ПОКАРАННЯ, ЩО ОБМЕЖУЮТЬ МАЙНОВІ ПРАВА ЗАСУДЖЕНИХ, ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито стан її наукової розробленості, вказано на зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сформулювало положення, які складають наукову новизну, висвітлено емпіричну базу, методологічну основу і практичне значення одержаних результатів, а також форми їх апробації.

Розділ 1. „Загальна характеристика покарань, що обмежують майнові права засуджених” складається з 3-х підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Поняття, система й мета покарань, що обмежують майнові права засуджених” у контексті загальної теорії покарання вивчаються ті з них, що обмежують майнові права засуджених. На підставі узагальнення ознак, властивих всім видам кримінальних покарань, автор дійшов висновку, що покарання, які є предметом дослідження, відрізняються від інших видів покарання тим, що кримінальним законом прямо передбачено обмеження майнових прав засуджених при їх застосуванні (штраф – це грошове стягнення; під час відбування виправних робіт і службових обмежень для військовослужбовців відраховується в доход держави певний відсоток заробітку (грошового утримання); конфіскація полягає у вилученні в доход держави майна, що є власністю винного).

Сутність даного правообмеження полягає в тому, що внаслідок застосування названих покарань засуджений позбавляється можливості реалізації свого права володіння, користування й розпорядження належною йому певною часткою майна, яка згідно із законом підлягає стягненню (відрахуванню, вилученню) в доход держави.

Обмеження майнових прав тягнуть за собою погіршення матеріального становища засудженого. При цьому аналізовані покарання відрізняються між собою обсягом і характером обмежень, передбачених відповідними статтями КК. Це дало можливість згрупувати вищевказані види покарання в окрему систему, здійснити їх класифікацію й окреслити шляхи досягнення передбаченої у ст. 50 КК мети при застосування штрафу, виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців і конфіскації майна.

Підрозділ 1.2. „Покарання, що обмежують майнові права засуджених, у вітчизняному законодавстві: історико-правовий аспект” присвячено вивченню історичних аспектів формування положень про штраф, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців і конфіскацію майна. На підставі аналізу основних історичних пам’яток законодавства дисертант відмічає основну тенденцію розвитку вказаних покарань у вітчизняному кримінальному праві. Зокрема, деякі покарання, які є предметом дослідження, мали найбільш широке застосування в період появи перших письмових джерел права (русько-візантійські договори, „Руська Правда” у 3-х редакціях). Відзначається, що їх розмір диференціювався пропорційно сумі заподіяного збитку. Однак із часів Литовсько-Руської держави й козацької доби відбувається поступове звуження сфери застосування покарань, що обмежують майнові права засуджених, шляхом заміни їх більш жорстокими, спрямованими на ізоляцію від суспільства й заподіяння фізичних страждань. Лише з прийняттям КК у 2001 р. спостерігається тенденція розширення сфери застосування розглядуваних покарань.

У підрозділі 1.3. „Покарання, що обмежують майнові права засуджених, у кримінальному законодавстві інших держав” здійснено порівняльний аналіз правового регулювання покарань, що обмежують майнові права засуджених, у зарубіжних країнах різних правових систем.

Відмічається, що найбільш поширеним покаранням, що обмежує майнові права засуджених, яке передбачено в кримінальному законодавстві інших держав, є штраф. Способи його закріплення й обчислення в різних країнах об’єднано в 4 групи: а) штраф у фіксованому розмірі; б) закріплення його в умовних одиницях; в) установлення штрафу в базових величинах; г) закріплення його в загальних нормах без указівки на нього в санкціях статей за злочини (при цьому суд визначає розмір штрафу з урахуванням обставин справи, особи винного, його майнового становища тощо). Кожна з досліджених систем має певні переваги й недоліки.

У процесі дослідження з’ясовано, що покарання у виді  виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців і загальної конфіскації майна не є характерними для кримінального законодавства більшості зарубіжних держав (окрім країн СНД), де передбачено в основному застосування так званої спеціальної конфіскації майна як заходу кримінально-правого характеру. Зазначене підтверджує доцільність внесення змін до правового регулювання конфіскації майна в чинному КК щодо її підстав, умов застосування і форм реалізації.

Розділ 2. „Штраф як вид покарання” містить 2 підрозділи.

