ЗАСАДА ДИСПОЗИТИВНОСТІ ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Правова реформа, що проводиться в Україні, вимагає формування інститутів, які б відповідали новим потребам суспільства, покликаних, в тому числі на основі розширення в кримінальному процесі диспозитивності, забезпечити можливість найбільш ефективної реалізації та захисту прав і свобод людини. В сучасному ж кримінальному процесі домінує принцип публічності. Його гіпертрофування лише зовні носить гуманний характер. Насправді це – неповага до особи, на волевиявлення якої не зважають нібито для її ж блага. Доповнення публічної засади диспозитивною, побудова кримінального процесу на основі їх розумного поєднання з метою належного захисту публічних і приватних інтересів, в кінцевому результаті служить досягненню цілей кримінального судочинства в цілому. Зазначені обставини визначають соціально-політичну актуальність дослідження проблеми, якій присвячене це дослідження.

До проблем диспозитивності в кримінальному судочинстві зверталися дореволюційні, радянські, російські та українські вчені. В наші дні в розробку проблем диспозитивності в кримінальному судочинстві зробили внесок: Ю.М. Грошевой, Л.М. Лобойко, В.Т. Маляренко, В.Т. Нор, М.Є. Шумило, та інші. Окремим аспектам проблеми диспозитивності було присвячено декілька дисертаційних досліджень, захищених у Російській Федерації та Республіці Казахстан, серед яких роботи В.Н. Боярінцева, О.І. Рогової, О.С. Александрова, С.А. Касаткіної, О.О. Седаш, І.С. Дікарьова, А.Е. Мусілімова, О.Ф. Тесніної, Л.М. Маслєннікової. В Україні ж була успішно захищена кандидатська дисертація С.Л. Деревянкіна «Публічність та диспозитивність у кримінальному судочинстві» (Х., 2005). М.О. Ноздріна захистила дисертацію «Диспозитивність як елемент принципу змагальності» (Х., 2004), однак ВАК України було відмовлено їй у присудженні наукового ступеня кандидата юридичних наук.

Проте багато проблем, які стосуються дії диспозитивності в кримінальному процесі, залишаються недослідженими або дискусійними. Крім того, враховуючи зміни, яких зазнало українське кримінально-процесуальне законодавство, виникає необхідність нового наукового осмислення фактів, які обумовлюють зміст засади диспозитивності з позиції співвідношення публічних та приватних інтересів. Виходячи з викладеного, проведене дослідження злободенне і в теоретичному аспекті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося рамках науково-дослідної проблематики кафедри кримінального процесу та криміналістики ЛНУ ім. Івана Франка “Проблеми захисту прав та законних інтересів особи у кримінальному процесі в умовах його реформування” (номер державної реєстрації 0103U005941).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є з’ясування суті диспозитивності, аналіз форм прояву диспозитивності, розробка науково обґрунтованих рекомендації по вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства і покращенню практики його застосування.

Зазначена мета обумовила необхідність вирішення наступних завдань:

-          прослідкувати розвиток теоретичних поглядів на диспозитивність;;

-          розкрити поняття диспозитивності в кримінальному судочинстві;

-          розглянути значення приватного інтересу в механізмі реалізації суб’єктивного права;

-          розглянути співвідношення диспозитивності з окремими принципами кримінального судочинства, її роль у забезпеченні конституційних прав і свобод громадян;

-          запропонувати шляхи вдосконалення механізму забезпечення прав та свобод особи в кримінальному процесі із позицій співвідношення публічних та приватних інтересів.

Об’єктом дослідження виступає диспозитивність у всіх аспектах її прояву, що закріплена та знаходить прояв у відповідних кримінально-процесуальних нормах.

Предметом дослідження є норми, які регламентують засаду диспозитивності та умови її реалізації в кримінальному процесі України; норми кримінально-процесуального законодавства зарубіжних країн; доктринальні погляди на проблему, відповідна судова практика.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить загальнонауковий діалектичний метод пізнання, на основі якого визначалося місце диспозитивності серед інших засад кримінального процесу, взаємозв’язок та взаємообумовленість диспозитивності та публічності в кримінальному судочинстві, а також матеріально-правових та процесуальних аспектів проблеми. Завдяки цьому методу також були виявлені суперечності в законодавстві та правозастосовній практиці як джерело змін в кримінальному судочинстві, залежність між такими кримінально-процесуальними явищами як ступінь підпорядкованості учасників кримінального судочинства та їх процесуальною активністю. З використанням формально-догматичного методу аналізувалися норми чинного кримінально-процесуального законодавства та формулювалися пропозиції щодо його вдосконалення. Порівняльно-правовий метод дозволив провести співставлення норм законодавства України та ряду зарубіжних держав, а історичний – проаналізувати генезис відповідного правового інституту. Метод конкретно-соціологічних досліджень дав змогу вивчити феномени реалізації аналізованих кримінально-процесуальних феноменів у правозастосовній практиці.

