КРИМІНАЛЬНА НАСИЛЬНИЦЬКА ПОВЕДІНКА ОСОБИ: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначено про її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, висвітлено ступінь розробки та методи наукового аналізу, визначено мету та завдання дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості щодо публікацій, вказуються форми апробації та впровадження здобутих результатів.

Розділ 1 «Теоретичні засади дослідження феномена кримінальної насильницької поведінки особи» містить розгляд питань щодо формування наукового уявлення про стан дослідження проблеми кримінальної насильницької поведінки особи, а також про сутність насильства, насильницької поведінки особи та її ознак.

У підрозділі 1.1 «Стан дослідження проблеми кримінальної насильницької поведінки особи» зазначається, що проблема проявів насильницької злочинності та насильства загалом упродовж всієї історії цивілізації людства розглядалася неоднозначно представниками різних наукових шкіл. Проте вивчення думок вітчизняних і зарубіжних науковців дає можливість простежити еволюцію ставлення до проблеми насильницьких злочинів, з’ясувати, на якому рівні є стан її дослідження, а відтак сформувати власні підходи до висвітлення цієї проблематики. Зосереджується увага на тій обставині, що поняття кримінальної насильницької поведінки не існує в історичній ретроспективі. Поєднавши висловлені теоретичні позиції, виділено певні взаємозв’язки  кримінальної  насильницької  поведінки  з  різними  чинниками.

У підрозділі 1.2 «Поняття та зміст кримінальної насильницької поведінки особи» зазначається, що сфера насильницької поведінки дуже різноманітна – починаючи від примусу, аж до певного обмеження свободи. Враховуючи, що йдеться тільки про діяння, передбачені чинним КК України, то  правомірно говорити про кримінально-насильницьку поведінку, проявом якої є саме кримінальне насильство.

Зазначається, що насильницька поведінка – це складна матерія, яка характеризується більш високим ступенем організації вчинку та поєднує в собі сукупність вчинків, які подекуди набувають форми насильницької закономірності. Насильницька ж діяльність – це сукупність послідовно здійснюваних поведінкових актів, для якої притаманні ознаки масовості, організованості, тривалості здійснення тощо.

Некримінальне насильство – це правомірний акт застосування сили, передбачений нормами Загальної частини КК України, який, як правило, заподіює шкоду інтересам, що охороняються кримінальним законом, спрямований проти або всупереч волі людини, що обмежує його права і свободи, його недоторканність, а також застосування до людини різних форм реалізації кримінальної відповідальності.

Констатується, що поняття «насильство» вживається не тільки у статтях Особливої частини Кримінального кодексу України як конструктивна або кваліфікуюча ознака злочинів окремих видів, а й, наприклад, у ст. 40 Загальної частини КК України. У чинному КК України поряд з термінами «насильство», «фізичне насильство» використовуються такі терміни, як «напад», «знущання», «мучення», «захоплення», «опір», «мордування», «катування», «примушування», «фізичні чи моральні страждання», «спричинення шкоди здоров’ю», «заподіяння тілесних ушкоджень» та ін.

Проведений аналіз кримінально-правових визначень понять насильства, а також з’ясування семантичного тлумачення терміна насильства, його етимологічного значення, огляд літератури з проблеми насильства різних дослідників дали змогу встановити найбільш істотні ознаки насильства. Насильством можна заподіяти тілесну (фізична шкода) та психічну (психічна шкода) травму. У диспозиціях багатьох статей вказані види кримінального насильства переплітаються, як комбінація протиправних дій разом із сексуальним та економічним – комбінованими (поєднаними) видами насильства.

Обґрунтовується теза про те, що «насильство» є поняттям ширшим, ніж «кримінальне насильство», адже спектр дій суто насильства більш різноманітний.

Кримінологічне поняття насильства (у порівнянні з кримінально-правовим) включає в себе не тільки його кримінальні, й передкримінальні прояви щодо інших людей, а також розширює коло можливих об’єктів насильницького впливу.

