ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ ОЦІНКИ МАЙНА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, висвітлюються його предмет, об’єкт, мета й завдання, викладені методологічна і теоретична основи роботи, положення, що характеризують її наукову новизну, розкриваються теоретичне і практичне значення роботи та апробація результатів дослідження.

Розділ 1. «Поняття і сутність оціночної діяльності» складається з двох підрозділів, присвячених аналізу змісту основних доктринальних позицій щодо господарської діяльності у сфері оцінки майна та визначенню суті цієї діяльності.

Основна частина підрозділу 1.1. «Соціально-економічні передумови виникнення інституту оцінки та історія регулювання оціночної діяльності в Україні» присвячена аналізу причин виникнення і становлення оцінки майна як соціально-економічного явища. Ринкові механізми, що обумовлюють  появу інституту оцінки, ретельно досліджені теорією інституціоналізму. Здійснено історичний огляд еволюції інституту оцінки в різних країнах та визначено основні етапи професіоналізації цієї діяльності. Окрему увагу приділено етапам розвитку регулювання оціночної діяльності в Україні. У підрозділі 1.2. «Характеристика оцінки як різновиду господарської діяльності»  встановлюються загальні ознаки оцінки майна як виду суспільно-корисної діяльності, визначаються основні її елементи. З’ясовуються та піддаються аналізу основні етапи проведення оцінки майна. Значну увагу приділено оцінці землі як різновиду оціночної діяльності, що має свою специфіку та правову регламентацію.

У дисертаційному дослідженні проаналізовано специфічні риси господарської діяльності у сфері оцінки майна. Підкреслюється, що оцінці майна, у разі її віднесення до виду господарської діяльності, повинні бути притаманні всі нормативно визначені ознаки останньої, а саме: самостійність, ініціативність, систематичність, ризиковий характер та наявність мети  (ст. 42 Господарського кодексу України).  

Однак це не єдиний критерій, за яким та чи інша діяльність визнається господарською. Ще одним визначальним критерієм господарської діяльності є її суб’єктний склад. Так, господарською діяльністю є діяльність суб’єктів господарювання, натомість оцінка майна не завжди є результатом діяльності суб’єктів господарювання.

Автором дисертаційного дослідження встановлено характер співвідношення таких понять, як «суб’єкт господарювання» і «суб’єкт оціночної діяльності». Визначено, що суб’єктний склад професійних учасників оціночної діяльності не дозволяє безумовно визначати належність усіх видів оціночної діяльності до господарської. Зокрема, не може бути визнана господарською діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування.

Піддано системному аналізу нормативно-правові акти у сфері оцінки землі та виявлено низку специфічних рис у цій галузі. Установлено, що особливою передумовою здійснення оцінки землі є регламентоване Законом України «Про оцінку земель» ліцензування цього виду діяльності. Визначено, що на відміну  від бонітування ґрунтів, економічної і нормативної оцінки, які потребують наявності ліцензії на проведення робіт із землеустрою,  експертна грошова оцінка вимагає наявність ліцензії на виконання землеоціночних робіт. Окрім того, право на виконання робіт із бонітування ґрунтів, економічної і нормативної оцінки мають лише юридичні особи – суб’єкти господарювання, а експертна грошова оцінка здійснюється як юридичними особами – суб’єктами оціночної діяльності (суб’єктами господарювання), котрі мають у своєму складі оцінювачів з експертної грошової оцінки, так і фізичними особами – суб’єктами оціночної діяльності (суб’єктами підприємницької діяльності).

За результатом цього аналізу встановлено тотожність законодавчо закріплених понять «незалежна оцінка» та «експертна грошова оцінка земельних ділянок».