Емпіричну базу становлять дані, одержані внаслідок вивчення матеріалів 153 справ приватного обвинувачення та справ приватно-публічного обвинувачення, розглянутих судами Львівської області в 2003-2006 рр., матеріалів 179 кримінальних справ, при розгляді яких було пред’явлено цивільний позов (розміщених в Єдиному державному реєстрі судових рішень), статистичні матеріали Управління судової статистики та звітності Міністерства юстиції України за 2004-2005 рр. та Управління вивчення та узагальнення судової практики Верховного Суду України за 2005-2006 рр. В ході дослідження проведено анкетування 237 осіб (юристів та осіб інших спеціальностей).

Наукова новизна одержаних результатів. На підставі аналізу положень раніше діючого та чинного законодавства України і країн близького зарубіжжя в дисертації висунуто низку нових в концептуальному плані положень, а також пропозицій щодо внесення змін та доповнень до чинного КПК України, зокрема:

вперше:

- висловлена пропозиція доповнити КПК України положенням про те, що коли в результаті судового розгляду прокурор дійде висновку про необґрунтованість пред’явленого (чи підтриманого) ним цивільного позову, він зобов’язаний відмовитися від нього (чи його підтримання);

- в результаті аналізу питання процесуального правонаступництва при розгляді цивільного позову у кримінальній справі, сформульовано положення, відповідно до якого заміна правопопередника на боці цивільного позивача відбувається у разі згоди правонаступника матеріальних прав та обов’язків на цю заміну і на вступ до процесу. За відсутності такої згоди провадження по цивільному позову закривається;

- з метою захисту прижиттєвих інтересів потерпілого від діяння, що належить до категорії справ приватного обвинувачення (та який помер після того, як відповідна кримінальна справа уже була порушена), запропоновано її близьких родичів, що володіють повною процесуальною дієздатністю, у разі висловлення ними відповідного бажання, наділяти всіма правами потерпілого, за винятком права на примирення;

- запропоновано доповнити КПК України положенням про те, що на вимогу приватного обвинувача та обвинуваченого у справах приватного обвинувачення, проведення дізнання та досудового слідства в такій кримінальній справі є обов’язковим;

- пропонується закріпити в КПК положення про те, що у випадках, прямо передбачених законом, здійснення окремих прав, які носять особистий характер (зокрема, права на примирення), можливе лише у разі, коли відповідне повноваження надане представнику представлюваним;

- обґрунтовано, що приватний обвинувач вправі відмовитися від підтримання обвинувачення, що має наслідком закриття кримінальної справи в справах приватного обвинувачення, та запропоновано доповнити КПК України відповідним положенням;

- висловлена думка про те, що слід доповнити КК України переліком діянь, вчинення яких однозначно унеможливлює звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з амністією чи помилуванням;

- обґрунтовано, що коли прокурор порушить (або вступить в уже порушену) справу, яка переважно порушується не інакше як за скаргою приватної особи, з підстав: 1) вона має публічне значення або набуває такого значення згодом; 2) постраждалий через залежний стан, погрози або інші неправомірні дії з боку ймовірного кривдника чи інших осіб не може самостійно захистити свої законні інтереси; така кримінальна справа за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним закриттю не підлягає;

- проведено в науці кримінально-процесуального права України розмежування понять «прощення боргу» та «відмови від здійснення права»;

- запропоновано, що коли для виконання якоїсь з умов звільнення від кримінальної відповідальності потрібен певний час, то суддя повинен відкласти розгляд справи. Якщо винний протягом наданого йому строку виконає відповідну вимогу статті КК України, то при відновленні провадження у кримінальній справі, слід винести постанову про її закриття;

