ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ ТА ЙОГО МІСЦЕ В ПРОЦЕСІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Становлення і розвиток демократичної, соціальної, правової держави і громадянського суспільства в Україні, входження її до міжнародного економічного і правового простору, неможливе без удосконалення правозастосовчої діяльності відповідних державних органів, які мають бути тими ефективними правовими інституціями, діяльність яких направлена на вирішення соціально-правових завдань у державі.

Доцільність наукової розробки даної проблеми пов’язана, зокрема, з тим особливим значенням, яке має для суспільства увесь складний процес реалізації норм права. Адже не стільки прийняття та існування правових приписів саме по собі, скільки їх втілення у діяльність суб’єктів, здатне впливати на політичний і соціальний стан життя суспільства та держави. Якість правозастосовчої діяльності державних органів є одним з тих факторів, що визначають рівень правової культури в державі, стан законності і правопорядку.

Підвищення рівня функціонування правової системи залежить як від удосконалення механізму правового регулювання, так і механізму правозастосовчої діяльності, що сприятиме подальшому пошуку шляхів щодо поліпшення механізму захисту прав людини і громадянина, точності переводу нормативних велінь в русло конкретних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Зазначені факти зумовлюють потребу переосмислення теоретичних засад реалізації права та правозастосування, з врахуванням світового і національного історичного досвіду, наповнюючи їх новим змістом.

Юридична наука використовує здобутки минулого, якими є праці таких дореволюційних вчених-правознавців, як М.А. Гредескула, М.М. Коркунова,      Л.Й. Петражицького, Г.Ф. Шершеневича та ін., які сформували світоглядну та методологічну базу для проведення низки загальнотеоретичних досліджень.

Вагомий внесок у розробку питань, пов’язаних з особливостями процесу реалізації, дії права та інших аспектів даної проблеми зробили такі відомі вчені теоретики, як С.С. Алексєєв, С.І. Братусь, О.М. Васильєв, А.Б. Венгєров,        Н.В. Вітрук, М.Н. Вопленко, В.В. Глазирін, В.М. Горшеньов, І.Я. Дюрягін,    В.В. Єршов, В.П. Казимирчук, В.В. Лазарєв, П.О. Недбайло, М.Ф. Орзіх,       А.С. Піголкін, Ю.С. Решетов, Є.П. Шикін, Л.С. Явич та ін.

Однак, реформування різноманітних сфер життєдіяльності суспільства, особливо правової, на сучасному етапі потребує нового та більш глибокого аналізу, який відповідав би потребам сьогодення.

На сучасному етапі дослідження питань механізму правореалізації та правозастосовчого процесу знаходять розвиток у працях таких вітчизняних дослідників в галузі теорії держави і права, як Д.О. Бочарова, Ю.Л. Власова, О.В. Зайчука, О.Л. Копиленка, М.С. Кельмана, М.І. Козюбри, С.Л. Лисенкова, Л.О. Макаренко, Н.М. Оніщенко, О.В. Пунько, П.М. Рабіновича, М.Б. Рісного, О.Ф. Скакун, Т.І. Тарахонич, О.І. Ющика та ін. Поряд з цим, використано методологічний потенціал праць російських правознавців, а саме: Є.А. Боліканової, В.І. Гоймана, О.А. Іванова, В.В. Єршова, В.М. Карташова, М.К. Малікова, М.М. Марченка, Ю.О. Тихомирова та ін., які аналізували проблеми реалізації та дії нормативно-правових актів, питання законності правозастосовчих актів, та інші теоретичні та практичні аспекти застосування права.

Незважаючи на значну кількість наукових робіт, дослідження проблематики правозастосування, потребує комплексного підходу з урахуванням нових напрямів розвитку вітчизняної юридичної науки, з необхідністю переосмислення наукових поглядів минулого, з висвітленням прикладних аспектів даного напряму дослідження.