Зроблено висновок, що при визначенні вартості майна в процесі дослідження обставин справи на етапах дізнання, досудового і судового слідства, вимоги Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» щодо укладання договору на проведення оцінки майна, щодо надання звіту про оцінку майна, щодо наявності кваліфікаційного свідоцтва оцінювача, а також сертифіката суб’єкта оціночної діяльності (ліцензії на виконання землеоціночних робіт) на судово-експертну діяльність не поширюються.

Автором дисертації запропоновано визнати діяльність судових експертів щодо визначення  вартості майна практичною діяльністю з оцінки майна в розумінні Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Доведено, що практична діяльність з оцінки майна, здійснювана судовими експертами, які є суб’єктами господарювання, на підставі договору, не може бути визнана незалежною оцінкою.

За результатами проведеного дослідження встановлено існування єдиного виду господарської оціночної діяльності – незалежної оцінки. Таким чином, господарська оціночна діяльність – це професійна (практична) діяльність з оцінки майна, що здійснюється суб’єктами оціночної діяльності (суб’єктами господарювання) на договірних засадах, результатом якої є звіт про вартість об’єкта оцінки.

Розділ 2. «Специфіка правового регулювання оціночної діяльності» складається з двох підрозділів, присвячених аналізу форм регулювання оціночної діяльності. У підрозділі 2.1. «Механізми державного регулювання оціночної діяльності» велику увагу приділено визначенню господарсько-правових засобів регулювання оціночної діяльності. Серед основних напрямів державного регулювання господарської діяльності у сфері оцінки виділяються такі:

1) нормативно-правове та організаційне забезпечення оціночної діяльності; 2) забезпечення рівня професійної підготовки оцінювачів; 3) сертифікація суб’єктів оціночної діяльності; 4) ліцензування оціночної діяльності (у сфері оцінки землі); 5) реєстрація оцінювачів та суб’єктів оціночної діяльності; 6) визнання статусу саморегулівної організації (СРО) оцінювачів; 7) контроль за здійсненням оціночної діяльності; 8) притягнення до відповідальності за порушення законодавства у сфері оцінки майна.

Кожен із виділених напрямів піддається ретельному аналізу. Серед інших підстав проведення оцінки майна особливу увагу приділено договору на проведення оцінки майна. Оцінку майна розглянуто як діяльність із визначення його вартості. Результат цієї діяльності об’єктивується у звіті про оцінку майна та має значення лише у зв’язку з виконаними діями (спеціальною процедурою оцінки). Означений результат стає невід’ємною частиною  дій як таких, тим самим дозволяє відмежувати такий договір від договору підряду та віднести його до групи договорів з надання послуг.

Здійснений у підрозділі 2.2. «Розвиток форм недержавного регулювання оціночної діяльності» всебічний аналіз саморегулювання дозволив зробити висновок про доцільність упровадження в Україні цієї форми регулювання оціночної діяльності.

Саморегулювання визнається ефективним механізмом регулювання, який доповнює, а почасти й замінює державне втручання в економіку. Така форма регулювання зовні має прояв у накладенні на себе певних обмежень без будь-якого стороннього примусу. Всебічному аналізу піддано все різноманіття наявних точок зору на саморегулювання як самостійну форму регулювання.

З’ясовано, що інститут саморегулювання притаманний ринковим відносинам та є одним із проявів принципу свободи підприємництва, у тому числі об’єднання в професійні спільноти для вирішення завдань консолідації професійних інтересів і забезпечення добросовісної конкурентної практики.

Формування професії оцінювача в більшості країн світу йшло шляхом саморегулювання. Окрему увагу у зв’язку з цим приділено досвіду Російської Федерації.

Регулювання оціночної діяльності в Україні являє собою взаємодію державного і недержавного регулювання. З’ясовано, що  право на здійснення підприємницької оціночної діяльності набувається суб’єктом на підставі сертифіката, який видається Фондом державного майна України (ФДМУ). Недержавне (громадське) регулювання, що ґрунтується на добровільному членстві в СРО фізичних осіб – оцінювачів, є додатковим.

