аналізуються точки зору, висловлені у криміналістичній літературі, щодо кількісного складу елементів криміналістичної характеристики. Автор пропонує виділити такі елементи в її структурі: способи викрадення людини, особа злочинця, особа потерпілого, типові сліди злочину; а також підтримує загальноприйняте визначення способу злочину як сукупності дій з підготовки, вчинення і приховування злочинів.
Зазначено, що підготовка до вчинення злочинів характерна для всіх злочинів у цілому і викрадення людини зокрема. Побудована певна модель підготовки до вчинення даного злочину, що складається з кількох етапів. Відомості про спосіб підготовки до вчинення викрадення людини можуть слугувати підставою для висунення версій, вказувати на цілі, характер, спосіб вчинення злочину, на коло його учасників, ступінь організованості злочинної групи та професійність злочинців.
У ході дослідження з’ясовано, що викрадення людини складається, як правило, з трьох послідовних дій – захоплення, переміщення, подальшого утримання. Три класичних елементи способу злочину при викраденні людини не сприяють досягненню мети злочинної діяльності. Тому поряд з наведеними елементами особливого значення набуває додатковий, специфічний елемент – вплив на викрадену людину, на членів сім’ї або родичів потерпілого, співробітників, компаньйонів по бізнесу з метою одержання викупу. Тому, з точки зору теорії криміналістики, до структури способу викрадення людини належать такі елементи: 1) спосіб підготовки; 2) спосіб вчинення, який, в свою чергу, складається із захоплення, переміщення, утримання і впливу; 3) спосіб приховування. Всі вони взаємозалежні і застосовуються у певній послідовності, при цьому слід враховувати, що саме захоплення може бути здійснене як насильницьким шляхом, так і шляхом обману, шляхом застосування фізичного або психічного насильства, погрози застосування такого насильства або використання безпорадного стану жертви. Вплив як складова реалізації незаконних діянь щодо потерпілого в процесі його викрадення може мати місце і в інших елементах системи: захопленні, переміщенні й утриманні.
За результатами узагальнення та аналізу кримінальних справ серед поширених способів викрадення людини можна виділити: фізичне насильство над нею – 74 %; обман, а також використання безпорадного стану потерпілого – 21 % випадків; психічне насильство – 5 %. У дисертації визначено підстави класифікації способів вчинення викрадення людини, а саме: 1) залежно від використання знарядь вчинення злочину; 2) за особою злочинця; 3) залежно від форми насильства.
Проаналізовано основні види способів приховування злочинів, відомих з криміналістичної літератури. Виокремлено такі способи приховування викрадення людини: зміна зовнішності, вибір часу і місця вчинення злочину, коли можливість бути поміченим або привернути до себе увагу зменшується; швидкий від’їзд з місця події; маскування голосу при контактуванні з родичами викраденого, зміна почерку при написанні записки з висунутими вимогами, зміна автомобіля, заміна номерів при переміщенні жертви до місця її подальшого утримання, викрадення автотранспортних засобів; убивство викраденої особи; вплив на потерпілих і заборона їм звертатися до правоохоронних органів є також однією з дій щодо приховування злочину.
У підрозділі 1.2. «Особа злочинця» зазначено, що інформація про типову особу злочинця має суттєве криміналістичне значення, оскільки дає змогу виявити коло осіб, серед яких перебуває підозрюваний, висунути версії про можливих співучасників, застосовані злочинцями знаряддя злочину тощо, визначити заходи для перевірки цих версій, розробити і реалізувати тактичні операції. Аргументується необхідність використання кримінологічних даних, що стосуються структури особи злочинця, для характеристики осіб, які вчинили викрадення людини.
У результаті аналізу кримінальних справ автор доходить висновку, що найчастіше викрадають людей чоловіки (76 %), жінки – у 24 % випадків. У 27 % випадків це особи 15–25 років, у 55 % – 26–40 років, у 18 % – понад 41 рік. Близько 14 % з них мають неповну середню освіту, 57 % – середню освіту, 16 % – середню спеціальну, 3 % – незакінчену вищу освіту, 10 % – вищу. 74 % винних не були раніше засуджені та 66 % з них офіційно не працюють.
Вивчення слідчої та судової практики дало автору підстави для виокремлення осіб, які виконують певні функції у механізмі викрадення людини: 1) організатор;
2) викрадач; 3) помічник; 4) посередник.
