ГАРАНТІЇ ДОСТОВІРНОСТІ ПОКАЗАНЬ ПІДОЗРЮВАНОГО ТА ОБВИНУВАЧЕНОГО

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, визначається ступінь її наукової розробленості та науково-теоретична основа, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; формулюється мета і задачі, об’єкт, предмет та методи дослідження, його емпірична база; висвітлюється наукова новизна, практичне значення отриманих результатів та форми їх апробацій; кількість публікацій.

Розділ 1 «Зміст гарантій у кримінальному судочинстві» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Поняття та види гарантій у кримінальному судочинстві» проаналізовані висловлені в юридичній літературі теоретичні положення щодо розуміння терміну «гарантія» і встановлено, що всім їм притаманні певні співпадаючі риси, серед яких: способи та засоби, що розглядаються в сукупності між собою; їх законодавче закріплення та спрямування на досягнення визначеної мети. В юридичному словнику термін «гарантія» походить від французького «garantie», що в перекладі означає забезпечення.

Різноманітність визначень поняття «гарантії» породжує розмаїття їх класифікацій, щодо яких єдиної позиції наразі немає. Аналіз висловлених у літературі точок зору надав можливість дисертанту зробити висновок, що основним критерієм класифікації гарантій є галузі суспільних відносин, в якій вони виявляються, діють та удосконалюються. Оскільки економіка, політика, ідеологія, право є основними сферами життя суспільства, запропоновано визначати гарантії соціально-економічні, політичні, ідеологічні та юридичні.

У межах обраного предмета дослідження, для забезпечення достовірності показань підозрюваного та обвинуваченого можливе застосування лише правових (юридичних) гарантій, до яких відносяться конституційні та кримінально-процесуальні гарантії. Тож процесуальні гарантії повинні розглядатися як система передбачених процесуальним законом засобів забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства.

У підрозділі 1.2 «Система процесуальних гарантій при здійсненні кримінального судочинства» звертається увага, що лише в своїй системі процесуальні гарантії забезпечують всебічне, повне й об’єктивне розслідування злочинів.

Проаналізувавши систему гарантій як самостійне соціально-правове явище, її науково-теоретичну структуру, дисертант виділяє такі її складові: принципи кримінального судочинства, кримінально-процесуальну форму, кримінально-процесуальні норми, процесуальний статус учасників кримінального процесу, їх відповідальність та захист прав заінтересованих осіб, кримінально-процесуальний примус. Кожен із цих елементів докладно розглядається з урахуванням своєї специфіки.

Зокрема, дослідження поняття «гарантії прав і свобод людини та громадянина» надало підстави виокремити і систематизувати ознаки, властивості та особливості цих гарантій. Враховуючи викладене, для більш змістовного роз’яснення прав підозрюваного та обвинуваченого доцільно їм не лише їх повідомляти, а складати про це відповідний протокол з викладенням усіх прав та порядку їх реалізації. У цьому процесуальному документі слід визначати також зміст відповідних статей Конституції України і передбачені Кримінальним кодексом України обставини,  що пом’якшують покарання та підстави й умови можливого звільнення від кримінальної відповідальності. Цим особам необхідно вручати копію вказаного протоколу з відповідною пам’яткою.

Справедливий судовий вирок чи інше процесуальне рішення можливі лише у справі, щодо якої встановлена об’єктивна істина, коли висновки у справі відповідають тим подіям, що мали місце в дійсності, та їм дана належна правова оцінка. Такі висновки повинні ґрунтуватися лише на достовірних фактичних даних, перевірених процесуальним шляхом і зафіксованих у джерелах доказів. Для забезпечення їх одержання і використання в розслідуванні злочинів саме і спрямовані процесуальні гарантії встановлення істини, виражені в процесуальній формі провадження слідчих та інших процесуальних дій, прийнятті проміжних і підсумкових процесуальних рішень у кримінальній справі.

