КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ, ЩО ПОСЯГАЮТЬ НА ДІЯЛЬНІСТЬ УСТАНОВ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ

Краткое содержание

1)      ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, об’єкт, предмет, мета і задачі роботи, надано характеристику основним методам дослідження, визначено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, вказано дані про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ “Історичний розвиток та зарубіжний досвід кримінально-правової охорони діяльності установ кримінально-виконавчої системи ” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1 “Історичний розвиток законодавства про кримінально-правову охорону діяльності установ кримінально-виконавчої системи” присвячено дослідженню генезису злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України. Автор аналізує соціальні норми, які стали підґрунтям

формування кримінально-правової охорони діяльності установ кримінально-виконавчої системи, а також норми окремих правових пам’яток Давнього світу та Середньовіччя. На основі періодизації історії кримінального права, критерієм якої є мета покарання, автор пропонує періодизацію процесу формування правових норм, що регламентують відповідальність за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи. Аналізуючи тенденції розвитку науки кримінального права та правові норми державних формувань, в складі яких перебувала Україна, дисертант визначає їх вплив на формування сучасного українського кримінального законодавства, зокрема в частині статей 390-393 КК України.

 У підрозділі 1.2 “Зарубіжний досвід регулювання кримінальної відповідальності за посягання на діяльність установ, що виконують покарання у виді обмеження та позбавлення волі» розглянуто кримінальні законодавства 28 держав. Відповідальність за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи має місце в законодавствах усіх європейських та пострадянських держав, з урахуванням особливостей національних законодавств, до яких дисертант відносить: 1) різну кваліфікацію одного діяння, зокрема, пособництва втечі з місця позбавлення волі; 2) встановлення різних видів юридичної відповідальності за одне діяння (злісна непокора вимогам кримінально-виконавчої установи, незаконна передача або одержання предметів, особою, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, втеча з місця позбавлення волі без застосування насильства); 3) встановлення кримінальної відповідальності за діяння, не передбачені кримінальними законодавствами інших держав (самовільне залишення місця обов’язкового поселення, ухилення від покарання у виді обов’язку проживання в певній місцевості ) та ін.

Звертаючи увагу на досвід зарубіжних країн щодо декриміналізації злісної непокори вимогам адміністрації кримінально-виконавчої установи, автор обґрунтовує позицію про передчасність скасування кримінальної відповідальності за цей злочин в Україні, обстоюючи доцільність внесення змін до ст. 391 КК України.

Другий розділ “Кримінально-правова характеристика злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2.1 “Об’єкт злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи” викладаються положення, що розкривають зміст родового, видового та безпосереднього об’єктів злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи. Проаналізувавши багатоманітність правосуддя як правового явища та його завдання, автор підтримує позицію, що саме правосуддя є родовим об’єктом злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України. Правосуддя як об’єкт кримінально-правової охорони являє собою порядок суспільних відносин, який полягає в забезпеченні діяльності органів дізнання та досудового слідства з приводу розслідування та підготовки справи до судового розгляду, діяльності суду з приводу розгляду справи по суті, а також діяльності органів кримінально-виконавчої системи щодо виконання вироку суду. У зв’язку з цим пропонується виділити видовий об’єкт злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України, що визначається порядок діяльності установ кримінально-виконавчої системи з щодо забезпечення виконання судового рішення.

Дисертант підкреслює, що ст. 390 КК України передбачає декілька злочинних діянь, що мають різні безпосередні об’єкти. Самовільне залишення місця обмеження волі має спільний із втечею з місця позбавлення волі об’єкт – порядок суспільних відносин, за якого досягаються завдання правосуддя. Проаналізувавши режим відбування покарання як безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ч. 1 ст. 390 КК України, автор зауважує, що злісне ухилення від робіт, систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, як і злісна непокора або інша протидія вимогам адміністрації кримінально-виконавчої установи (ст. 391 КК України), спрямовані на порушення саме режиму відбування покарання, а не на ухилення від покарання. На думку дисертанта, безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 392 КК України є діяльність виключно щодо забезпечення особистої безпеки засуджених під час відбування покарання та персоналу кримінально-виконавчої установи, оскільки інші напрями діяльності охоплюються видовим об’єктом злочинів, що розглядається. Досліджуючи багатоманітність визначень безпосереднього об’єкту втечі з місця позбавлення волі, автор визначає його як порядок суспільних відносин, за якого досягаються завдання правосуддя, здійснення яких в частині виконання судового рішення покладено на установи кримінально-виконавчої системи.