Результати проведеного анкетування й інтерв’ювання слідчих органів прокуратури та органів внутрішніх справ засвідчують, що у 31,3 % випадків викрадення людини було вчинене за попередньою змовою групою осіб, у 14,6 % – організованою групою, у 5,3 % – злочинною організацією. У роботі зазначається, що функціональна структура групи визначається її особовим складом, видом злочину, що вчиняється, та іншими факторами. Під час викрадення людини в організованій групі існує чіткий розподіл ролей.
У підрозділі 1.3. «Особа потерпілого» досліджується особа потерпілого у взаємозв’язку з особою злочинця. Відомості про викрадену особу, її поведінку, зв’язки і взаємини з оточенням мають важливе значення у структурі криміналістичної характеристики викрадення людини та призводять до встановлення зв’язку з особою, яка вчинила злочин, з’ясування інших обставин, що відбулися, дають змогу якомога детальніше охарактеризувати особу злочинця, мотиви вчинення злочину і відповідно точніше окреслити коло осіб, серед яких слід шукати злочинця, та планувати заходи щодо пошуку найважливіших доказів у справі. Встановлено, що вибір злочинцем способу, знарядь злочину та засобів, а також місця і часу його вчинення може залежати від особи конкретної жертви, особливостей її способу життя, зв’язків і взаємин із нею, що склалися у викрадача.
Аналіз вивчених кримінальних справ свідчить, що при вчиненні викрадення людини у 65 % випадків потерпілими є чоловіки, у 35 % – жінки. За віком потерпілі поділяються так: 14–20 років – 23 %; 21–30 років – 41 %; 31–40 років – 18 %; понад
41 рік – 18 %. Окрему групу потерпілих складають діти віком від 7 місяців –
13 років – 24 %. Близько 3 % потерпілих мають неповну середню освіту, 56 % – середню освіту, 23 % – середню спеціальну, 14 % – незакінчену вищу освіту, 4 % – вищу. 92 % потерпілих не були раніше засуджені та 56 % офіційно не працюють.
У 67 % випадків потерпілі були знайомі з винними, не знали один одного – 33 %.
Вивчення криміналістичної літератури дало автору підстави виділити категорії осіб (залежно від соціального статусу), які дедалі частіше стають потерпілими при вчиненні викрадення людини. Запропоновано виділяти такі групи зв’язків залежно від взаємин потерпілого зі злочинцями: 1) особи, знайомі зі злочинцями (дружні стосунки, компаньйони по бізнесу, конкуренти по бізнесу тощо); 2) особи, не знайомі зі злочинцями і не пов’язані з ним діловими стосунками; 3) особи, яких пов’язують зі злочинцем родинні зв’язки.
У підрозділі 1.4. «Типові сліди злочину» аналізуються сліди в широкому розумінні та надається характеристика типових слідів, що мають місце при вчиненні викрадення людини. На підставі вивчення криміналістичної літератури та узагальнення кримінальних справ розроблено узагальнену схему класифікації типових слідів вчинення викрадення людини: 1) сліди – джерела матеріальних відображень; 2) сліди – джерела ідеальних відображень (сліди пам’яті).
Аналіз зазначених слідів в стадії порушення кримінальної справи дає можливість сформулювати уявлення про спосіб вчинення викрадення людини, висунути версії, шукати інші джерела інформації тощо. У роботі надано рекомендації щодо виявлення, фіксації та вилучення цих слідів з місця події.
Розділ 2 «Початковий етап розслідування викрадення людини» складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню обставин, що підлягають встановленню, та інших джерел доказів, типових слідчих ситуацій, організації і плануванню розслідування, висуненню слідчих версій та специфіці проведення окремих слідчих дій на початковому етапі розслідування.
У підрозділі 2.1. «Обставини, що підлягають встановленню, та інші джерела доказів при розслідуванні викрадення людини» автор досліджує специфіку вказаних обставин при розслідуванні цього виду злочинів. На підставі аналізу криміналістичної літератури визначено: зміст обставин, що підлягають встановленню у кримінальній справі, має визначатися у синтезі: 1) складу злочину (ст. 146 КК України); 2) предмета доказування (ст. 64 КПК України);
3) криміналістичної характеристики викрадення людини; 4) психологічної характеристики особи злочинця.
Додатково необхідно виділяти обставини, що підлягають встановленню при вчиненні викрадення людини організованою групою. Запропоновано розгорнутий перелік обставин, що підлягають встановленню при розслідуванні цієї категорії справ, та інші джерела доказів.
