КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ БЮДЖЕТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ (ст. 210 КК України)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, зв’язок із науковими програмами, планами й темами, ступінь її наукової розробки, визначено мету та завдання дисертаційного дослідження, показано наукову новизну одержаних результатів, які виносяться на захист, а також розкрито теоретичну та практичну значимість одержаних результатів.

У розділі 1 “Об’єктивні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 210 КК України”, який включає два підрозділи, досліджуються об’єктивні озна­ки основного та кваліфікованого складів злочину, передбаченого ст. 210 КК.

У підрозділі 1.1 “Об’єкт злочину, передбаченого ст. 210 КК України” розглядаються існуючі в науці кримінального права концепції розуміння об’єкта злочину та визнається найбільш обґрунтованою концепція “об’єкт злочину – соціальні цінності”, запропонована і послідовно обстоювана такими вченими, як Є. В. Фесенко, П. С. Матишевський та П. П. Андрушко. Основний зміст цієї концепції полягає в тому, що об’єктом злочину визна­ються соціальні цінності, до яких пропонується відносити: а) потерпілих; б) інтереси та права потерпілих; в) соціальні зв’язки; г) предмети (матеріа­лізовані блага); ґ) нематеріалізовані блага, що належать потерпілим. При цьому Є. В. Фесенко визнає такі цінності елементами, а П. П. Андрушко – різновидами соціальних цінностей. З урахуванням цього родовий об’єкт злочину, передбаченого ст. 210 КК, визначається в дисертації як соціальні зв’язки у формі правовідносин, що утворюють систему господарювання, а видовий – як встановлений законодавством порядок формування та витра­чання бюджетних коштів. Основним безпосереднім об’єктом пропонується вважати встановлений бюджетним законодавством порядок використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, що здійснюються органами державної влади України та органами місцевого самоврядування. Додатко­вими безпосередніми об’єктами слід вважати: економічні права – на підпри­ємницьку діяльність, користування об’єктами державної та комунальної власності тощо; соціальні права – на соціальний захист (крім права на отримання пенсій) і т.п., а також законні інтереси громадян; порядок здійснення службовими особами покладених на них службових повноважень в частині витрачання бюджетних коштів.

Також у даному підрозділі проведений аналіз предмета злочину, перед­баченого ст. 210 КК, яким є бюджетні кошти. Бюджетними пропонується вважати грошові кошти, які перебувають на єдиному казначейському рахунку, починаючи з моменту їх зарахування на цей рахунок Державним казначейством і закінчуючи моментом їх списання з цього рахунку Держав­ним казначейством.

У підрозділі 1.2 “Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 210 КК України” шляхом системного тлумачення норм бюджетного законо­давства та КК України проведений аналіз форм порушення бюджетного законодавства, передбачених ч. 1 ст. 210 КК. Такі форми визначаються як витрачання коштів бюджету на безповоротній та поворотній основі без бюджетних призначень та з перевищенням бюджетних призначень.

При цьому обидві ці форми можуть охоплюватись змістом родового поняття “здійснення витрат бюджету”, визначених в п. 14 ст. 2 БК 2010 року, як видатки бюджету, надання кредитів з бюджету, погашення боргу та розміщення бюджетних коштів на депозитах, придбання цінних паперів.

У дисертації відзначено вибірковість законодавця щодо криміналізації порушень бюджетного законодавства. Зокрема, обґрунтовується безпідстав­ність підходу згідно з яким некриміналізованими залишились такі порушення бюджетного законодавства, передбачені в ст. 116 БК 2010 року, як “здійснення видатків, кредитування місцевого бюджету, які відповідно до цього Кодексу мають проводитися з іншого бюджету” (п. 28) та “розміщення тимчасово вільних коштів бюджету з порушенням вимог цього Кодексу” (п. 14). У роботі вказується, що формами порушення бюджетного законо­давства, не передбаченими у ст. 116 БК, слід визнавати порушення порядку здійснення міжбюджетних трансфертів, погашення боргу всупереч вимогам бюджетного законодавства, придбання цінних паперів всупереч вимогам бюджетного законодавства. Зважаючи на це, обґрунтовується доцільність визнання таких дій кримінально-караними, а також можливість поєднання зазначених форм порушення бюджетного законодавства (окрім порушення порядку здійснення міжбюджетних трансфертів) з вже криміналізованими діяннями у ч. 1 статті 210 КК. При цьому поняттям, яке охоплювало б усі зазначені форми порушення бюджетного законодавства, пропонується вважати “здійснення витрат бюджету”.

