НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризуються ступінь наукової розробки проблеми та основні методи дослідження, визначаються його мета, завдання, об’єкт, предмет, висвітлюються наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації отриманих результатів.

Розділ 1. «Процесуально-правова суть наказного провадження у цивільному процесі України» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Становлення та розвиток наказного провадження як спрощеної процедури захисту цивільних прав» проаналізовано виникнення наказного провадження у національному процесуальному законодавстві через призму продовження природного прогресу цивільного процесу. Встановлено, що такий спосіб спрощення цивільного судочинства – своєрідне продовження європейської процесуальної традиції, він не є новим, абсолютно невідомим інститутом для українського цивільного процесу, сучасна модель наказного провадження частково відтворює положення раніше чинних правових актів. У роботі констатується можливість використання історичного досвіду законодавчого регулювання наказного провадження та сучасного досвіду зарубіжних країн щодо застосування його аналогів.

У підрозділі 1.2. «Правова природа наказного провадження у цивільному процесі України» зроблено висновок, що наказне провадження є окремим самостійним видом судочинства, наділеним специфічними, притаманними лише йому, ознаками, основна з яких – його спрощеність. Воно не є частиною позовного провадження і займає самостійне місце у цивільному процесі: діючи поряд з іншими видами цивільного судочинства, воно не замінює їх, а лише доповнює.

Наголошується, що в наказному провадженні поєднуються публічні й особисті інтереси, що, своєю чергою, приводить до обмеження тих чи інших норм і принципів позовного провадження лише за умови підвищення рівня гарантій прав заінтересованих суб’єктів процесу і створення процесуального механізму вирішення справ, який гарантує належну перевірку правомірності та обґрунтованості. Тому відзначається, що у процедурі видачі судового наказу забезпечуються основоположні принципи цивільного судочинства, хоча, ймовірно, в дещо «урізаному» вигляді.

Результатом дослідження процесуальної природи наказного провадження стало його визначення, відповідно до якого наказним провадженням є самостійний, спрощений вид провадження в цивільному процесі, застосування якого обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог стягувача, їх безспірністю, а також достовірністю письмових документів, що підтверджують ці вимоги. Крім того, підкреслюється, що наказне провадження не має бути виключним, а повинно залишатись альтернативним позовному порядку захисту цивільних прав та інтересів.

Розділ 2. «Відкриття наказного провадження» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Право на звернення про видачу судового наказу» зроблено висновок про потребу зміни строків постановлення ухвали про відкриття наказного провадження та видачі судового наказу. Зокрема, пропонується для відкриття наказного провадження передбачити триденний строк, а для видачі судового наказу – один день, оскільки всі обставини справи та докази досліджуватимуть на етапі постановлення ухвали про відкриття наказного провадження.

У даному підрозділі проаналізовано правову регламентацію судового збору в наказному провадженні: лаконічність його правового регулювання спонукає до того, що на практиці можуть виникати проблеми зі стягненням судового збору. Зокрема, якщо стягувач звільнений від сплати судового збору, необхідно видавати виконавчий лист про стягнення з боржника суми судового збору, правило про що слід включити до ЦПК України.

У підрозділі 2.2. «Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ» детальний аналіз ст. 96 ЦПК України дав можливість зробити такі висновки:

1.         Безспірними є вимоги заявника, що випливають із повністю визначених і неоспорюваних цивільно-правових відносин. Такою визначеністю володіють відносини, наприклад, якщо боржник визнає заявлені заявником вимоги. Таким чином, вимоги заявника викладаються у заяві про видачу судового наказу та підтверджуються відповідними документами, які, своєю чергою, мають бути вагомими, переконливими і такими, що не викликають сумнівів щодо їх достовірності.

2.         Щодо передбачених у ст. 96 ЦПК України підстав для видачі судового наказу, то ми вважаємо, що вимога, яка ґрунтується на правочині, вчиненому в письмовій формі, знову має бути включена до цих підстав як одна з найперспективніших для застосування на практиці. У такому випадку не буде необхідності виокремлювати вимогу про сплату платежів за комунальні послуги в окрему категорію.

3.         Заяви осіб, які перебувають на публічній службі, з приводу стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, мають розглядати адміністративні суди. Таким чином, підсумовуємо, що наказне провадження необхідно ввести і в адміністративний процес. Іншою категорією вимог, за якими може бути видано судовий наказ в адміністративному процесі, є вимоги про стягнення різних видів соціальних допомог, пенсій, оскільки їх розгляд належить до компетенції адміністративних судів відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України.

Безумовно, наказне провадження має застосовуватися і в господарському процесі.

Розділ 3. «Процесуальний порядок видачі і скасування судового наказу» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Поняття та зміст судового наказу» проаналізовано процесуальну природу судового наказу, результатом чого став висновок, що, незважаючи на процесуальні відмінності видачі судового наказу та ухвалення рішення суду, а також на різницю процедур скасування цих актів правосуддя (процедура скасування судового наказу спрощена і забезпечується тим же судом, який його видав), судовий наказ усе ж є за юридичною силою таким самим актом суду, як рішення суду. Судовий наказ, набираючи законної сили, набуває ознак незаперечності, виключності. Преюдиційність для судового наказу не властива. Адже висновки про наявність чи відсутність визначених юридичних фактів і правовідносин викладаються у мотивувальній частині рішення суду і є обов’язковими для всіх інших осіб, судових та адміністративних органів. Проте, як відомо, в судовому наказі мотивувальна частина відсутня. Окрім того, встановлення наявності чи відсутності юридичних фактів не є метою наказного провадження. Суд, видаючи судовий наказ, швидше констатує, підтверджує наявність майнового зобов’язання у боржника відносно стягувача. Однак ознака загальнообов’язковості, яка полягає у тому, що вказівка суду, викладена у судовому наказі, є обов’язковою для інших фізичних, юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, йому притаманна.

