ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД, СУДОВИЙ ТА ВІДОМЧИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ПРОВАДЖЕННЯМ ДІЗНАННЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету і задачі дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у практичній, науково-дослідній та навчально-науковій діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 «Порядок провадження дізнання» складається з двох підрозділів і присвячений висвітленню теоретичних, законодавчих і практичних аспектів поняття, змісту дізнання як виду кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання.

У підрозділі 1.1. «Поняття та правова сутність дізнання» автор критично переосмислив висловлені в науковій літературі точки зору щодо визначення істотних ознак дізнання, його природи, місця в системі кримінального процесу та сформулював власні висновки з цього приводу.

Місце дізнання в системі кримінального процесу визначається його сутністю. У процесуальній науці дискусія з цієї проблеми розвивається в трьох основних напрямах. Одні вчені висловлюють думку про те, що   за своєю правовою природою дізнання є діяльністю адміністративною (В.М. Савицький); інші (Г.А. Абдумаджидов, О.М. Бандурка, О.В. Горбачов, О.М. Донцов, А.П. Кругликов, З.Д. Коврига) вважають, що оскільки кримінально-процесуальний закон (ч.1 ст.103 КПК) покладає на органи дізнання вжиття оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину й особи, яка його вчинила, то поняття дізнання повинно охоплювати як процесуальну, так і непроцесуальну діяльність цих органів.

Здобувач поділяє погляди тих науковців, які визначають дізнання як виключно процесуальну діяльність уповноважених законом органів (О.В. Баулін, А.Я. Дубинський, В.В. Вапнярчук, І.Ф. Крилов, В.С. Чистякова, С.Ф. Шумілін) та наводить додаткові аргументи на користь цієї позиції.

Проаналізувавши існуючі в теорії кримінального процесу концепції, що по-різному визначають місце дізнання в досудовому розслідуванні (дізнання – стадія кримінального процесу (Г.М. Александров, В.А. Колодяжний, В.А. Стремовський); самостійна форма досудового розслідування поряд із досудовим слідством (Л.В. Павлухін); початковий етап (форма) досудового розслідування (В.В. Вапнярчук, І.А. Гельфанд, А.Я. Дубинський, М.М. Михеєнко, М.С. Строгович, В.П. Шибіко)), дисертант підкреслює, що у відповідності з чинним законодавством дізнання має подвійну сутність. З одного боку – це початкова форма досудового розслідування (у випадку закінчення дізнання складанням постанови про направлення кримінальної справи для провадження досудового слідства), з другого – самостійна форма досудового розслідування (при закритті кримінальної справи).

На підставі цього робиться висновок, що у нинішньому вигляді дізнання – це форма досудового розслідування, сутністю якого є кримінально-процесуальна діяльність уповноважених суб’єктів у порушеній кримінальній справі, яка спрямована на виявлення, одержання і фіксацію доказів шляхом проведення слідчих дій у справах про злочини, що не є тяжкими або особливо тяжкими (невеликої та середньої тяжкості), і невідкладних слідчих дій у справах про тяжкі чи особливо тяжкі злочини з метою виявлення ознак злочину й особи, яка його вчинила, з подальшим направленням матеріалів справи слідчому або її закриттям.

На підставі аналізу чинного законодавства, літературних джерел автор підкреслює спільні риси між дізнанням і досудовим слідством. По-перше, дізнання і досудове слідство – це процесуальна діяльність відповідних державних органів, яка провадиться в суворій відповідності із законом і результати якої мають однакове доказове значення; по-друге, у них спільна мета – встановлення об’єктивної істини в розслідуваних справах; по-третє – єдина процесуальна форма проведення слідчих дій і прийняття рішень. У роботі проводиться розмежування цих понять: 1)  за  суб’єктами, які здійснюють дізнання та досудове слідство; 2) за обсягом їх повноважень та ступенем процесуальної самостійності; 3) за строками провадження; 4) за формами закінчення. Робиться висновок, що змішувати дізнання та досудове слідство неприпустимо, так як вони є самостійними видами досудового розслідування.