Розділ 2 «Кримінологічна характеристика кримінальної насильницької поведінки особи» містить п’ять підрозділів, у яких розглядаються питання кримінологічної характеристики особи, яка вчиняє насильницькі діяння, віктимологічної характеристики жертви кримінальних насильницьких дій, детермінації та латентності кримінальної насильницької поведінки особи.

У підрозділі 2.1 «Види та форми кримінальної насильницької поведінки» залежно від об’єкта посягання виділено такі види кримінального насильства, як фізичне та психічне, а також комбіновані (поєднані) види – сексуальне та економічне насильство, які можуть бути їх складовими. Відповідно, насильницькі злочини, залежно від способу впливу на об’єкт посягання, поділяються на: злочини, вчинені із застосуванням фізичного насильства; злочини, вчинені із застосуванням сексуального насильства; злочини, вчинені із застосуванням комбінованих (поєднаних) видів насильства (економічного і сексуального).

Зазначається, що така класифікація має умовний характер та дозволяє лише визначити види кримінально-насильницької поведінки залежно від способу впливу на об’єкт посягання, адже більшість насильницьких злочинів вчиняється із застосуванням одночасно двох та більше видів насильства. Однак наведена класифікація групує злочини як за ступенем тяжкості, так і за способом впливу на об’єкт посягання.

Фізичне насильство класифіковано за такими критеріями: за ступенем небезпеки для життя іншої людини (небезпечна для життя шкода здоров’ю; безпечна для життя шкода здоров’ю); за ступенем тяжкості завданих пошкоджень здоров’ю потерпілого (смерть; тяжкі тілесні ушкодження; середньої тяжкості тілесні ушкодження; легкі тілесні ушкодження; побої); за  формою вини до дій та наслідків (навмисне та необережне (тільки щодо наслідків)); за формою прояву (мордування та жорстоке  поводження); за функціональною роллю (спричинення смерті з хуліганських мотивів; вчинення діянь, пов’язаних зі службовими та громадськими обов’язками, у стані необхідної оборони; крайньої необхідності і  т. ін.).

Під поняттям психічного насильства розуміється умисний вплив, пов’язаний з дією однієї особи на психіку іншої, шляхом інформаційного психічного впливу, яким може завдаватися або завдається шкода фізичному чи  психічному здоров’ю, економічній незалежності чи сексуальним благам.

Розрізняються два види сексуального насильства (як складової комбінованого (поєднаного) насильства) – без фізичної взаємодії (взаємодії: ексгібіціонізм (демонстрація оголених геніталій); вуайєризм (підглядання за сексуальними діями або роздяганням); дитяча порнографія (використання дітей  як моделей порнографічних матеріалів; сексуального змісту словесні образи і непристойні зауваження, в тому числі телефоном або через мережу  «Інтернет») і з фізичною взаємодією (розпусні діяння (насильницький петтінг – «мацання», будь-які маніпуляції зі статевими органами або примушування до них жертви); інцест – сексуальні діяння з родичами; зґвалтування – примусові статеві зносини із застосуванням фізичної сили або  погрози  її  застосування).

Аргументується, що сексуальне насильство (як вид комбінованого (поєднаного) насильства) посягає на три основні блага: статеву свободу, статеву недоторканність та статеве здоров’я, і, як правило, вчиняється проти волі потерпілого, що заподіює йому різного роду шкоду.

Завдяки проведеним емпіричним дослідженням встановлено, що найбільш поширеним різновидом (формою) економічного насильства, яке в багатьох випадках переплітається і вчиняється як комбінація протиправних дій щодо постраждалих (скривджених), є підпал (знищення) майна, боргова кабала, невиплата пенсії, невиплата соціальної допомоги, одноособове прийняття важливих фінансових рішень, низький (жалюгідний) рівень життя, крадіжка, несвоєчасна виплата стипендії, погроза знищенням майна.