Потерпілим від злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, може бути як особа, що відбуває покарання, так і працівник кримінально-виконавчої установи. Беручи до уваги, що термін «адміністрація кримінально-виконавчої установи», вжитий у ст. 391 КК України, не допускає розширювального тлумачення, а також, поділяючи позицію про доцільність поширення кримінально-правової охорони на усіх працівників кримінально-виконавчої установ, автор пропонує замінити термін „адміністрація” у ст. 392 КК України на термін „працівник установи кримінально-виконавчої системи”.

У підрозділі 2.2 «Об’єктивна сторона злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України»  досліджуються об’єктивні прояви злочинів, що розглядаються. Автор розглядає самовільне залишення місця обмеження волі (ч. 1 ст. 390 КК України) як втечу з місця відбування покарання і пропонує включити положення про правові наслідки цього діяння до ст. 393 КК України. Досліджено ознаки злісного ухилення від робіт та систематичного порушення громадського порядку або встановлених правил проживання, наголошуючи на спільній правовій природі цього діяння із іншою протидією вимогам адміністрації кримінально-виконавчої установи. Не поділяючи позицію окремих науковців про доцільність встановлення спеціального виду звільнення від кримінальної відповідальності при добровільному поверненні до кримінально-виконавчої установи особи, яка вчинила діяння, передбачені ч. 2, 3 ст. 390 КК України та ч. 1 ст. 393 КК України, автор наголошує на можливості визнання таких діянь малозначними, якщо особа добровільно повернулась протягом однієї доби після закінчення строку, на який був наданий дозвіл на виїзд, якщо протягом цього часу особою не скоєно іншого злочину. Дисертант наголошує, що інша протидія вимогам адміністрації установи виконання покарань у здійсненні її

функцій виявляється у діяннях, визначених ст. 133 КВК України як злісні порушення режиму відбування покарання, а особа притягується до кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації кримінально-виконавчої установи лише після застосування щодо неї усього комплексу дисциплінарних стягнень, передбачених КВК України.

Обстоюється позиція що, поняття „насильство відносно засуджених та працівників кримінально-виконавчої установи” вбирає в себе поняття „тероризування засуджених” та „напад на адміністрацію установи виконання покарань”. Кваліфікуючими ознаками дій, що дезорганізують роботу установ виконання покарань, є мета застосування насильства відносно засудженого - перешкоджання виправленню засудженого або помсти за сприяння адміністрації кримінально-виконавчої установи або правоохоронного органу, та мотив застосування насильства відносно працівника установи виконання покарання – зв'язок із службовою діяльністю працівника установи кримінально-виконавчої системи.

У підрозділі 2.3 “Суб’єктивна сторона злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи” досліджено ознаки, що характеризують психічне ставлення особи, яка вчинила злочини, передбачені статтями 390-393 КК України, до вчиненого нею діяння. Злочини, що розглядаються, можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Мета і мотив злочину не впливають на кваліфікацію ухилення від покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі (ст. 390 КК України), злісної непокори вимогам адміністрації установи виконання покарання (ст. 391 КК України) та втечі з місця позбавлення волі або з-пі варти (ст. 393 КК України). При кваліфікації дій, що дезорганізують роботу установ виконання покарання (ст. 392 КК України) мета діяння є критерієм розмежування даного злочину зі злочинами проти особи. Дисертант обґрунтовує позицію про доцільність закріплення у ст. 392 КК України положення про мету застосування насильства щодо засудженого (перешкоджання виправленню засудженого та помста за сприяння адміністрації установи кримінально-виконавчої системи або правоохоронним органам), а також про мотив застосування насильства щодо працівника установи відбування покарання (пов’язаність із законною службовою діяльністю). Вчинення злочину, передбаченого ст. 392 КК України, у формі організації організованої групи або активної участі у такій групі має на меті тероризування засуджених або здійснення нападу на адміністрацію кримінально-виконавчої установи.

