ПРОБЛЕМА ВИХОВАННЯ ПАТРІОТА-ДЕРЖАВНИКА У ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ ГРИГОРІЯ ВАЩЕНКА (1878 - 1967)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, аргументовано її актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи роботи, джерельну базу, розкрито наукову новизну, практичне значення, відображено апробацію, упровадження результатів дослідження, подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі “Патріотичне виховання молоді як історико-педагогічна проблема” висвітлено та систематизовано наукову літературу з теми дослідження. Історіографічний пошук показав, що в умовах незалежної України, розвитку її національної гуманітарної думки вчені, культурні та освітні діячі (А. Алексюк, А. Бойко, Г. Бугайцева, О. Вишневський, О. Гентош, В. Герасименко, Н. Дічек, О. Коваль, І. Козловська, Я. Кміт, А. Марушкевич, В. Моргун, В. Огнев’юк, М. Окса, А. Погрібний, М. Стельмахович, Н. Терентьєва, Г. Хілліг та ін.) присвячували наукові дослідження (загальною кількістю понад 90 одиниць, серед яких брошури, розділи монографій і навчальних посібників, нариси, статті) вивченню особистості Г. Ващенка та його всебічної педагогічної діяльності. Розгляд значного масиву матеріалів про вченого засвідчив, що ґрунтовно вивчалися його життєвий шлях, літературна і педагогічна діяльність.

Інтерес до особи Г. Ващенка і прагнення здійснити об’єктивний аналіз його ролі в розвитку національної освіти в Україні особливо посилилися з 1993 по 2005 рр. Серед праць про педагога  предметом нашого вивчення стали ті, у яких висвітлювалася діяльність і суть його науково-педагогічної спадщини, насамперед питань патріотичного виховання, що неоднозначно тлумачаться сучасними дослідниками.

Вивчення історіографії з теми дослідження дало змогу встановити основні напрями ващенкознавчих праць, з урахуванням яких їх згруповано в такі рубрики:

− аналіз життєвого та творчого шляху педагога;

−деталізовані розвідки окремих аспектів педагогічної спадщини Г. Ващенка;

− студії про значення ідей педагога для сучасної національної системи освіти або їх актуалізація;

− статті про практичне застосування  ідей Г. Ващенка;

− статті публіцистичного характеру.

З’ясовано, що більшість авторів (А. Алексюк, А. Бойко, О. Вишневський, Н. Дічек) визнають актуальність і значущість творчої спадщини Г. Ващенка для національної педагогіки. Водночас є науковці (М. Окса, В. Моргун, Г. Хілліг, В. Яковенко), які не сприймають однозначно позитивно і педагога, і його ідеї через схильність Григорія Григоровича до політичних компромісів.

 Загалом, аналіз студій, присвячених Г. Ващенку, дає підстави стверджувати, що фактично відсутні ґрунтовні, цілісні дослідження його внеску в розвиток вітчизняної теорії патріотичного виховання молоді, що й зумовило потребу актуалізувати і розкрити це серцевинне, на наше переконання, педагогічне питання його спадщини.

У розділі представлено та узагальнено погляди видатних представників української педагогічної думки кінця XIX − початку XX ст. (М. Грушевський, М. Драгоманов, Б. Грінченко, С. Русова, Я. Чепіга, О. Музиченко), коли визрівала ідея національної окремішності й самовизначення українців, формувалися погляди на ідеал патріота-державника. Встановлено історичний перегук ідей не тільки між діячами зазначеного етапу розвитку суспільно-педагогічної думки і національно орієнтованими міркуваннями Г. Ващенка, а й із поглядами сучасників-учених на суть патріотичного виховання молоді. Маємо на увазі, що, по-перше, ключовим чинником патріотичного виховання визнавалася рідна мова, а також вивчення всієї сукупності відомостей (історичних, географічних, природознавчих, суспільствознавчих) про рідну землю; по-друге, важливого значення у вихованні українця надавалося фольклору та використанню надбань народної педагогіки; по-третє, наголошувалося на необхідності здійснення продуманої системи виховних упливів на дитину з метою формування патріота-державника. Такі узагальнення вмотивовують висновок про те, що  ключові ідеї педагогів-просвітителів стосовно розвитку національної освіти суголосні нинішнім потребам патріотичного виховання підростаючого покоління.

