КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАХОДИ В УКРАЇНІ: КУЛЬТУРО-АНТРОПОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступінь наукової розробленості досліджуваної проблеми, об’єкт та предмет дослідження, його зв’язок з науковими програмами і планами, характеризуються ступінь наукової новизни отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження, структури й обсягу роботи.

Розділ перший «Методологічні засади наукових досліджень кримінально-правових заходів» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню етапів категорійного осмислення культуро-антропологічної концепції здійснення кримінально-правового впливу.

У підрозділі 1.1. «Теоретичне підґрунтя наукового аналізу системи кримінально-правових заходів» визначається, що застосований у процесі дослідження аналіз кримінально-правових заходів базується на визначенні двох споріднених цінностей, які уособлюють суттєві властивості кримінального права взагалі та окремих його інституцій – людини і культури. Доводиться, що засади культуро-антропологічної методології дослідження кримінально-правових заходів знайшли відображення у працях як представників закордонних філософських шкіл (М.-Ф. Вольтер, Ч. Беккаріа, Г. Гегель, Е. Дюркгейм, А. Кребер, М. Херсковіц та ін.), так і таких українських філософів, як Г. С. Сковорода, П. Д. Юркевич, П. О. Куліш, Б. О. Кістяковський та ін. Здійснений аналіз зразків української філософської спадщини став підґрунтям для висновку про те, що розвиток культуро-антропологічних ідей в українській філософії супроводжується, по-перше, спробою їх поширення на правову сферу в цілому і деліктну сферу права, зокрема, по-друге, обмеженням етатистських характеристик права з пошуком адекватних форм відповідей на вчинені правопорушення в антропологічній і культурологічній сферах, які не розглядаються як антагоністичні, по-третє, людина розглядається як серцевина права, захист інтересів якої є основною метою функціонування права, продиктованою культурологічною складовою законотворчої діяльності і практики правозастосування.

Зроблено висновок, що позитивний характер культуро-антропологічної методології правових досліджень визначається такими аргументами. По-перше, інструментальним призначенням культури є людина, яка одночасно є носієм культурних цінностей як соціального (соціалізація), так і етнокультурного (енкультурація) характеру, що реалізується саме у поведінці особи. По-друге, культуро-антропологічний підхід не тільки допускає, але й визнає певний культурний релятивізм, який є логічним завершенням формування унікальної національної культури у всіх формах і на всіх рівнях її прояву. Культурна різноманітність створює засади існування етнокультурної автономії спільноти людей, яка забезпечує вільне застосування власних, самобутніх цінностей у поведінці кожного представника такої спільноти за умови, що такі цінності не створюють підстави для обмеження права інших людей на використання власних культурних цінностей. Таким чином, культуро-антропологічний підхід акцентує увагу на формуванні моделі й механізму регулювання поведінки особи, яка відповідає визнаним цінностям соціуму.

У підрозділі 1.2. «Методологія культуро-антропологічної концепції пізнання правових реальностей» визначено адитивні ознаки сучасного права у його культуро-антропологічному вимірі. Право за своїм змістом і формою є елементом культури, оскільки віддзеркалює рівень і характер загальнолюдських надбань, які у правотворчому процесі набувають юридичного змісту і за допомогою домінуючої юридичної техніки втілюються у правові установлення, орієнтовані на захист тих цінностей, які є надбанням культури. У процесі захисту соціальних цінностей використовуються не тільки ті засоби, що передбачені правовими нормами, але й ті, що відповідають соціальній моралі: справедливість, честь, гідність, доцільність, необхідність тощо. Загалом право за своїм призначенням орієнтоване на забезпечення правопорядку, який, крім правової складової, характеризується і морально-етичною складовою забезпечення подальшого суспільного розвитку, визначеного генезисом культури і забезпеченого певним рівнем цивілізації.

Визначено, що кримінальне право, будучи елементом культури, вбирає в себе надбання соціальної системи, в якій формуються відповідні правові положення. Зазначені соціальні надбання віддзеркалюють основні здобутки соціальної культури і в такому разі трансформуються у правові установлення. Невідповідність кримінально-правових установлень культурологічному виміру унеможливлює їх ефективне застосування, формуючи цілу низку норм, які не сприймаються суспільством як норми поведінки, а тому викликають до себе зневажливе ставлення, або відкрито порушуються.