У підрозділі 2.4 “Суб’єкт злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України” досліджуються ознаки, що характеризують особу, яка вчинила цей злочин. Загальними ознаками суб’єкта злочинів, що розглядаються, є фізична особа, що досягла 16-ти річного віку та усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними; до спеціальних же ознак відносяться ті, що вказують на те, що цю особу засуджено вироком суду до покарання у виді арешту, позбавлення або обмеження волі, або відносно неї застосовано запобіжний захід у виді взяття під варту. Спеціальною ознакою суб’єкта злочину, передбаченого ст. 391 КК України, є застосування до засудженого дисциплінарного стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переведення на суворіший режим покарання. Дисертант поділяє позицію, що згідно положень чинної редакції ст. 391 КК України, суб’єктом злісної непокори вимогам адміністрації установи виконання покарань, не є особа, що відбуває покарання у виді обмеження волі, оскільки чинний КВК України не передбачає застосування до осіб, засуджених до цього виду покарання, дисциплінарного стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери). Крім цього, дисертант обґрунтовує недоцільність запровадження такого виду

дисциплінарного стягнення для засуджених до обмеження волі. Аналізуючи дисциплінарну преюдицію, що є обов’язковою ознакою злочину, передбаченого ст. 391 КК України, автор обґрунтовує, що переведення на суворіший режим відбування покарання може охоплюватись поняттям «зміна умов тримання за порушення режиму відбування покарання». Водночас дисертант пропонує замінити у диспозиції ст. 391 КК України формулювання „переведення на суворіший режим відбування покарання” на „зміну умов тримання за порушення режиму відбування покарання”, що вживається у КВК України.

Третій розділ “Спеціальні питання кримінальної відповідальності за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1 “Кваліфікуючі ознаки злочинів втечі з місця позбавлення волі” досліджуюся ознаки об’єктивної сторони кваліфікованого складу злочину, передбаченого ст. 393 КК України. При розкритті змісту вказаних ознак окрему увагу дисертанта присвячено аналізу втечі з місця позбавлення волі способом, небезпечним для життя та здоров’я інших осіб. Доведено, що дана кваліфікуюча ознака має місце тоді, коли небезпеці піддано життя та здоров’я хоча б однієї особи. Досліджуючи проблеми кваліфікації втечі з місця позбавлення волі з застосуванням насильства, автор обстоює позицію, за втечу, поєднану з нападом на адміністрацію кримінально-виконавчої установи, особа має притягатись до відповідальності лише за ч. 2 ст. 393 КК України.

Підрозділ 3.2 “Розмежування злочинів, передбачених статтями 390-393 КК України, із суміжними складами злочинів” присвячено розмежування злочинів, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, один від одного, а також від дисциплінарних проступків, що порушують режим відбування покарання у зазначених установах. Посилаючись на судову практику, автор формулює критерії розмежування злочинів, що розглядаються:, та відмежування злочинів, передбачених ч. 1 ст. 390 та 391 КК України із адміністративними правопорушеннями та дисциплінарними проступками.

У підрозділ 3. 3 “Покарання за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи” присвячено аналізу видів та розмірів покарань, передбачених санкціями статей 390-393 КК України. Дисертантом обґрунтовано, що різний ступінь суспільної небезпечності широкого кола насильницьких діянь, що охоплюється складом злочину дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань, та необхідність узгодження санкції ст. 392 КК України з іншими статтями КК України зумовлює поглиблення диференціації між строками покарання у виді позбавлення волі за кожне з проявів цього злочину, в т. ч. і зниження нижньої межі покарання. Автор зазначає, що ступінь суспільної небезпечності особи, затриманої за підозрою у вчиненні злочину, є не меншою, ніж особи, щодо якої застосовано запобіжний захід у виді перебування під вартою, що обумовлює доцільність встановлення кримінальної відповідальності за втечу такої з місця перебування затриманих.