У вступі розкрито актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету й завдання дослідження, представлено наукову новизну, зазначено практичне значення одержаних результатів.
У першому розділі – “Теоретичні основи управління галузі туризму” – розглянуто основні теоретичні положення щодо розвитку туристичної сфери, визначено її роль, основні принципи розвитку, інституціональні та методичні аспекти управління з боку держави.
Туристична сфера як складова економічного комплексу країни характеризується такими властивостями й функціями: має свою індустрію виробництва та надання послуг туристам; створює туристичні послуги, формує турпродукт і здійснює їх реалізацію; формує ринок туристичних послуг різного рівня комплексності; виступає мультиплікатором зростання національного доходу, валового внутрішнього (національного) продукту, зайнятості населення, розвитку місцевої інфраструктури й підвищення рівня життя населення; є сферою, в якій дешево створюються робочі місця та забезпечується високий рівень ефективності й швидка окупність інвестицій; виступає ефективним засобом охорони навколишнього середовища та історико-культурної спадщини людства, що є матеріальною основою ресурсного потенціалу туризму, який утворює специфічну сферу діяльності; поєднана практично з усіма сферами, галузями й видами діяльності людини; має переваги в інтеграційних і глобалізаційних процесах, що відбуваються у світовому просторі.
Водночас туристична сфера є однією з найприбутковіших у світовій економіці і за своєю економічною віддачею вийшла на її провідні позиції: на неї припадає близько 15% виробленого у світі валового продукту та близько 30% світової торгівлі послугами, нею закумульовано близько 7% світових капіталовкладень. Кількість міжнародних туристичних мандрівок постійно зростає (з 25 млн у 1950 р. до 800 млн у 2009 р.), відповідно, доходи від готельно-туристичних послуг також підвищуються прискореними темпами й можуть зрости від 545 млрд дол. у 2009 р. до приблизно 2 трлн дол. у 2020 р. (за припущеннями). Більше ніж у 40 країнах світу туризм є основним джерелом надходжень національного бюджету, а в 70 – однією з трьох головних статей. Наприклад, в Іспанії частка прибутків від іноземного туризму в загальній сумі надходжень від експорту товарів та послуг складає 35%, на Кіпрі та в Панамі – понад 50%, на Гаїті – більше ніж 70%. Жодна сфера світового господарства не працює так стабільно, як туризм. Доходи від міжнародного туризму в світовому масштабі вже перевищили надходження від експорту нафти і нафтопродуктів, електронного обладнання та автоекспорту.
Якщо оцінювати Україну, виходячи з теорії П. Ротоу, то її варто віднести до суспільства, в якому соціально-економічні умови в цілому, навіть у кризові періоди, сприяють розвитку внутрішнього та в'їзного туризму. Однак більш детальний аналіз показує, що потенціал України в цій сфері використовується лише незначною мірою. На жаль, на сьогодні ми можемо констатувати лише те, що на тлі зростання конкуренції на світовому ринку туристичних послуг і внаслідок дії ряду чинників, відставання України від провідних туристичних країн збільшується, переміщуючи її в “периферію” туристичних потоків. Незважаючи на широку “географію” туристів, які приїздять до нашої країни, їх більшу частину (78%) становлять туристи з колишнього СРСР, насамперед з Росії, Білорусі й Молдови. Щодо інших країн, найбільше Україну відвідують туристи з Угорщини, Словаччини й Польщі. При цьому частина іноземних туристів, які подорожують у туристичних групах, досить незначна – лише 1,2%.
Поглиблення й розширення зв'язків вітчизняної туристичної сфери з туристичними сферами інших країн сприяють трансформації в національне законодавство України про туризм міжнародних стандартів. Десята Гаазька декларація Міжпарламентської конференції з туризму проголосила: “Туризм повинен плануватися державною владою, а також владою туристичної індустрії на комплексній і послідовній основі з урахуванням усіх аспектів цього феномену”. Результатом такого планування туристичного бізнесу в Україні стали Державні програми розвитку туризму на 2002 – 2010 р. в якій вітчизняна туристична сфера була визнана невід’ємною складовою світового туристичного процесу, а туризм розглядається як один з найбільш перспективних напрямів структурної перебудови економіки.Також прийнята та реалізується Програма транскордонного співробітництва Польща–Білорусь–Україна в рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства2007–2013 рр., у рамках якої реалізується проект Євро-2012. На основі державних програм розроблені й виконуються регіональні програми та програми окремих туристичних центрів.