З’ясовано, що розвиток патріотизму як суспільно-морального принципу у XX ст. був пов’язаний із формуванням історичних спільностей людей і в процесі зміни історичних обставин набував нового інтерпретаційного забарвлення. До початку існування Української народної республіки (до 1917 р.) поняття “патріотичне” і “національне” виховання не розрізнялися і вважалися синонімами. У роки визвольних змагань (1917 – 1920) головний акцент у розумінні змісту “патріотичність” робився на понятті “українізація”. Така позиція в дещо зміненому вигляді відповідно до нових ідеологічних настанов зберігалася і впродовж 20-х років при встановленні радянської влади на теренах Наддніпрянської України. Починаючи з 30-х років XX cт. в республіках (у тому числі й в УСРР), які входили до складу СРСР, патріотичним вихованням вважалося формування почуття любові до соціалістичної, фактично позанаціональної для кожного з етносів у багатонаціональній державі, батьківщини, готовність віддати для її могутності і процвітання всі сили, пожертвувати заради неї своїми особистими інтересами й життям. Патріотизм був позбавлений  національного звучання, яке замінювалося інтернаціональним. Яскравим прикладом визначення виховних ідей у дусі нового радянського трактування патріотизму стали праці А. Макаренка, де проголошувалася мета  “виховання  достойного радянського громадянина-трудівника”.

Із середини 50-х років XX ст., особливо з уходженням до радянського педагогічного дискурсу ідей В. Сухомлинського, у тлумаченні патріотизму почалися теоретичні зрушення. Завдяки працям Василя Олександровича поняття “патріотичне виховання”  збагатилося такими етнічно спрямованими складовими, як любов до рідної землі, рідного слова, рідної природи. У численних творах видатного українського педагога складовою  патріотичного виховання вже виступає національна свідомість, нерозривно пов’язана з розумовим, моральним, трудовим, світоглядним, естетичним та емоційним становленням особистості. Однак за радянської системи виховання молоді таке прагнення переорієнтувати її на духовність і етнічність не дістало підтримки.

Порушене В. Сухомлинським питання щодо зміни пріоритетів у патріотичному вихованні знайшло своє реальне втілення після проголошення незалежності України (1991). У 1993 р. прийнято Державну національну програму “Освіта” (“Україна XXI століття”) та Національну програму виховання дітей і учнівської молоді в Україні (2004), в яких розкрито основні напрями формування патріотизму молодих громадян країни з урахуванням національного компонента.

За роки незалежності в Україні написано багато науково-теоретичних та практичних праць (М. Вишняк, Ю. Кривонос, К. Кулик, Т. Маланюк, П. Матвієнко, Н. Міщенко, А. Насімчук, Д. Пащенко, С. Урбатіс, К. Чорна, П. Щербань та ін.), присвячених оновленню підходів до розуміння і здійснення патріотичного виховання. Узагальнено зміст поняття “патріотизм” розкривається в “Енциклопедії освіти” (2008) як суспільно-моральний принцип діяльного ставлення до свого народу, що віддзеркалює національну гордість і любов до Вітчизни, громадянську відповідальність за її долю, а також емоційне підпорядкування особистістю свого життя спільним національним інтересам і виявляється в готовності служити Батькіщині й захищати її від ворогів (В. Ткаченко).

Вважаємо, що в Україні виховання патріотизму має бути уведене в ранг національно значущої і об’єктивно необхідної суспільної цінності, бо формування патріотизму змалечку є важливим завданням творення особистості, плеканням у неї одного з основоположних почуттів, закріплених віками. У сучасному тлумаченні патріотизм поєднує любов до своєї Вітчизни, свого народу, гордість за його минуле і сьогодення, готовність до захисту рідної землі й водночас стає усвідомленим “містком” для розуміння і сприйняття іншого етносу чи народу.

