ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ( ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ )

Краткое содержание

У Вступі обгрунтована актуальність теми дисертації, сформульована її мета та завдання, об¢єкт і предмет, визначена наукова новизна, розкриті методи дослідження, теоретичне та практичне значення роботи, її звязок з науковими програмами, сформульовані висновки та положення, що виносяться на захист, відображена структура дисертаційного дослідження, а також наведені відомості щодо апробації наукових результатів дослідження.

Розділ перший «Історичний генезис проблеми використання природних ресурсів» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історія розвитку та класифікація гірничого законодавства»  розкривається поняття права використання природних ресурсів, проводиться аналіз історії гірничих законів світу.

Цей розділ присвячено аналізу правових систем щодо використання природних ресурсів, які зароджувалися на територіях різних країн світу

В історичній площині охарактеризовані такі поняття, як «концесійна система» та «система копалень». Поняття «концесійна система» походить від слова концесія, яке означає, що держава має право надавати у користування або оренду гірничу власність фізичним та юридичним особам на свій розсуд. «Системою копалень» називається право першовідкривача, придатного для обробки золота або інших цінних руд і мінералів, який має право претендувати на площу землі, на якій  було зроблено його відкриття. З часом і самі золотоносні та рудні ділянки стали називати «копальнями».

Відкриття золотоносних ділянок зумовіло необхідність запровадження  контролю з боку влади, що призвело до виникнення суду Уордена, комісара гірничовидобувної промисловості, місцевого юрисдикційного суду, який став гарантом права використання природних ресурсів.

Хоча така система контролю не була досконалою, автор дійшов висновку, що вона все ж мала місце в системі зародження правового регулювання використання природних ресурсів.

У підрозділі 1.2. «Загальний огляд нормативно–правового регулювання використання природних ресурсів у країнах Європи» аналізується правове регулювання відносин у сфері використання природних ресурсів у таких країнах, як Італія, Великобританія, Франція, Бельгія, Німеччина, Австрія та Іспанія.

В історичній площині охарактеризована законодавча база країн, в яких спостерігалися процеси формування права щодо використання природних ресурсів.

 Автор підтримує думку про те, що всі країни, які знаходилися на території Європи, у період формування правовідносин щодо використання природних ресурсів були досить схожими, передусім у тому, що стосувалося законодавчої бази.

Зазначено, що у глибоку давнину природні ресурси видобувалися рабами або кріпаками на користь царів і вождів, які були єдиними власниками землі. Спочатку робота на шахті була примусовою працею військовополонених, засуджених та інших рабів.

З часом, коли освіченість власників землі зросла і вони почали усвідомлювати, що високі результати роботи залежать від якості роботи окремих працівників, почали пропонувати робітникам певні вінагороди для досягнення високих результатів.

У дисертаційному дослідженні велика увага приділялася Римському праву. Під владою Римської імперії всі шахти, гірські породи, каменоломні та й сама земля належали державі по праву завоювання. У деяких провінціях відбувалося виділення землі приватним особам, де завойовники залишали за собою право на шахти, гірські породи та каменоломні в інтересах держави. В інших провінціях права на гірничі роботи мали орендарі землі. Таким чином, право власності на гірничій роботі нерідко стало відрізнятися від права власності на землю. Але не існувало єдиного закону і зміни були внесені в законодавство різних провінцій наступниками імператорів на користь як держави, так і приватних осіб.

У період формування права використання природних ресурсів і правового регулювання гірничовидобування, одиним із найбільш повних і складних законодавчих актів на території Європи був закон від 20 листопада 1859 року    (Італія ). Наведемо його основні положення:

1. Корисні копалині та каменоломні  знаходяться під контролем міністра громадських робіт;

2. Територія держави поділяється на мінералогічні райони, кількість і межі яких можуть бути змінені відповідно до королівського указу;

3. Кожен район має гірничого інженера, який  повинен бути інженером королівського корпусу інженерів-будівельників і може бути найнятий як технічний працівник;

4. Міністру допомагатиме гірничий інспектор, обраний з числа гірничих інженерів;

