КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ, ЧЛЕНА ГРОМАДСЬКОГО ФОРМУВАННЯ З ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ І ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ АБО ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, стан їх наукової розробки, зв’язок з науковими темами та планами, визначається його об’єкт, предмет, мета та завдання, наукова новизна отриманих результатів, наведено основні положення, що виносяться на захист, визначено теоретичне та практичне значення результатів дослідження, наведені дані щодо їх апробації.

У розділі 1 “Становлення і розвиток законодавства про посягання на життя працівника правоохоронного органу на теренах сучасної України” встановлено, що починаючи із самих ранніх своїх джерел законодавство Давньої Русі, передбачало норми про відповідальність за вчинення злочину відносно підлеглих, тобто служивих, військових князя, та і у відношенні самого князя. Дисертації послідовно досліджуються положення Руської Правди, Артикулу Військогового 1715 року, Уложення про покарання карні і виправні 1845 року та інші нормативно-правові акти того часу, потім в Кримінальному уложенні, яке було прийняте 22 березня 1903 року та ін., що дає змогу встановити положення, які булми в певній мірі «однаковими», і такі, що мали певну різницю в своєму визначенні та тлумаченні.

Дисертант доводить, що до Жовтневої революції 1917 року у законодавстві Російської імперії завершився процес формування норм, покликаних забезпечити кримінально-правову охорону порядку управління в державі.

Аналізуючи радянське законодавство, автор відмічає, що в перші роки становлення Радянської влади, громадянської війни та іноземної інтервенції посягання на життя представників нової влади (з ознаками терористичного акту) були спрямовані, головним чином, проти учасників революційного руху, посадових осіб Радянської держави і більшовицької партії. Після остаточного встановлення радянської влади на території колишньої Російської імперії і з початком будування нового державно-владного апарату, терористичні акти як форма посягання на життя представників радянської влади були спрямовані, в основному, проти низового радянського і партійного активу. Доводиться, що поряд з таким небезпечним контрреволюційним злочином як терористичний акт, у Кримінальних кодексах УРСР 1922, 1927 років, існували і інші злочини проти порядку управління, що передбачали відповідальність за посягання на представників влади.

Автор доводить, що іншим способом була побудована система Особливої частини Кримінального кодексу Української РСР 1960 року. По-перше, законодавець відмовився в ньому від розподілу злочинів проти порядку управління на дві групи. По-друге, найнебезпечніші з них стали іменуватися «іншими державними злочинами» і були розташовані в окремій главі КК УРСР 1960 року (гл. 8). Безпосередньо безпеки життя працівників правоохоронних органів стосувалася стаття 190¹ КК УРСР 1960 року, яка передбачала відповідальність за посягання на життя працівника міліції або народного дружинника у зв’язку з їх службовою або громадською діяльністю по охороні громадського порядку. Законом України від 2 жовтня 1996 року коло потерпілих від злочину, передбаченого статтею 190¹ КК УРСР 1960 року було значно розширено. Так, потерпілими від вказаного злочину тепер могли бути судді, працівники правоохоронних органів або їх близьких родичі, члени громадських формувань з охорони громадського порядку та військовослужбовці.

Автор наголошує, що формування державності в незалежній Україні потребувало не тільки правового забезпечення нормального функціонування її органів, але й необхідності гарантованої правової охорони та захищеності життя працівників правоохоронних органів, що відобразилося у Кримінальному Кодексі України 2001 року, який прийшов на зміну Кримінальному кодексу України 1960 року, і передбачив статтею 348 відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця.

Розділ 2 “Об’єктивні ознаки посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця” присвячений характеристиці об’єкту та об’єктивної сторони посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця і складається з двох підрозділів.

Підрозділ 2. 1. “Об’єкт посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця” присвячений дослідженню складових елементів та змісту об’єкту злочину. Автор цілком підтримує позицію вітчизняних вчених, які вважають, що родовий об’єкт злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК України, не може бути зведений лише до авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Але, в цілому всі наведені у розділі ХV Особливої частини КК України злочини спрямовані проти порядку функціонування органів влади, підприємств, установ, організацій, громадської діяльності громадян як виду управлінської діяльності. Відповідно до викладеної позиції щодо визначення родового об’єкта, автор пропонує змінити назву розділу ХV Особливої частини КК і викласти її у наступній редакції: «Злочини проти порядку управління та авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян».