У другому розділі “Формування і розвиток поглядів Г. Ващенка на проблему виховання патріотизму” проаналізовано формування та розвиток ідей педагога про національне і патріотичне виховання молоді крізь призму його життя і творчості, що дало можливість осмислити кристалізацію виховних домінант діяча. У  цьому контексті виділено п’ять основних етапів розвитку поглядів Г. Ващенка на національне питання і проблему виховання патріотизму:

І етап (1878 – 1917) – формування національно орієнтованого світобачення Г. Ващенка за часів підросійської України. Становлення Г. Ващенка в дитинстві і в молоді роки відбувалося, по-перше, в національно зорієнтованому, суспільно активному оточенні: спочатку в колі сім’ї, а потім у стінах духовних навчальних закладів. По-друге, він зростав у релігійно-християнському середовищі, що, безперечно, визначало його світоглядні пріоритети. Проте Г. Ващенко  не став священником, а присвятив життя вчителюванню. У цей період він бере активну участь у русі за національне відродження, зокрема створює українською мовою літературні праці – п’єсу “Сліпий”, оповідання “Самотній” та “Феєрія” і першу частину великої повісті “До ґрунту”, що вийшла в Києві під псевдонімом Г. Васильківський.

ІІ етап (1917 – 1919) – реалізація національно-патріотичних переконань діяча в ході українізації суспільно-політичного життя в умовах УНДР. Прагнучи, з одного боку, допомогти розбудові омріяної ним національної держави, а з другого − реалізуватися як педагог-патріот, Г. Ващенко взяв активну участь у роботі курсів перепідготовки вчителів у містах Полтавської губернії. Головна мета діяльності таких курсів полягала в підвищенні рівня національної свідомості й патріотизму освітян, їхніх знань з україністики. Уболіваючи за долю української мови, культури, Г. Ващенко гаряче вітав процес українізації, що розгорнувся з 1917 р.

ІІІ етап (1919 – 1941) – життєдіяльність Г. Ващенка як національно свідомого вченого за часів Радянської України відзначалася своєрідністю і неоднозначністю. Першою особливістю було поєднання Г. Ващенком фахової діяльності з плідною дослідницькою і громадсько-педагогічною роботою. Вважаємо, що його співпраця з радянською владою була зумовлена вірою у реальність проголошеної урядом УСРР українізації життя, яка насамперед і наймасштабніше виявилася в галузі освіти. Такі зміни в суспільних реаліях відповідали національно орієнтованому світогляду і прагненням Г. Ващенка. Працюючи професором у Полтавському ІНО, педагог досліджував практичні аспекти новітньої на той час педології стосовно вікових та індивідуальних особливостей учнів і студентів, вивчав, узагальнював і висвітлював кращі зразки роботи вчителів, дитячих містечок Полтавщини. Створив наукову працю “Загальні методи навчання” (1929), яку влада заборонила через обстоювання автором ідеї національно-патріотичної спрямованості навчання. Друга особливість полягала в тому, що процес українізації досить швидко (приблизно з кінця 20-х років) почав не тільки згортатися, а й спричинив катастрофічні для українського народу репресії саме на етнічному ґрунті. У таких умовах Г. Ващенко вже не мав змоги реалізувати свої національно орієнтовані прагнення, й був змушений “виживати”, зберігаючи життя своє і родини.

IV етап (літо 1941 – осінь 1943) – спроба втілення педагогом мрій про національний розвиток українців в умовах окупації. Не поділяючи комуністичної ідеології, Г. Ващенко сприйняв німецьких окупантів як визволителів українців від радянського ладу. Він, як і багато співвітчизників, безпідставно сподівався, шо новий “німецький порядок” принесе омріяну волю і сприятиме розвитку української ідеї, тому з відходом німецьких військ педагог, боючись переслідувань, із сім’єю виїхав за кордон. Його життєвий вибір можна оцінювати по-різному, у цьому й полягає контроверсійність постаті Г. Ващенка.

V етап (1945 – 1967) – національно зорієнтована  педагогічна діяльність ученого в еміграції (Німеччина). У чужій країні педагог здобув можливість розкрити своє концептуальне бачення шляхів патріотичного виховання української молоді, яке, вважаємо, формувалося в нього протягом усього попереднього життя, зокрема й у малопридатних для національно спрямованої творчості суспільно-політичних умовах. Грунтом для розвитку й узагальнення національно орієнтованих педагогічних ідей Г. Ващенка стало буття української діаспори, причому не лише в Німеччині. Твори Григорія Григоровича друкувалися й були добре відомі українцям Канади, США, Великої Британії.