У підрозділі 2.2. «Типові слідчі ситуації при розслідуванні викрадення людини» автор зазначає, що слідчі ситуації, які виникають при розслідуванні викрадення людини, відрізняються різноманітністю, але стійка повторюваність деяких із чинників дає можливість типізувати їх. Ґрунтуючись на результатах анкетування та інтерв’ювання слідчих прокуратури і МВС України, які позначили кілька запропонованих варіантів відповіді, та залежно від наявності даних про обставини вчинення й особу, яка вчинила викрадення людини, автор виділяє наступні типові слідчі ситуації: 1) має місце викрадення людини, слідство має у своєму розпорядженні досить повні дані про обставини вчинення злочину і про особу, яка його вчинила, злочинця затримано після вчинення злочину по «гарячих слідах» – 16,6 %; 2) має місце викрадення людини, слідчий володіє даними про обставини вчинення злочину і про особу, яка його вчинила, але місце перебування останньої не встановлене – 52 %; 3) має місце викрадення людини, але відсутні відомості про особу, яка його вчинила, – 50,6 %; 4) слідчий володіє даними про обставини вчинення злочину і про особу, яка його вчинила, але відсутні дані про місце перебування викраденої людини – 49,3 %; 5) слідчий володіє даними про особу, яка вчинила злочин, встановлено місце перебування викраденої людини – 23,3 %.
Розглянуті слідчі ситуації зумовлюють особливості тактичних (проміжних) завдань розслідування та черговість проведення слідчих дій, оперативно-розшукових та організаційних заходів.
У підрозділі 2.3. «Слідчі версії та планування розслідування викрадення людини» розглядається планування як важлива організаційна засада, що забезпечує впорядкованість розслідування викрадення людини. Проведене анкетування та інтерв’ювання слідчих органів прокуратури і МВС України показало, що більшість опитаних (78,6 %) складали письмовий план під час розслідування викрадення людини; 12 % – негативно відповіли на дане запитання, 9,4 % – ухилилися від відповіді. Автором розглянуто завдання та види планування викрадення людини.
Розглядається роль типових версій, що дають змогу слідчому на початковому етапі розслідування, в умовах дефіциту інформації, проаналізувавши всі обставини вчинення викрадення людини, розробити систему слідчих дій і оперативно-розшукових заходів щодо перевірки висунутих версій.
Проведене анкетування й інтерв’ювання слідчих органів прокуратури та органів внутрішніх справ показало, що більшість опитаних (78,6 %) використовують у своїй діяльності типові версії, 7,3 % опитаних негативно відповіли на дане запитання, 14,1 % – ухилилися від відповіді. При розслідуванні викрадення людини автор пропонує перелік загальних слідчих версій, що висуваються на початковому етапі розслідування викрадення людини: 1) має місце викрадення людини – 72 %;
2) має місце інсценування викрадення людини – 34 %; 3) стосовно викраденої особи вчинено інший злочин – 70,6 %. Наведено підстави для висунення зазначених версій. У роботі зроблено спробу вдосконалити систему окремих версій, пов’язаних із припущеннями щодо окремих обставин вчинення викрадення людини.
У підрозділі 2.4. «Особливості проведення окремих слідчих дій при розслідуванні викрадення людини» автор розглядає особливості початкового етапу розслідування, зумовлені нетрадиційним порядком проведення слідчих дій, а саме відсутністю місця події на початковому етапі розслідування, невизначеністю інформації щодо зникнення особи.
Автор визначив слідчі дії, характерні для початкового етапу розслідування: допит, огляд місця події, обшук, відтворення обстановки і обставин події, пред’явлення для впізнання, призначення судових експертиз. Особливу увагу приділено рекомендаціям щодо тактики проведення зазначених слідчих дій. Аналіз літературних джерел та вивчених кримінальних справ свідчить, що місцем події при вчиненні викрадення людини є: а) місце захоплення (викрадення) потерпілого;
б) місце його подальшого утримання. Встановлення групового характеру вчинення викрадення людини є важливим діагностичним завданням огляду місця події, що впливає на дії слідчого, визначення оперативно-розшукових заходів, слідчих дій, тактичних операцій.
Важливою слідчою дією при розслідуванні викрадення людини є допит. Визначено категорії свідків і підозрюваних та встановлено особливості тактики їх допиту, зокрема проведення допиту підозрюваних при вчиненні викрадення людини організованою злочинною групою.
Результати проведеного узагальнення судово-слідчої практики дають можливість зробити висновок про те, що однією з основних форм використання спеціальних знань при розслідуванні викрадення людини є призначення та проведення цілого ряду судових експертиз (66,6 % опитаних слідчих відносять дану слідчу дію до найбільш ефективних). Судові експертизи в процесі розслідування даних кримінальних справ призначаються залежно від способів вчинення злочину та слідчої ситуації, що склалася.
