КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВА ОСОБИ НА ПРАВОВУ ДОПОМОГУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір і актуальність обраної теми, визначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, окреслюється мета і завдання дослідження, а також його теоретична та емпірична база. Формулюються об’єкт, предмет і структура роботи, визначається методична основа дисертації. Розкриваються основні положення, які виносяться на захист, вказується практичне значення одержаних результатів та наводяться дані щодо їх апробації.

Розділ 1 «Соціально-правова обумовленість криміналізації порушення права особи на правову допомогу» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історичні передумови виникнення і розвитку інституту правової допомоги» досліджено виникнення та розвиток інституту правової допомоги від часів стародавніх грецьких міст-полісів, Стародавнього Риму, впродовж історичних періодів України в часи Київської Русі, Козаччини, панування в Україні царату, пострадянських часів і до сьогодення.

На основі узагальнення широкого кола літературних джерел, а саме: Весліцького статуту 1347 р.; Статутів Великого Князівства Литовського 1529, 1566, 1588 р.р.; Зводу законів Російської імперії «Про права, по которымъ судится малоросійский народ» 1743 р.; «Положення про введення в дію Судових Статутів» 19 жовтня 1865 р. та інших правових документів, – автор дійшов висновку, що право особи на правову допомогу у кримінальному судочинстві забезпечувалося як особам, котрі скоїли злочин, так і особам, які потерпіли від злочинних дій. Із виникненням і розвитком публічних засад у кримінальному судочинстві надання правової допомоги потерпілим відсувалося на другий план. Пріоритетним же під час провадження у кримінальних справах ставало забезпечення обвинуваченого захисником.

У роботі відзначається, що для історичного розвитку інституту правової допомоги в кримінальному судочинстві характерне поступове звуження кола суб’єктів її надання, їх професіоналізація, а згодом – виокремлення в особливу організаційну структуру.

Проаналізувавши існуючі в науці погляди на правову допомогу, дисертант вважає, що її змістом у кримінальному судочинстві є гарантована Конституцією та іншими нормативними актами України можливість особи одержати кваліфіковану допомогу, пов’язану із практичним застосуванням законодавства для відстоювання її суб’єктивних прав та інтересів. До основних видів правової допомоги у кримінальному процесі слід віднести: 1) захист від обвинувачення; 2) представництво особи.

У підрозділі 1.2. «Міжнародні принципи і стандарти забезпечення права особи на правову допомогу» досліджується національне законодавство щодо участі захисника у кримінальному процесі, робиться висновок про його відповідність міжнародним стандартам. На сьогодні вироблені фундаментальні засади щодо захисту права особи на правову допомогу, які сформульовані у міжнародно-правових документах.

У дисертації піддано ґрунтовному аналізу такі документи, як: Статут ООН, з моменту набуття чинності яким міжнародна турбота про права і свободи людини стала частиною міжнародного права; Загальна декларація прав людини як первинний документ концептуально-правового характеру, що виходить з принципу природного характеру прав і свобод людини і багато в чому визначає зміст усіх подальших міжнародних пактів у цій галузі; Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, яка стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей; Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, та ін.

Зазначається, що законодавство України щодо забезпечення права особи на правову допомогу в кримінальному судочинстві є таким, що допускає неоднозначне тлумачення, а також не відповідає основним стандартам, визнаним у світі обов’язковими для забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому та виправданому кваліфікованої правової допомоги.

У підрозділі 1.3. «Види злочинів що посягають на право особи на правову допомогу та підстави криміналізації таких діянь» досліджується нормативно-правова база національного законодавства, що зумовлює існування кримінально-правової охорони права особи на правову допомогу від злочинних посягань (ст.ст. 374, 397–400 КК України). При розкритті цього питання охоплено та проаналізовано практично увесь спектр нормотворчого врегулювання забезпечення права особи на правову допомогу. При цьому досить ґрунтовному дослідженню піддані норми Конституції України, закони, підзаконні нормативно правові акти, рішення Верховного Суду України та Конституційного Суду України. На основі здійсненого аналізу дано критичну оцінку нормативно-правового забезпечення права особи на правову допомогу, акцентовано увагу на велику кількість розбіжностей між законами та Конституцією.

Розділ 2 «Кримінально-правова характеристика складів злочинів, що порушують право особи на правову допомогу (статті 374, 397-400 Кримінального кодексу України)» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Об’єктивні ознаки складів злочинів, що порушують право особи на правову допомогу» проведено дослідження складових елементів та змісту об’єктивних ознак складів злочинів, що передбачають відповідальність за порушення права особи на правову допомогу. Звертається увага на необхідність розмежування понять «об’єкт злочину» та «об’єкт кримінально правової охорони»; проводиться аналіз об’єкта злочинів, що порушують право особи на правову допомогу, за чотирьохступеневим поділом об’єктів «по вертикалі»: загальний, родовий, груповий (видовий), безпосередній; піддається аналізу поняття «предмет злочину».