5. Гірничі інженери здійснюють поліцейський нагляд за шахтами у підконтрольних районах. З цією метою вони виконують щорічну інспекційну перевірку шахти або призначеної посадової особи, у разі якщо вони спеціально направлені її перевіряти; вони також перевіряють кількість видобутої сировини, безпеку працівників шахт, збереження викопних порід і факт дотримання інтересів власника землі. Вони мають право надавати консультації з приводу поліпшення умов видобутку корисних копалин, при цьому ними буде враховуватися громадське здоров’я та безпека; також вони наглядають за стабільністю механізованих операцій у шахті і підготовкою продукції шахти або кар’єру; їх обов’язки передбачають також повідомлення про всі порушення цього закону, які вони помітили на місцях;

6. Рада з питань гірничовидобування повинна консультуватися з міністром громадських робіт. Вона складається з шести членів, обраних частково з державної ради з питань судового порядку, а частково з членів Королівської академії наук, а також з числа членів інших установ, що пов’язані з мінералогією або металургією. Члени Ради призначаються королем і займають посаду протягом 6 років. Їх робота повинна бути оплачена і вони не повинні бути заінтересовані в роботі окремо взятих гірничих підприємств.

В Італії велика увага приділялася концесії, яка могла надаватись навіть одному чи кільком особам одночасно, де кожен концесіонер був пов¢язаний зобов¢язаннями на рахунок концесії.

В Англії, як і в Італії природні ресурси видобувались рабами, але згодом виник клас робітників відомий як «старателі». Старателі отримували ліцензії, які надавали їм право на пошук, обробку, і продаж корисних копалин, що входили в орендовані ними участки і всі земельні права, які були необхідні їм для видобутку, компенсації збитків власникам землі, нанесених орендованій землі  гірськими роботами. На початку права землевласників задовольнялися наданням  певній частці людей посади старателів, забираючи в них свою частку прибутку з шахти. Надалі це право перейшло в сплату  "данини" власнику землі, яка представляла собою встановлену частку - від однієї десятої до половини  прибутку шахти. Пізніше це замінилося на грошову виплату певної частини  вартості корисних копалин, що видобувалися.

У роботі зроблені висновки, що в Англії видобуток дорогоцінних металів, золота та срібла дозволявся лише Королівській владі нібито для обробки грошей і монет, а щодо всіх інших металів і мінералів, право видобутку перш за все покладалося на господаря землі, хоч у деяких випадках поверхнева і підземна  власність, що знаходилась у надрах землі, згодом розділялася.

Щодо історії використання природних ресурсів у Франції, то ще у XV столітті королі Карл VI і Луі XI відновили права монархії і оприлюднили систему управління шахтами, засновану на прикладі практичного досвіду Німеччини.

Згодом, на території Франції було прийнято безліч законів, що регулювали відносини у сфері використання природних ресурсів. Але найбільш змістовним був закон від 21 квітня 1810 року, у якому вказано, що природні ресурси на території Франції, на глибині сто футів вважалися національною власністю і підлягали вилученню урядом для подальшого використання на благо нації незалежно від згоди власника землі.

У Франції концесія також була дуже розвіненою, але на відміну від Італії, законом від 1810 року союз декількох концесій було заборонено втілювати в життя без попереднього дозволу уряду.

Автор дійшов висновку, що в основу стародавньої законодавчої бази країн континентальної Європи безсумнівно лягло цивільне право, яке переважало і в середні віки. Тоді діяли два закони про власність (Франція, Італія), які стосувалися гірничих робіт. Згідно з першим абсолютна та суверенна влада над копальнями належала державі і землевласники не мали жодних прав, окрім права компенсації за шкоду землі, нанесену в процесі розробки родовища. Другий закон визнавав право власності за тією особою, якій належала земельна ділянка, проте права на видобування природних ресурсів могли передаватися третій особі. Основа другого закону – поняття суспільної корисності, яке передбачало підвищення інтересу до розробки родовищ корисних копалин за умови, коли власник земльної ділянки не мав можливості або не хотів розробляти його самостійно.

Оскільки в обох випадках розробка родовищ корисних копалин була предметом правового регулювання з боку держави, яка, у свою чергу, пред’являла права на десятину видобутку, то дія обох законів на практиці збігалася. В наші дні «корона» лишається майже в кожній державі безспірним власником корисних копалин.

Другий розділ «Історичний аналіз використання природних ресурсів країнами Австралії, США, Азії та Африки» складається з трьох підрозділів.