Поряд зі слідчими діями повинні проводитися оперативно-розшукові заходи. Велике значення має взаємодія слідчого з оперативними працівниками. Оперативно-розшукові заходи мають бути спрямовані на встановлення місця насильницького утримання викраденого і виявлення злочинців.
Розділ 3 «Основні завдання розслідування викрадення людини та побудова типових тактичних операцій» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Поняття і види тактичних (проміжних) завдань розслідування при викраденні людини» зазначено, що для оптимального вирішення завдань розслідування недостатньо провадження окремих слідчих дій без їх комплексного застосування у поєднанні з організаційними діями та оперативно-розшуковими заходами. Застосування тактичних операцій при розслідуванні злочинів потребує детальної теоретичної розробки категорії «тактичне завдання розслідування», визначення її поняття, ознак і структури. Постановка тактичних (проміжних) завдань визначається видом злочину. На визначення тактичних (проміжних) завдань основний вплив справляють елементи слідчої ситуації. Розглянуто види та ознаки тактичних (проміжних) завдань. Результати анкетування й інтерв’ювання слідчих органів прокуратури та МВС України, вивчення та узагальнення кримінальних справ про викрадення людини дають можливість окреслити такі типові тактичні (проміжні) завдання: 1) встановлення особи злочинця, який вчинив викрадення людини, зазначили 66,6 % опитаних;
2) визначення кола осіб, які вчинили викрадення людини – 50,6 %; 3) визначення ролі кожного з учасників викрадення людини – 54,6 %; 4) встановлення обставин, що характеризують особу викрадача – 40,6 %; 5) встановлення особи викраденого – 67,3 %; 6) розшук викраденої людини – 73,3 %; 7) встановлення місця утримання викраденого – 71,3 %; 8) встановлення місця захоплення (викрадення) і часу вчинення викрадення людини – 51,3 %; 9) встановлення способу вчинення викрадення людини – 62 %; 10) встановлення мотивів вчинення викрадення людини – 68,6 %; 11) встановлення зв’язку між викрадачем і жертвою – 62 %;
12) встановлення зв’язків викраденої особи та її родичів з підприємницькими структурами – 37,3 %; 13) встановлення обставин, що сприяли вчиненню викрадення людини – 32 %; 14) встановлення технічних засобів, що використовувалися при викраденні людини – 12 %.
У підрозділі 3.2. «Сутність і роль типових тактичних операцій в організації розслідування» зазначено, що розслідування злочинів передбачає необхідність розгляду проведення слідчих дій у взаємозв’язку, визначення найбільш раціонального комплексного їх застосування, тому для сучасного етапу розвитку криміналістики важливою стає розробка такого елемента тактики, як тактична операція. Проведене анкетування та інтерв’ювання слідчих органів прокуратури і МВС України показало, що більшість опитаних (92 %) вважає за необхідне проводити слідчі дії й оперативно-розшукові заходи комплексно; 0,6 % – ізольовано; 7,4 % ухилилися від відповіді; водночас 80,6 % опитаних вважають, що слідчі дії й оперативно-розшукові заходи слід проводити у певній послідовності (системі); 10 % заперечують таку необхідність; 9,4 % респондентів ухилилися від відповіді. Розглянуто точки зору науковців щодо визначення поняття тактичної операції.
У підрозділі 3.3. «Види і характеристика окремих тактичних операцій при розслідуванні викрадення людини» встановлено, що у процесі розслідування викрадення людини постають складні тактичні завдання, для вирішення яких необхідний комплекс слідчих, оперативно-розшукових, організаційно-технічних та інших заходів. Ці завдання можуть бути вирішені за допомогою проведення тактичних операцій, тому одним із ефективних тактичних засобів розкриття, розслідування і профілактики викрадення людини є їх цільове планування та проведення. Залежно від тактичних (проміжних) завдань розслідування викрадення людини виділено та розкрито зміст таких тактичних операцій: «Особа викрадача» (42,6 %); «Зв’язок викрадача з організованими формуваннями» (1,3 %); «Склад і рольові функції злочинної групи» (3,33 %); «Розшук і затримання викрадача» (66,6 %); «Груповий обшук» (4 %); «Соціальний статус жертви» (22 %); «Розшук викраденої особи» (60,6 %); «Зв’язки жертви» (54 %); «Обставини (умови) викрадення людини» (12,6 %); «Механізм вчинення (організації) викрадення людини» (46,6 %); «Знаряддя злочину» (4 %); «Віктимність жертви» (6,6 %).