Чинне законодавство не вносить ясності в питання про співвідношення дізнання й оперативно-розшукової діяльності. На підставі аналізу законодавчих актів та критичного осмислення висловлених у процесуальній теорії поглядів із цього приводу, відзначається, що за своєю сутністю, правовою природою, підставами, суб’єктами, завданнями, правовими наслідками, строками – це різні види діяльності відповідних державних органів. Тому обґрунтовується висновок про те, що  оперативно-розшукова діяльність не є складовою частиною дізнання, а також істотною ознакою, що відрізняє дізнання від досудового слідства, оскільки вона властива не всім, а лише деяким органам дізнання.

Дисертант вважає за необхідне викласти ч.1 ст.103 КПК України в такій редакції: «На оперативні підрозділи відповідних органів дізнання покладається прийняття необхідних оперативно-розшукових заходів із метою виявлення ознак злочину й особи, яка його вчинила. Порядок здійснення зазначених заходів визначається Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».

У підрозділі 1.2. «Напрями удосконалення та раціоналізації процесуальної діяльності органів дізнання» докладно розглядається одна з кардинальних проблем кримінального процесу – необхідність диференціації форм процесу взагалі і форм досудового провадження зокрема. Обґрунтовується пропозиція про необхідність відновлення дізнання в справах, у яких провадження досудового слідства не є обов’язковим, причому без будь-яких обмежень, що мали місце раніше, тобто таке дізнання повинно провадитись за правилами досудового слідства. Між собою дізнання і досудове слідство будуть розрізнятися лише за категорією тяжкості розслідуваних злочинів; за органами і посадовими особами, які здійснюватимуть таку діяльність; за строками провадження в кримінальній справі.

Дисертант вносить пропозицію про необхідність розширення процесуальної самостійності особи, яка провадить дізнання. Зокрема, доцільно закріпити в новому КПК положення про право особи, яка провадить дізнання, в справі, що перебуває в його провадженні, доручити іншим органам дізнання або оперативним підрозділам провести оперативно-розшукові заходи, слідчі чи розшукові дії. Вказівки прокурора, що надаються в порядку ч.2 ст.114 КПК є обов‘язковими як для слідчого, так і для особи, яка провадить дізнання.

Розділ 2 «Прокурорський нагляд, судовий та відомчий контроль за провадженням органом дізнання слідчих дій та застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу» складається з двох підрозділів, в яких розглядаються зміст прокурорського нагляду, судового та відомчого контролю за провадженням органом дізнання слідчих дій та застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу.

У підрозділі 2.1. «Процесуальні правовідносини органу дізнання з начальником органу дізнання, прокурором і судом» вивчається зміст процесуально-правових відносин між органами дізнання та слідчим, прокурором і судом, що виникають у ході провадження в кримінальній справі.

Автор, досліджуючи питання взаємовідносин між органом дізнання та слідчим, вважає, що їх взаємодія та співробітництво в боротьбі зі злочинністю має як організаційні, так і процесуальні форми, і здійснюється в основному між слідчим та співробітниками оперативних підрозділів відповідних органів дізнання, які уповноважені проводити оперативно-розшукову та процесуальну діяльність. Організаційні форми взаємодії вироблені практикою їх спільної діяльності в розкритті та розслідуванні злочинів і знаходять своє відображення у відомчих нормативних актах.

Процесуальні форми взаємодії передбачені кримінально-процесуальним законодавством і полягають у виконанні органом дізнання різних доручень слідчого: 1) про проведення оперативно-розшукових заходів для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами в кримінальній справі (ч.5 ст.66 КПК); 2) про розшук та встановлення особи, яка вчинила злочин (ст.ст. 104, 209 КПК); 3) про розшук обвинуваченого в порядку ст.139 КПК; 4) доручення та вказівки слідчого в порядку ч.3 ст.114 КПК; 5) окреме доручення слідчого в порядку ст.118 КПК, якщо воно виконується органом дізнання. Зазначені доручення різні за формою та змістом, однак спільним для них є те, що вони даються в письмовій формі і обов’язкові до виконання.

