НАЛЕЖНІСТЬ ТА ДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА  РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Стаття 2 КПК України встановлює завдання кримінального судочинства, якими є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Реалізація вимог Конституції і виконання органами дізнання, слідчими, проку­рорами та суддями завдань кримінального судочинства неможливі без прийняття пра­воохоронними органами законних і обґрунтованих процесуальних рішень. Саме шляхом прийняття таких рішень здійснюється втілення в життя вимог Конституції і чин­ного законодавства, досягається вирішення завдань кримінального судочинства.

В свою чергу, прийняття законних і обґрунтованих процесуальних рішень можливо лише тоді, коли вони ґрунтуються на перевірених та правильно оцінених відомостях, одержаних у відповідності до вимог кримінально-процесуального закону. Помилка суб’єкта доказування під час оцінки доказів може привести до прийняття незаконних рішень, порушення прав і свобод громадян, покарання невинуватого або виправдання особи, яка вчинила злочин. У зв’язку з цим, правильна оцінка доказів має найважливіше значення не тільки для прийняття окремих процесуальних рішень, але і вирішення кримінальної справи у цілому.

Належність та допустимість є невід’ємними елементами характеристики доказів. Доказування  у кримінальній справі може здійснюватись тільки належними та допустимими доказами.

Важливе місце, яке займають докази в кримінальному процесі, пояснює той факт, що питання їх оцінки притягують увагу багатьох вчених-процесуалістів. Зокрема, проблема оцінки доказів зазнала значної теоретичної розробки в працях таких вчених, як С.А.Альперт, В.Д.Арсеньєв, М.І.Бажанов, Р.С.Бєлкін, А.Р.Бєлкін, В.П.Бож’єв, Л.Є.Владимиров, С.А.Голунський, Г.Ф.Горський, І.М.Гуткін, М.М.Гродзинський, В.Я.Дорохов, П.С.Елькінд, О.П.Єндовицька, В.І.Зажицький, З.З.Зінатуллін, Л.М.Карнеєва, М.М.Кіпніс, Є.Г.Коваленко, Л.Д.Кокорев, С.В.Курильов, А.М.Ларін, А.Л.Лубенський, Б.Т.Матюшин, М.М.Михеєнко, Г.С.Мосеян, І.І.Мухін, В.Т.Нор, П.Ф.Пашкевич, І.Л.Петрухін, Є.Є.Подголін, Г.М.Різник, Н.В.Сибільова, С.М. Стахівський, М.С.Строгович, В.М.Тертишник, М.К.Треушніков, А.І.Трусов, Л.Т.Ульянова, Ф.Н.Фаткуллін, М.Є.Шумило, Н.Я.Якубович та інші.

Окремі питання оцінки доказів висвітлювалися також в працях В.П.Бахіна, Т.В.Варфоломеєвої, М.М.Вінберга, А.І.Видрі, В.І.Галагана, В.В.Гевка, В.Г.Гончаренка, В.П.Гмирка, А.Я.Дубинського, А.С.Железняка, В.С.Зеленецького, А.В.Іщенка, І.П.Козаченка, Н.І.Клименко, Н.С.Карпова, О.М.Коп’євої, М.В.Костиць­кого, В.С.Кузьмічова, В.К.Лисиченка, В.Г.Лукашевича, Є.Д.Лук’янчикова, А.О.Ляша, В.Т.Маляренка, О.Р.Михайленка, В.В.Молдована, Ю.К.Орлова, Д.П.Письменного, М.А.Погорецького, М.С.Полевого, М.В.Салтевського, М.Я.Сегая, П.Ф.Сілкіна, М.І.Сірого, З.Д.Смітієнко, Л.Д.Удалової, В.Ю.Шепітька, В.П.Шибіка,  М.Л.Якуба та багатьох інших вчених.

Дослідження усіх зазначених вчених безперечно мають важливе значення для розвитку теорії доказів. Багато наукових ідей і пропозицій, сформульованих в їх роботах, вже знайшли відображення в законодавстві і застосовуються в практичній діяльності правоохоронних органів.

Разом з тим аналіз стану наукових досліджень належності та допустимості доказів, виявлення і розробка проблемних питань дозволили усвідомити необхідність їх удосконалення. В розділі теорії доказів щодо належності та допустимості є спірні моменти і невирішені питання. Потребує уточнення саме поняття належності та допустимості доказів. Потрібна теоретична розробка питання про допустимість доказів, які були отримані в результаті оперативно-розшукової діяльності.

Недостатньо повно досліджене питання  порядку прийняття рішення про недопустимість доказів та процесуальної форми таких рішень

Вивчення слідчої та судової практики показало, що якість діяльності правоохоронних органів та суду, пов’язаною з отриманням доказів, не завжди відповідає вимогам сьогодення. Одним із показників якості отриманих доказів є кількість кримінальних справ, повернутих на додаткове розслідування. Вона зростає з року в рік. Так, усього в 2003 році суди повернули для проведення додаткового розслідування 18692 кримінальні справи, що на 7,3 % більше ніж в 2002 році. А в 2004 році цей показник підвищився до 8,2 %  порівняно з 2002 роком.[3, с.28] Основні причини такого стану – це односторонність і неповнота проведеного розслідування, суттєві порушення кримінально-процесуального закону, серед яких односторонність і неповнота проведеного розслідування безпосередньо пов’язані з проблемами визначення належності та допустимості доказів.

