МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЖИТЛОВОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені мета і завдання дослідження, показана наукова новизна і практична значущість роботи, форми апробації і реалізації результатів, методи дослідження.

У першому розділі – „Теоретико-методичні підходи до механізмів реалізації житлової політики держави на регіональному рівні” – досліджено теорії державної житлової політики на регіональному рівні; проведено аналіз закордонного досвіду реалізації житлової політики та можливості його використання в Україні; визначено стратегічні цілі та механізми державної житлової політики на рівні регіону.

Визначено, що житлова політика була важливою складовою частиною політики виробництва та основою усієї соціальної політики ХIХ – початку ХХ ст. З метою обґрунтування різних підходів до державного регулювання житлової сфери розглянуто теорії державної житлової політики на регіональному рівні. Першим, хто піддав проблеми житлової політики теоретичній розробці й розглядав житлову політику міст, був відомий в 40-х роках XIX ст. німецький науковець В. Губер. Основну причину недосконалих житлових відносин В. Губер вбачав у неправильній організації на міському житловому ринку пропозиції житла, що створює завеликі ціни на квартири й приводить до земельного лихварства. Ним пропонувався розвиток конкуренції шляхом будівельної діяльності на кооперативних початках за підтримки приватних і публічних роботодавців – громади й держави.

У середині XIX ст. з’явилися дві великі школи в міській житловій політиці: адміністративна й неоманчестерська. Представники адміністративної школи (Р. Баумейстер, К.Зітте, З. Штюббен) шукали вихід в обмеженні права приватної власності шляхом адміністративного втручання.

Якщо адміністративна школа на перший план висувала неправильну організацію пропозиції земельних ділянок як основну причину високих цін на міські землі й, взагалі, як основний фактор житлової політики, то неоманчестерська школа (М. Поле, А. Фохт, Е. Пилипович, А.Вагнер, В. Штейн), навпаки, бачила в характері попиту на міські земельні ділянки основний фактор усієї еволюції земельних відносин сучасного міста. На їх думку, державна влада повинна зовсім відсторонитися від втручання в житлові відносини, щоб не ускладнити задоволення житлової проблеми зростаючого міського населення.

На відміну від представників неоманчестерської школи, Ф. Візер визнає необхідність втручання державної влади в гру вільних економічних сил на міському житловому ринку. Роль органів державної влади на місцевому рівні, на його думку, повинна зводитися до розвитку шляхів сполучення.

Наприкінці XIX ст. в Німеччині виникла зовсім нова течія в сфері житлової політики, яка одержала назву «національна квартирна реформа». Автором даного плину був німецький економіст П. Лехлер. На його думку, діяльність держави повинна обмежуватися участю в організації й гарантією при створенні необхідних засобів шляхом кредиту.

Цілий ряд інструментів, спрямованих на удосконалення житлової політики, був представлений ще одним напрямом — школою земельних реформаторів (Г. Джордж). Заміна податку на поліпшення податком на землю, на думку Г. Джорджа, привела б до зростання загального багатства суспільства. Значне поширення наприкінці XIX – початок XX ст. одержала ідея «аграрної реформи», яка передбачала скасування приватної власності на землю в містах.

Радикальні заходи у державній житловій політиці були здійсненні за ідеями Ф. Енгельса, починаючи з 1917 р., із скасування приватної власності. Увесь житловий фонд перейшов у муніципальну власність. Держава, в особі місцевих рад, уперше в історії одержала можливість визначати: яке, де, коли, кому можна будувати житло і хто, де й з ким може жити.

Дослідження закордонного досвіду реалізації житлової політики свідчать, що існує певна специфіка. В цілому, житлова політика, яка є невід'ємним і необхідним компонентом державного управління, за кордоном має збалансований мультиаспектний і багаторівневий характер. Звідси основне завдання формування житлової політики в Україні – зробити її максимально децентралізованою, із центром відповідальності й прийняття рішень на регіональному й місцевому рівнях.

Діюча на сьогоднішній день житлова стратегія держави не припускає самостійності від регіональних і, насамперед, територіальних громад. Останні, по суті справи, є лише простими виконавцями волі центру, який, як і в часи централізованої державної монополії, самостійно визначає основні напрями перетворень у житловій сфері, виробляє стратегію й тактику щодо їхньої реалізації , пропонує нижчестоящим рівням влади сценарії їх поведінки. Разом з тим, слід визнати, що сформувати ринок доступного житла в загальнонаціональному масштабі малоймовірно. Зробити це можна тільки на місцевому рівні, оскільки ринок житла вкрай неоднорідний. По суті, в Україні існують десятки тисяч місцевих ринків житла, різниця у вартості схожих квартир на них може відрізнятися на порядки; у кожній територіальній громаді є проблеми в будівельній галузі, фінансових умовах будівництва й придбання житла.

Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок про те, що в Україні не існує житлової політики. Головним механізмом вирішення житлової проблеми є стимулювання попиту з боку населення. Однак пропозиція житла росте недостатніми для насичення ринку темпами, що породжує його дефіцит, а отже, і вкрай високий рівень цін.

Фактично в Україні дотепер існує не житлова політика, а державна житлова програма, у якій винятково під впливом часу з’явилися слова «ринок», «іпотека» тощо. Закордонний досвід показує, що в багатоукладній економіці, заснованій на множинності форм власності, такої програми просто не може бути. Вирішення ухвалюються на різних рівнях і різними суб'єктами: державою, органами місцевого самоврядування, комерційними структурами, підприємствами й самими громадянами. Причому кожний із цих суб'єктів реалізує власну житлову програму. Єдине, що може зробити держава – створити такі умови, щоб ці програми, складаючись разом, сприяли вирішенню житлового питання, а не його збільшенню.

Визначені стратегічні цілі житлової політики на регіональному рівні: підвищення доступності житла для населення; подолання недоліків ринку житла (недосконалість нормативно-правової бази, проблеми економічного характеру в житловому секторі, нерозвиненість кредитування житлового будівництва); підвищення рівня житлової забезпеченості громадян; формування високої якості життя в районах постійного проживання населення; формування високої якості життя в районах постійного проживання населення; стимулювання економічного росту в територіальній громаді й через житловий сектор.

Визначено механізми реалізації житлової політики на регіональному рівні: адміністрування; судовий захист житлових прав громадян; житлове законодавство; приватно-суспільне партнерство; фінансування.

У другому розділі – „Стратегічні цілі та механізми державної житлової політики на рівні регіону” – здійснено оцінку попиту на житло і потреби в його поліпшенні серед населення; проведено аналіз пропозиції на локальних ринках житла; визначено ефективність функціонування ринку житлової нерухомості.

Встановлено, що житловий фонд загальної площі АР Крим станом на 1 січня 2010р. складав 39,34 млн. м², а у середньому на одного жителя становить 19,7 м², серед регіонів України за рівнем забезпеченості у 2009р., як і раніше, АР Крим займає останнє місце (табл. 1). Поступове зменшення з 1995р. до 2009 р. кількісті сімей та одинаків, які перебували на квартирному обліку на кінець року, кількісті сімей та одинаків, які одержали житло протягом року, більше говорить про вирішення житлових потреб за власний рахунок, тому що будівництво за держівні кошти скоротилося до рівня вирішення соцільних програм, таких як будівництво соціального житла та молодіжна програма будівництва.

У структурі житлового фонду відбувається розподіл на користь приватного, що пов’язано з приватизацією та введенням житла індивідуальними забудовниками.