Розглядаючи проблеми виконання доручень і вказівок слідчого органами дізнання в порядку ч.3 ст.114 КПК, які є найбільш розповсюдженою формою взаємодії, здобувач відмічає неврегульованість строків та порядку інформування слідчого про результати їх виконання. У зв’язку з цим обґрунтовується необхідність викласти ч.3 ст.114 КПК у такій редакції: «Слідчий у справах, які знаходяться в його провадженні, має право давати органам дізнання мотивовані письмові доручення і вказівки про проведення розшукових і слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при проведенні окремих слідчих дій. Такі доручення слідчого є обов’язковими для органу дізнання й підлягають виконанню в десятиденний строк, який може бути продовжений слідчим за письмовим клопотанням органу дізнання. Результати виконання такого доручення орган дізнання зобов’язаний письмово повідомити слідчого».

Дисертант підтримує висловлену в літературі точку зору (Т.В. Каткова, М.А. Погорецький) про певну самостійність та ініціативність особи, яка провадить дізнання, при виконанні доручень і вказівок слідчого. На думку здобувача, виконавець доручення слідчого є вільним у виборі оперативно-розшукових чи розшукових заходів для досягнення поставленої мети. Якщо ж в ході виконання доручення в порядку ст.114 КПК України або окремого доручення в порядку ст.118 КПК України виникає необхідність у проведенні додаткових слідчих дій, не  зазначених у дорученні, то особа, яка його виконує, повинна мати право за власною ініціативою без узгодження зі слідчим провести дану слідчу дію. Однак така самостійність може бути виправдана тільки у випадках, коли є загроза втрати доказів у кримінальній справі. Про проведення слідчої дії та її результати негайно інформується слідчий.

В слідчий практиці зустрічаються випадки створення слідчо-оперативних груп на період розслідування складних, багатоепізодних справ. Серед науковців немає єдиної думки з питання: слідчо-оперативна група – це  процесуальна форма взаємодії чи організаційна? Аналіз законодавчих та відомчих нормативних актів, слідчої практики дав можливість дійти висновку, що діяльність слідчо-оперативних груп, які створюються на період розслідування багатоепізодних, складних кримінальних справ, є комплексною, тобто процесуально-організаційною формою взаємодії та вимагає свого законодавчого врегулювання. На думку автора, така слідчо-оперативна група повинна створюватися за мотивованою постановою начальника слідчого відділу або прокурора, узгодженою з начальником органу дізнання, яка пред’являється для ознайомлення учасникам досудового розслідування з метою реалізації ними права заявляти відводи слідчому або співробітнику органу дізнання. Взаємодія ж слідчого з органом дізнання у вказаних слідчо-оперативних групах повинна здійснюватися, на його погляд, на підставі спільного погодженого плану слідчих дій та розшукових заходів.

Діяльність прокурора з нагляду за дотриманням законів органами дізнання врегульована законом та здійснюється постійно. У дисертації досліджуються процесуальні повноваження прокурора із забезпечення законності при здійсненні органами дізнання своїх функцій. Аналізуючи повноваження прокурора давати органам дізнання обов’язкові для виконання вказівки з різних питань розслідування, автор піддає критиці положення чинного законодавства, які  передбачають порядок оскарження таких вказівок. На його думку, орган дізнання повинен мати  певну процесуальну самостійність при прийнятті найважливіших рішень під час провадження в кримінальній справі і, не виконуючи вказівок прокурора, представляти свої письмові заперечення вищестоящому прокурору. Це підтверджується і результатами проведеного опитування.

