ПІДСТАВИ ТА НАСЛІДКИ НЕДІЙСНОСТІ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ДОГОВОРІВ (НА МАТЕРІАЛАХ ПРАКТИКИ ГОСПОДАРСЬКИХ СУДІВ)

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розвиток економічних реформ в Україні сприяв розширенню сфери застосування договору як засобу регулювання та опосередкування товарно-грошових відносин в суспільстві, зокрема у сфері підприємницької діяльності. Це зумовило збільшення кількості недійсних договорів в цій сфері, вчинених з порушенням вимог закону, що призводить до їх недійсності з відповідними негативними правовими наслідками. Розгляд таких справ становить для судів значні труднощі, обумовлені необхідністю правильного застосування численних різнорідних правових норм та об’єктивного виявлення невідповідності договору вимогам закону тощо.

Зважаючи на те, що з набранням 01.01.2004 р. чинності Цивільним кодексом (далі – ЦК) України та Господарським кодексом (далі – ГК) України з’явилася низка новел щодо недійсності договорів, перед господарськими судами постало завдання щодо правильного та однакового застосування норм зазначених Кодексів при вирішенні спорів про визнання недійсними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Вирішення цього завдання ускладнюється тим, що наразі серед теоретиків та практиків немає єдиної точки зору стосовно багатьох питань недійсності підприємницьких договорів, що негативно позначається на механізмі захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності.

На сьогоднішній день проблеми недійсності договорів у сфері підприємницької діяльності недостатньо досліджені в українській юридичній науці, оскільки ці проблеми лише побічно розглядаються науковцями в межах більш загального дослідження проблем підприємницьких договорів, або ж досліджуються в рамках розробки питання про недійсність цивільно-правових договорів в цілому.

Вищенаведені обставини зумовили вибір теми дисертації і визначають її актуальність та значення для розвитку науки цивільного права.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до напрямів досліджень Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України: «Правові проблеми розвитку підприємництва в Україні» (державний реєстраційний номер 0103U003101), «Методологічні засади приватного права» (державний реєстраційний номер 0103U003108).

Мета дослідження полягає у з’ясуванні юридичної природи, доктринальних положень, особливостей правового регулювання недійсності підприємницьких договорів, виявлення проблем у вирішенні судових спорів, пов’язаних з визнанням підприємницьких договорів недійсними, а також розробці пропозицій щодо удосконалення законодавства та судової практики з цього питання.

Для досягнення поставленої мети визначено такі основні завдання дослідження:

1) визначити ознаки та поняття підприємницького договору;

2) визначити поняття недійсності договору;

3) з’ясувати зміст та ознаки нікчемних та оспорюваних договорів;

4) провести розмежування недійсних договорів від подібних правових категорій;

5) визначити та дослідити підстави недійсності підприємницьких договорів;

6) проаналізувати наслідки недійсності договорів та особливості їх застосування;

7) узагальнити практику господарських судів України щодо розгляду спорів про недійсність договорів;

8) розробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України та судової практики.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку з недійсністю договорів у сфері підприємницької діяльності.

Предметом дослідження є система чинних нормативних актів України, що регулюють питання недійсності договорів у сфері підприємницької діяльності, існуюча практика господарських судів України, договірна практика суб’єктів підприємницької діяльності, досягнення вітчизняної та іноземної науки цивільного права.

Методологічна та теоретична основа дослідження.

Дослідження побудоване на застосуванні філософських, загальнонаукових та соціально-юридичних методів наукового пізнання.

Використання діалектичного методу пізнання та історичного методу надало можливість розглянути тенденції розвитку досліджуваного інституту у цивільних правовідносинах. Системний метод дав змогу дослідити види недійсних договорів, підстави та наслідки недійсності договорів як систему взаємопов’язаних елементів. Порівняльно правовий метод дав змогу провести аналіз наукових позицій вчених, положень нормативно-правових актів щодо недійсності підприємницьких договорів з метою виявлення певних позитивних чи негативних характеристик в законодавчому регулюванні та судовій практиці. З позицій логіко-юридичного методу та методу прогнозування зроблено висновки про шляхи подальшого вдосконалення і розвитку законодавства, що регулює недійсність договорів.