З інституціонального погляду державне регулювання туристичної сфери представлено Центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму в особі ГК МПСТ України. Крім того, створена Національна рада з туризму – позавідомчий колегіальний орган, основним завданням якого є координація діяльності центральних і місцевих органів державної виконавчої влади з реалізації політики в галузі туризму. У зв’язку цим слід підкреслити, що в Законі України “Про внесення змін до Закону України “Про туризм” відсутнє визначення такого поняття, як “державне регулювання у сфері туризму”. Такого визначення немає також і в інших нормативно-правових актах, які регулюють відносини у сфері туризму. Відповідно до норм міжнародної практики й основних принципів ВТО ми пропонуємо визначити його як організацію діяльності державних органів управління, спрямовану на забезпечення аналізу, координації та регулювання розвитку як внутрішнього, так і міжнародного туризму, планування роботи з урахуванням соціальних, економічних, пізнавальних, виховних, інформативних, оздоровчих та екологічних аспектів.
Розвиток туристичної сфери в Україні відбувається на ринкових засадах, але не у “вільному плаванні”, бо регулюється державою на основі законодавства, національної політики та індикативного планування всіх видів туризму. Важелі державного регулювання туристичної сфери в Україні поділяються таким чином:
1. Важелі прямого впливу: закони та інші нормативно-правові акти; ліцензування діяльності та державна реєстрація підприємства; державний контроль за розміщенням туристичних об'єктів і використанням історико-культурних пам'яток; інвестування об'єктів туризму світового й державного значення; генеральні плани забудови курортно-рекреаційних територій і розвитку туристичних центрів, заповідників, тематичних парків; спрощення процедури візового режиму для туристів; фінансове сприяння розвитку дитячого, молодіжного, сільського й зеленого туризму; введення стандартизації та сертифікації туристичної діяльності; контроль за дотриманням безпеки впливу туризму на екологію та здоров'я нації; запровадження фінансової гарантії відповідальності туристичних підприємств перед своїми клієнтами-туристами.
2. Непрямі важелі регулювання: державна політика розвитку туризму; індикативні плани туристичної діяльності та науково-дослідні роботи; створення сприятливих умов для залучення внутрішніх та іноземних інвестицій в індустрію туризму; підвищення доходів і збільшення вільного часу населення; входження України до світових готельно-ресторанних ланцюгів і глобальних маршрутів; підтримка ринкової конкуренції й недопущення монополізації туризму; сприяння будівництву нових, відновленню та реконструкції діючих об'єктів туристичних відвідувань; заходи розвитку масового внутрішнього туризму з виділенням соціального; стимулювання розвитку туристичної інфраструктури вздовж національних ділянок міжнародних транспортних коридорів та автомагістралей.
У ході дослідження визначена необхідність розробки такої системи заходів державного регулювання розвитку сфери туризму, яка б обов’язково враховувала специфіку регіонів. Відродження й подальший економічний та соціальний розвиток регіонів України сьогодні пов'язують, зокрема, з індустрією сільського зеленого туризму. Із сільського зеленого туризму пропонується виділити нові поняття: “етнотуризм”, як вид сільського зеленого туризму, що має ряд особливостей, серед яких: оформлення садиби та місцевості навколо неї в етнічному стилі, національна кухня, одяг обслуговуючого персоналу в етнічному стилі тощо; “історичний туризм” як вид туризму, суть якого полягає у відпочинку в господарствах, які розроблені за національним історичним стилем, або який проходить на території історичних пам’яток.
У другому розділі – “Аналіз управління розвитку галузі туризму” –визначено місце туристичної сфери в системі управління соціально-економічним розвитком України, здійснено аналіз та оцінювання розвитку туристичної сфери в Україні, досліджено зарубіжний досвід розвитку та управління цією сферою.
На розвиток туристичної сфери в Україні впливають як позитивні, так і негативні фактори, пов'язані з політичною, законодавчо-правовою та соціально-економічною ситуацією в країні і в світі (рис. 1), що визначають цілі державного регулювання та пріоритетні напрями розвитку туристичної сфери, передбачені Законом України “Про туризм”.