Розділ 2 «Показання підозрюваного та обвинуваченого як джерела доказів у кримінальному судочинстві» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Місце показань підозрюваного та обвинуваченого серед інших процесуальних джерел» відзначаються ознаки показань цих суб’єктів кримінального судочинства, котрі відрізняють їх від інших джерел доказів.

Серед осіб, які мають і відстоюють власні інтереси, підозрюваний та обвинувачений займають особливе процесуальне становище. Для захисту від обвинувачення та реалізації своїх інших законних інтересів вони наділені процесуальними правами, що передбачають гарантії їх здійснення. З набуттям особою статусу підозрюваного і обвинуваченого законодавець пов’язує можливість отримання від них відомостей про злочин, у вчиненні якого ці особи підозрюються чи обвинувачуються. Показання цих осіб мають визначальне значення для встановлення істини у справі, оскільки саме їм відомі всі обставини вчиненого злочину.

З іншого боку, значущим залишається питання гарантій достовірності показань підозрюваного та обвинуваченого, що прямо пов’язано із забезпеченням їх права на захист та виконанням завдань кримінального судочинства. Достовірними такі показання можуть бути, на думку дисертанта, лише за умови їх добровільності. Враховуючи викладене, за аналогією з законодавством Великобританії, пропонується внести зміни до частини першої статті 143 КПК України.

Поняття показань підозрюваного та обвинуваченого у КПК України не визначається, що є суттєвим недоліком. Крім показань підозрюваного, обвинуваченого, вживається також термін «пояснення». В юридичній літературі відсутній єдиний підхід до питання про співвідношення показань та пояснень підозрюваного чи обвинуваченого. Розглядаючи це питання, у дисертації пропонується закріпити поняття показань підозрюваного та обвинуваченого в окремій статті КПК та наводиться її редакція.

Важливого значення набуває поняття доказів у кримінальному судочинстві. На підставі узагальнення визначень, оприлюднених у юридичній літературі, запропоновано під доказами в кримінальному процесі розуміти будь-які одержані у встановленому законом порядку з належних джерел достовірні фактичні дані, на підставі яких прокурор, слідчий та суд встановлюють наявність чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню, а також інших обставин, що мають значення для справи і відповідають вимогам належності, достовірності, допустимості та достатності.

Підрозділ 2.2 «Предмет показань підозрюваного та обвинуваченого» присвячується аналізу змісту показань цих суб’єктів кримінального судочинства, вказується спільність окремих рис у показаннях підозрюваного та обвинуваченого, констатується ряд відмінних положень.

Дисертант погоджується з думкою В.І. Камінської про те, що зміст правдивих показань підозрюваного чи обвинуваченого відповідає предмету доказування і об’єктивній істині у справі, визначає їх доказову цінність і є підставою вважати, що зізнання підозрюваного чи обвинуваченого інколи визнається самим вагомим доказом, завдяки якому можливо прийняти рішення у справі.

Проаналізувавши предмет показань підозрю­ваного та обвинуваченого, пропонується законодавчо закріпити обов’язок слідчого не лише встановлювати, а й доказувати підстави затримання або застосування запобіжного заходу щодо підозрюваного, а також показання обвинуваченого щодо пред’явленого йому обвинувачення. Враховуючи викладене, існує нагальна потреба внесення відповідних змін до першого речення частини другої статті 73 КПК України щодо підозрюваного, а також аналогічні зміни щодо обвинуваченого (частина друга статті 74 КПК України).

Звертається увага на те, що предмет показань підозрюваного та обвинуваченого не охоплює їх пояснень щодо цивільного позову у кримінальній справі. Такі пояснення обвинувачений має право надавати як цивільний відповідач відповідно до частини другої статті 51 КПК саме у формі пояснень, а не показань.