Теоретичну основу дослідження становлять праці українських та зарубіжних науковців: Агаркова М. М., Беляневич О. А., Безклубого І. А, Бервено С. М., Бобрової Д. В., Брагінського М. Й., Бра­туся С. М., Генкіна Д. М., Дзери О. В., Йоффе О. С., Кетца Х., Красавчикова О. О., Кузнєцової Н. С., Кучера В.О., Луця В. В., Майданик Р. А., Майданик Н. І., Мейєра Д. І., Мозоліна В. П., Мілаш В. С., Новицького І. Б., Ойгензіхта В. А., Перетерського І. С., Підоп­ригори О. А., Покровського Й. О., Рабінович Н. В., Рясенцева В. А., Спасибо-Фатєєвої І. В., Тенькова С. О., Толстого Ю. К., Харитонова Є. А., Хатнюк Н. С., Халфиної Р. О., Хейфеца Ф. С., Цвайгерта К., Шахматова В. П., Шершеневича Г. Ф., Шишки Р. Б., Щербини В. С. та інших науковців.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є продовженням дослідження теоретичних і практичних проблем недійсності договорів у сфері підприємницької діяльності. Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в теоретичних положеннях та висновках, найважливішими з яких є наступні:

Вперше:

    – у зв’язку з відсутністю законодавчого та змістовного доктринального визначення підприємницького договору запропоновано визначати його як двосторонній або багатосторонній правочин, що має ознаки договору, укладеного між суб’єктами підприємницької діяльності (юридичними та фізичними особами, що набули статусу підприємця) у сфері підприємницької господарської діяльності з метою одержання прибутку;

– встановлено принципову невідповідність конструкції ст. ст.  230, 231, 232 ЦК України, за якими передбачені ними оспорювані правочини в імперативній формі мають визнаватися судом недійсними, загальним положенням ст. 215 ЦК України, за якими на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи оспорювані правочини можуть бути визнані судом недійсними, що свідчить про диспозитивний характер цих положень. Відповідно, запропоновано положення ст. ст. 230, 231, 232 ЦК України привести у відповідність зі ст. 215 ЦК України шляхом внесення відповідних змін;     

– доведено помилковість визнання недійсним підприємницького договору у випадках виходу за межі повноважень органом юридичної особи, якщо про обмеження повноважень не було відомо іншій стороні. З’ясовано, що за змістом  ч. 3 ст. 92 ЦК України вирішальним фактором має бути не наявність чи відсутність самого факту обмеження повноважень органу юридичної особи, а те чи знав контрагент за договором про такі обмеження. Якщо контрагенту не було про це відомо, то обмеження повноважень органу юридичної особи не впливають на чинність договору. Запропоновано доповнити відповідним положенням п. 9  Роз’яснень Вищого господарського суду України від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»;                 

        – визначено спільні ознаки неукладених та нікчемних договорів (а не відмінності, які вже визначалися в науці), які полягають в тому, що вони: а) не породжують визначені договором наслідки; б) не потребують визнання договору нікчемним або неукладеним в судовому порядку, хоча і не виключають можливості звернення з відповідним позовом; в) при вирішенні спору обумовлюють необхідність врахування судом цих юридичних фактів незалежно від наявності відповідної позовної вимоги; г) обумовлюють можливість застосовування норм права, що регулюють зобов’язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави при  поверненні виконаного за такими договорами;

        –  виявлено та досліджено колізію між ст. ст. 526, 632, 673, 682, 762, 843, 857, 1002, 1013, 1014 ЦК України (дають можливість визначити відсутню в договорі істотну умову на підставі звичаїв ділового обороту та вимог, що звичайно ставляться) та ч. 3, 4 ст. 180, ч. 8 ст. 181 ГК України (визначають договір неукладеним за відсутності істотної умови). Запропоновано вирішувати зазначену колізію шляхом визнання договору неукладеним лише у випадку відсутності істотної умови договору, яка не може бути визначена в порядку, передбаченому ЦК України;

       – встановлено принципову невідповідність ст. 207 ГК України, що передбачає визнання недійсним договору (господарського зобов’язання) на майбутнє (як правило, застосовується у випадках, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) та абз. 2  ч. 1 ст. 216 ЦК України, що передбачає в зазначених випадках відшкодування вартості одержаного в розрізі застосування реституційних наслідків недійсного правочину. Запропоновано привести положення ст. 207 ГК України у відповідність з положенням абз. 2  ч. 1 ст. 216 ЦК України шляхом внесення відповідних змін;            

      – доведено можливість визнання недійсним договору повністю або у відповідній частині, якщо у зв’язку зі зміною законодавства договір вступив у суперечність із законом. У зв’язку з цим запропоновано доповнити ч. 3 ст. 215 ЦК України нормою такого змісту: «Відповідність правочину вимогам законодавства встановлюється судом на підставі законодавства станом на момент вчинення правочину. Правочин, що продовжує діяти у часі після набрання чинності новим актом законодавства, може бути визнаний судом недійсним повністю або у відповідній частині у разі неприведення його у відповідність із законодавством»;