Зазначені питання потребують глибокого теоретичного осмислення, систематизації, узагальнення існуючого матеріалу, розробки на цій основі пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, практики доказування в кримінальних справах. Саме цим й обумовлена актуальність даної проблеми та необхідність її розробки в рамках наукового дослідження.

Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконано згідно з пріоритетними напрямами фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005рр. (Наказ МВС України від 30 червня 2002 р. № 635), Концепцією розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2000-2005 рр. (рішення Колегії МВС України від 18 грудня 2000 р. за № 9 КМ/1. Робота включена до планів науково-дослідних робіт Київського національного університету внутрішніх справ України і кафедри  кримінального процесу цього закладу.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є розробка та обгрунтування  теоретичних основ кримінально-процесуальної діяльності по забезпеченню належності та допустимості доказів органами досудового слідства та дізнання і на цих підставах внесення науково обгрунтованих  рекомендацій  щодо вдосконалення  чинного законодавства України і практики його застосування.

Для досягнення цієї мети автором були поставлені і вирішувались такі завдання:

– розкрити та проаналізувати поняття доказів на підставі загальних теоретичних положень, чинного законодавства України, законодавства інших держав світу;

– проаналізувати поняття “належність доказів” і дати його визначення;

–  розробити класифікацію належних і неналежних доказів;

– вивчити й узагальнити слідчу практику щодо встановлення належності та допустимості доказів і виявити типові  помилки органів досудового розслідування та суду;

– визначити поняття і систематизувати умови допустимості, а також недопустимості доказів в кримінальному процесі України;

– сформулювати пропозиції до чинного КПК та проекту нового КПК України щодо вдосконалення кримінально-процесуального доказування в обсязі досліджуваних питань.

Об'єктом дослідження є кримінально-процесуальні відносини, що виникають в процесі доказування.

Предметом дослідження є закономірності процесу встановлення  належності та допустимості доказів на різних етапах доказування, а також правові норми, які регулюють цей процес

Методи дослідження обрані, виходячи з поставлених у роботі мети і завдань, з урахуванням об’єкта і предмета дослідження, їхню основу складає загальний діалектичний метод наукового пізнання реально існуючих явищ, а також їх зв’язок з практичною діяльністю правоохоронних органів. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовані: метод системного аналізу, який дав можливість проаналізувати фундаментальні положення сучасної теорії кримінального процесу, основоположні законодавчі та нормативні акти України - Конституцію та закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а також наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених з питань використання доказів в кримінальному процесі; порівняльно-правовий - для аналізу та порівняння національного та іноземного кримінально-процесуального законодавства; формально-логічний - для визначення понятійного апарату за темою дослідження; статистичний метод використовувався для аналізу й узагальнення емпіричної інформації, що стосується теми дослідження; соціологічні методи (анкетування, інтерв’ювання) використовувались при вивченні і узагальненні правозастосовчої практики правоохоронних органів та суду, при опитуванні працівників органів дізнання та слідчих МВС України. Названі методи дослідження використовувались в роботі у взаємозв'язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об'єктивність дослідження, істинність отриманих наукових результатів.

Теоретичною основою дисертації є роботи як вітчизняних, так і іноземних вчених юристів з загальної теорії права, філософії, соціології, кримінально-процесуального та міжнародного права, а також інших галузей наук.

Нормативною базою дослідження є Конституція України, Закони України, Кримінально-процесуальний та інші кодекси України; Європейські конвенції,   відомчі накази, інструкції, інформативні листи Міністерства внутрішніх справ та Генеральної прокуратури України стосовно теми дослідження, а також кримінально-процесуальні кодекси та відповідні закони іноземних країн, зокрема, Азербайджанської Республіки, Великої Британії, Канади, Республіки Бєларусь, Російської Федерації, Республіки Казахстан, Республіки Молдова, Сполучених Штатів Америки, Федеративної Республіки Німеччини, Франції; Модельний проект КПК для держав-учасниць СНД.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані в результаті вивчення 120 кримінальних справ в архівах Апеляційного суду м. Києва  і районних судів за 2001-2004 роки; матеріали анкетування працівників прокуратури, органів дізнання та слідчих МВС України (всього опитано 247 працівників правоохоронних органів); аналітичні і статистичні матеріали Верховного Суду України, статистичні дані МВС України. Використовувався також особистий досвід дисертанта, набутий за час роботи у підрозділі дізнання системи МВС.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації автором на основі використання доробку вітчизняних та зарубіжних учених, вивчення матеріалів кримінальних справ, узагальнення даних проведеного анкетування практичних працівників з урахуванням положень чинного КПК України, його проекту та міжнародно-правових документів сформульовано ряд положень і висновків, нових у концептуальному плані та важливих для юридичної практики. До найістотніших, що містять наукову новизну, слід віднести такі положення:

вперше:

- запропоновано внести зміни до ч.1 ст. 65  чинного КПК України, а також до ч.1 ст.147 проекту КПК України  шляхом заміни словосполучення “фактичні дані” на словосполучення “будь які відомості” і сформулювати ч 1 ст.65 КПК України в такій редакції:

“Доказами в кримінальній справі є будь - які відомості, на підставі яких у визначеному законом порядку дізнавач, слідчий, прокурор, суддя і суд встановлюють наявність і відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.”

