МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ВИЩОЇ АГРАРНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЇЇ ІНТЕГРАЦІЇ В СВІТОВИЙ ОСВІТНІЙ ПРОСТІР

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і рівень наукової розробленості обраної теми, її зв’язок із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, описано наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – «Теоретичні засади розвитку механізмів державного управління вищою аграрною освітою» – розглянуто стан досліджень теоретичних засад механізмів державного управління розвитком вищої аграрної освіти, зокрема проаналізовано розвиток аграрної системи освіти в теорії державного управління, концептуальні положення розвитку аграрної освіти в умовах формування знаннєвої економіки та методичні засади використання світового досвіду щодо реалізації механізмів державного управління розвитком аграрної освіти України.

Визначено, що в умовах інтеграції України в світовий освітній простір аграрна галузь, як і Україна в цілому, потребує удосконалення механізмів державного управління системи аграрної освіти, яка відповідала б національним інтересам і світовим тенденціям розвитку та забезпечувала б підготовку фахівців, здатних втілювати їх у життя.

Встановлено, що аграрна складова як специфічна риса суспільних відносин в Україні завжди посідала вагоме місце у формуванні української національної свідомості. З огляду на це участь вищої аграрної освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована на збереження кращих національних традицій у системі виховання й навчання.

Доведено, що останніми роками термін «аграрна освіта» набув особливого поширення і фактичного витіснив із вжитку поняття «сільськогосподарська освіта» у зв’язку з частотністю вживання його в законодавчих і нормативних документах державних органів управління (Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерство аграрної політики та продовольства України, Департамент кадрової політики, аграрної освіти та науки). Незважаючи на розмаїття дефініцій поняття «аграрна освіта», ми розглядаємо його як функціональну систему, що забезпечує підготовку фахівців різних рівнів кваліфікації для трудової діяльності у галузі агропромислового комплексу.

Специфічною рисою суспільних відносин на Україні визначено аграрну складову у становленні та функціонуванні української національної свідомості, тому до основних суперечностей у навчально-виховному процесі вищих аграрних навчальних закладів України належать: стандартність змісту фахової освіти і специфічні вимоги до професійної підготовки фахівців для агропромислового комплексу; тенденція наближення навчання до реального виробництва і відсутність коштів на створення відповідної навчально-виробничої бази; постійне зростання обсягів і змісту наукової інформації і недостатня гнучкість навчальних програм.

Необхідність удосконалення нормативно-законодавчого забезпечення системи вищої аграрної освіти в умовах формування нової економіки в агропромисловому комплексі та реалізації стратегічної мети сучасної кадрової політики визначена основним завданням галузі науки «Державне управління».

Незавершеність законодавчих процесів у сфері реформування вищої освіти в Україні свідчить про неоднозначність підходів до цієї проблематики. Необхідність прийняття сучасних законопроектів у цій сфері зумовлена нагальною потребою вирішення низки тих проблем у сфері вищої освіти, які давно вже стали предметом постійної уваги громадськості та вищих посадових осіб держави. Нові законопроекти мають бути прогресивними за напрямами інтеграції України в єдиний європейський освітній простір. Вони повинні ґрунтуватися на принципах автономії вищих навчальних закладів, ефективному державному контролі у сфері вищої освіти. Метою сучасної концепції є інтеграція академічної та університетської аграрної науки шляхом реформування вищих аграрних навчальних закладів та наукових установ Національної академії аграрних наук з використанням їх потенціалу задля створення з урахуванням природно-кліматичних зон регіональних навчальних науково-виробничих комплексів як центрів навчально-наукового і кадрового забезпечення агропромислового комплексу України.

Визначено, що нині складаються сприятливі умови для більш повної відповідності аграрної освіти потребам сучасного суспільства з урахуванням особливостей кожного регіону. Це стало можливим завдяки процесу децентралізації, що у даний час входить у фазу завершення, і формування горизонтальних освітніх структур (прямі договори, асоціації, навчальні комплекси, центри тощо) з орієнтацією на інтеграцію із сусідніми вузами. Держава, залишивши за собою право визначати загальний курс навчання, передоручила вузам вибір конкретних шляхів і засобів втілення в життя даного курсу, у тому числі стратегії і тактики управління навчанням.

Встановлено, що за останні роки аграрними навчальними закладами розроблено новий механізм підготовки кадрів для аграрної сфери: зроблено спробу співпраці з кадровими службами місцевих управлінь сільського господарства та, відповідно до замовлення, формування обсягів прийому студентів; відкрито нові спеціальності та спеціалізації; розроблено нові навчальні програми для всіх спеціальностей. Аналіз прийому і динаміка зміни контингенту студентів вищих аграрних навчальних закладів показує, що кількість їх абітурієнтів та студентів протягом досліджуваного періоду має тенденцію до зростання; стабілізувався обсяг державного замовлення; відбувся перерозподіл абітурієнтів у бік спеціальностей технічного і технологічного профілів; збільшилась частка сільської молоді серед студентів вищих аграрних навчальних закладів.

Враховуючи викладене, в роботі набули подальшого розвитку напрями сприяння державою розвитку аграрної освіти України, що передбачають: утвердження системи управління вищими аграрними навчальними закладами, гнучко пов’язаної з регіональними та галузевими державними програмами задля формування обсягів державного замовлення; поліпшення науково-методичного забезпечення вищих навчальних закладів з метою максимального забезпечення самостійного навчання студентів в умовах розвитку дистанційної освіти; створення гнучкої системи післядипломної освіти шляхом перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців з нових напрямів аграрної науки.