Актуальність розробки даної теми визначається також тим, що в юридичній літературі донині не набули належного розвитку поняття та зміст механізму реалізації права, процесу застосування права, відсутнє єдине розуміння характеру, функцій, мети правозастосовчої діяльності, кола суб’єктів, які здійснюють таку діяльність, тощо.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дисертаційного дослідження передбачений планом наукових досліджень Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України і виконувалась у межах планових тем відділу теорії держави і права «Теоретико-методологічні проблеми розвитку правової системи України» (номер державної реєстрації 0102U001597) та «Теоретичні проблеми реалізації прав і свобод особи і громадянина в Україні» (номер державної реєстрації 0104U007590).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексне вивчення і аналіз проблем реалізації права, обґрунтування місця і ролі правозастосування у цьому процесі. Для досягнення поставленої мети вирішувалися наступні завдання:

дослідити правореалізацію як реальне, практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів, спрямованих на досягнення цілей, які закріплені у нормі права;

проаналізувати норму права як основу механізму реалізації права;

розкрити особливості впровадження норм права у життя шляхом аналізу категорій «дія права» і «реалізація права»;

уточнити основні форми реалізації права, зокрема, у правовідносинах і поза ними, за участю державних органів та без їх участі;

визначити особливий характер правозастосування в процесі реалізації права, що містить у собі різні його форми;

здійснити аналіз поняття, стадій та змісту правозастосовчого процесу;

на підставі аналізу чинного законодавства, уточнити сутність та зміст окремих термінів, що є складовими теорії правозастосування;

з’ясувати особливості окремих видів «нетипових правозастосовчих ситуацій», що виникають в процесі реалізації права;

охарактеризувати категорію «правозастосовчий суб’єкт» та її взаємозв’язок з категорією правова культура, що є суб’єктивним фактором процесу застосування права.

Об’єктом дослідження є сфера реалізації права в аспекті правозастосування.

Предметом дослідження є теоретико-правові та прикладні засади правозастосування в процесі реалізації права.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження виступає сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. За допомогою діалектичного методу пізнання відбувалося дослідження та обґрунтування основних понять, використаних у роботі, та вивчення соціально-правових явищ в контексті їх виникнення, функціонування та розвитку. Використання порівняльно-правового методу дало змогу відмежувати різноманітні поняття та явища, виявити їх особливі риси (наприклад, застосування права та інших форм правореалізації, реалізації та дії права, правозастосовчого процесу та процедури тощо). Формально-юридичний метод використовувався в процесі аналізу норм, що виражають певний рівень готовності права до реалізації. Логіко-юридичний метод надав змогу визначити зміст процесу реалізації права та правозастосовчої діяльності. Статистичний метод використовувався для узагальнення результатів вивчення практики, виявленні помилок, що припускаються в правозастосовчій практиці. За допомогою соціологічного методу досліджувалася юридична практика та правова культури правозастосовчого суб’єкта як невід’ємна складова процесу застосування права. Структурно-функціональний метод надав можливість проаналізувати деякі особливості структури, змісту нормативно-правових актів, їх функціональне призначення у правозастосовчій діяльності. За допомогою системного методу проведено системний аналіз форм і способів реалізації права, здійснено дослідження процесу застосування права, його стадій, процедур тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним з небагатьох у вітчизняній юридичній науці теоретико-правових наукових досліджень застосування права як особливої державно-владної діяльності та визначення її місця в процесі реалізації права.

Наукову новизну становлять наступні висновки, положення, які визначають особистий внесок автора:

дістало подальшого розвитку положення, відповідно до якого «дія права» і «реалізація права» не співпадають за обсягом та співвідносяться як ціле та частка внаслідок того, що у понятті «дія права» узагальнюються усі способи впливу юридичних норм на поведінку індивідів і на суспільне життя, що дало автору можливість акцентувати увагу на інформаційному, ціннісно-орієнтаційному і власне юридичному характері цього впливу; а під реалізацією права розуміється реальне, практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів через фактичну поведінку суб’єктів права з метою задоволення основних потреб людини, суспільства і держави за допомогою способів і засобів, встановлених державою;

