Реорганізація органів прокуратури за судовою реформою 1864 року в Україні

Краткое содержание

У вступі  обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано її мету та завдання, об’єкт і предмет, визначено наукову новизну, розкрито методи дослідження, вказано теоретичне та практичне значення роботи, її зв’язок з науковими програмами, сформульовано висновки і положення, що виносяться на захист, відображено структуру дисертаційного дослідження, а також наведено відомості щодо апробації наукових результатів дослідження.

У розділі першому «Історіографія та джерельна база наукового дослідження» критично осмислено історіографічне знання історії прокуратури в Україні, сформовано та оцінено джерельну базу дослідження.

При з’ясуванні ступеня наукової розробленості проблеми реорганізації органів прокуратури за судовою реформою 1864 року обов’язково слід врахувати те, що історіографія проблеми починається із середини ХVІ століття, тобто набагато  раніше, аніж здійснення у Російській імперії судових перетворень середини ХІХ століття.

Значущим також є те, що у зв’язку із загальновідомими подіями 1917р. та 1991 року, вплив яких на розвиток суспільного та державного життя, у тому числі українського, був досить суттєвим, історіографію із даного питання доцільно розділити на три частини: дореволюційну, радянську та сучасну.

Характеризуючи дореволюційний етап розвитку історіографії, слід відзначити, що поряд з наявністю досить великої уваги до проблеми судової реформи 1864 року у працях видатних вчених К. Арсеньєва, О. Гессена, М. Гермета, А. Головачова, М. Грибовського, Г. Джанішева, Н. Карповича, А. Коні, К. Кавеліна, М. Муравйова, М. Балудянського, І. Даниловича, О. Кістяківського, А. Повстанського та ін., питання організації та діяльності органів прокуратури на українських землях, за вельми незначними винятками, не отримали свого з’ясування.

У радянський період кількість напрацювань з проблем судової реформи 1864 року істотно збільшується. Захищені докторські дисертації з цього питання Б. Віленським та П. Щербиною. Серед провідних вчених, що вивчали у цей період вказані питання слід назвати Т. Воробейкову, А. Дубровіну, В. Гончаренка, В. Козирєва, М. Коротких, Ю. Макаревіча, В. Свербигуза, В. Сухоноса,  М. Чельцова - Бебутова, О. Ярмиша .

Сучасний етап відзначається значною увагою до проблем діяльності судових установ за судовою реформою 1864 року в працях відомих українських вчених-правників – І. Бойка, В. Кульчицького, М. Кобилецького, О. Михайленка, І. Полякова, Б. Тищика, М. Якимчука,             О. Ярмиша тощо. Але разом з тим організація та діяльність органів прокуратури в судовій системі Російської імперії на українських землях досліджувалася фрагментарно, і ця проблема, незважаючи на її наукову та практичну актуальність, спеціально не вивчалася ні у вітчизняній, ні у зарубіжній історіографії. Звичайно, що такий стан справ вимагає продовження науково - дослідницької роботи у цьому напрямку.

Джерельну базу дисертації складають документи і матеріали, котрі знаходяться в Центральному державному історичному архіві Російської Федерації у Санкт-Петербурзі, Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга,  Центральному державному історичному архіві в м. Києві, державному архіві Житомирської області, а також інші архівні документи, частина яких подана мовою оригіналу.

 Розділ другий «Становлення інституту прокуратури на українських землях до середини ХІХ століття» складається з двох підрозділів і розкриває процес формування інституту прокуратури на українських землях, її правовий статус та структурні особливості.

У підрозділі 2.1 “Формування основ прокурорської діяльності на українських землях за часів Речі Посполитої та Гетьманщини” йдеться про зародження первісних функцій інституту прокуратури на українських землях у ХІV - на початку ХV століття, коли значна кількість міст отримала магдебурзьке право.

У  містах, яким було надано маґдебурзьке право, утворювалися органи управління – магістрати, до складу яких, крім старости, бургомістра та радців (депутатів), входив також війт, який очолював лаву (суд), та інстигатор (прокурор).

Інстигатори виступали в судах як обвинувачі щодо злочинів  проти держави,  вбивств, які ще називалися «головна зрада», а також щодо порушень спокою та недоторканості судів, сеймів, офіційних осіб або королівських послів, фальшування монет, викрадення і зґвалтування жінки і, крім того, цілий ряд військових злочинів таких, наприклад, як дезертирство, зрада і т.п. Функції інстигатора зводилися до порушення справи в суді та подання «пропозицій» щодо покарання. У цивільних справах інстигатор брав участь у справах з приводу стягнень заборгованостей та повернення позик. Крім того, завданням судового інстигатора було стежити за дотриманням судового порядку, а також здійснювати  контроль за своєчасним виконанням рішень судів.