У підрозділі 2.1. „Проблеми встановлення штрафу як кримінального покарання” послідовно досліджується сутність штрафу, ефективність його застосування, недоліки правового регулювання цього виду покарання. Наголошується на необхідності уточнення такої обставини, як майновий стан винного, яка обов’язково має враховуватися судами при обранні покарання у виді штрафу й визначенні розміру та строків його сплати.

Особлива увага звертається на відмову законодавця від широкого встановлення штрафу як додаткового покарання. Зокрема, автор приєднується до позиції тих науковців, які підкреслюють потребу встановлення штрафу як додаткового покарання в санкціях статей, якими передбачена відповідальність за вчинення умисних злочинів середньої тяжкості, а також тяжких та особливо тяжких поряд з основним покаранням у виді арешту, обмеження чи позбавлення волі. Указується на можливість заміни штрафом такого додаткового покарання, як конфіскація майна.

Здобувач поділяє думку вчених і наводить додаткові аргументи про необхідність передбачення штрафу за вчинення ненасильницьких злочинів, які заподіюють значні матеріальні збитки, не лише в абсолютних величинах, а й у сумі, кратній розміру заподіяної матеріальної шкоди. На підставі викладеного пропонується вдосконалити відповідні норми чинного законодавства. 

У підрозділі 2.2. „Кримінально-правові проблеми призначення штрафу” аналізується практика застосування штрафу через призму дотримання судами принципів і загальних засад призначення покарання. Підкреслюється, що з прийняттям КК 2001 р., незважаючи на позитивні прогнози науковців, практика застосування штрафу не була суттєво розширена, що зумовлено низкою соціально-економічних причин.

Наголошується, що досягнення мети штрафу як кримінального покарання можливе лише у випадку, коли призначене покарання буде виконано, тобто штраф сплачено повністю. Для здійснення зазначеного треба мати певні гарантії. Основною передумовою виконання штрафу є матеріальне становище засудженого, яке реально дозволяє йому сплатити всю суму штрафу.

У процесі дослідження з’ясовано, що норма про розстрочку штрафу (ч. 4 ст. 53 КК), набравши чинності з 1 січня 2009 р., не призвела до значного розширення практики застосування судами цього покарання, що відбулося, очевидно, через брак деталізованої законодавчої регламентації строків розстрочки. У зв’язку із цим запропоновано внести відповідні зміни до КК.

Розділ 3. „Виправні роботи і службові обмеження для військовослужбовців як види покарань” складається з 2-х підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Проблеми встановлення виправних робіт і службових обмежень для військовослужбовців як кримінальних покарань” розглядається сутність покарань у виді виправних робіт і службових обмежень для військовослужбовців, їх законодавче регулювання, відмінність від інших видів покарань, які є предметом дослідження. Проведений аналіз змісту виправних робіт і службових обмежень для військовослужбовців надав можливості стверджувати, що основним (головним) каральним елементом, передбаченим кримінальним законом, є обмеження майнових прав засуджених у виді відрахування в доход держави певного відсотку їх заробітку (грошового утримання). Інші правообмеження (трудового й особистого характеру) виступають  як засоби забезпечення здійснення обмежень майнових прав.

Доводиться, що виправлення засудженого до виправних робіт крім іншого законодавець пов’язує також з невідворотністю відповідальності за вчинений злочин. Інакше кажучи, відбування повного строку покарання можливе тільки в процесі активної праці засудженого, до якої він і повинен залучатися згідно з вимогами закону і завдяки якій досягається мета виправлення.

Аналіз положень ст. 58 КК і ст. 47 КВК дозволив авторові погодитися з думкою, що засуджений до службових обмежень для військовослужбовців має відбувати покарання за місцем його служби. Проте зі змісту закону ніяк не випливає, що він не може звільнитися зі служби за власним бажанням (навіть під час відбування покарання).

Поряд із цим доведено, що цей вид покарання є більш суворим, ніж виправні роботи, оскільки в КК поруч з основним, передбачено й інші каральні елементи, що обмежують майнові права засудженого військовослужбовця (зокрема, заборона підвищення за посадою й у військовому званні, незарахування строку покарання до строку вислуги років для присвоєння чергового військового звання).

У підрозділі 3.2. „Кримінально-правові проблеми призначення виправних робіт і службових обмежень для військовослужбовців” узагальнюється судова практика застосування виправних робіт і службових обмежень для військовослужбовців у контексті принципів та загальних засад призначення покарання. Наголошується, що суди все менше призначають виправні роботи. Починаючи з 2001 р., коли це покарання було призначено 10346 особам (5,1 % від загальної чисельності засуджених), частка засуджених до виправних робіт значно зменшилась (у 2009 р. цей вид покарання призначено 1052 особам).