На наш погляд, таке визначення точніше відображає зміст поняття і більш зрозуміло правозастосовувачу.

- запропоновано в проекті КПК України дати авторське визначення поняття належності доказів;

- обгрунтовано положення про те, що допустимими в кримінальному процесі можуть бути документи адміністративної юрисдикції лише тоді, коли вони з самого початку були оформлені у відповідності з кодексом про адміністративні правопорушення та кодексом про адміністративне судочинство України;

- обгрунтовано, що КПК України слід доповнити новим джерелом фактичних даних – показаннями експерта, змістом яких можуть бути лише висновки, зроблені на підставі досліджень, проведених при виконанні експертизи;

- на підставі отриманих під час дослідження наукових результатів сформульовано низку пропозицій щодо змін та доповнення чинного КПК (ст.ст.65, 69), а також пропозицій до проекту КПК України (реєстр. № 3456-д), що стосуються недопустимості доказів; визначення особи понятого.

дістало подальшого розвитку:

- положення стосовно критеріїв допустимості доказів і процедури   визнання їх недопустимими.

- положення щодо визначення підстав недопустимості доказів у кримінальному процесі;

- висновок про необхідність вилучення з переліку джерел “фактичних даних” ( ч.2 ст.65 КПК України) протоколів з відповідними додатками, які складені уповноваженими органами за результатами оперативно - розшукових заходів, тому, що оперативна інформація не може виступати процесуальним джерелом фактичних даних, а отже, вказаний протокол не вправі виступати як процесуальне джерело фактичних даних.

- положення про необхідність закріпити в КПК можливість проведення експертизи до порушення кримінальної справи.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані автором висновки та пропозиції, які містяться в дисертації, можуть бути використані: а) у законотворчій роботі – при внесенні змін і доповнень до чинного Кримінально-процесуального кодексу України, при доопрацюванні проекту нового КПК України (Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності - акт впровадження № 06-19/65-345 від 16 жовтня 2006р; б) у практичній діяльності органів дізнання, слідства, прокуратури, та суду; в) у навчальному процесі – при написанні окремих розділів підручників і навчальних посібників з курсу “Кримінальний процес України”, при вивченні слухачами, курсантами і студентами юридичних закладів освіти курсу “Кримінальний процес України”.

Матеріали дисертаційного дослідження також впроваджені в навчальний процес Київського національного університету внутрішніх справ України (акт впровадження від 16.04.2004р) та  Національного університету “Києво-Могилянська академія” (довідка від 11.02.2004р.)

Особистий внесок здобувача. Дисертація виконана дисертантом самостійно, а використані в дисертації роботи подаються з обов’язковим посиланням на них. Всі викладені в ній висновки та положення розроблені та сформульовані на базі особистих досліджень дисертанта.

Основна частина опублікованих праць є одноосібними. Щодо  публікації, яку підготовлено у співавторстві зі Смітієнко З.Д (“Докази у кримінальному процесі України“ // Зовнішня торгівля: Право та економіка” Збірник наукових праць. Випуск 2, частина-2, Київ – 2002., с.93-99.) - участь дисертанта становить 50 %.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені у виступах автора на засіданнях кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою Київського національного університету внутрішніх справ України наукових конференціях та науково-практичних семінарах: “Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах” (Київ, 2002р.), “Організація адвокатури і надання правової допомоги в демократичному суспільстві” (Київ, 2002р), “Актуальні проблеми права 2003” (Київ, 2003р.), “Проблеми кодифікації кримінально-процесуального законодавства України”(Київ, 2003р.), “Проблеми доказів і доказування в процесуальному законодавстві”(Київ, 2004р.), “Проблеми захисту прав людини і громадянина в умовах розбудови громадянського суспільства в Україні” (м.Київ, 22-23 квітня 2005 року), а також на міжнародному семінарі “Правові засади ведення слідства “( м.Київ, 12-13 квітня 2005 року).

Публікації. Основні теоретичні положення, висновки та рекомендації, сформульовані в дисертації, викладені автором в чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.

Структура дисертації визначена предметом та зумовлена метою і завданням дисертаційного дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам Вищої атестаційної комісії України. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, поділених на вісім підрозділів, висновків, списку використаних літературних джерел та  додатків. Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок, з них основний текст становить  170 сторінок, список використаних джерел на 24 сторінках (273 найменування), додатки на 12 сторінках.