Згідно зі ст.110 КПК дії і постанови органу дізнання можуть бути оскаржені зацікавленими особами прокурору, який зобов’язаний розглянути скаргу протягом десяти днів. Із огляду на те, що дізнання провадиться в значно коротші терміни, ніж  досудове слідство (ст.ст. 108, 120 КПК), обсяг матеріалів кримінальної справи при провадженні дізнання значно менший, а за час вирішення таких скарг прокурором кримінальна справа вже може бути передана органом дізнання слідчому для подальшого провадження, здобувач обґрунтовує необхідність узгодження положення ст.110 КПК щодо строків розгляду прокурором скарг на дії та постанови органу дізнання, з ч.1 ст.235 КПК, яка встановлює трьохденний строк для розгляду скарг на дії та постанови слідчого.

На підставі аналізу чинного законодавства, вивчення літературних джерел здобувач підтримує існуючу в теорії кримінального процесу позицію щодо необхідності розмежування прокурорського нагляду та судового контролю (Ю.М. Грошевий, В.В. Кривобок, І.Л. Петрухін, А.Р. Туманянц). Нагляд прокурора здійснюється постійно й супроводжує всю процесуальну діяльність органу дізнання. Судовий же контроль має місце в тих випадках, коли ставиться питання про проведення слідчих дій, які обмежують конституційні права громадян, чи подано скаргу на дії та рішення органу дізнання, що порушують права та законні інтереси фізичних та юридичних осіб.

Аналіз правовідносин органів дізнання з іншими суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності, дозволив автору дійти висновку про те, що самостійність органу дізнання та особи, яка провадить дізнання, при здійсненні їх кримінально-процесуальної функції – розслідування злочинів обмежена наглядовими повноваженнями прокурора, а також контролем з боку суду. Якщо кримінальна справа знаходиться в провадженні відповідно слідчого, прокурора, суду, то орган дізнання і особа, яка провадить дізнання, наділяються відповідними повноваженнями для здійснення допоміжної функції – сприяння іншим суб’єктам, які ведуть процес.

У підрозділі 2.2. «Прокурорський нагляд, судовий і відомчий контроль за проведенням органом дізнання слідчих дій і застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу» розглянуто актуальні питання прокурорського нагляду, судового і відомчого контролю за проведенням органом дізнання слідчих дій і застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу.

Автор стверджує, що наділяючи прокурора певними повноваженнями, держава визначає, що їх здійснення не залежить від суб’єктивного розсуду прокурора. У  самих повноваженнях закладена необхідність їх реалізації. Виконуючи функцію нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, прокурор повинен так само активно реалізовувати надані йому повноваженням, як і виконувати покладені на нього обов’язки.

Аналіз відповідних норм кримінально-процесуального закону засвідчує, що прокурор діє не в умовах чітко визначеного алгоритму, оскільки, зокрема, конструкція ст.227 КПК України «повноваження прокурора по здійсненню нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства», перераховує не обов’язки прокурора, а його права. Відповідно закон надає прокурору можливість вибору найбільш правильного рішення залежно від ситуації.

Проведення окремих слідчих дій, зокрема, обшуку (за винятком житла чи іншого володіння особи), ексгумації трупа, застосування заходів процесуального примусу, зокрема, відсторонення обвинуваченого від посади, відбуваються з санкції (згоди) прокурора чи його заступника. Саме після санкції (згоди) прокурора відповідні постанови органу дізнання чи слідчого набирають юридичної сили. Згода прокурора також необхідна при зверненні органу дізнання чи слідчого з поданням до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, про продовження строку тримання під вартою, а також про проведення тих слідчих дій, що обмежують конституційні права громадян, у випадках передбачених законом.

Під час дачі санкції або згоди прокурор перевіряє законність, обґрунтованість і доцільність проведення відповідних слідчих дій і вжиття відповідних заходів примусу. Якщо достатні підстави відсутні, прокурор відмовляє в дачі санкції або згоди, про що вказує на постанови чи поданні органу дізнання або слідчого.

Серед слідчих дій, передбачених КПК України, є такі, що прямо обмежують конституційні права особи на недоторканність житла чи іншого володіння (ст.30 Конституції України), таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31 Конституції України). Обмеження цих прав допускається тільки на підставі судового рішення. КПК України встановлює загальний порядок отримання такого рішення, а також провадження слідчих дій у невідкладних випадках.