Стандарти і правила СРО як джерело господарського права посідають особливе місце в системі локальних нормативних актів. Відмітними ознаками таких актів є те, що вони затверджуються відповідним органом СРО в межах його компетенції, виражають волю більшості членів, є загальнообов’язковими правилами поведінки для членів, які підтримуються системою власних санкцій, а також силою державного примусу. 

Дотримання членами СРО при здійсненні ними господарської діяльності вимог законодавства, а також внутрішніх правил і стандартів, забезпечується можливістю застосування до них несприятливих заходів як різновиду господарської відповідальності, котру дослідники визначають як статусну.

Цей різновид господарської відповідальності може застосовуватися лише до тих осіб, які мають професійно-правовий статус члена СРО.

Особливість СРО полягає в тому, що вони як некомерційні організації, які консолідують приватноправові професійні інтереси, мають компетенцію (повноваження з регулювання і контролю за господарською діяльністю своїх членів) більш характерну для вертикальних владних правовідносин. Останнє дозволяє приєднати дані організації до суб’єктів господарювання, що здійснюють організаційно-господарські повноваження.

Зазначається, що для відмови від державного регулювання слід запровадити обов’язковість членства в одній із СРО оцінювачів. Членство в СРО необхідно розглядати як право займатися оціночною діяльністю. Декларується необхідність запровадження експертизи спірних звітів у СРО, для чого в СРО слід створити експертні ради. Пропонується створити систему дисциплінарних покарань (наприклад, зауважень). Робиться висновок, що після певної кількості зауважень порушується питання про дискваліфікацію оцінювача. Водночас установлюється, що остаточне рішення про дискваліфікацію може прийняти тільки суд: СРО може виступити лише з такою ініціативою.

Розділ 3. «Специфіка правової регламентації (правового визначення)  різноманітних об’єктів оцінки» складається з 2 підрозділів, присвячених усебічному дослідженню об’єктів оцінки.

Так, у підрозділі 3.1. «Визначення поняття «об’єкт оцінки». Майно та його різновиди» проаналізовано поняття «майно» та «об’єкт оцінки». Закцентовано увагу на відсутності в Законі «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» поняття «об’єкт оцінки».

Проаналізовано «правову концепцію активів», відповідно до якої об’єктами оцінки визнаються права на об’єкти, а не самі об’єкти. Встановлено, що поняття «майно» вже включає в себе поняття майнових прав, тому розділення об’єкта оцінки на майно і майнові права, як передбачено ст.3 Закону про оцінку майна, недоцільне. Доведено, що об’єкт оцінки – це майно як сукупність майнових прав і обов’язків.

У підрозділі 3.2. «Класифікація об’єктів оцінки» запропоновано новий підхід до класифікації об’єктів оцінки.

Здійснено огляд традиційної класифікації об'єктів оцінки в матеріальній та нематеріальній формі, а також у формі цілісного майнового комплексу.

У контексті здійсненого дослідження розглянуто концепцію «множинності видів нерухомості», в основі якої теза про те, що існують різноманітні об’єкти нерухомості, які породжують різні права на них: право власності на землю, право власності на будівлі тощо.

Беручи до уваги правову концепцію активів, автор пропонує першу групу об’єктів оцінки окреслити таким чином:

Права на об’єкти в матеріальній формі (речі):

1) право власності на:

а) нерухомі речі – земельні ділянки, будівлі, споруди, а також інші об’єкти, віднесені законодавством до нерухомості;

б) рухомі речі;

2) обмежені речові права.

Основною вадою наявної нормативної класифікації об’єктів оцінки є необґрунтоване змішування економічних і правових понять.

 Піддано критиці визнання об’єктами оцінки в нематеріальній формі фінансові інтереси (частки, паї, акції), опціони, інші цінні папери та їх похідні, векселі, дебіторську і кредиторську заборгованість тощо), а також інші майнові права. У роботі підтримується позиція, відповідно до якої дебіторська і кредиторська заборгованість є способом відображення майна в балансі підприємства, а цивільно-правова природа цього майна – право вимоги.