Розділ другий «Національні традиції нормативного визначення і практики застосування кримінально-правових заходів» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню генезису кримінально-правових заходів, здійсненому на підставі виокремлення трьох етапів розвитку українського суспільства – давньоруського, середньовічного та постсередньовічного, кожен з яких відрізняється певними особливостями, детермінованими цивілізаційним розвитком суспільства.

У підрозділі 2.1. «Визначальні властивості кримінально-правового впливу в давньоруському суспільстві» зазначається, що формування кримінального права в давньоруському суспільстві пов’язується з,
по-перше, адаптуванням до правових установлень табуальних норм-заборон, які мали всеохоплюючий та абсолютний характер і не відзначалися наявністю виключень, оскільки апеляція могла бути спрямованою тільки на джерела табуальних приписів, якими є традиції, виведені предками,
по-друге, формуванням принципів таліону як універсальної формули відплати за вчинення заборонених дій. Саме таліон став передумовою виникнення окремої системи заходів відповідальності винної особи, яка знайшла своє втілення в системі кримінально-правових заходів більш пізнього періоду розвитку системи права на українських землях.

Підкреслюється, що система кримінального покарання, яка викристалізовувалась в умовах розвитку давньоруського суспільства, будувалася на засадах необхідності подолання таких соціальних проявів, які є несумісними з основними положеннями правового регулювання, зокрема: кровної помсти, ознаки якої в умовах посилення ролі державної влади в суспільному житті розглядалися як пережитки первісного суспільства; обмеженості заходів впливу на винну особу у зв’язку із здійсненням виключно єдиної функції – функції карального
віддання.

За результатом здійсненого дослідження композиції як окремого виду кримінально-правового заходу наведено додаткові аргументи на користь її визнання як особливого виду покарання, яке являє собою внесення матеріального викупу як загладжування (компенсації) заподіяної шкоди, з подальшою трансформацією у віру – штраф, який направляється на користь князя (фактично держави), і головщину – штраф на користь потерпілої особи.

Підрозділ 2.2. «Кримінально-правові заходи у правовому полі середньовічного та постсередньовічного суспільства в Україні» складається з трьох пунктів і містить узагальнення щодо еволюції кримінально-правових заходів на українських землях в умовах певної історико-культурної доби.

У пункті 2.2.1. «Польсько-литовський період розвитку інституту кримінально-правових заходів» визначено, що відповідний період розвитку українського законодавства характеризується виникненням нормативно-правових актів, серед яких особливе місце посідають Литовські Статути, відповідно до яких покарання розглядалось як зло або страждання, що покладається на винну особу для відплати за вчинений злочин, якщо таке страждання відповідає нормативним приписам і підтримується звичаєм та орієнтоване на захист інтересів потерпілої від злочину особи. У кримінальному праві зазначеного періоду починає закладатися амбівалентна природа кримінально-правових заходів, відповідно до якої поряд із покаранням передбачається застосування інших кримінально-правових заходів без визнання особи винною у вчиненні злочину, призначення яких полягає у здійсненні виховного, лікувального впливу на особу правопорушника.

Козацько-гетьманське право польсько-литовського періоду в частині застосування кримінально-правових заходів визначалося, по-перше, їх альтернативним характером, який полягав у тому, що застосування одного виду покарання виключало можливість застосування іншого, за винятком штрафу, який міг бути спрямованим на відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди, а по-друге, застосування кримінально-правових заходів могло здійснюватися на договірних засадах. Такі інші заходи кримінально-правового впливу, як альтернатива кримінальному покаранню, достатньо широко застосовувалися щодо осіб, які за своїм фізичним станом, пов’язаним із досягненням певних вікових меж, не мали змоги у повному обсязі керувати власними діями або усвідомлювати злочинний характер вчиненого діяння.

У пункті 2.2.2. «Генезис кримінально-правового впливу в період входження українських земель до складу російської держави» досліджуються нормативно-правові акти кримінально-правового характеру періоду входження українських земель до складу російської держави. На підставі здійсненого аналізу указується на домінування принципу невідворотності кримінального покарання, що детермінувало суттєвий розвиток інституту кримінального покарання. Відповідно, кримінально-правові заходи зазначеного історичного періоду за змістом фактично співпадають із кримінальним покаранням, що, з одного боку, забезпечує їхню визначеність, а з іншого – значно звужує цілі, функціональну придатність, інструментальну ефективність кримінально-правових заходів.