Враховуючи наведене, в результаті дослідження, родовим об’єктом злочинів, що порушують право особи на правову допомогу, пропонується вважати, відповідно, охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, що забезпечують здійснення правосуддя в державі, а видовими об’єктами досліджуваних злочинів – суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення права особи на правову допомогу.

Автор підкреслює особливу небезпеку для суспільства злочинів, що порушують право особи на правову допомогу, які в значній мірі підривають авторитет як до системи правоохоронних органів, органів правосуддя, так і до самої держави як гаранта забезпечення та реалізації основних прав та свобод громадян. Це дає підставу для визнання основним безпосереднім об’єктом злочинів, що порушують право особи на правову допомогу, суспільних відносин, які виникають у встановленому законом порядку здійснення правосуддя у частині забезпечення конституційного права на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, та захист інших учасників кримінального судочинства, які надають правову допомогу.

Ці відносини виступають додатковими обов’язковими та додатковими факультативними об’єктами. Дисертант обґрунтовує, що додатковими обов’язковими об’єктами злочинів, які порушують право особи на правову допомогу, виступають: психічна та фізична недоторканність, здоров’я (ст. 398 КК України), право власності (ст. 399 КК України), життя (ст. 400 КК України), а додатковими факультативними об’єктами – свобода, недоторканність, право власності (ст. 374 КК України), здоров’я, життя особи, громадський порядок, громадська безпека (ст. 399 КК України).

Поряд з розглядом та дослідженням ознак об’єкта злочинного посягання, а саме суспільно небезпечних діянь, котрі передбачені кримінальним законом і безпосередньо посягають на конституційне право особи на правову допомогу та реалізацію такого права в кримінальному судочинстві, дисертантом досліджено ознаки об’єктивної сторони таких посягань, а саме ознаки зовнішньої сторони таких злочинів.

У підрозділі 2.2. «Суб’єктивні ознаки складів злочинів, що порушують право особи на правову допомогу» розглянуто у послідовності суб’єкт злочинів, що порушують право особи на правову допомогу, та суб’єктивну сторону таких злочинів.

На основі аналізу проблеми визначення суб’єкта злочину та аналізу різних наукових підходів щодо цього поняття в теорії кримінального права дисертант поділяє позицію тих науковців, які виступають проти визнання юридичної особи суб’єктом злочину у вітчизняній науці кримінального права.

Констатується, що злочини, які порушують право особи на правову допомогу, можуть вчинятися як загальним, так і спеціальним суб’єктами.

При дослідження суб’єктивної сторони злочинів, що посягають на право особи на правову допомогу, проведено аналіз внутрішньої сторони злочинів, що порушують право особи на правову допомогу, тобто психічне ставлення суб’єкта до об’єктивних ознак складів злочинів, що входять до даної групи.

Констатується, що ядром суб’єктивної сторони таких злочинів є вина, тобто психічне ставлення особи до вчинюваного діяння та його наслідків, що виражається у формі умислу або необережності, і з’ясування вини неодмінно супроводжується з’ясуванням мотиву, мети та емоцій.

Аналізуючи вину, мотив, мету та емоції досліджуваних злочинів, автор виходить із характеристики їх об’єктивної сторони і робить висновок, що такі злочини, переважно, вчиняються із прямим умислом, однак в деяких випадках можлива і необережна форма вини.

Під кутом зору суб’єктивної сторони дисертант досліджувані норми поділив на дві групи. До першої групи відніс статті в яких є вказівка на зв’язок посягання з виконанням захисником або представником особи діяльності, пов’язаної із наданням правової допомоги, до другої групи – злочини без такої вказівки.

У підрозділі 2.3. «Кваліфікуючі ознаки складів злочинів, що порушують право особи на правову допомогу» розкрито зміст кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак злочинів, що порушують право особи на правову допомогу.

До кваліфікуючих ознак, які підвищують ступінь суспільної небезпечності злочинів, що порушують право особи на правову допомогу, дисертант відносить вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 374 КК України); наслідки у вигляді засудження особи, невинної у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 374 КК України); інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 374 КК України); вчинення злочину службовою особою з використанням свого службового становища (ч. 2 ст. 397 КК України); насильство (ч. 2, 3 ст. 398 КК України); вчинення злочину шляхом підпалу, вибуху або іншим небезпечним способом (ч. 2 ст. 399 КК України); заподіяння шкоди в особливо великих розмірах (ч. 2 ст. 399 КК України).

Розглядаючи таку кваліфікуючу ознаку, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, дисертант обґрунтовує необхідність чіткого відмежування вчинення злочину, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, від складної співучасті у такому злочині.