Проведене дослідження показує, що в еміграції Г. Ващенко постав не лише як педагог і психолог, як учений і викладач Українського вільного університету, а й як патріот України, хрещений батько Спілки Української Молоді (СУМ). На замовлення СУМ він написав твір “Виховний ідеал” (1946), що став своєрідною  програмою діяльності емігрантської юні в галузі патріотичного виховання. Виховні ідеї він поширював і водночас реалізовував у ході викладацької діяльності і на посаді професора  Університету, а також як ректор Української богословської академії (м. Мюнхен). Аналіз цього етапу діяльності педагога свідчить про те, що він багато зробив для патріотичного виховання української молоді в діаспорі, і така робота була схвально сприйнята зарубіжними українцями, проте й нині вона заслуговує високої оцінки. Саме в цей період життя Григорій Григорович написав ґрунтовні праці “Виховання волі і характеру” (1952), “Виховання любові до Батьківщини” (1954), а також ряд творів, які у процесі текстологічного аналізу ми тематично згрупували так:

− твори з питань виховання (“Завдання національного виховання української молоді”, 1948; “Третє покоління”, 1952; “Бог і Батьківщина”, 1952; “Ідеологічні засади Спілки Української Молоді”, 1952);

− психолого-педагогічні праці (“Темперамент та емоції”, 1949; “Уява та її роля в житті людини”, 1953; “Гідність особиста та національна”, 1954);

− твори з проблем організації навчання та освіти (“Проєкт системи освіти в самостійній Україні”, 1957; “Системи навчання”, 1957);

− історико-педагогічні праці (“Український ренесанс XX століття”, 1953; “Педагогічна наука в СССР (Яничар А. С. Макаренко – найбільший совєтський педагог)”, 1955; “Освіта і виховання молоді в СССР”, 1959);

− релігійно-філософські праці (“Християнство і майбутнє людства”, 1946; “Кант про вічний мир”, 1948; “Нотатки про естетику (Платон про красу)”, 1948; “Свобода людини як філософічно-педагогічна і політична проблема”, 1953);

− політико-публіцистичні та прогностичні праці (“Проти головного ворога”, 1955; “Традиційні коріння большевицького тоталітаризму і підступства”, 1956; “Селянське повстання на Павлоградщині”, 1955);

− мемуари (“Відновлення УАПЦ і переслідування більшовиками”, 1956; “Історія однієї школи”, 1957).

У публікаціях, написаних в еміграції, Г. Ващенко сформулював концепцію виховання молоді, основою якої є загальнолюдські (моральний закон творення добра, боротьба зі злом, пошук правди, справедливості тощо) й національні цінності, духовні надбання українського народу.

У третьому розділі “Концепція патріотичного виховання Г. Ващенка” схарактеризовано мету виховання української молоді за Г. Ващенком, яка насамперед полягає у вихованні в дітей почуття етнічного патріотизму та формуванні у них релігійного світогляду. Такий виховний ідеал педагог розробив в умовах діаспорного, еміграційного існування частини українського народу, тобто у часи, коли Україна (точніше − УРСР у складі СРСР), маючи ознаки державності, не була незалежною державою. У зазначених політико-ідеологічних реаліях виховна концепція Г. Ващенка виступала своєрідною антитезою радянській моделі виховання, що панувала в УРСР. Відповідно до цієї моделі метою виховання проголошувалась особистість-колективіст, чия духовність формується поза релігійними канонами, а замість етнічного патріотизму їй прищеплюють радянський різновид інтернаціоналізму. При цьому вважалося, що  національні особливості зовсім “поступляться місцем” більш значущим особливостям, притаманним представникам нової спільноти людей – радянському народу.