У пункті 2.2.3. «Тенденції розвитку українського кримінального законодавства радянської доби в частині застосування заходів впливу на поведінку правопорушника» зазначається, що радянський період розвитку кримінального права, яким регулюється застосування кримінально-правових заходів, характеризується проведенням політики соціального захисту. На відміну від покарання, підставою для застосування заходів соціального захисту визнається не винне діяння, а особливий психічний стан особи; незалежність заходів від самого злочинного діяння та цінності його об’єкта; інший масштаб їх застосування – ступінь небезпеки злочинця; інша організація, орієнтована на індивідуальне обходження, пристосування до індивідуальності особи (Е.Я. Немировський). Заходи соціального захисту раннього радянського періоду було інтерпретовано у кримінальні покарання, які призначалися на засадах доцільності. Подальший генезис системи кримінально-правових заходів радянської доби характеризувався формуванням засад двоколійності кримінально-правового впливу, наріжним каменем якого залишається кримінальне покарання з можливістю застосування інших кримінально-правових заходів примусового характеру.

У підрозділі 2.3. «Публічно-правові принципи нормативного визначення кримінально-правових заходів» здійснено аналіз передумов правових форм існування кримінального законодавства. Це надало можливість визначити певну дискусійність щодо використання поняття «кримінальне законодавство», оскільки єдиним джерелом кримінального права є кримінальний закон, а всі інші нормативні акти, існування яких не утворює сукупність нормативних джерел кримінального права, забезпечують оптимальну форму реалізації кримінального закону, представляючи інформацію, яка є необхідною в процесі трактування положень кримінального закону. Те ж стосується поняття «Закон про кримінальну відповідальність» на підставі визнання того, що в Загальній та Особливій частинах кримінального закону містяться норми, які не тільки пов’язані з кримінальною відповідальністю та формами її реалізації, але належать до інших кримінально-правових заходів, зокрема, нормативно-правові положення про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру, примусове лікування – в Загальній частині кримінального закону, спеціальні кримінально-правові заходи – в Особливій частині.

Дослідження положень Конституції України з позицій культуро-антропологічного виміру кримінально-правових заходів обумовило низку пропозицій щодо коригування положень Основного закону України, які мають вплинути на інституційний, диференційний та індивідуальний рівні функціонування кримінально-правових заходів. Зокрема, уявляється за доцільне внести зміни до п. 22 ст. 92 Конституції України, вказавши, що виключно законами України регулюється питання застосування будь-яких примусових заходів, а не тільки кримінальної відповідальності, що забезпечить формування правових підвалин застосування всіх кримінально-правових заходів, яким притаманні ознаки примусу. Крім того, потребує оптимізації положення ст. 28 Конституції України, яке забороняє застосування катування, жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з урахуванням того, що відповідне право повинно гарантуватися не тільки тим особам, до яких застосовуються заходи покарання, але й тим, щодо яких застосовуються інші кримінально-правові заходи: примусові заходи медичного і виховного характеру, примусове лікування, спеціальні, превентивно-профілактичні та реституційно-компенсаційні заходи. Крім того, в ч. 2 ст. 63 та п. 6 ч. 2 ст. 129 Конституції України закріпити положення, в якому встановити, що правом на захист користуються всі особи, до яких застосовуються кримінально-правові заходи, незалежно від їх кримінально-процесуального статусу. Існує необхідність конституційного закріплення міжнародних стандартів, якими визначаються умови застосування кримінально-правових заходів до неповнолітніх осіб з визначенням, що кримінально-правові заходи щодо неповнолітніх застосовуються на засадах мінімальної достатності.

Розділ третій «Властивості кримінально-правових заходів у культуро-антропологічному вимірі» складається з двох підрозділів і містить дефінітивну та видову характеристики кримінально-правових заходів.

У підрозділі 3.1. «Культуро-антропологічний підхід до дефініції та системи кримінально-правових заходів» наголошується, що страждання в цивілізованому суспільстві не можуть бути способом регулювання соціальних практик, навіть за умови, що така мета, як кара, є нормативно визначеною і щодо її існування проголошується соціальна доцільність. Поряд із карою до загальних цілей кримінально-правових заходів належать виправлення та перевиховання, які знаходяться між собою в органічній єдності, оскільки для досягнення цілей виправлення використовується перевиховний вплив як у процесі безпосереднього застосування кримінально-правових заходів виховного призначення (примусові заходи виховного характеру), так і в процесі застосування покарання. Особливою метою кримінально-правових заходів слід визнати надання медичної допомоги як способу зменшення деструктивного потенціалу злочинних проявів, яка полягає в застосуванні до особи, яка вчинила діяння, передбачене Особливою частиною КК України, і має ознаки психічного або іншого захворювання, що становить небезпеку для оточуючого середовища, системи примусових заходів лікувального або відновлювального характеру, пов’язаних із наданням психіатричної, венерологічної, наркологічної, терапевтичної допомоги, які не мають характеру покарання і застосування яких здійснюється виключно на підставі судового рішення у формі вироку, постанови або ухвали, за наявності медичного показання для надання такої допомоги.