Автор звертає увагу на невдале законодавче визначення у ч. 2 ст. 374 КК України наслідків, на основі чого пропонує розширити коло кваліфікуючих ознак ст. 374 КК України, доповнивши її такою кваліфікуючою ознакою, як спричинення особливо тяжких наслідків.

До особливо кваліфікуючих ознак злочинів, що порушують право особи на правову допомогу, відносяться: загибель людей; завдання потерпілим тяжких тілесних ушкоджень; настання інших тяжких наслідків.

Розділ 3 «Покарання за порушення права особи на правову допомогу» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Поняття, види та характеристика санкцій у статтях, що передбачають відповідальність за порушення права особи на правову допомогу» аналізуються та порівнюються види та розміри покарання за досліджувані злочини із аналогічними злочинами в КК України.

Дисертант вказує на певні невідповідності видів та розмірів покарання за злочини, що порушують право особи на правову допомогу, із аналогічними злочинами, між санкціями яких проводилось порівняння.

Дисертант звертає увагу на колізію між нормою, ознаки якої передбачаються в ч. 2 ст. 115 КК України, та нормами, які містяться у ст.ст. 112, 348, 379, 400, 443 та ч. 4 ст. 404 КК України. Наявність колізії аргументована тим, що спеціальна норма (ст.ст. 112, 348, 379¸ 400, 443 та ч. 4 ст. 404 КК України) створюється з метою диференціювання кримінальної відповідальності порівняно із загальною нормою (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України). А відтак, покарання за дії, передбачені в п. 8 ч.2 ст. 115 КК України, не повинні бути суворішими, ніж за ст.ст. 112, 348, 379¸ 400, 443 та ч. 4 ст. 404 КК України.

Пропонується за злочини однакового ступеня суспільної небезпеки встановити однакові види та розміри покарання.

В підрозділі 3.2. «Особливості застосування судами покарання за злочини, що порушують право особи на правову допомогу» в контексті детальної характеристики норм Особливої частини КК України зазначено, що для нового кримінального законодавства характерним є установлення суворих покарань за тяжкі та особливо тяжкі злочини і достатньо м’яких каральних заходів до осіб, що вчинили злочин вперше та невеликої або середньої тяжкості. Не є винятком у цьому напрямку і статті КК щодо відповідальності за злочини, що порушують право особи на правову допомогу. Відповідно до критеріїв, визначених у ст. 12 КК України, до злочинів невеликої тяжкості віднесені діяння, передбачені у ч. 1 ст. 374, ч.ч. 1, 2 ст. 397 КК України, до злочинів середньої тяжкості – діяння, передбачені у ч. 2 ст. 398, ч. 1 ст. 399 КК України, до тяжких злочинів – діяння, передбачені у ч. 2 ст. 374, ч. 2 ст. 399 КК України, і до особливо тяжких злочинів – діяння, передбачені у ч. 3 ст. 398, ч. 3 ст. 399, 400 КК України. Отже, за цим показником питома вага тяжких та особливо тяжких злочинів у порівнянні зі злочинними діяннями інших категорій досить значна. Цим пояснюється й суворість покарань, що встановлені за їх вчинення у КК України.

Водночас аргументовано, що серед видів покарань у санкціях статей, що передбачають відповідальність за злочини, які порушують право особи на правову допомогу, превалюють позбавлення волі на певний строк та обмеження волі. У деяких санкціях передбачено також арешт, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф. При цьому їх співвідношення в розглядуваних злочинах можна визнати в цілому оптимальним, хоча доведено, що існуючий порядок потребує вдосконалення, так як покарання має бути справедливим актом правосуддя, втілювати в собі такі принципи, як законність, гуманізм, рівність усіх перед законом.

Також встановлено, що злочини, які вчиняються у зв’язку з виконанням захисником чи представником особи діяльності, пов’язаної з наданням правової допомоги, – це особливі види протиправних посягань, під час вчинення яких винна особа має на меті перешкодити виконанню захисником чи представником особи своїх обов’язків, запобігти такому виконанню, змінити його напрям на свою користь чи на користь інших осіб, припинити виконання цих обов’язків або помститися за таке виконання. Вчиняючи такі злочинні посягання, винна особа завдає шкоди не тільки основним об’єктам, але й додатковим, які доповнюють основний. Додатковим об’єктом таких посягань виступає життя, здоров’я, власність тощо. На нашу думку, покарання за діяння, що одночасно посягають на особисті та майнові права потерпілого у зв’язку з діяльністю щодо надання правової допомоги та посягають на основний об’єкт (правосуддя), мають бути більш суворими, ніж за вчинення посягань на потерпілого, не пов’язані з виконанням таких обов’язків.