Серед невирішених проблем, які гальмують подальший розвиток науки у вітчизняних аграрних ВНЗ і просування в європейський науково-освітній простір, було визначено такі: недостатнє фінансування наукових досліджень в аграрних університетах, невизначеність нових принципів фінансування науки та диверсифікації його джерел; обмеження прав аграрних університетів на здійснення самостійної фінансово-господарської діяльності; низький рівень реальної автономії аграрних університетів у поєднанні з необхідністю розвитку системи партнерських зв’язків з урядовими, промисловими, науковими та фінансовими організаціями; відсутність механізму стимулювання вкладення коштів у розвиток науки у аграрні ВНЗ підприємствами всіх форм власності; відсутність механізму затребуваності результатів НДДКР та інфраструктури, здатної трансформувати знання в технології масового виробництва.

Особливості нинішнього етапу розвитку суспільства пов’язані із загостренням і ускладненням його економічних, соціальних, політичних і культурних процесів, динаміка яких ускладнюється і тим, що Україна, намагаючись стати повноправним членом світової економічної спільноти, не може ігнорувати проблеми конкурентоспроможності на ринку праці майбутніх спеціалістів. Наявність жорсткої конкуренції в усіх галузях сучасного економічного середовища вимагає серйозної підготовки інтелектуальної бази із фахівців-професіоналів вищої кваліфікації, здатних усвідомити, спроектувати і здійснити кардинальні зміни в економіці на основі використання сучасних методів забезпечення високої якості у всіх сферах діяльності, яка, на думку міжнародних експертів, і є основною домінуючою складовою збільшення національного багатства держави.

Доведено, що рівень підготовки фахівців для АПК не повною мірою відповідає соціально-економічним потребам суспільства, рівню розвитку виробництва та продовольчої безпеки держави, якості життя і безпеки довкілля, що спричинено: недосконалою системою комплексного довго- та середньострокового прогнозування потреби у висококваліфікованих кадрах на ринку праці України; порушенням ланцюга безперервної освіти для забезпечення аграрної галузі від кваліфікованого робітника до фахівця найвищої ланки; невідповідністю рівня матеріально-технічної бази аграрних вищих навчальних закладів та наукових установ потребам сучасного аграрного виробництва; недосконалістю механізму втілення наукових розробок в аграрне виробництво; недостатнім фінансуванням освіти та науки на видатки розвитку та соціальні потреби; недосконалою системою та недостатньою участю виробників у підвищенні кваліфікації, перепідготовці персоналу, підвищенні кваліфікації та стажуванні педагогічних і науково-педагогічних кадрів; низьким рівнем заробітної плати та невирішеністю соціально-побутових питань на селі, внаслідок чого значна кількість випускників ВНЗ не закріпляється на виробництві.

Тому в роботі було розроблено концептуальні положення розвитку аграрної освіти, що передбачають орієнтацію на інтереси особистості, адекватні сучасним тенденціям суспільного розвитку. Аграрну освіту можна вважати спрямованою на інтереси особистості, якщо через неї можна розв’язувати такі завдання: гармонізувати стосунки людини з природою через засвоєння сучасної наукової картини світу; стимулювати інтелектуальний розвиток і збагачення мислення, творчість через засвоєння сучасних методів і засобів наукового пізнання; керуючись тим, що людина живе в суспільстві, домогтися її успішної соціалізації через занурення в наявну культуру, зокрема й техногенну, у комп’ютеризоване середовище; враховуючи, що сучасна людина живе в умовах насиченого активного інформаційного середовища, навчити її жити в його потоці, створити умови для безперервної аграрної освіти; зважаючи на інтегративні тенденції розвитку науки й техніки та потребу в новому рівні наукової грамотності, створити умови для здобуття широкої базової освіти, яка дасть змогу доволі швидко переходити до суміжних галузей професійної діяльності.

Нова парадигма розвитку аграрної освіти передбачає також набуття компетентності, ерудиції, формування творчості, культури особистості. У цьому її головна відмінність від старої парадигми, що загалом була спрямована на навчання (її гаслами були: знання, вміння, навички і виховання).

Пошук шляхів запровадження нової парадигми і відповідних нових моделей вищої аграрної освіти не обмежують збільшенням обсягів змісту навчальних дисциплін або термінів навчання. Йдеться про досягнення принципово інших цілей освіти, які ніколи раніше не формулювали і які полягають у досягненні нових, вищих рівнів освіченості кожної особистості та суспільства загалом.

У знаннєвій економіці не склалася єдина концептуальна платформа, яка об’єднує різні підходи за основними теоретико-методологічними питаннями, що стосуються сутності, функцій, трансформації та використання феномена знань. Відмінності в трактуваннях знаннєвої економіки визначаються різноманітними акцентами даного явища і в цілому можна виділити кілька концептуальних підходів: концепція знань як джерела влади; концепція знань як нового ресурсу (фактора виробництва) економічного розвитку; концепція знань як найважливішого наслідку розвитку інформаційного суспільства; концепція знань як сукупності кодифікованих і некодифікованих елементів знань; концепція знань як специфічного продукту інтелектуальної власності; концепція знань як змішаного блага