Дослідження реституційних цілей здійснення кримінально-правового впливу свідчить, що існує два кардинально протилежних підходи, перший з яких характеризується визнанням єдиної форми реституції в межах кримінального права – відшкодування заподіяної шкоди потерпілій стороні (цивільний позов у кримінальному процесі), другий – відшкодування заподіяної шкоди шляхом призначення покарання. Запропоновано поєднання двох указаних підходів шляхом нормативного визначення можливості застосування інших кримінально-правових заходів примусового й одночасно реституційно-компенсаційного характеру із збереженням можливості застосування позовного порядку усунення заподіяної шкоди, відшкодування завданого збитку та відновлення порушених прав.

Підставами застосування кримінально-правових заходів слід визнавати суспільно небезпечні діяння, які характеризуються протиправним і одночасно аморальним характером, тобто такі, що посягають на охоронювану законом систему соціальних цінностей, яка склалася як результат генезису культури суспільства, підтвердила свою соціальну та етнокультурну цінність і за своєю природою допускає застосування охоронної функції кримінального права. При цьому система кримінально-правових заходів визначається не тільки особливостями об’єктів захисту, але й сама формується на засадах апробованої доцільності, відповідності ментальним, у тому числі і культурним, особливостям розвитку українського суспільства.

Здійснений компаративістський аналіз кримінального законодавства окремих європейських країн дає підстави для визначення загальної тенденції принципів формування системи кримінально-правових заходів, яка характеризується формуванням багатоколійної системи прийомів і способів здійснення кримінально-правового впливу, що не обмежуються виключно примусом і характеризуються орієнтацією на більш широке використання реабілітаційно-заохочувальних заходів.
У частині застосування примусу кримінально-правові заходи європейських країн орієнтовані не тільки на покарання особи, але й на застосування до неї інших заходів, які ставлять за мету усунення шкоди й відшкодування завданих злочином збитків, застосування спеціальних заходів з метою запобігання і профілактики вчинення злочинів у
майбутньому.

Суттєвою характеристикою кримінально-правових заходів є обумовлена рівнем національної культури і встановлена кримінальним правом міра соціальної справедливості, яка реалізується в досягненні цілей застосування кримінально-правових заходів. Змістовні властивості кримінально-правових заходів визначаються як об’єктивними, так і суб’єктивними ознаками. Зокрема, слід враховувати, що суб’єктний склад кримінально-правових заходів відрізняється від суб’єктного складу кримінальної відповідальності на підставі можливості застосування інших кримінально-правових заходів до осіб, у яких є відсутніми необхідні ознаки суб’єкта злочину. Об’єктивна характеристика кримінально-правових заходів визначається соціальною обґрунтованістю включення окремого кримінально-правового заходу до системи правових заходів впливу на поведінку особи, яка визначається соціальною доцільністю та необхідністю. Суб’єктивна складова змісту кримінально-правових заходів визначається обов’язком особи, до якої вони застосовуються, зазнати функціонального впливу кримінально-правових заходів і виконати всі вимоги закону, які належать до порядку їх застосування.

Підрозділ 3.2. «Види кримінально-правових заходів» складається із двох пунктів і висвітлює поняття й ознаки елементів, що утворюють систему кримінально-правових заходів.

У пункті 3.2.1. «Видові властивості кримінального покарання як особливого елемента системи кримінально-правових заходів» визначено, що в українському законодавстві проблема визначення характеру обмеження у зв’язку з призначенням покарання вирішена досить вдало, оскільки встановлено, що: а) кримінальне покарання супроводжується виключно обмеженням, а не позбавленням права, що вказує на можливість користування позбавленим у майбутньому; б) обмеження поширюються виключно на права і свободи, які своїм змістом уособлюють соціальні та особистісні цінності на об’єктивному рівні їх існування; в) обмеження поширюється виключно на права і свободи, які належать засудженому, і не можуть поширюватися на права і свободи інших осіб, незалежно від їх ставлення до засудженого. Встановлено, що судимість є особливим правовим станом, оформлення якого здійснюється виключно у разі застосування кримінального покарання, що не дає можливості визначити характеристики судимості як самостійного кримінально-правового заходу. Судимість супроводжує кримінальне покарання у випадках, передбачених законом, проектуючи на себе цілі кримінального покарання.