Виокремлено основні відмінності економічного насильства з фізичним і психічним насильством.

Під економічним насильством (як видом комбінованого (поєднаного) насильства) пропонується розуміти умисне незаконне позбавлення чи обмеження однією особою іншої особи майнових прав, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, спричинити економічну недостатність, порушення фізичного чи психічного здоров’я.

Проведено класифікацію видів кримінально-насильницької поведінки: 1. За критерієм якісних відмінностей кримінально-насильницька поведінка поділяється на: а) кримінально-насильницький вчинок; б) сукупність кримінально-насильницьких вчинків; 2. За критерієм реалізації насильницького наміру на: а) незакінчену кримінально-насильницьку поведінку (підготовка до насильницького злочину та замах на його вчинення); б) закінчену кримінально-насильницьку поведінку; 3. За критерієм активності дій: а) на активну кримінально-насильницьку поведінку; б) на пасивну кримінально-насильницьку поведінку; 4. За способом впливу на об’єкт посягання на: а) фізичне насильство; б) психічне насильство; в) комбінація даних видів насильства з економічним чи  сексуальним.

У підрозділі 2.2 «Поширеність кримінальної насильницької поведінки в сучасному українському суспільстві та кримінологічна характеристика особи, яка вчиняє насильницькі діяння» науково визначено комплекс особистісних кримінологічних характеристик особи, яка вчиняє насильницькі діяння.

Констатується, що особа, яка вчиняє насильницькі діяння, – одна з центральних і водночас найбільш складних проблем науки кримінології. Тому досліджувати особу, яка вчиняє насильницькі діяння, вкрай необхідно, щоб, поєднуючи з іншими детермінантами кримінального насильства, судити про дійсні причини та умови кримінально-насильницької поведінки, розробляти заходи попереджувального впливу.

Особою, яка вчиняє насильницькі діяння, визнається людина, наділена сукупністю істотних та стійких суспільних ознак і соціально зумовлених психологічних особливостей індивіда, що об’єктивно реалізуються у вчиненні насильницького посягання та надають її вчинкам характеру підвищеної суспільної небезпеки.

Відповідно, особа, яка вчиняє насильницькі діяння, – це умовна модель, що складається із сукупності стійких соціально-демографічних, морально-психологічних та кримінально-правових ознак особистості, які проявляються у вчиненні насильницького злочину, що посягає на життя, фізичне та психічне здоров’я, статеву свободу та статеву недоторканність, матеріальний добробут.

Насильницька спрямованість та різновиди форм прояву кримінально-насильницьких дій дозволили провести таку типологію осіб, які вчиняють насильницькі діяння: особи, які вчиняють фізичне насильство; особи, які вчиняють сексуальне насильство; особи, які вчиняють комбіновані (поєднані) види насильства – сексуальне та економічне.

Підсумування соціально-демографічних, етико-психологічних та кримінально-правових ознак дало змогу визначити кримінологічну характеристику, притаманну кожному типу осіб, які вчиняють насильницькі   діяння.

Зроблено висновок, що проведена типологізація та наведена кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють насильницькі діяння, мають  велике значення для розуміння причин і умов появи кримінально-насильницької поведінки, дозволяють прогнозувати її вірогідність і спрямованість та виступають необхідною базою для розробки заходів профілактики, найбільш адекватних для кожного типу особи злочинця відповідно до його насильницької спрямованості.

