Актуальність теми. Представництво має тривалу історію. Ще у Стародавньому Римі набули поширення випадки вчинення дій одними особами з метою дати можливість брати участь у цивільному обігу іншим особам, які внаслідок неповної правоздатності, віку, стану здоров'я тощо не могли самостійно набувати прав та обов'язків і реалізувати їх.
Підставами такої діяльності, що з часом набула найменування представництва, могли бути родинні зв'язки, приписи закону, розпорядження відповідних державних органів тощо. У цьому разі йшлося про представництво не добровільне, а обов'язкове, таке, що виникає незалежно від волі та бажання сторін.
У Стародавньому Римі доби пізньої Республіки і Принципату формується вже й вільне (добровільне) представництво, яке здійснюється на підставі договору сторін, а також ще один правовий інститут, що має своєю сутністю захист інтересів іншої особи шляхом укладення угод в її інтересах та здійснення різноманітних дій - діяльність без доручення (negotiorum gestio).
Сформувавшись у головних рисах ще у стародавні часи представництво, у свою чергу, дало життя різним правовим інститутам. З розвитком суспільства сфера застосування представництва охопила широке коло як майнових, так і немайнових відносин.
Значення цього інституту в суспільному житті зумовлено тим, що представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації суб'єктивних прав і обов'язків, а для недієздатних громадян є основним засобом їх участі в правовідносинах. За допомогою представництва можливі придбання й реалізація більшості матеріальних і низки процесуальних цивільних, а також інших за галузевою належністю суб'єктивних прав і обов'язків. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реального здійснення прав і виконання обов'язків суб'єктами права. Разом з тим особа представника не має закривати собою того, кого представляє, обмежувати його розсуд та права. З'ясування співвідношення між цими суперечливими цілями становить значний науковий інтерес. Зазначені обставини зумовлюють актуальність теми, яка в умовах проголошеного в нашій державі повернення до загальнолюдських гуманістичних цінностей набуває особливого звучання.
Разом з тим проблема представництва має не лише
теоретичний інтерес, але і практичне значення, оскільки процес оновлення цивільного законодавства, який відбувається в Україні, поставив на порядок денний питання про зміну в підходах до регулювання відповідних суспільних відносин, у тому числі тих, що опосередковують відносини представництва. Останні в умовах розширення кількості учасників цивільного обігу, посилення їхньої автономії є ефективним засобом здійснення прав та реалізації обов'язків учасниками економічного обігу.
Крім того, представництво часто є необхідною умовою реалізації правосуб'єктності юридичної особи. І хоч існує думка, що інтереси останньої зазвичай представляє її орган, але правова природа таких відносин залишається не до кінця з'ясованою. До того ж, у будь-якому разі без інституту представництва тут обійтись практично неможливо.
Сказане зумовлює доцільність звернення до досвіду приватного римського права, оскільки саме там були визначені основні засади представництва. Сформувавшись у головних рисах ще у стародавні часи, представництво, у свою чергу, дало життя низці правових інститутів цивільного права, що опосередковують значну кількість майнових та немайнових відносин.
У сучасних умовах представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації цивільних прав і обов'язків (у тому числі в галузі підприємництва), а для недієздатних та обмежено дієздатних громадян, а також для юридичних осіб є основним засобом їх участі в цивільному обігу. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реальності здійснення цивільних прав і виконання обов'язків суб'єктами права і в умовах розширення кількості учасників економічних відносин, посилення їхньої автономії виступає як ефективний засіб здійснення розвитку та пожвавлення цивільного обігу.
З іншого боку, посилення уваги до питань захисту прав людини загострює проблему встановлення меж залучення до реалізації прав та обов'язків суб'єкта права інших осіб та забезпечення додержання принципу неприпустимості втручання у справи приватної особи поза її волею.
Зазначені та інші зміни, які відбулися останніми роками з суспільному та господарському житті України, суттєво розширили сферу застосування представництва, зумовлюючи потреби адекватного правового регулювання відповідних відносин.