Судовий контроль за проведенням слідчих дій у кримінальному процесі дисертант визначає як особливий, самостійний вид судової діяльності, спрямований на забезпечення конституційних прав, свобод і законних інтересів особи – учасника слідчої дії, а також їх захист і відновлення у разі порушення органом дізнання, слідчим, прокурором.

Доведено, що мета судового контролю на досудових стадіях кримінального процесу є загальною превенцією захисту прав, свобод і законних інтересів учасників процесу, а також відновлення вже порушених прав. З іншого боку – судовий контроль сприяє забезпеченню законності й обґрунтованості прийнятих рішень, а також провадження процесуальних дій органами досудового розслідування і прокурором щодо встановлення обставин події без вирішення справи по суті.

У розділі 3 «Прокурорський нагляд, судовий та відомчий контроль за закінченням дізнання», який складається з двох підрозділів, аналізуються проблемні питання прокурорського нагляду, судового та відомчого контролю за прийняттям органом дізнання відповідних процесуальних рішень.

У підрозділі 3.1. «Прокурорський нагляд та відомчий контроль за закінченням дізнання» вказується, що вивчення кримінальних справ, які були спрямовані органом дізнання слідчому для провадження досудового слідства, продемонструвало, що  слідчі не використовують своє право в будь-який момент приступити до провадження досудового слідства в справі про тяжкий чи особливо тяжкий злочин, яка знаходиться в проваджені органу дізнання (ч.4  ст.114 КПК), тому що законом не врегульований порядок реалізації такого права. У зв’язку з цим здобувач вважає, що  закон повинен передбачати обов’язок органу дізнання повідомляти про почате дізнання в такій справі начальника слідчого відділу (відділення) або слідчого протягом доби. При наявності вимоги слідчого передати йому справу для прийняття до свого провадження, мотивованого рішення начальника слідчого відділу (слідчого) про витребування кримінальної справи від органу дізнання, останній зобов’язаний негайно передати зазначену справу, повідомивши про це прокурора та зацікавлених осіб. Якщо орган дізнання виконає невідкладні слідчі дії раніше десятиденного строку, то він зобов’язаний негайно направити кримінальну справу про тяжкий чи особливо тяжкий злочин слідчому, не очікуючи вказівки про це прокурора чи закінчення вказаного строку.

Перед працівниками органів дізнання та слідства дуже гостро стала проблема визначення моменту встановлення особи, яка вчинила злочин, у  справах про злочини, що не є тяжкими або особливо тяжкими, з яким законодавець пов’язує обчислення строків дізнання і прийняття рішення про направлення матеріалів справи слідчому через прокурора. На підставі ретельного дослідження чинного законодавства та висловлених у науці кримінального процесу точок зору (В.В. Вапнярчук, В.Т. Маляренко) в роботі обґрунтовується висновок про те, що моментом встановлення особи, яка  вчинила злочин, стосовно дізнання є поява процесуальної фігури підозрюваного та формулюються відповідні зміни і доповнення до ст.431 КПК. На думку автора, підозрюваним є особа, щодо якої винесена відповідна постанова. Така постанова повинна бути винесена у випадках, коли немає достатніх даних щодо притягнення особи як обвинуваченого та коли: 1) особа затримана за підозрою у вчиненні злочину в порядку ст.106 КПК; 2)  є  необхідність застосування щодо особи одного із запобіжних заходів до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого; 3) кримінальну справу порушено щодо особи (ч.2 ст.98 КПК); 4) від особи відібране зобов’язання про явку до органів розслідування (ч.3 ст.148, ч.2 ст.426 КПК).