У підрозділі 2.3 «Психологія формування показань підозрюваного та обвинуваченого» визначаються психологічні особливості підозрюваного та обвинуваченого, що обумовлюються наступними факторами: їх процесуальним статусом; характером вчиненого злочину; особистісними характеристиками; конфліктною ситуацією спілкування; формуванням захисної домінанти, протидією розслідуванню, негативним ставленням до свідків обвинувачення; постійною психічною напруженістю; активною розумовою діяльністю, підвищеним самоконтролем.

Зазначені особливості у найбільшій мірі проявляються при допиті під час спостереження за допитуваним для встановлення його стану, який визначається по його зовнішньому вигляду, поведінкою, реакцією на надану йому інформацію, а також на його темп мовлення. Аналізуючи кожний рух чи положення тіла людини, що виражають його емоційний стан, можливо, а у ряді випадків ‑ необхідно застосовувати одержані дані непроцесуального характеру для психодіагностики підозрюваного, обвинуваченого, викриття його неправдивих свідчень чи, навпаки, підтвердження їх правдивості, обрання комплексу тактичних прийомів, доцільних у конкретних ситуаціях допиту. Таким чином, встановлення психологічного контакту між слідчим і підозрюваним та обвинуваченим при проведенні допиту має важливе значення для отримання достовірних показань, що сприяє встановленню об’єктивної істини, повному, всебічному та об’єктивному розслідуванню всіх обставин справи. Провідну роль у налагодженні психологічного контакту та його спрямуванні відіграє практичний психолог, якого припустимо залучати як спеціаліста для участі у проведенні допиту.

Мимовільні реакції повинні використовуватися слідчим лише як певні орієнтири достовірності показань, оскільки вони потребують підтвердження доказами, зібраними у справі відповідно до процесуальної форми. З точки зору дисертанта, відмова від використання і аналізу невербальних засобів в тактиці розкриття і розслідування злочинів була б невиправданою, оскільки саме вони у ряді випадків допомагають прийняти правильні процесуальні й тактичні рішення.

Розділ 3 «Забезпечення достовірності показань підозрюваного та обвинуваченого» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Визначення достовірності показань підозрюваного та обвинуваченого» зазначається, що однією з найважливіших гарантій належного використання доказів з метою правильного вирішення справи по суті, є впевненість суб’єктів доказування в їх достовірності. Проведене дослідження дало підстави дослідити це поняття і запропонувати авторське визначення, відповідно до якого під достовірністю припустимо розуміти властивість доказу, що характеризує відповідність, адекватність відображення ним матеріальних і ідеальних слідів події у джерелах доказів.

Дослідження становлення та процесуальної регламентації достовірності доказів у законодавстві США, Франції, Італії, Німеччини, Великобританії надало підстави для висновку, що існує нагальна потреба імплементувати до КПК України окремі прогресивні положення. Зокрема, доцільним є доповнення КПК України новою статтею «Встановлення достовірності показань підозрюваного та обвинуваченого».

Достовірність показань підозрюваного та обвинуваченого не може бути встановлена лише при проведенні допиту. Вона перевіряється у ході проведення необхідних слідчих та інших процесуальних дій, визначення комплексу зібраних доказів та їх аналізу і така перевірка завершується тільки в момент формулювання остаточних процесуальних рішень.

У підрозділі 3.2 «Процесуальна форма як гарантія достовірності показань підозрюваного та обвинуваченого» підкреслюється, що для забезпечення виконання завдань кримінального судочинства юридичною наукою і практикою як в Україні, так і в інших країнах, встановлено комплекс певних процесуальних гарантій. Насамперед, до них відносять процесуальну форму, дотримання якої забезпечувало б баланс публічних та приватних інтересів, визначало передбачені законом засоби забезпечення встановлення об’єктивної істини при розслідуванні злочинів.

На думку дисертанта, процесуальну форму припустимо визначити як передбачений законом загальний, єдиний і обов’язковий порядок, встановлений для провадження у кримінальних справах, в цілому, а також для здійснення самостійних стадій кримінально - процесуальної діяльності та реалізації кримінально-процесуальних відносин, зокрема.