Досліджено дві основні концепції розуміння цінних паперів – документарну і бездокументарну, установлено, що в межах цих концепцій виробити єдине розуміння цінного паперу і дотепер неможливо.

Зроблено висновок про необґрунтоване включення українським законодавством до складу об’єктів оцінки в якості нематеріальних активів низки обмежених речових прав, зокрема право користування природними ресурсами (право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища), право користування майном (право користування земельною ділянкою, право користування будівлею, право на оренду приміщень тощо), що є відображенням ресурсного підходу до визначення поняття «актив» і є фактично причиною неправильного розуміння суті активів. Доведено, що окреслені речові права повинні бути віднесені до групи об’єктів оцінки «права на об’єкти в матеріальній формі». До поняття «нематеріальні активи» пропонується віднести лише права на нематеріальні об’єкти – права інтелектуальної власності і права на провадження певної діяльності.

Підкреслено, що розбіжності у визначенні цивільно-правової природи прав на результати інтелектуальної діяльності зводяться до двох концепцій: концепції інтелектуальної власності і концепції виключних прав. У новітньому українському законодавстві набула закріплення концепція інтелектуальної власності. Зазначено, що серед об’єктів оцінки важливе місце посідає право на фірмове найменування.

Доведено, що об’єктом оцінки може бути лише майнова складова прав інтелектуальної власності – майнові права інтелектуальної власності такі, як:

-  право користуватися об’єктом права інтелектуальної власності;

-  виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;

-  виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання;

-  інші майнові права, встановлені законом.

Особисті немайнові права, закріплені ст. 423 ЦК України, оцінці не підлягають, оскільки не відчужуються від їх носія.

Основний акцент має припадати на специфіку названих об’єктів, яка впливає на їх оцінку. З’ясовано, що визначення ділової репутації юридичної особи лише як особисте немайнове благо є не досить повним. Доведено, що ділова репутація підлягає майновій оцінці і, відповідно, набуває комерційної значущості. В умовах ринкової економіки ділова репутація підприємства набуває властивості товару. Отже встановлено, що власникові ділової репутації, окрім немайнових прав, також належать і майнові права відносно цього нематеріального блага.

Окремим об’єктом оцінки названо гудвіл. Зазначено, що цивільно-правова природа цього нематеріального блага в українському праві не визначена. Запропоновано здійснити пошук цивільно-правової природи гудвілу в площині об’єктів права інтелектуальної власності.

Отже, другу групу об’єктів оцінки запропоновано визначити як:

Права на об’єкти в нематеріальній формі:

1) майнові (зобов’язальні і корпоративні) права учасників господарських товариств – права у вигляді часток (паїв), цінних паперів;

2) права на провадження певної діяльності (ліцензії);

3) права інтелектуальної власності (права на об’єкти, віднесені законодавчо до об’єктів інтелектуальної власності (у тому числі право на ділову репутацію, гудвіл).

Дослідивши поняття «підприємство» у двох значеннях – як майнових комплекс (об’єкт права) і як юридичну особу (суб’єкт права), автор дисертації підтримала позицію, згідно з якою підприємство визнається об’єктом оцінки лише як єдиний майновий комплекс, тобто у значенні об’єкта права.

Установлено специфічну властивість підприємства як різновиду майна, що полягає, зокрема, в його здатності самостійно брати участь у цивільному обігу, мати певні риси, більш характерні для суб’єкта права (мати права і обов’язки, володіти результатами інтелектуальної діяльності тощо), саморозвиватися і самоорганізовуватися.

Підприємство як третій об’єкт оцінки визначається як єдиний майновий комплекс (сукупність прав на об’єкти в матеріальній і нематеріальній формі та обов’язків), що використовується для здійснення господарської діяльності.