Аналіз чинного законодавства, статистичної звітності й вивчення кримінальних справ, закритих органами дізнання, продемонстрував, що працівники зазначених органів виносять постанови про закриття справи тільки за п.п. 1 та 2 ч.1 ст.6 КПК. За багатьма нереабілітуючими підставами, зазначеними в ч.1 ст.6 КПК, орган дізнання не вправі закрити кримінальну справу, так як однією з умов закриття є пред’явлення особі обвинувачення. Тому, враховуючи досить незначну частину рішень про закриття справи органами дізнання від їх загальної кількості та високий відсоток їх скасування прокурором, дисертант пропонує ліквідувати таку форму закінчення дізнання як закриття провадження в кримінальній справі, і покласти це право за реабілітуючими підставами – на слідчого, за нереабілітуючими – тільки на суд. Відповідно до Конституції України визнати особу винною у вчиненні злочину має право тільки суд, що є його винятковим повноваженням (ст.ст. 62, 124). Це знайшло свою реалізацію в останніх змінах до КПК України (ст.ст. 7, 71, 72, 8, 9, 10, 111 КПК), а також в ст.ст. 8, 11 Закону України «Про амністію» від 05.07.2001 р., згідно з якими звільнення від кримінальної відповідальності осіб, кримінальні справи та матеріали про злочини яких перебувають у провадженні органів дізнання та досудового слідства, здійснюється судом за  поданням цих органів, погодженим з прокурором. У зв’язку з цим здобувач пропонує виключити із п.4 ч.1 ст.6 КПК наступні слова: «внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинений злочин», а також доповнити ч.1  ст.71 КПК ще однією підставою закриття провадження у кримінальній справі судом – внаслідок акту амністії, та передбачити в окремій статті порядок її застосування. Крім того, він аргументує доцільність введення нової підстави для виділення кримінальної справи в окреме провадження при частковому звільненні обвинуваченого від кримінальної відповідальності внаслідок акту амністії. У цьому випадку, на його думку, слідчий повинен виділити кримінальну справу в окреме провадження і за згодою прокурора винести мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про часткове звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності. У частині ж обвинувачення, на яку не розповсюджується дія акту амністії, провадження в кримінальній справі повинно здійснюватися в загальному порядку.

Формулюється висновок про те, що дізнання в новому кримінально-процесуальному законодавстві повинно бути представлене у вигляді початкової форми досудового розслідування і закінчуватися складанням постанови про передачу матеріалів справи слідчому через прокурора для провадження досудового слідства.

У підрозділі 3.2. «Судовий контроль за закінченням дізнання» проаналізовано статистичні дані Верховного Суду України, згідно з якими кількість скарг на дії та рішення органів досудового розслідування щорічно зростає. У 2010 р. судами були задоволені 46% скарг, що надійшли до судів. Наведена класифікація рішень судді по скаргах учасників процесу в залежності від стадії процесу і запропоновано законодавчо закріпити перелік дій та рішень, які не можуть бути оскаржені в порядку судового контролю. Пропонується передбачити у КПК України можливість оскарження до суду постанови про зупинення дізнання.

Розглянуті проблемні питання, які виникають при оскарженні постанов про закриття кримінальної справи у порядку, передбаченому ст.109 КПК за наявності підстав, зазначених у ст.6 КПК. Обґрунтовано необхідність надання зацікавленим особам, які подають скаргу до суду на постанову про закриття кримінальної справи, права ознайомитись за їх бажанням з усіма матеріалами закритої кримінальної справи. Це надасть їм можливості обґрунтувати у скарзі до суду свої міркування стосовно незгоди з рішенням органів досудового розслідування.

Суддя, розглядаючи у судовому засіданні скаргу на постанову про закриття кримінальної справи, з’ясовує, чи усі вимоги ст.214 КПК виконані особою, що  винесла постанову. Рішення судді про скасування постанови про закриття кримінальної справи або залишення скарги без задоволення має спиратися на докази, зібрані у справі, аналіз яких суддя має викласти у своїй постанові. Цей аналіз доказів суддею здійснюється опосередковано, у межах представленої в матеріалах кримінальної справи доказової інформації.

Запропоновано доповнити ст.236-6 КПК України підставами для скасування постанови про закриття кримінальної справи.