Увступі розкривається актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами та планами, мета і задачі дослідження, його об’єкт, предмет та методи, наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення, вказані апробація та публікації результатів дисертації, її структура.
Розділ 1 «Загальні засади дослідження питань кримінальної відповідальності за замах на злочин» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Стан дослідження питань кримінальної відповідальності за замах на злочин в юридичній літературі» з’ясовано, що дослідження питань замаху на злочин отримало належну увагу з боку вчених дорадянського, радянського періоду та сучасності. Виділено низку невирішених та таких, що потребують аналізу й нормативного регулювання питань, а саме: про термінологічне позначення досліджуваного поняття; про сутність замаху на злочин (вид злочину чи його стадія); про обґрунтованість позиції, що замах може бути вчинений лише з прямим умислом; щодо правил кваліфікації замаху на злочин; а також цілу низку питань щодо застосування ч. 3 ст. 68 КК України.
У підрозділі 1.2 «Зарубіжний досвід нормативного регулювання відповідальності за замах на злочин» проведено огляд кримінальних законів окремих зарубіжних держав. З’ясовано, що нормативне закріплення замаху на злочин у більшості КК пострадянських держав схоже до його закріплення у КК України. Натомість, із КК інших зарубіжних держав така подібність не простежується. В них для позначення аналізованого поняття використовуються різні назви – «замах», «замах на вчинення злочину», «злочинне посягання», нормативне визначення замаху часто відсутнє, видів замаху, як правило, не виділяється.
Розділ 2 «Поняття замаху на злочин та підстава відповідальності за його вчинення за кримінальним правом України» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Зміст поняття замаху на злочин за кримінальним правом України» вирішено питання про правильність термінологічного позначення досліджуваного поняття. Обґрунтовано, що воно має позначатись словосполученням «злочинний замах». Розмежовуються три розуміння замаху: як незакінченого злочину, стадії вчинення закінченого злочину та складу замаху як підстави відповідальності за такі діяння. Виділено ознаки замаху як виду незакінченого злочину і стадії закінченого злочину та сформульовано їх поняття.
У підрозділі 2.2 «Види замаху на злочин за кримінальним правом України» проведено аналіз видів замаху на злочин. Основна увага зосереджується на питанні доцільності нормативного виділення видів замаху. В ситуації, яка склалася (відсутність законодавчої диференціації меж відповідальності; труднощі з розмежуванням у судовій практиці, неможливість точного встановлення суб’єктивного критерію, а також спростовність презумпції, що закінчений замах завжди є більш суспільно небезпечний, ніж незакінчений), підтримано позицію про недоцільність виділення видів замаху на нормативному рівні та заперечується пропозиція щодо необхідності диференціації відповідальності за замах на злочин залежно від його виду у ст. 68 КК (три четверті за закінчений замах, дві треті – за незакінчений).
У підрозділі 2.3 «Підстава кримінальної відповідальності за замах на злочин» проаналізовано підходи, які висловлювались із цього приводу в юридичній літературі. Найбільш переконливою визнано позицію, що підставою відповідальності у таких випадках є вчинення діяння, яке містить склад замаху на злочин. Найскладнішим під час розкриття змісту елементів та ознак такого складу було питання про зміст його об’єктивної сторони, оскільки при її характеристиці слід відобразити особливість замаху на злочин його «незавершеність» – відсутність, через причини, що не залежать від волі винного, всіх ознак закінченого злочину. Тобто, у, по суті, «позитивному понятті», яким є склад злочину, слід відобразити «негативні ознаки». Як спосіб вирішення ситуації запропоновано вважати, що необхідною і достатньою ознакою (за винятком випадків, коли такого статусу набувають так звані факультативні ознаки) об’єктивної сторони складу злочину є суспільно небезпечне діяння – «часткове посягання».
У підрозділі 2.4 «Відмежування замаху на злочин від готування до злочину та закінченого злочину» проводиться розмежування замаху на злочин та готування до злочину. Критикується використання як критерію розмежування об’єктивної сторони (початок виконання об’єктивної сторони), оскільки розмежовуються не склади, а незакінчені злочини. Таким критерієм пропонується вважати вчинення чи не вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого у статті (частині статті) Особливої частини КК України, яка передбачає відповідальність за злочин, який особа мала намір вчинити.
Стосовно розмежування замаху на злочин та закінченого злочину, з огляду на наявність доволі детально розроблених правил визначення моменту закінчення різних видів злочинів, запропоновано використовувати такі правила «від зворотнього».
Розділ 3 «Кваліфікація та особливості застосування кримінальної відповідальності за замах на злочин» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Кваліфікація замаху на злочин» виділено та запропоновано авторський погляд на вирішення основних дискусійних та невирішених питань кваліфікації замаху, до яких віднесено питання: формули кримінально-правової кваліфікації замаху на злочин; переліку злочинів замах на які неможливий (теоретично, замах можливий при вчиненні будь-якого злочину, що може бути вчинений з прямим умислом, за винятком злочинів, передбачених ст. 118 та ст. 124 КК України); кваліфікації замаху з урахуванням виду умислу (більш досконалою видається позиція, що при альтернативному та невизначеному умислі варто було б ставити у вину особі найбільш суспільно небезпечний злочин, який особа могла вчинити, хоча судова практика займає цілком протилежну позицію); кваліфікація посягань при «відхиленні дії»; кваліфікація окремих особливих випадків (кваліфікація замаху на вбивство при посяганні на життя декількох осіб, замаху на злочини «посягання», коли замах на більш тяжкий злочин містить всі ознаки менш тяжкого тощо).
У підрозділі 3.2 «Межі караності замаху на злочин за чинним Кримінальним кодексом України» констатується, що зміни до законодавства щодо пом’якшення відповідальності за замах на злочин виявились недосконалими та несистемними. Такі зміни зумовили більше проблемних питань (про можливість застосування довічного позбавлення волі, про безальтернативну санкцію, про застосування додаткових обов’язкових покарань, про ступінь тяжкості замаху на злочин тощо), ніж принесли користі. В підрозділі охарактеризовано ці недоліки та запропоновано шляхи їх вирішення.
У підрозділі 3.3 «Особливості реалізації кримінальної відповідальності за замах на злочин» з’ясовано, що близько 80% справ про замах на злочини – це посягання на власність (крадіжка чи грабіж). За вчинення таких злочинів суди, як правило, застосовують або зовсім незначні покарання (як правило, штраф), або звільняють осіб від відбування покарання з випробуванням. Підтримано позицію, що призначення покарання за замах на злочин має включати два етапи: 1) врахування загальних засад призначення покарання, передбачених у ст. 65 КК України; 2) врахування спеціальних правил. Урахування положень ч. 3 ст. 68 КК України, на нашу думку, має відбуватися на першому етапі. А на другому слід враховувати інші особливості призначення покарання, зокрема викладені у ст.ст. 69, 691, 70, 71 КК України.