Автор вважає, що видовим об’єктом зазначених злочинів виступають управлінська діяльність представників державних органів чи громадськості, їх особиста безпека, авторитет державних органів та громадських формувань.

Дисертантом пропонується безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого статтею 348 КК України, вважати суспільні відносини, що складаються в процесі управлінської діяльності правоохоронних органів по охороні громадського порядку, життя представників яких є умовою збереження порядку управління та авторитету правоохоронних органів.

Наступним важливим моментом при розгляді об’єкта злочинного посягання, вважає автор, є визначення кола потерпілих від посягання на життя працівників правоохоронних органів. Згідно до диспозиції потерпілими від досліджуваного злочину можуть бути: працівник правоохоронного органу, близький родич працівник правоохоронного органу, член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовець. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 23 грудня 1993 року «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» правоохоронними органами є органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

З метою правового захисту працівників правоохоронних органів, які в силу віку або погіршення стану здоров’я змушені були піти на пенсію або були звільнені з правоохоронних органів, дисертант пропонує доповнити статтю 348 КК України, після слів: «у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків», словами: «в тому числі і в минулому».

Спираючись на положення Сімейного кодексу України, Законів України та підзаконних актів, досвід вітчизняних та зарубіжних вчених, власного бачення проблеми, автор пропонує для використання у зазначених раніше статтях Кримінального кодексу КК України поняття «член родини», що сприятиме уніфікації термінології в Кримінальному кодексі України. За пропозицією дисертанта, члени родини – це, по-перше, члени сім’ї, згідно до статті 3 Сімейного кодексу, особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. До таких відносяться подружжя (чоловік та дружина), їх кровні або усиновлені діти. По-друге, це інші близькі родичі – батьки, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки. По-третє, це інші родичі – це прабаба, прадід, правнуки, вітчим, падчерка, пасинок, двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки, племінниці, племінники та інші родичі за походженням. По-четверте, це близькі родичі іншого члена подружжя (чоловіка чи дружини) – його батьки, рідні брати і сестри, дід, баба. На нашу думку, це сприятиме реальному захисту осіб, які знаходяться під охороною статті 348 КК України.

Для реалізації даної пропозиції, з метою уніфікації термінології в Кримінальному кодексі України необхідно, вважає дисертант, в статтях 345, 346, 347, 348, 349, 352, 377, 378, 379, 398, 399, 400, пункті восьмому частини другої статті 115 КК України термін «близькі родичі», а також у статті 350 КК України термін «близькі» замінити на термін «член родини».

У підрозділі 2. 2. “Об’єктивна сторона посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця” міститься кримінально-правова характеристика ознак об’єктивної сторони посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця.

Зазначається, що об’єктивна сторона посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця полягає у діянні спрямованому на умисне позбавлення життя зазначених осіб. Це умисне вбивство чи замах на таке щодо осіб, які віднесені законом до таких, що здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Автор вважає, що спірною є позиція деяких авторів про віднесення складу посягання на життя працівника правоохоронного органу до «усічених складів», тоді як аналіз ознак об’єктивної сторони цього злочину дає можливість казати, скоріше, про формальний склад злочину, який передбачається статтею 348 КК України.

Крім того, проведений аналіз об’єктивної сторони досліджуваного злочину переконливо свідчить, що невизначеність обсягу та змісту терміну «посягання» дає автору можливість пропонувати заміну назву статті 348 КК України «Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця» на більш просту, зрозумілу та юридично точну – «Умисне вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця».

У розділі 3 “Суб’єктивні ознаки посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця” досліджуються ознаки суб’єктивної сторони та суб’єкту посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, складається з двох підрозділів.