- доведено, що за наявності обставин, які тягнуть звільнення від кримінальної відповідальності, особі, яка заперечує проти такого звільнення, але яка визнана винною, покарання не повинно призначатися. У зв’язку з цим запропоновані зміни до КК та КПК України;

- визнано за необхідне доповнити КПК України положенням про те, що кримінальну справу не може бути порушено, а порушена підлягає закриттю за наявності підстав, передбачених в Особливій частині КК України, а також зазначити, що закриття справи з таких підстав не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує;

удосконалено:

- визначення диспозитивності як засади кримінального процесу, на підставі якої його учасники, а також інші зацікавлені особи, що відстоюють в справі особистий інтерес, можуть розпорядитися предметом кримінального процесу (обвинуваченням) чи спірним матеріальним правом при провадженні щодо цивільного позову в кримінальній справі, а також розпорядитися з метою захисту відстоюваних інтересів процесуальними правами в межах, передбачених законом;

- положення, відповідно до якого у виняткових випадках, при необхідності провести додаткові розрахунки щодо цивільного позову, суд в резолютивній частині обвинувального вироку вправі визнати за цивільним позивачем право на задоволення цивільного позову,  питання ж про розмір відшкодування в такому випадку має вирішуватися в порядку цивільного судочинства;

дістали подальшого розвитку:

- аргументи щодо підстав віднесення певної групи суспільно-небезпечних діянь до категорії справ приватного обвинувачення і сформульована система таких підстав з поділом на основні (їх відносно невисоку суспільну небезпеку та специфіку безпосереднього об’єкту злочину) та додаткові (небажання держави втручатися в інтимні питання приватного життя осіб, що може завдати їм суттєвої шкоди та необхідність врахування думки постраждалого для правильної оцінки характеру і ступеня суспільної небезпеки посягання).

У зв’язку з вищезазначеним запропоновано відмовитися від інституту приватно-публічного обвинувачення та наведено авторський перелік діянь, кримінальне переслідування яких порушується не інакше як за скаргою приватної особи (фізичної та юридичної).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вона містить положення, спрямовані на вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства. Крім того, висновки та рекомендації, які містяться в роботі, можуть бути використані для подальшої наукової розробки цілої низки питань теорії кримінального процесу, в практичній діяльності судів, органів прокуратури, досудового розслідування та адвокатів, а також при викладанні кримінального процесу студентам юридичних вузів та факультетів, слухачам навчальних закладів, які займаються перепідготовкою і підвищенням кваліфікації працівників правоохоронних органів.

За підсумками роботи підготовлені, направлені до відповідних органів і прийняті ними пропозиції до проекту Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності», прийнятої в першому читанні 11 лютого 2005 р., та проекту Концепції державної політики у сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні від 27 квітня 2006р.

Апробація результатів дисертації. Дисертація, обговорена на засіданні кафедри кримінального процесу та криміналістики ЛНУ ім. Івана Франка, де одержала позитивну оцінку і рекомендована до захисту. Більшість сформульованих в дисертації положень отримали апробацію на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях: “Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини та громадянина в Україні”(16 квітня 2004 р, м. Івано-Франківськ); «Проблемы развития законодательства и правоприменительной практики» (29-30 жовтня 2004 р., м. Мінськ); “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”( 3-4 лютого 2005 р., м. Львів); «Ломоносов-2005», (12-15 квітня 2005 р., м. Москва); “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні”( 28-29 квітня 2005 р., м. Острог); “Юридична наука: проблеми та перспективи розвитку (регіональний аспект)” (30 вересня – 1 жовтня 2005р., м. Великий Новгород); “Актуальні проблеми правознавства: історія та сучасність” (18-19 жовтня 2005 р., м. Мінськ); “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні”( 9-10 лютого 2006 р., м. Львів); “Ломоносов - 2006”( 12-15 квітня 2006 р., м. Москва); “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (8-9 лютого 2007 р., м. Львів); «Від громадянського суспільства – до правової держави» (25 квітня 2007 р., м. Харків).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації опубліковані у 7 статтях (з них 4 – у фахових юридичних виданнях ) та у 8 тезах доповідей.

Структура дисертації обумовлена метою дослідження і складається із вступу, трьох розділів, що об’єднують 5 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 255 сторінок, з яких основний текст – 198 сторінок, список використаних джерел (376 найменувань) – 36 сторінок, обсяг додатків – 21 сторінка.