У розділі 2 “Суб’єктивні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 210 КК України”, який складається з двох підрозділів, досліджуються змістовні характеристики суб’єкта та суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 210 КК.

У підрозділі 2.1 “Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 210 КК України” шляхом системного аналізу положень БК 2010 року та КК України досліджуються ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 210 КК. У резуль­таті проведеного дослідження робиться висновок, що суб’єкт даного злочину є лише спеціальним. Такими суб’єктами, зокрема, є службова особа – керівник органів (установ), які вважаються розпорядниками (головними розпорядниками) бюджетних коштів, а також керівник та головний бухгалтер юридичних осіб – одержувачів бюджетних коштів. Саме таким суб’єктом можуть вчинюватися дії, які є підставою для сплати органами Державного казначейства коштів з єдиного казначейського рахунку (при цьому здійснення такої сплати обумовлює втрату цими коштами статусу бюджетних).

Стверджується, що виходячи із буквального тлумачення змісту ч. 1 ст. 210 КК службова особа є спеціальним суб’єктом при вчиненні цього злочину лише у такій формі як “нецільове використання бюджетних коштів”. Проте аналіз чинного бюджетного законодавства дозволяє зробити висновок, що службова особа має визнаватись суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 210 КК, у всіх його (злочину) формах. Для усунення такої неоднозначності дисертантом пропонується виключити у ч. 1 ст. 210 КК текстуальну вказівку на службову особу як суб’єкта злочину.

У підрозділі 2.2 “Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 210 КК України” розглядається зміст суб’єктивної сторони злочину, перед­баченого ст. 210 КК, як такого, що має формальний склад. Його суб’єктивна сторона характеризується лише прямим умислом: винна особа усвідомлює суспільно небезпечний характер порушення бюджетного законодавства у зазначених вище формах, передбачає його суспільно небезпечні наслідки у вигляді незаконно витрачених бюджетних коштів і бажає їх настання.

У розділі 3 “Проблеми кваліфікації порушення бюджетного законо­давства України та його відмежування від інших злочинів” аналізується співвідношення злочину, передбаченого ст. 210 КК, з суміжними злочинами, які можуть бути вчинені шляхом використання бюджетних коштів. Такими суміжними злочинами визнаються злочини, що передбачені ст.ст. 175, 191, 211, 222, 364, 365 КК.

У дисертації обґрунтовується висновок, що при відмежуванні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 210 та ч. 2 ст. 175 КК, критеріями відмежування слід вважати ознаки таких елементів складів зазначених злочинів, як об’єкт та предмет злочину. Так, основним безпосереднім об’єктом злочину, перед­баченого ст. 210 КК, є встановлений бюджетним законодавством порядок використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, що здійсню­ються органами державної влади України та органами місцевого само­врядування, а безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 175 КК, – конституційні права громадян у сфері трудових відносин. При цьому, на відміну від складу злочину, передбаченого ст. 210 КК, предметом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 175 КК, визнаються грошові кошти, які знаходяться на рахунках юридичних осіб і не є бюджетними.

При відмежуванні злочину, передбаченого ст. 210 КК, від злочинів, передбачених ст. 191 КК, слід враховувати, що об’єктом останніх злочинів, є право власності, а предметом цих злочинів – чуже майно (в тому числі грошові кошти, що втратили статус бюджетних). Вчинення діянь, які пов’я­зані з порушенням бюджетного законодавства та передбачені ст. 210 КК під час списання бюджетних коштів з єдиного казначейського рахунку та їх отримання з метою подальшого обернення службовою особою на свою користь чи інших осіб, утворюють готування до заволодіння чужим майном шляхом зловживання зазначеною особою своїм службовим становищем. Подальші дії службової особи, пов’язані з оберненням таких коштів, які втратили статус бюджетних, на свою користь чи користь іншої особи, за необхідних умов можуть визнаватися заволодінням чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем і потребувати кваліфікації за відповідною частиною ст. 191 КК. Разом з цим при такій кваліфікації слід враховувати, що при зазначеному заволодінні чужим майном обов’язковою ознакою його складу є корисливий мотив та мета.

При співвідношенні злочинів, передбачених ст. 210 КК та ст. 211 КК, обгрунтовується підхід, згідно з яким видання службовою особою норма­тивно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч закону, слід вважати спеціальним різновидом порушення бюджетного законодавства. Тому в разі поєднання в діях службо­вої особи ознак цих форм порушення бюджетного законодавства вчинене має кваліфікуватись за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. 210 і ст. 211 КК.