Відповідно до своїх філософсько-педагогічних переконань Г. Ващенко стисло сформулював ідеал виховання у фразі − “служба Богові та Україні”. Традиційним ідеалом, на його думку, є той, що витримав іспит історії, найбільше відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, знайшов відображення в народній творчості і в творах кращих митців та письменників, які стали духовними провідниками свого народу. У визначенні автором таких виховних домінант убачаємо, по-перше, вплив на його світогляд духовно-екзистенційної кризи кінця XIX − початку XX ст. в суспільному житті Російської імперії, що сприяла виробленню в педагога віри в етнічну праприроду людей, орієнтацію на вічні цінності у вигляді релігійного світосприймання і пріоритет ідей національної окремішності, визнання необхідності вільного становища людини в суспільстві; по-друге, гостре несприйняття радянських ідеалів і політики, підкріплене особистим досвідом, що вмотивувало прагнення створити “державницьки зорієнтовану українську національну педагогіку”.

У процесі дослідження з’ясовано, що, розробляючи ідеал виховання для українців, Г. Ващенко вивчив і використав у своїх теоретико-педагогічних побудовах багатющий досвід людства в галузі освіти й виховання, тому його концепція виховання постає водночас і національною (українською) за духом, і загальноєвропейською за добором доцільних шляхів та засобів упливу на формування особистості. Уже в середині XX ст. він наголошував, що для розуміння національного виховного ідеалу треба послуговуватися знанням загальноєвпропейських канонів, оскільки Україна – частина Європи.

Визначено, що провідною виховною ідеєю творів ученого був етнічний патріотизм. Свою концепцію виховання українця-патріота педагог розробив у 40-х − на поч. 60-х років XX ст. в умовах еміграції. Вона призначалася для емігрантської молоді українського походження. Її основні складові, за деяким винятком (акцентування педагогом уваги на необхідності збройної боротьби за незалежність та формування інвективної, часом необ’єктивної оцінки радянської дійсності), є універсальними за характером і не втратили свого значення нині. За Г. Ващенком етнічний патріотизм полягає у відстоюванні рідної мови, формуванні патріота-державника на основі виховання любові до Батьківщини і прагнення її незалежності.

Г. Ващенко наголошував, що кожна нація живе самостійним державним і культурним життям, вільно розвиваючи й виявляючи свої етнічні особливості, прагне до мирного співробітництва з іншими народами. Для створення в майбутньому незалежної української держави та її розбудови і потрібно виховувати у громадян почуття патріотизму.

Усвідомлюючи запити своєї доби, педагог прагнув, зважаючи на українські національні традиції і ментальність, визначити основи національного виховання, які українці мали зберегти в еміграції, аби з поваленням комуністичного режиму в Україні розбудувати освіту на оновлених засадах. Про це ще в середині 50-х років Г. Ващенко писав у праці “Проєкт системи освіти в самостійній Україні” (1957). Задум, на переконання педагога, мав здійснюватися в кілька етапів і на різних рівнях. Він вважав, що виховання патріотизму має починатися в сім’ї, де дитина прилучається до рідної мови, фольклору, до звичаїв та обрядів. Свою роль, зазначав педагог, повинні відігравати і дошкільні заклади, де урізноманітнюється робота з формування патріотизму. Наступним етапом стає шкільне середовище, яке має бути пройняте любов’ю до держави. Цьому повинні сприяти і зміст навчальних предметів, серед яких педагог особливо виділяв історію, географію, українську літературу,  і вивчення зразків народної творчості. На етапі шкільної юності молоді патріоти мають долучитися  до діяльності різних національно зорієнтованих громадських молодіжних об’єднань, що поглибить розуміння етнічної єдності. Водночас учений неодноразово наголошував, що шовінізм не припустимий у системі патріотичного виховання.

Відстоюючи нерозривну єдність виховання з формуванням релігійного світогляду особистості, Г. Ващенко визнавав провідною ідеєю віру в Бога. На його переконання, релігійне світосприйняття і детермінація вічних цінностей допомагають виробленню в людини духовної сили, волі й характеру. У своїх педагогічних творах, які ґрунтувалися на психологічних засадах вивчення особистості, учений обстоював важливість формування у майбутніх патріотів-державників волі й характеру у поєднанні з фізичним вихованням.