Запропоновано авторське визначення судового наказу. Судовий наказ – це особливий вид постанови суду про стягнення з боржника грошових коштів, який ґрунтується на безспірних вимогах заявника, що підтверджені письмовими документами, виданий за спеціальною процедурою та є підставою для примусового виконання.

У підрозділі 3.2. «Особливості процедури видачі судового наказу» відзначено, що подання заявником заяви про видачу судового наказу є підставою для переривання перебігу позовної давності. У даному випадку до наказного провадження за аналогією застосовується норма ч. 2 ст. 264 ЦК України, де вказано, що у разі пред’явлення позову позовна давність переривається. Наголошено, що повернення заяви про видачу судового наказу або скасування самого наказу не перериває позовної давності.

Проаналізовано правила ЦПК України щодо дій суду у випадку відмови боржника від отримання рекомендованого листа із копією судового наказу. Зокрема, цілком правильно вважати днем отримання боржником копії судового наказу день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову боржника отримати копію судового наказу. Проте висловлена думка, що в боржника безпідставно відібрали можливість заперечити судовий наказ у випадку його відсутності за вказаною адресою. Така норма порушує рівновагу прав стягувача та боржника, звужуючи можливості останнього в наказному провадженні. Тому ст. 106 ЦПК слід доповнити правилом про те, що у випадку неможливості вручення боржникові копії судового наказу внаслідок його відсутності за вказаною адресою суд має постановити ухвалу про скасування судового наказу.

Після постановлення ухвали про відкриття наказного провадження суддя може не лише видавати судовий наказ, але використовувати й інші універсальні норми ЦПК України щодо можливої процесуальної поведінки після відкриття провадження у справі, зокрема, він може залишити заяву стягувача без розгляду згідно зі ст. 207 ЦПК України або закрити провадження відповідно до правил ст. 205 ЦПК України (йдеться про ті підстави закриття провадження чи залишення заяви без розгляду, що можуть мати місце в наказному провадженні).

У дисертації досліджена можливість множинності сторін, в результаті чого зроблено висновок, що суд може видавати судовий наказ лише за наявності спільної часткової відповідальності кількох боржників (коли частка кожного боржника у зобов’язанні чітко визначена). Суд може видати судовий наказ і про стягнення заборгованості з позичальника та його поручителів лише в разі попереднього погодження між ними обсягу поручительства (що передбачено ч. 2 ст. 553 ЦК України), тобто, якщо дані особи наперед домовилися, в якій частині кожен із поручителів буде забезпечувати виконання зобов’язання. Якщо у наказному провадженні мала місце множинність боржників, то кількість судових наказів має відповідати їх кількості.

У підрозділі 3.3. «Скасування судового наказу» відзначено, що ряд наших пропозицій щодо удосконалення процедури скасування судового наказу знайшов відображення у поправках до ЦПК України. Зокрема, ми запропонували в розділ про наказне провадження ввести статтю про форму і зміст заяви про скасування судового наказу. Дані зауваження були враховані законодавцем і ч. 2–6 ст. 105 ЦПК України містять норми щодо реквізитів заяви про скасування судового наказу та її форми. Мотивування боржником своїх заперечень проти вимог стягувача у цій заяві стало обов’язковим, що випливає із правила, що заява про скасування судового наказу відповідно до чинного законодавства розглядається у відкритому судовому засіданні.

Відзначено, що законодавець передбачає можливість перегляду судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами. Результатом такого перегляду може бути або скасування судового наказу, або відмова у задоволенні заяви про скасування у разі її необґрунтованості. Якщо судовий наказ був скасований, справу можна розглядати знову в позовному провадженні вже з урахуванням нових обставин.

Змінений судовий наказ та судовий наказ, щодо якого суд постановив ухвалу про залишення заяви про його скасування без задоволення, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, тому набирають законної сили лише після спливу строку на оскарження їх в апеляційному порядку, якщо їх не було оскаржено.

У висновках автор, розвиваючи положення дослідників проблем цивільного процесуального права, пропонує узагальнену теоретичну концепцію наказного провадження в цивільному судочинстві України та систему практично-прикладних заходів, спрямованих на її реалізацію шляхом вдосконалення чинного законодавства і практики його застосування. Критичний потенціал науки спрямований на пошук реальнішого судового захисту, доступного незабезпеченому і неготовому до серйозних судових витрат громадянинові.

Дисертаційне дослідження дало підстави для висновків, які стосуються оцінки законодавства та перспектив його вдосконалення в аспекті врегулювання наказного провадження. У цілому констатується, що законодавча регламентація даного інституту далека від досконалості, Суперечливою є й практика застосування норм, які стосуються судового наказу. У зв’язку з цим, у роботі обґрунтовані пропозиції щодо внесення змін та доповнень до чинного ЦПК України, всі вони викладені у висновках до дисертації.

У висновках також визначено, інші шляхи застосування результатів цього дисертаційного дослідження, та окреслено перспективи подальших досліджень аналізованої проблеми.