 Посади інстигаторів були ліквідовані на українських землях Катериною ІІ в кінці ХVIІ століття у зв’язку з поширенням російського судоустрою, проте вони відіграли значну роль у становленні та розвитку інституту прокуратури у дореформений період.

У підрозділі 2.2. «Поширення на українські території російської державно-правової системи і її вплив на діяльність судово-прокурорських органів» показано вплив процесів уніфікації державних і правових інститутів України з російськими на розвиток інституту прокуратури.

Приєднання українських земель до Росії викликало зміни адміністративно-територіального устрою. Запроваджувалися нові органи управління.

Із скасуванням на українських землях полково-сотенного адміністративно - територіального устрою у 80 –х роках ХVІІІ століття вводиться губернський поділ відповідно до російського «Уложення про губернії 1775 року».

 Скасувавши полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій на українських землях у другій половині ХVІІІ століття та ліквідувавши посади інстигаторів, російський царизм запровадив свою систему органів контролю за діяльністю місцевих органів влади. Такими органами стали губернські прокурори та їх помічники, прокурори при вищих земських судах, губернських магістратах і вищій розправі, а також повітові стряпчі, які здійснювали контрольно-репресивні функції, спрямовані на збереження самодержавної влади Російської імперії на українських землях.

Діяльність прокуратури, як і інших контрольно-наглядових органів у цей період, не відзначалася відкритістю, прозорістю та гласністю практичних дій.

Розділ третій «Розвиток прокурорських органів в українських губерніях Російської імперії та їх реорганізація за судовою реформою 1864 року»  складається із двох підрозділів, у яких розкриваються історичні передумови підготовки судової реформи 1864 року в Росії та роль органів прокуратури у її проведенні.

У підрозділі 3.1 «Становлення судової системи Російської імперії та місце прокуратури у цій системі»  йде мова про місце і роль органів прокуратури в державному механізмі Російської імперії в кінці ХVІІІ початку ХІХ ст., до складу якої входила значна частина українських земель.

У цей період органи прокуратури хоч і мали власну ієрархічну структуру, однак у своїй безпосередній діяльності були підконтрольні місцевим губернаторам та генерал-губернаторам. Рішення губернського правління були обов’язковими для місцевих прокурорів.

Важливою зміною в організації побудови органів прокуратури цього періоду було утворення канцелярії обер-прокурора Святійшого Синоду, основним завданням якого стає нагляд за додержанням законності у релігійних справах, в тому числі і за діяльністю церков, які діяли на території України у цей період. 

Ці та інші обставини не відповідали реаліям часу і тим змінам, які відбулися у більшості європейських держав. Тому постало питання видозміни форми самодержавно-кріпосницької держави, якою в той час була Російська імперія, та проведення судової реформи.

У результаті судової реформи 1864 року прокуратура була створена при окружних судах та  судових палатах. Очолював прокуратуру Російської імперії генерал-прокурор, він же був міністром юстиції.

Відтак, реорганізовуючи органи прокуратури, автори судової реформи намагалися відділити її від влади губернської і прив’язати до судової влади. Вони розуміли, що основне завдання прокуратури полягає у представленні в суді публічного інтересу, а не в потребі здійснення державного нагляду за законністю, нагляду за всім і вся. Тому передбачалася поступова ліквідація губернських прокуратур та заміна їх прокурорами судових округів (прокурори судових палат та окружних судів), що відповідало тогочасній  європейській моделі розвитку інституту прокуратури.

Діяльність реорганізованої прокуратури була зосереджена на підтриманні обвинувачення в судах, нагляді за додержанням законності при проведенні досудового слідства та нагляді за тюремними установами. У кримінальному судочинстві прокурор отримав серйозних опонентів у вигляді адвокатів та присяжних засідателів. Отже, із загальнонаглядового органу вона фактично перетворилася на орган системи правосуддя. 

 У підрозділі 3.2. «Правові основи діяльності органів прокуратури та міністерства юстиції Російської імперії за судовою реформою 1864 року, їх роль у здійсненні реформ та контрреформ у другій половині ХІХ ст. в українських губерніях» визначено основні законодавчі джерела для прокурорської діяльності,  якими були «Судові статути 1864 року», (розділ третій книги І «Про осіб прокурорського нагляду»), «Звід законів Російської імперії», «Устрій керівного сенату та міністерства юстиції», «Статут про службу цивільну за визначенням від уряду», «Статут про утримання під вартою» та інші документи.