Оскільки за життя Г. Ващенко спрямовував молодь на мужню боротьбу (навіть із зброєю в руках) за незалежність України, то акцентував увагу на формуванні якостей особистості, необхідних у боротьбі за національну ідею. У дисертації доведено, що, на думку педагога, особливу увагу слід приділити формуванню вольової сфери і бажаних рис характеру патріота-державника (моральність, любов до Батьківщини, принциповість, мужність і сміливість, гідність, дисциплінованість, життєрадісність і  бадьорість, рішучість, готовність до самопожертви, стриманість у статевому житті).

Г. Ващенко наголошував, що тіловиховання має поєднуватися із самовихованням, бо молодь повинна усвідомлювати потребу й сенс фізичного виховання, а також завдання, які стоять перед українським народом, і свої обов’язки перед ним. Вважаємо, що фізичне виховання, на думку Г. Ващенка, є і чинником формування характеру та вольових якостей, і самостійною важливою складовою гармонійного розвитку особистості.

З’ясовано, що нині втілення ідей Г. Ващенка здійснюється у таких провідних напрямах: організація виховної роботи з учнями у школі та у позашкільний час, підготовка майбутніх учителів, діяльність громадських об’єднань української молоді. До своєрідної форми упровадження ідей Г. Ващенка у сучасну педагогіку відносимо проведення конференцій, присвячених обговоренню і популяризації його ідей – 3 всеукраїнських і 5 науково-практичних (1996 – 2008). Велика заслуга в цьому Педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, яке діє з листопада 1995 р.  Початок його діяльності пов’язаний із прагненням ознайомити українську громадськість з постаттю Г. Ващенка та поширити його твори, зокрема програмову працю “Виховний ідеал”, вперше перевидану в 1994 р. на Батьківщині у Полтаві.

За ініціативи Товариства протягом 1994 – 2006 рр. в Україні вийшли у світ і ряд інших праць педагога в 6 томах: “Виховний ідеал” (1994),  “Загальні методи навчання” (1997),  “Виховання волі і характеру” (1999),  “Праці з педагогіки та психології” (2000), “Хвороби в галузі національної пам’яті” (2003), “Спогади. Статті” (2006), а також “Вибрані педагогічні твори” (1997).

У результаті проведеного дослідження можна зробити такі узагальнюючі  висновки:

1.     Встановлено, що в Україні вивчення педагогічної спадщини Г. Ващенка почалося лише в останнє десятиріччя XX ст., тобто після проголошення незалежності України, і фактично здійснюється близько 20 років. Історіографія праць, присвячених постаті та ідеям Г. Ващенка, дає підстави стверджувати, що попри ідеологічну контроверсійність його поглядів твори вченого привернули увагу багатьох українських дослідників, педагогів, громадських діячів, літературознавців. Найбільшу кількість студій присвячено висвітленню життєвого шляху та окремих етапів біографії вченого. Серед інших напрямів досліджень виокремлюємо деталізовані розвідки окремих педагогічних питань спадщини Г. Ващенка, статті про значення його ідей для сучасної національної системи виховання, про практичне застосування ідей педагога, статті публіцистичного характеру. Однак погляди вченого на патріотичне виховання не стали предметом всебічного цілісного аналізу.

2.     Для з’ясування значення ідей Г. Ващенка про патріотичне виховання в розвитку вітчизняної педагогіки проаналізовано погляди на виховання патріотизму видатних українських педагогів-попередників Григорія Григоровича, − М. Грушевського, М. Драгоманова, Б. Грінченка, С. Русової, Я. Чепіги, О. Музиченка, а також сучасні тлумачення цієї інтегративної якості особистості. Ключовими чинниками патріотичного виховання українські педагоги й освітні діячі кінця XIX − поч. XX ст. визнавали рідну мову, вивчення широкої сукупності відомостей (історичних, георафічних, природознавчих, суспільствознавчих) про рідну землю. Важливого значення надавали фольклору та народній педагогіці як праосновам формування патріота-державника.

Доведено, що погляди Г. Ващенка, по-перше, суголосні ідеям зазначених українських просвітителів, бо він теж називає виокремлені ними чинники провідними у вихованні патріотизму. Однак у його працях мета, шляхи і засоби патріотичного виховання представлені вже не фрагментарно, а у вигляді концептуальних засад. По-друге, у творах Григорія Григоровича відбито “рух ідей вперед”, тобто подальший розвиток міркувань про патріотизм уже в суто педагогічному, а не лише в соціально-політичному аспекті. Такий поступ убачаємо в обґрунтуванні Г. Ващенком виховного ідеалу − служба Богові й Україні.