З цього приводу слід зазначити, що новий Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 p., містить низку новел
стосовно представництва, зокрема щодо поняття представництва та підстав його виникнення, розуміння сутності довіреності, наслідків діяльності в інтересах іншої особи без повноваження та з перевищенням повноважень тощо.
Такий підхід свідчить про часткове оновлення концепції інституту представництва в сучасному українському цивільному праві, що зумовлює доцільність дослідження його витоків, відповідних положень правової системи, яка справила вплив на формування вітчизняної цивілістики в цій галузі, тобто римського приватного права, що називають "одним з наріжних каменів Європейського дому".
Цим пояснюється актуальність дослідження представництва за римським приватним правом та з'ясування особливостей рецепції його положень у сучасному вітчизняному цивільному законодавстві.
Окремі види та аспекти представництва за римським правом були предметом спеціальних досліджень (Л. Казанцев). Однак з того часу минуло понад ста років, знання про римське приватне право збагатилися новою інформацією, що зумовлює необхідність перегляду бачення поняття та сутності цього інституту в римському приватному праві.
Що стосується досліджень інституту представництва в сучасних правових системах, то свого часу він був предметом спеціального аналізу (В.К. Андреев, О.Л. Нєвзгодіна, В.О. Рясенцев, С.А. Халатов), однак останнє з них відбулося майже тридцять років тому. До того ж усі дослідження були виконані на іншому законодавчому та фактичному матеріалі й незначною мірою стосувалися питань визначення витоків цього інституту та його трансформацій у сучасних умовах.
В Україні здійснялися розвідки лише окремих проблем представництва в цивільному праві: як засіб здійснення і захисту прав та інтересів інших осіб (О.І. Харитонова, Є.О. Харитонов, СЯ. Фурса); у зв'язку з дослідженням таких його видів, як добровільне представництво (А.І. Дришлюк, П.М. Крупко), "фактичне представництво" - ведення чужих справ без доручення (Є.О. Харитонов, В.М. Зубар).
Однак при цьому генезис тих чи інших правових ідей та законодавчих рішень практично не досліджувався, загальне поняття представництва в цивільному праві залишається категорією, що викликає суперечки, а так зване "представництво за законом" взагалі опинилося поза увагою дослідників. Крім того, більшість згадуваних праць виконана на матеріалах
Цивільного кодексу УРСР 1963 року, та на матеріалах проекту Цивільного кодексу України. Проте ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, містить низку істотних відмінностей навіть від останнього варіанту проекту ЦК, який пройшов третє читання у Верховній Раді України у 2001 році. Ці зміни стосуються і правового регулювання представництва. Більше того, вже після підписання Цивільного кодексу в окремі його статті (у тому числі в ті, що стосуються представництва) були внесені уточнення. Природно, що ці зміни та доповнення не могли бути враховані авторами праць, що були підготовані і опубліковані до прийняття нового Цивільного кодексу України, а тим більше до внесення змін у текст цього Кодексу.
Таким чином, відображаючи досягнення вітчизняної цивілістичної думки у галузі вивчення інституту представництва і надаючи матеріал для подальших досліджень у цій сфері, згадані вище розвідки в цілому не можуть вважатися такими, що дозволяють повною мірою встановити тенденції розвитку концепції цього інституту в цивільному праві України та визначити перспективи й напрями розвитку останнього.
Крім того, слід враховувати, що принципово інакше визначалися поняття, форми та види рецепції римського права, загальна оцінка характеру та ступеня впливу останнього на цивільне право України, що, у свою чергу, зумовлює інші підходи до визначення предмета та методів дослідження питань рецепції інституту представництва в сучасному цивільному праві.
На підставі викладеного можна стверджувати, що тема, обрана для дисертаційного дослідження, є актуальною й до того ж має практичну цінність з погляду вироблення пропозицій із вдосконалення цивільного законодавства й рекомендацій стосовно практики його застосування.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до напрямів досліджень Одеської національної юридичної академії на 2001-2005 роки "Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави" (державний реєстраційний номер 01010001195). Тема дисертаційного дослідження безпосередньо відповідає плану наукових досліджень кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії в рамках теми: "Традиції приватного права України.", затверджена на засіданні кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії 9 вересня 2002 року, протокол № 2.