При розмежуванні злочинів, передбачених ст. 222 КК та 210 КК, слід враховувати, що предметом шахрайства з фінансовими ресурсами є завідомо неправдива інформація, яка надається кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій та кредитів. Тому в разі одержання шляхом подання завідомо неправдивої інформації як субсидій, субвенцій, дотацій чи кредитів коштів з бюджету вчинене за певних умов може визнаватись нецільовим використанням таких коштів (як форма порушення бюджетного законодавства) і кваліфікуватись за відповідною частиною ст. 210 КК та ч. 1 ст. 222 КК. Адже способом такого нецільового використання є надання зазначеної неправдивої інформації яке не визначене у ст. 210 КК як спосіб вчинення порушення бюджетного законодавства. Якщо такими діями було заподіяно велику матеріальну шкоду, обчислення розміру якої здійснюється на підставі примітки до ст. 218 КК, то вчинене має кваліфікуватись за відповідною частиною ст. 210 КК та ч. 2 ст. 22 КК.

Розмежовуючи злочини, передбачені ст. 210 КК та ст.ст. 364, 365 КК, дисертант обґрунтовує позицію, що в разі вчинення порушення бюджетного законодавства (в будь якій із форм, зазначених у ст. 210 КК) службовою особою, яка не є керівником органу – розпорядника (головного розпорядника) бюджетними коштами, або службовою особою юридичної особи – одержувача таких коштів, вчинене має кваліфікуватись лише за відповідною частиною ст. 364 або ст. 365 КК.

Враховуючи, що дії, передбачені в ч. 1 ст. 210 КК, можуть спричинити суспільно небезпечні наслідки у формі матеріальної та нематеріальної шкоди, в дисертації зроблено висновок про доцільність доповнення ст. 210 КК Украї­ни частинами третьою та четвертою, в яких і буде передбачено відпові­дальність за дії визначені в частині першій та другій цієї статті КК, різного степеню тяжкості (у запропонованій дисертантом редакції ст. 210 КК такі наслідки визначені як “істотна шкода” та “тяжкі наслідки” – див. Висновки).

У розділі 4 “Проблеми застосування кримінально-правових засобів протидії порушенням бюджетного законодавства” розглядається один із засобів протидії порушенням бюджетного законодавства, пов’язаний із зміною санкцій частин 1, 2 ст. 210 КК. На цій підставі дисертантом пропонується передбачити у ч. 1 і ч. 2 ст. 210 КК можливість застосування санкцій, що не пов’язані з обмеженням та позбавленням волі (штраф, громадські роботи, виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю).

Обґрунтовується необхідність встановлення у санкціях ч. 1 і ч. 2 ст. 210 КК, такого обов’язкового покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Для обґрунтування такого підходу звертається увага на те, що порушити встановлений порядок виконання видаткової частини бюджету може лише особа, на яку покладено виконання конкретно визначених спеціальних обов’язків щодо розпорядження бюджетними коштами та їх використання. Тому з метою запобігання повторному вчиненню такого діяння обґрунтовується необхідність позбавити винну особу можливості обіймати посади або займатись діяльністю, пов’язану з використанням та розпорядженням бюджетними коштами.

Дисертантом пропонується усунути очевидну ваду санкції частини першої та частини другої ст. 210 КК, які передбачають великий “розрив” у суворості передбачених ними видів покарань. Адже згідно з чинною редакцією ч.ч. 2, 4 ст. 12 КК та чинною редакцією ч. 1 ст. 210 КК вчинення нецільового використання бюджетних коштів службовою особою, а так само здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням всупереч БК України чи закону про Державний бюджет України на відповідний рік визнається злочином невеликої тяжкості, а вчинення таких само дій, передбачених ч. 2 ст. 210 КК, – тяжким злочином. Для усунення цього в запропонованій редакції ст. 210 КК передбачається поступовий перехід за тяжкістю злочинів, який притаманний побудові санкцій більшості норм Особливої частини КК України (див. висновки).

У дисертації обґрунтована пропозиція щодо встановлення можливих санкцій в запропонованих дисертантом редакціях частин третьої та четвертої ст. 210 КК. Зокрема, на підставі змісту тих суспільно небезпечних наслідків, які можуть бути заподіяні в результаті вчинення визначених у цих частинах ст. 210 КК діянь, передбачено застосування покарань у виді обмеження та позбавлення волі.

Враховуючи необхідність обмежити можливість застосовувати звільнення від відбування покарання з випробуванням, а також з урахуванням специфіки санкцій в запропонованій дисертантом редакції ст. 210 КК обґрунтовується доцільність внесення змін до ч. 1 ст. 75 КК, пов’язаних з виключенням можливості застосування такого звільнення у випадку призначення виправних робіт.