Вимоги сьогодення щодо формування патріотів-державників теж включають чинники, визначені ще на рубежі XIX − XX ст., тобто спираються на історичну педагогічну спадщину і відстоювання інтересів Батьківщини. Стосовно заклику Г. Ващенка щодо формування релігійного світосприйняття в української молоді, то нині це залишається дискусійним складником його виховної концепції. Проте із зростанням у сучасному українському соціумі бездуховності дедалі більше громадських діячів і педагогів виступають за визнання необхідності формувати релігійну духовність, а тому ідеї Г. Ващенка є актуальними.

Установлено, що патріотизм як суспільно-моральний принцип у XX ст. зазнав змін, у ньому знайшов своє відображення і новий компонент – політичне середовище, а тлумачення поняття “патріотична свідомість” ускладнилося:  почуттєво-емоційне, психологічне його сприйняття трансформувалося у раціонально-ідеологічне. У радянську добу патріотизм означав любов до соціалістичної Батьківщини і не містив етнічних смислів. В умовах незалежної державності відбулося повернення до національно-етнічного змісту патріотичного виховання із проголошенням водночас необхідності сповідувати загальнолюдські цінності і неприйняття шовінізму.

3.     За допомогою історико-генетичного методу вивчення поглядів Г. Ващенка на національне і патріотичне виховання визначено, що основними чинниками, які сприяли становленню його етнічного самоусвідомлення, були: родина (етнічне і соціальне середовище, з якого він походив, національні переконання батька, глибокорелігійний світогляд матері); культурно-освітнє середовище (вплив освіти, здобутої в духовних навчальних закладах (Роменська духовна школа, Полтавська духовна семінарія, Московська духовна академія); спілкування з українськими демократично налаштованими громадськими діячами.

Обґрунтовано виокремлення п’яти етапів у розвитку світоглядних орієнтирів ученого, тісно пов’язаних з розвитком ідей про національне питання:

І етап (1878 – 1917) − формування національно орієнтованого і релігійного за змістом світобачення Г. Ващенка за часів підросійської України, початок національно спрямованої діяльності (літературна праця, публіцистичні виступи на захист українських селян, співпраця у “Просвіті”);

ІІ етап (1917 – 1919) − реалізація діячем національно-патріотичних переконань у ході українізації суспільно-політичного життя в умовах УНДР, активна педагогічна діяльність щодо підвищення рівня національної свідомості учительства;

ІІІ етап (1919 – 1941) − життєдіяльність Г. Ващенка за часів Радянської України як поєднання фахової діяльності з активною дослідницькою і громадсько-педагогічною роботою в контексті проголошеної, але нетривалої українізації в УСРР. З настанням  сталінських політичних репресій цю роботу вчений вимушено згорнув, хоча й не припиняв її зовсім. Утім цей етап залишає “білі плями” в остаточному висвітленні реальних обставин його буття;

IV етап (літо 1941 – осінь 1943) – суперечлива у громадянському сенсі спроба Г. Ващенка реалізувати ідеї про національний розвиток українців в умовах окупації, що втілилася у співпраці з німецькими окупантами як визволителями українців від радянського ладу, а з поразкою фашистських військ умотивувала необхідність виїзду Г. Ващенка з родиною до Німеччини;

V етап (1943 – 1967) − національно зорієнтована педагогічна діяльність вченого в еміграції (Німеччина), що дала йому змогу розкритися як ідеологу національного виховання української молоді в умовах національної діаспори.

Установлено, що перебіг кожного з етапів був зумовлений впливом переважно зовнішніх (політичних, суспільних) чинників або чинників, які змінювали життєві обставини педагога, а також внутрішніх особистісних чинників: життєві переконання (віра у самобутність українців, глибока релігійність), своєрідність характеру (цілеспрямованість, поєднання цілісності у відстоюванні національної ідеї зі схильністю до політичних компромісів). Виявлено, що спільною, характерною для всіх етапів життя, рисою вдачі педагога була його велика працездатність, ерудованість, незмінне бажання посприяти здобуттю українцями національної незалежності через формування в них національних пріоритетів.