У підрозділі 2.3 «Латентність кримінальної насильницької поведінки особи та проблеми її усунення» автором зазначається, що виникнення умов та причин високої латентності насильницьких злочинів, на нашу думку, пов’язані з трьома групами обставин, а саме: а) обставини, безпосередньо пов’язані з характеристикою злочинного посягання і поведінкою злочинця (низький ступінь очевидності вчиненого діяння, ретельна діяльність винного щодо приховування злочинного посягання і  т.  ін.); б) обставини, пов’язані з поведінкою потерпілих, свідків, очевидців (з тих чи інших мотивів вказані особи не повідомляють відповідним органам про вчинені злочини); в) обставини, пов’язані з діяльністю правоохоронних органів (відсутність належної реакції з їхнього боку на виявлену інформацію про вчинення насильства, порушення встановленого порядку ведення статистичного обліку вчинених злочинів, випадки приховування від обліку вчинених злочинних посягань, випадки помилкової кваліфікації вчиненого злочину як адміністративного, цивільно-правового і дисциплінарного впливу, низька кваліфікація працівників правоохоронних органів, недовіра населення до їх можливостей та ін.

Латентна насильницька злочинність визначається як сукупність злочинів насильницької спрямованості, які фактично мали місце, але не були виявлені та офіційно зареєстровані у встановленому чинним законодавством порядку чи були зареєстровані за помилковою юридичною кваліфікацією, внаслідок чого не було вжито щодо них належних заходів реагування з боку уповноважених на це органів державної влади.

Розкривається теза про те, що важливим аспектом віктимологічної профілактики повинно стати встановлення латентних жертв і робота з ними.

Констатується факт, що нині посилена діяльність щодо усунення невиявленої (латентної) насильницької злочинності в Україні не спостерігається. Із цим особливо небезпечним явищем, що спричиняє продовження насильницьких проявів та почуття безкарності, необхідно вести чітко сплановану та послідовну боротьбу. І починати слід із усунення причин, які їй сприяють.

У підрозділі 2.4 «Віктимологічна характеристика особи, яка є жертвою кримінальних насильницьких дій» наголошується, що у поняття «жертва» входить існування безпосередньої взаємодії між сторонами, без наявності якої визнання особи власне жертвою злочину є неможливим.

Поняття «потерпілий від злочину» трактуємо як саму особу, яка особисто потерпіла від злочину, так й інших осіб, яким опосередковано заподіяно шкоду злочином. Тому під поняттям «жертва» ми розуміємо винятково осіб, яким безпосередньо заподіяно шкоду злочином.

Звертається увага на ту обставину, що для жінок властивий вищий ступінь віктимізації, ніж для чоловіків. Виводиться певна закономірність, яка підтверджується емпіричними даними, що вік жертви насильницького посягання залежить від обраного особою виду кримінально-насильницької поведінки.

Стверджується, що низький освітній рівень жертв насильницьких злочинів не тільки належить до криміногенних ознак особистості, а й, безумовно, підвищує її віктимність. Акцентується увага на соціальному рівні   жертви.

Констатується, що за статевою ознакою жертвою стають здебільшого жінки.

Відзначається, що для жертв кримінально-насильницьких дій характерна наявність певного комплексу соціально-демографічних та морально-психологічних ознак, поява яких за певних обставин детермінує їхню типову поведінку, а відтак і більшу ймовірність, ніж в інших осіб, стати жертвою кримінально-насильницької поведінки.

Обґрунтовується теза про те, що нерідко жертвами кримінального насильства стають особи, які мають аналогічні зі злочинцем характеристики, тобто потерпілі та злочинці належать до одного і того ж соціального типу: раніше судимі, алкоголіки, безробітні.

Важливо, що саме ця однотипність потерпілих дуже часто виступає основою взаємин зі злочинцем, що базуються на спільності інтересів, схильностей, уподобань, рівня освіти, захоплень, професійних якостей.

Досліджуючи зв’язок злочинець – жертва, їхню природу і роль у розвитку конфліктної взаємодії, що призвела до вчинення насильницького злочину, робиться висновок, що у структурі насильницької поведінки переважає група  потерпілих, яка знаходилась зі злочинцем у певних соціальних зв’язках.  Таким чином, навіть достатньо близькі стосунки, що пов’язують людей, не є  сталими; міжособистісні взаємини динамічні та за певних умов (наприклад, при  віктимній поведінці жертви) здатні переростати у насильницький злочин.