Процесуальні гарантії як система правових принципів, нормативних вимог, санкцій та інших засобів мають збагачувати процесуальну форму засобами стримувань і противаг проти зловживань та ухилення судочинства від об’єктивної істини. Тому необхідне удосконалення кримінально-процесуальної форми, яка б створювала умови для встановлення істини, отримання достовірних даних по справі, проведення всебічного, повного та об’єктивного розслідування. Зокрема, практика розслідування і розгляду кримінальних справ повинна прийняти нову концепцію, як "дистанційне правосуддя".

У підрозділі 3.3 «Криміналістичне забезпечення достовірності показань підозрюваного та обвинуваченого і напрями його удосконалення» стверджується, що слідчий може отримати достовірні показання підозрюваного та обвинуваченого, використовуючи окремі тактичні та психологічні прийоми при допиті цих осіб, зокрема, проведення психологічної діагностики допитуваних. Цієї думки дотримуються проанкетовані працівники органів внутрішніх справ. На поставлене їм запитання про умови, необхідні для успішного застосування психологічного впливу, 90,1 % опитаних, поряд з іншими умовами, наголосили на врахуванні в процесі розслідування злочинів психологічної характеристики особи.

Проаналізувавши висловлені у юридичній літературі точки зору науковців з зазначеного питання, дисертант вважає, що серед тактико-психологічних прийомів, що застосовуються під час допиту підозрюваного та обвинуваченого, найбільш ефективними для отримання достовірної інформації є ті з них, що сприяють психологічній діагностиці особи та отриманню правдивої інформації про подію злочину та інші обставини, що підлягають доказуванню.

Основними методами, що сприяють психологічній діагностиці особи під час допиту, є методи спостереження, бесіди, незалежних характеристик. Вони застосовуються відповідно до ситуації, що є найбільш сприятливою для слідчого. Щодо тактико-психологічних прийомів впливу, що сприятимуть отриманню достовірної інформації від підозрюваного та обвинуваченого, до них відносяться, зокрема, формулювання і постановка запитань, пред’явлення речових і письмових доказів, оголошення показань інших осіб, допит на місці події, роз’яснення сутності наслідків вчиненого злочину, переконання в необхідності надання допомоги органам розслідування тощо.

Акцентується увага на визначених у статті 66 КПК України засобах збирання доказів, що не підлягають розширеному тлумаченню. Використання засобів, що не відповідають процесуальній формі кримінального судочинства, слід визнати неприпустимими. Це, зокрема, стосується використання нетрадиційних методів отримання доказів, що не відповідають критеріям наукової достовірності, не є загальновідомими, не отримали закріплення у нормах КПК, а тому не мають юридичної сили. До них відносять: застосування поліграфа, допит під гіпнозом, використання екстрасенсорних здібностей людини тощо, які не можуть бути використані як докази. Натомість, дисертант наголошує, що застосування технічних засобів та інших нетрадиційних методів в процесі кримінально-процесуального доказування повинно розширюватися, але виключно в межах закону. Такі методи можуть розглядатись лише як тактичний напрямок для пошуку джерел фактичних даних. Інформація, здобута із застосуванням гіпнорепродукції, поліграфу, як і будь-які інші фактичні дані, отримані при розслідуванні злочинів, підлягає оцінці за загальними правилами оцінки судових доказів з урахуванням і у взаємозв’язку з усіма матеріалами справи. Тож відповідні зміни і доповнення в КПК допоможуть не лише уникнути неправильних рішень, а й віднайти додаткове джерело нових напрямів підвищення ефективності кримінально-процесуальної діяльності.

Враховуючи викладене, окремі важливі положення процесуального порядку підготовки і процедури застосування нетрадиційних методів в процесі кримінально-процесуального доказування запропоновано зафіксувати в окремих статтях КПК і наводиться їх редакція.