Установлено, що в судовій практиці нерідко трапляються випадки застосування окремих положень про виправні роботи з недотриманням загальних засад призначення покарання, а саме: а) у вироку бракує вказівки на розмір відрахувань із заробітку засудженого; б) покарання призначено на строк, не передбачений законом; в) виправні роботи застосовано до осіб, яким воно не може бути призначене (до безробітних або тих, хто вчинив злочини, пов’язані з використанням службових чи професійних обов’язків). Дисертант підтримує критичну оцінку можливості застосування даного виду покарання щодо осіб, які обіймають посади, несумісні із судимістю, до так званих самозайнятих осіб, а також до тих, які постійно не проживають на території України.

Здійснений аналіз положень, закріплених у ч. 2 ст. 58 КК, свідчить, що, призначаючи службові обмеження для військовослужбовців, суд повинен вказати певний розмір відрахувань з грошового забезпечення засудженого. Проте критерії його установлення відсутні. Робиться висновок, що при визначенні зазначеного розміру суду належить керуватися тими ж положеннями, що використовуються при призначенні штрафу й виправних робіт.

Розділ 4. „Конфіскація майна як вид покарання” містить 2 підрозділи.

У підрозділі 4.1. „Проблеми встановлення конфіскації майна як кримінального покарання” досліджуються проблеми соціально-правової зумовленості й техніко-юридичного викладення норм про конфіскацію майна в чинному законодавстві. Підтримується висновок, що конфіскація майна – один з найбільш проблематичних видів покарання, оскільки серед науковців доволі тривалий час немає одностайної думки про доцільність збереження (або скасування) цього виду покарання в цілому чи окремих його різновидів. Вивчення й узагальнення точок зору фахівців дозволило згрупувати їх погляди на 4 позиції: а) слід зберегти конфіскацію майна в системі покарань, але удосконалити чинну регламентацію; б) варто залишити цей вид покарання, проте законодавчого розширити можливості його застосування; в) конфіскації майна в системі покарань не місце; г) із системи покарань необхідно виключити загальну конфіскацію майна, розширивши при цьому межі застосування спеціальної. Здобувач приєднується до останньої думки.

Підкреслюється, що загальна конфіскація майна є найбільш суворим видом покарання серед тих, що обмежують майнові права засуджених, оскільки вона призводить до значно більших майнових обмежень порівняно з іншими видами досліджуваних покарань.

Констатується, що на сучасному етапі розвитку кримінально-правової науки переважає позиція, що спеціальна конфіскація не є видом кримінального покарання. Зважаючи на це, а також на відсутність належного її регулювання нормами матеріального кримінального права дисертант стверджує, що за своєю правовою природою вона відноситься до інших заходів кримінально-правого характеру.

У підрозділі 4.2. „Кримінально-правові проблеми призначення конфіскації майна” аналізується практика призначення судами України конфіскації майна як додаткового покарання. Її дослідження дозволяє зробити висновок, що з прийняттям КК 2001 р. сфера застосування цього виду покарання значно звузилась (якщо у 2001 р. його застосовано до 33,9 тис. засуджених, то у 2009 р. – лише до 4,8 тис., тобто всемеро менше). Таку динаміку в бік зменшення чисельності засуджених осіб, яким призначено конфіскацію майна, можна пояснити значною гуманізацією закону про кримінальну відповідальність.

Стверджується, що застосування загальної конфіскації майна не відповідає принципу індивідуалізації покарання, оскільки ступінь її карального впливу (а в окремих випадках і наявність цього впливу взагалі) визначається виключно майновим становищем засудженого й не залежить від тяжкості злочину, обставин його вчинення чи особи винного.

Наголошено, за результатами вивчення змісту, підстав та умов призначення конфіскації майна, на потребах вдосконалення її нормативно-правової регламентації й правил застосування. Урахувавши зарубіжний досвід і напрацювання вітчизняних дослідників, автор вважає за необхідне відмовитися від застосування загальної конфіскації майна. Натомість підтримується позиція про доповнення чинного КК розділом, який об’єднував би заходи кримінально-правого характеру, які не є кримінальним покаранням, із включенням до його складу норм, що регламентують так звану спеціальну конфіскацію.