Враховуючи соціально-демографічні ознаки, морально-психологічні властивості, взаємостосунки потерпілого та злочинця, а також поведінку жертв насильницьких злочинів, проведено типологізацію осіб, які є жертвами  насильницьких злочинів: 1) за формою взаємостосунків між учасниками криміногенного конфлікту: а) жертви родинно-побутових стосунків; б) жертви професійно-випадкових стосунків; в) жертви за відсутності будь-яких соціальних зв’язків. Зазвичай, це особи, які постраждали від кримінально-насильницької поведінки сторонньої особи;  2)  за типом поведінки жертви: а)  жертви, які перешкоджають поведінці насильника. Це, зазвичай, особи, схильні до опору насильникові; б)  нейтральні жертви; в) жертви з аморальною поведінкою; г) жертви з агресивною чи протиправною поведінкою; 3) за формою кримінального насильства (за результатами дослідження особових справ засуджених за насильницькі злочини): а) жертви фізичного насильства; б) жертви сексуального насильства; в) жертви психічного насильства; г) жертви економічного насильства.

Обґрунтовується думка, що жертвами кримінального насильства стає чимало осіб різного віку та статі, наділених певними віктимологічними характеристиками, що випливають із особливих міжособистісних стосунків та притаманних якостей.

Віктимологічні ознаки жертви насильницького злочину виконують важливу роль у вирішенні низки правових питань, пов’язаних із притягненням винного до кримінальної відповідальності, у виборі засобів відновлення порушених прав та законних інтересів потерпілих, а також у профілактиці їхньої повторної віктимізації.

У підрозділі 2.5 «Детермінація кримінальної насильницької поведінки особи» стверджується, що існування і прояви кримінального насильства визначаються загалом тими ж причинами й умовами, що й вся злочинність. Проте коло та інтенсивність низки криміногенних явищ і процесів є специфічними, пов’язаними, зокрема, з напругою у суспільстві та мікросередовищі, стереотипами поведінки, що склались, уявленнями про дозволеність насильства в ньому.

Водночас, констатується, що кримінальна насильницька злочинність, як і її детермінація, – це системний феномен. Важливим є вироблення критеріїв відмежування насильницьких злочинів від ненасильницьких (їхня відсутність призводить до змішування ознак насильства). Кримінологія, зокрема, виділяє насильницьку злочинність – сукупність злочинів, учинених із застосуванням насильства, чим і визначається їхня однорідність. Соціальна природа насильницької злочинності – предмет спеціального дослідження.

Дисертант зазначає, що у більшості випадків криміногенні чинники, які детермінують насильницькі злочини, включають криміногенні явища широкого діапазону: від явищ, які породжуються глибинними соціально-економічними і політичними суперечностями (погіршення психологічного стану суспільства, зниження інтелектуального рівня певного прошарку населення, руйнування духовності та законності, підвищення міжособистісної та міжгрупової конфліктності, агресивності та ін.), до патологічних рис і неусвідомлених установок  особи.

На основі аналізу наукової літератури робиться висновок, що залежно від сукупності криміногенних явищ, а також структури і процесів, що лежать в основі міжособистісних криміногенних конфліктів, насильницькі злочини (незалежно від форми прояву) можна поділити на чотири групи: 1) сімейно-побутові; 2) ситуаційні; 3) ті, що заздалегідь плануються; 4) патологічні.

Значну увагу слід звернути на обставини, що формують агресивну насильницьку спрямованість особи в дитинстві та підлітковому віці.

За результатами емпіричних досліджень, одними з основних причин насильства серед молоді є: а) неправильне виховання в сім’ї; б) негативний вплив засобів масової інформації; в) кризові явища в економіці (безробіття, низький рівень життя); г) неповага до норм права та моралі. Окрім того, визначаються детермінанти зґвалтувань, як форми поєднання декількох видів насильницької поведінки.