 За своїм предметом прокурорська діяльність поділялася на дві галузі, не однакові за важливістю та обсягом. Перша, головна, стосувалася судових справ, які поділялися на три групи (справи кримінальні, цивільні та справи щодо судового нагляду і управління), інша - другорядна, що допускалася законом лише як виняток і стосувалася окремих адміністративних справ.

У кримінальних та цивільних справах до сфери діяльності прокуратури входило викриття та переслідування обвинувачених перед судом за публічні та публічно-приватні злочини, підсудні загальним судам, до виконання вироків включно. Також на прокурорів покладалася «охорона законного порядку провадження» у тих самих справах шляхом застосування встановлених законом заходів та винесення попередніх висновків. Вони також мали здійснювати «охорону розуму та сили законів», а частково й інтересів публічного переслідування у мирових судових установах, переважно в другій іхній інстанції – з’їзді мирових cуддів. І зрештою на прокуратуру покладався нагляд за дотриманням «законного порядку» у разі позбавлення волі та утримання під вартою.

В адміністративних справах на прокурорів покладалося виконання встановлених законом обов’язків стосовно місць ув’язнення та осіб, які перебували під вартою. Поміж іншим, чиновники прокурорського відомства брали участь у різноманітних адміністративних присутствіях, комісіях та комітетах.

Водночас реформування прокуратури мало незавершений характер, оскільки не було усунуто протиріччя, притаманні її дореформеній діяльності.

У країні знову з’явилася проблема посилення прокурорського нагляду та  централізація влади. Дискусія з цього приводу тривала аж до 1917 року, поки монархія не була знищена, а на її зміну прийшла досі невідома форма організації влади. Прокуратура як атрибут старої влади перестала існувати, але досвід організації такого органу виявився корисним у майбутньому.

Четвертий розділ «Функції органів прокуратури під час розгляду справ в судах» складається із двох підрозділів, у яких висвітлюються питання процесуальної участі прокурора в кримінальному та цивільному судочинстві.

У підрозділі 4.1. «Участь та роль прокурора в кримінальному судочинстві»  йдеться про те, що за судовою реформою  1864 року органи прокуратури  стали виконувати інші, більш властиві їй функції, порівняно з попереднім періодом.

Основними функціями прокурора у кримінальному судочинстві були нагляд за додержанням законів при провадженні досудового слідства та підтримання державного обвинувачення в суді.

При проведенні дізнання та слідства прокурор мав право: вимагати від органів дізнання і досудового слідства кримінальні справи для перевірки, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини; скасовувати незаконні постанови судових слідчих та осіб, які проводили дізнання; давати письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжних заходів, кваліфікацію злочинів, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини; доручати поліцейським органам (органам дізнання) виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, розшук осіб, які вчинили злочини, а також давав вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і встановлення осіб, які їх вчинили по справах, що перебували у провадженні стряпчого або судового слідчого; усувати особу, яка проводить дізнання або слідчого від дальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні кримінальної справи. Слід відзначити, що аналогічні за змістом норми щодо повноважень прокурора при провадженні досудового слідства закріплені в чинному Кримінально-процесуальному кодексі України.

Функція підтримки державного звинувачення зводилась до того, що прокурор при передачі йому справи складав обвинувальний висновок, після чого направляв справу до суду.

Судовий процес проводився за принципом змагальності. Між обвинуваченням і захистом відбувалися привселюдні змагання в правильному розумінні і застосуванні закону.

У підрозділі 4.2. «Особливості участі прокурора в цивільному судочинстві» з’ясовано роль прокурора в цивільному судочинстві, яка зводилася до дачі попередніх висновків по справах державного управління, земських закладів, міських і сільських общин, осіб, які не досягли повноліття, безвісті відсутніх, глухонімих, душевнохворих. А також з питань підсудності, по спорах про підробку документів, або коли в цивільній справі є факти, які містять ознаки складу злочину, по сімейних справах і про законність народження, про відшкодування збитків внаслідок неправомірних дій посадових осіб адміністративного відомства. Такі справи розглядалися судами за участю прокурора.

У судовому засіданні прокурор викладав свою думку по справі після слухання сторін. Суть промови прокурора заносилася в протокол судового засідання.

 Таким чином, судова реформа 1864 року створила не тільки новий суд, але і нову систему правоохоронних органів, більше того, нове розуміння й уявлення про законність і правосуддя.