     –  доведено необхідність відмежування випадків укладення удаваного договору від випадків неправильного визначення сторонами правової природи договору за відсутності наміру приховати інший договір. В останньому випадку суд повинен на підставі аналізу умов договору визначити його справжню правову природу та застосувати норми права, що регулюють цей вид договорів. При цьому сам договір не повинен визнаватися удаваним. Запропоновано доповнити відповідним положенням абз. 2 п.14  Роз’яснень Вищого господарського суду України від 12.03.99 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними";

       –  з’ясовано, що чинна редакція абз. 2  ч. 1 ст. 229 ЦК України про істотність помилки носить імперативний характер щодо істотності будь-якої помилки, яка стосується природи правочину, прав і обов’язків сторін, що формально позбавляє суд можливості враховувати конкретні обставини справи для визначення істотності такої помилки. Відповідно, обґрунтовано висновок про те, що вищезазначена норма про істотність помилки повинна носити не імперативний, а диспозитивний характер. Сформульовано пропозицію про внесення відповідних змін до абз. 2 ч.1 ст. 229 ЦК України;         

        –  з’ясовано, що нормами про реституцію (ст. 216 ЦК України) так само, як і нормами про повернення виконаного за недійсним договором (п.1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України), не передбачено повернення майна третій особі, в тому числі власнику, який не є стороною за недійсним договором. Доведено, що в таких випадках власнику майна слід поєднувати вимогу про визнання договору недійсним з віндикаційним позовом або з вимогою про відшкодування збитків продавцем, заподіяних укладенням недійсного договору, в тому числі з урахуванням вартості втраченого майна (ч. 2 ст. 216 ЦК України);                                     

       – сформульовано пропозиції про внесення змін та доповнень до ст. ст. 203, 207, 210, 215, 220, 230 – 232, 628 ЦК України, ст. 207 ГК України та розроблено проект Роз’яснень Вищого господарського суду України, в якому сформульовано основні висновки і пропозиції щодо удосконалення судової практики з питань вирішення спорів про визнання недійсними договорів.

Удосконалено:

– зміст поняття «недійсність договору», під яким запропоновано вважати юридичну нечинність договору, встановлену безпосередньо в силу закону або рішення суду внаслідок невідповідності договору вимогам законодавства, що тягне припинення юридичного існування договору та настання визначених законом правових наслідків його недійсності;

– положення щодо можливості застосування норм про недійсність договору, укладеного внаслідок умисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, до випадків укладення підприємницького договору за умисною домовленістю керівника юридичної особи з іншою стороною.

Дістало подальший розвиток положення щодо хибності законодавчої тенденції до встановлення надмірно широких переліків істотних умов, до яких включаються умови про пожежну безпеку, страхування предмета договору, про відшкодування збитків тощо як це передбачено, наприклад, в Законах України «Про оренду державного та комунального майна», «Про фінансовий лізинг», оскільки формально відсутність в договорі таких вторинних умов має давати суду підстави визнавати договір неукладеним. Водночас доведено наявність юридичної помилки в ст.14 Закону України «Про оренду землі», яка передбачає недійсність договорів оренди землі за відсутності хоча б однієї з істотних умов договору, перерахованих у цій статті.

Практичне значення одержаних результатів полягає у внесенні пропозицій і формулюванні висновків, що можуть бути використані для вдосконалення чинного законодавства України. Зокрема, реалізація запропонованих змін та доповнень до Цивільного кодексу України дасть змогу усунути існуючі прогалини у цивільному законодавстві щодо регулювання недійсності договорів, сприятиме захисту порушених прав суб’єктів підприємницької діяльності у договірних відносинах.

Також сформульовані автором висновки і пропозицій можуть використовуватися у: науково-дослідницькій діяльності – для подальшої розробки проблем недійсності договорів; при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, курсів лекцій з цивільного та підприємницького права. Здобуті результати сприятимуть більш ефективному розгляду господарськими судами спорів, пов’язаних з визнанням договорів недійсними. Деякі із сформульованих у дисертації положень, можливо, є спірними, але це послужить основою для подальших наукових досліджень проблем договірного права в Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на засіданнях відділу приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України; науково-практичній конференції «Цивільний та Господарський кодекси України: підсумки застосування» (травень 2005 р., м. Ялта), науково-практичній конференції «Реалізація чинних Цивільного та Господарського кодексів України: проблеми та перспективи» (листопад 2005 р., м. Київ).

Публікації. Головні положення дисертації викладено в семи публікаціях у фахових виданнях, що входять до затверджених ВАКом України переліків наукових видань.

Структура дисертації визначається метою дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, які охоплюють десять підрозділів, висновків, переліку нормативних актів та використаної літератури. Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 195 сторінок, в тому числі список використаних джерел та додатки на 24 сторінках.