У пункті 3.2.2. «Суттєві та змістовні ознаки інших кримінально-правових заходів» досліджено суттєві та змістовні властивості кримінально-правових заходів, які не характеризуються ознаками кари, а саме: примусові заходи медичного і виховного характеру, примусове лікування, спеціальні, реституційно-компенсаційні, превентивно-профілактичні та реабілітаційно-заохочувальні заходи.

Визначено, що примусове лікування є особливим видом додаткового кримінально-правового заходу примусового характеру, який застосовується судом на дискреційних засадах до особи, що вчинила злочин або об’єктивно неправомірне діяння і має хворобу, яка становить небезпеку для інших осіб, шляхом надання медичної допомоги, необхідної і достатньої в конкретних умовах, що є актом гуманного ставлення як до особи, що вчинила злочин, так і до інших осіб, захист інтересів яких є завданням кримінального закону. Встановлено, що під реституційно-компенсаційними кримінально-правовими заходами слід розуміти такі прийоми і способи впливу індивідуального характеру, які застосовуються в судовому порядку з метою усунення заподіяної шкоди, відшкодування завданих збитків або відновлення порушених прав, тобто подолання тих суспільно небезпечних наслідків, які утворилися в результаті вчинення злочинного або об’єктивно неправомірного діяння. Кримінально-правові заходи з превентивно-профілактичним змістом являють собою різновид соціально-профілактичної примусової діяльності, яка має індивідуальний характер і здійснюється щодо осіб, які відбули покарання до зняття або погашення судимості, з метою попередження вчинення вказаними особами злочинів. Реабілітаційно-заохочувальні заходи являють собою систему прийомів і способів впливу на поведінку особи, яка вчинила злочин, з метою спонукання особи до соціально-позитивної поведінки шляхом пом’якшення або відмови від застосування примусового кримінально-правового впливу, за виключенням заходів, які мають реституційно-компенсаційний характер.

Розділ четвертий «Характеристика функціонального впливу кримінально-правових заходів у процесі їх реалізації» складається з чотирьох підрозділів і містить характеристику функцій кримінально-правових заходів та особливості їх реалізації в умовах правозастосування.

Підрозділ 4.1. «Функціональне призначення кримінально-правових заходів: поняття, властивості, класифікація» містить висновки щодо дефінітивних та змістовних характеристик деліктних функцій. Структура функцій кримінально-правових заходів включає: суб’єкти, об’єкти впливу, способи та засоби здійснення впливу, фактичні і формальні підстави для здійснення функцій, наслідки функціонального впливу, нормативне забезпечення функціонування, правовідносини. З метою об’єктивізації визначення ефективності функціонування кримінально-правових заходів запропоновано доповнення до критеріїв оцінки ефективності кримінально-правового впливу, до яких належать: максимальний результат у досягненні цілей кримінально-правових заходів; фактор відрізку часу, протягом якого цілі досягаються; всі види затрат для досягнення цілей як матеріального (затрат держави), так і інтелектуального, духовного характеру з боку посадових осіб державних органів, які займаються особами, що вчинили злочин, новими критеріями такого змісту. Перший критерій має легітимістський характер і зводиться до того, що ефективність функціонування кримінально-правових заходів може визначатися за умови позитивного сприйняття суспільством як таких, що відповідають культурним цінностям. Другий критерій має антропологічний характер і звертає увагу на недопущення застосування таких заходів, які в цілому не суперечать культурним цінностям, але пов’язані з надлишковим обмеженням прав і свобод, у першу чергу тих, які мають природний характер. Таким чином, запропоновані критерії оцінки ефективності мають взаємодоповнюючий характер, оскільки перший із них дає можливість оцінювати якісну сторону функціонування кримінально-правових заходів, а другий – інтенсивність функціонального впливу.