4. Схарактеризовано й узагальнено прогностичні концептуальні засади виховання патріота-державника за Г. Ващенком, а саме:

 − обґрунтування педагогом ще в 50-ті роки XX  ст. необхідності розбудови національно орієнтованої за змістом освітньої галузі в незалежній у майбутньому Україні;

− створення теоретичних основ національного виховання як поєднання здобутків європейської філософсько-педагогічної думки та української народної педагогіки. Ключовими домінантами національного виховання Г. Ващенко вважав такі: релігійно-духовне начало (Бог) і патріотизм (Україна) як інтегрований вияв суті ідеального українця, як ідеал нації.

Ще наприкінці 40-х − на початку 60-х років XX ст. Г. Ващенко в умовах еміграції оприлюднив свої думки щодо ключових складових запровадження патріотичного виховання. На основі вивчення його праць і статей виокремлено такі практико орієнтовані концептуальні положення:

• необхідність вивчення рідної мови як основи формування національної ментальності, усвідомлення національної самоідентифікації, плекання любові до краси і специфіки рідного краю та як джерела духовності й національних цінностей особи;

• доведення виключно важливого значення родинного виховання у формуванні юних патріотів засобами багатовікового досвіду народної педагогіки з опорою на пам’ять про історичне минуле;

• декларування  ідеї  взаємозалежності морального здоров’я сім’ї і морального стану всього суспільства;

• ствердження важливості організації цілеспрямованої в дусі патріотизму шкільної та позашкільної діяльності дітей і молоді, що має реалізуватися через вивчення історії  та географії України, української літератури, народної творчості, а також забезпечення національної атрибутики в шкільному середовищі;

• обґрунтування доцільності створення різноманітних юнацьких громадських об’єднань з національно спрямованим стрижнем діяльності. В умовах залежного існування України Г. Ващенко надавав особливого значення дитячо-юнацьким спортивним організаціям, де плекалися б борці за свободу Батьківщини;

• проголошення значущості формування в дітей на  моральному і діяльнісному рівнях глибокої християнської релігійності як запоруки виховання патріотів-державників, сенсом життя яких має стати служіння Батьківщині та сприяння її благу.

5. Доведено, що, спираючись на тогочасні психолого-педагогічні знання, Г. Ващенко обґрунтував як чинники виховання патріотів-державників необхідність формування волі й характеру в поєднанні з цілеспрямованим фізичним розвитком. Розкриваючи роль тіловиховання у плеканні патріотів, він стверджував, що вона полягає у зміцненні здоров’я, сприянні формуванню волі,  наполегливості, витривалості, вмінні керувати своїм тілом як знаряддям духу. Педагог наголошував, що завдяки доцільно організованому фізичному вихованню легше досягти виконання основного історичного завдання − створення незалежної соборної України, розбудови її господарства, подальшого культурно-духовного зростання народу.

З’ясовано, що й у сучасних умовах концепція виховання патріотів-державників за Г. Ващенком не втратила своєї значущості. Наведемо як аргумент приклади втілення його ідей у шкільній практиці, у програмах та діяльності молодіжних громадських організацій (Спілка Української Молоді, “Пласт”, Організація Українських Скаутів, “Молода Просвіта”). Водночас за короткий історичний відтинок часу (20 років) постать і спадщина Г. Ващенка увійшли в український науковий обіг, стали зразком національно орієнтованої педагогіки, яку нині представлено у навчальних посібниках з історії педагогіки (починаючи з 1998 р.) для майбутніх учителів.

У підсумку зазначимо, що поставленої в дисертації мети досягнуто, а визначені завдання розв’язано. Здійснене дослідження, однак, не вичерпує всієї проблематики педагогічної і громадсько-просвітницької спадщини Г. Ващенка. Предметом окремої наукової розвідки може бути порівняльний аналіз ідей Г. Ващенка та інших вітчизняних педагогів розглядуваної історичної доби, дослідження трансформації ідей ученого у вітчизняному освітньо-культурному процесі, вивчення його ідей про естетичне виховання,  аналіз його історико-педагогічних праць.