В підрозділі 3. 1.“Суб’єкт посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця” дається характеристика суб’єкта посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця.  Звертається увага на складні питання визначення суб’єкта цього та суміжних злочинів.

У підрозділі 3. 2. “Суб’єктивна сторона посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця” аналізується вина, мотив і ціль посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, які складають суб’єктивну сторону цього злочину.

Дисертант доходить висновку, що посягання на життя працівника правоохоронного органу може здійснюватись як з прямим, так і непрямим умислом. Але замах на вбивство потерпілого, про яке йдеться у статті 348 КК України, може бути вчинено тільки з прямим умислом. Доводиться, що мотиви вчинення посягання на життя працівника правоохоронного органу, хоча і не вказані у диспозиції статті 348 КК України, є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони цього складу злочину і впливають на його кваліфікацію, призначення покарання, розробку спеціальних мір по їх попередженню. Наводиться перелік таких мотивів. Якщо такі мотиви відсутні, то діяння винної особи потрібно розцінювати як злочин проти життя особи (ст. 115 КК України).

У розділі 4 “Відмежування посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця від суміжних складів злочинів” дається розмежувальна характеристика посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця та суміжних складів злочинів.

Дисертант виділяє ознаки, що дозволяють чітко розмежовувати злочин, передбачений статтею 348 КК України із суміжними кримінально-правовими діяннями. Основними з них є об’єкт злочину, коло осіб, які можуть виступати потерпілими від цих злочинів, зміст та деякі особливості об’єктивної та суб’єктивної сторін злочину.

У розділі 5 “Кримінальне законодавство зарубіжних країн про посягання на життя працівника правоохоронного органу” автор дає аналіз змісту кримінального законодавства зарубіжних країн (Білорусі, Голландії, Данії, Естонії, Кореї, Молдови, Російської Федерації, США, Франції, ФРН, Швеції) щодо охорони життя працівників правоохоронних органів.

Автор встановлює, що сучасне кримінальне законодавство зарубіжних країн також передбачає кримінальну відповідальність за злочини, що посягають на життя, здоров’я та авторитет працівників правоохоронних органів, але має інший, в деяких випадках відмінний від українського кримінального законодавства характер, крім того, вони не завжди передбачені в кодифікованому кримінальному законодавстві.

Досліджуючи положення зарубіжного кримінального законодавства, автор вказує на доцільність врахування в українському кримінальному законодавстві позитивного, з позиції практики боротьби зі злочинністю, досвід законодавця Швеції, який поставив під охорону кримінального закону життя та здоров’я не тільки осіб, що безпосередньо здійснюють владні повноваження, але й тих, які раніше здійснювали такі повноваження. Це багато в чому б підсилило попереджувальний потенціал статті 348 КК України, у частині забезпечення захисту від посягань на працівників правоохоронних органів, що нині здійснюють або здійснювали в минулому законну правоохоронну діяльність.

У висновках дисертації міститься підсумок проведеного дослідження. Викладено теоретичні результати, які складають основний зміст наукової новизни дослідження, що є спробою заповнити прогалини у кримінально-правовому, соціально-правовому та кримінологічному вивченні посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, розвинуті існуючі наукові позиції та ін.

На підставі викладених положень і висновків пропонуються рекомендації de lege ferenda (щодо вдосконалення кримінального законодавства про посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця):

1. Назву Розділу XV Особливої частини Кримінального кодексу України викласти у такій редакції:

«Злочини проти порядку управління та авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян».

2. Статтю 348 Кримінального кодексу України викласти у такій редакції:

«Стаття 348. Умисне вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця

Вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу або членів його родини у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, в тому числі і в минулому, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку –

караються позбавленням волі на строк від дев’яти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

3. З метою уніфікації термінології в Кримінальному кодексі України необхідно в статтях 345, 346, 347, 348, 349, 352, 377, 378, 379, 398, 399, 400, пункті восьмому частини другої статті 115 КК України термін «близькі родичі», а у статті 350 КК України термін «близькі» замінити на термін «член родини».