У підрозділі 4.2. «Функції кримінального покарання» наводяться аргументи на користь позиції, відповідно до якої здійснення функції кари не може ставити за мету заподіяння страждань особі, яка вчинила злочин, а характеризується цілеспрямованістю на обмеження або позбавлення певних юридичних благ, що й має визнаватися суттєвою властивістю кари. Культуро-антропологічний вимір каральної функції кримінально-правових заходів дає підстави визначити, що каральна функція являє собою певний напрямок правового впливу, який супроводжується позбавленням або обмеженням юридичних благ винної особи, за виключенням життя і здоров’я особи, особистої гідності, громадянства, здійснюваного в умовах примусового, публічно-правового регулювання.

Аргументується висновок, що судимості, як окремій формі кримінальної відповідальності, притаманна каральна функція в її безпосередній цілі – обмеження або позбавлення юридичних благ.

Змістовні характеристики функції виправлення, які полягають в юридичному виправленні особи, що притягується до кримінальної відповідальності, шляхом впливу на свідомість такої особи з метою формування позитивного відношення до загальносоціальних і культурних цінностей, які отримали закріплення в кримінальному праві, мають поверховий характер, оскільки виправлення без усвідомлення необхідності такого процесу не дає очікуваного позитивного результату недопущення вчинення особою злочинів у майбутньому. Пропонується повернути до кримінального законодавства ціль перевиховання, оскільки досягнення інших цілей, у тому числі й виправлення, без виховного впливу має односторонній характер і позбавляється стабілізуючого фактора.

Суб’єктний склад загальнопревентивної функції повинен включати виключно деліктоздатних осіб у силу тих обставин, що, по-перше, під превенцією розуміється виключно правовий вплив, навіть за умови виокремлення його ціннісно-орієнтаційної площини, по-друге, слід враховувати зміст такого впливу, який характеризується загрозою застосування кримінально-правових санкцій, що іманентно орієнтуються виключно на осіб, які характеризуються всіма ознаками суб’єкта
злочину.

Спеціально превентивна функція полягає у попередженні вчинення нового злочину особою, яка притягується до відповідальності як у процесі відбування покарання, так і після його відбування, аж до моменту зняття або погашення судимості. За таких умов спеціально превентивна функція реалізується не тільки в процесі застосування кримінального покарання, що є логічним, виходячи з видових характеристик кримінальних покарань, але й у процесі застосування судимості, зокрема передбаченням більш суворих заходів відповідальності до осіб, які, маючи судимість, вчинили новий умисний злочин.

Значним превентивним потенціалом наділено заохочувальні положення кримінального права, які безпосередньо пов’язані із застосуванням кримінально-правових заходів. Так, превентивним характером наділено інститут звільнення від кримінальної відповідальності, інститут добровільної відмови при незакінченій злочинній діяльності тощо.
З метою розширення заохочувальної складової спеціально-превентивної функції пропонується нормативно закріпити необхідність звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які відмовилися від доведення злочину до кінця навіть за умови, що у фактично вчиненому містяться ознаки іншого злочину, ніж той, від вчинення якого відмовилася особа.

У підрозділі 4.3. «Функції інших кримінально-правових заходів» зазначається, що іншим кримінально-правовим заходам (примусовим заходам медичного і виховного характеру та примусовому лікуванню) притаманні функції, які не здійснюються в процесі притягнення особи до кримінальної відповідальності, а саме: реституційна функція, лікувальна функція, виховна функція.

Лікувальна функція інших кримінально-правових заходів являє собою основний напрямок впливу в процесі застосування примусових заходів медичного характеру і примусового лікування, який орієнтований на надання медичної допомоги і лікування особи, в якої в наявності симптоми хворобливого стану, з метою відведення загрози небезпеки від соціальних зв’язків і можливості поширення хвороби серед інших осіб.

Кримінально-правовим заходам притаманна функція виховання, яка являє собою основний напрямок регулятивного впливу, спрямований на формування нових стереотипів поведінки особи у відповідності до соціальних цінностей, які знаходяться під охороною кримінального закону, з метою формування правової культури індивідуального рівня, яка здатна утримати особу від вчинення злочинних діянь.

У підрозділі 4.4. «Кримінально-правові заходи в системі правозастосування» запропоновано алгоритм застосування системи кримінально-правових заходів з метою забезпечення необхідного і достатнього впливу на осіб, які вчинили як злочинне, так і об’єктивно неправомірне діяння, ефективного і швидкого усунення заподіяної шкоди, відшкодування завданого збитку та відновлення порушених діянням прав, урахування інтересів інших громадян, суспільства і держави. Застосування складеного алгоритму розглядається на матеріалах монографічного дослідження окремих кримінальних справ.