уточнено взаємозв’язок понять «реалізація права» та «застосування права» з точки зору широкого (інтегративного) праворозуміння, в результаті чого охарактеризовано суттєву ознаку правозастосування, а саме його комплексний характер, що передбачає можливість застосування права паралельно із дотриманням, виконанням і використанням права;

обґрунтовано висновок про необхідність використання системного підходу щодо аналізу форм правореалізації крізь призму різних видів норм права та способів правового регулювання;

розширено наукові уявлення щодо подальшого розвитку комплексного механізму реалізації права як особливої правової підсистеми механізму правового регулювання, що містить у собі відповідні регулятивні та охоронні правові засоби, за допомогою яких об’єктивне і суб’єктивне право втілюється у фактичній поведінці суб’єктів, тобто залежить від їх вольової діяльності, з метою досягнення відповідного правового результату;

наведено додаткову авторську аргументацію щодо доцільності створення комплексного механізму дії права, що охоплює всі сторони та аспекти реалізації права та повинен виходити з широкого праворозуміння, з того, що норми законів та інших нормативних актів покликані відображати право, яке органічно притаманне даному суспільству;

запропоновано авторське бачення поняття «правозастосовчого суб’єкта» як організованих, інституційно оформлених колективних або одноособових суб’єктів, що можуть мати відповідну структуру, наділені владними повноваженнями для здійснення своїх завдань і функцій та застосовують властиві їм організаційно-правові форми діяльності;

уточнено поняття, правозастосовчого процесу як явища правової реальності, яке належить до сфери юридичного процесу та являє собою сукупність послідовних, упорядкованих дій суб’єктів, наділених державно-владними повноваженнями, що включає в себе процедури відповідного характеру, які забезпечують належне застосування права;

обґрунтовано положення про те, що «нетипові ситуації в правозастосовчій діяльності» - це реальні життєві ситуації, що знаходяться поза межами прямого впливу правових норм та підлягають вирішенню правозастосовчими органами;

на основі аналізу різних наукових підходів виокремлено елементи структури правової культури правозастосовчого суб’єкта, що виступають фактором ефективності правозастосовчої діяльності.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації сформульовано та обґрунтовано висновки та положення, які можуть сприяти подальшому поглибленню концептуальних засад дослідження застосування права як особливої державно-владної діяльності. Ці результати можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях: у законопроектній діяльності з метою вдосконалення механізму реалізації права; у практичній діяльності правозастосовчих суб’єктів; для подальшої розробки наукових, теоретичних основ правореалізації, а також науково обґрунтованого процесу впровадження права у життя; у навчальному процесі, при викладанні курсу теорії держави і права, спецкурсу проблеми реалізації норм права у вищих юридичних закладах освіти; при написанні підручників, навчальних посібників, довідкової та методичної літератури, монографій з проблем, пов’язаних з правореалізацією.

Апробація результатів дисертації. Висновки і положення дисертації обговорювалися на засіданнях відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Результати дослідження були апробовані на міжнародних і вітчизняних науково-практичних конференціях, у тому числі: «Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті Європейських інтеграційних процесів» (м. Київ, 28 – 29 квітня 2004 р.; тези опубліковані); «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 3 – 4 лютого 2004р.; тези опубліковані); «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку» (м. Косів Івано-Франківської обл., 25 січня – 3 лютого 2004 р.; тези опубліковані); «Юридичні читання молодих вчених» (м. Київ, 23 – 24 квітня 2004 р.; тези опубліковані); «Сучасні правові проблеми українського державотворення» (м. Біла Церква, 29 квітня 2005 р.; тези опубліковані); «Другі юридичні читання» (м. Київ, 18 травня 2005 р.; тези опубліковані); «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку» (м. Косів Івано-Франківської обл., січень 2005 р.; тези опубліковані).

Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження відображені в п’яти статтях у фахових наукових виданнях ВАК України.

Структура дисертаційної роботи побудована відповідно до мети та завдань, складається з вступу, двох розділів, восьми підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 211 сторінок, у тому числі список використаних джерел на 24 сторінках (299 найменувань).