ВЗАЄМОДІЯ ІНСТИТУТУ ПОЛІТИЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ ТА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано політичну та наукову актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено її зв’язок з науковими планами та програмами, об’єкт і предмет, мету та завдання, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх упровадження та апробацію.

У першому розділі – «Теоретичні підходи у дослідженні взаємодії інституту політичної опозиції з системою державного управління» – аналізуються філософсько-управлінські погляди зарубіжних та вітчизняних дослідників з античних часів до сучасності на відносини політичної опозиції з урядом, органами державного управління та характер їхньої взаємодії, обґрунтовується селективно-кумулятивний підхід як інструмент дослідження взаємодії інституту політичної опозиції та державного управління.

Пошук кращих засобів державного управління в роботах античних філософів Платона, Аристотеля, Цицерона та інших поклав початок розгляду існування протидії владі як складової механізму управління державою, як умови стабільності держави.

Після тривалого заперечення протесту проти влади монарха у традиційному суспільстві (з ієрархічною системою управління) європейські гуманісти в ХVІ – поч. ХVІІ ст. (Н. Макіавеллі, С. Оріховський, І. Вишенський, Б. Паскаль, Б. Спіноза, Дж. Локк) порушили питання про дозвіл існування суперечностей в державному органі (парламенті), вперше вживаючи термін «опозиція» в його етимологічному значенні щодо партій, які протистоять владі (Ф. Бекон). Це, по суті, свідчило про усвідомлення необхідності налагодження зворотного зв’язку з керованими об’єктами та використання функцій опозиції (інформаційної, альтернативи, критики, контролю діяльності монарха) для підвищення результативності державного управління.

Буржуазні революції в Європі, злам старих систем державного управління призвели до обґрунтування легітимності насильницьких методів як з боку урядів до їх руйнівників (Т. Гоббс), так і з боку опозиції до урядів, які порушували умови суспільного договору (П. Орлик, Д. Юм, Т. Джефферсон, Я. Козельський).

Модернізація системи державного управління, що зумовлена переходом від традиційного суспільства до раціонального (з бюрократичною системою, з розділенням держави та суспільства), супроводжувалася розвитком теорії правової держави, «відповідального уряду», виникненням системи стримувань і противаг. Це призвело до формування протягом другої половини XVIII ст. теорій лояльної урядові опозиції з визначенням основних функцій останньої (критика, контроль, альтернатива (Г. Болінгброк)) та лояльного ставлення з боку уряду до опозиції в парламенті (В. Гумбольдт, Г. Гегель), що завершилось виникненням концепції парламентської опозиції (І. Кант).

Сприйняття парламентської опозиції як засобу підвищення ефективності діяльності уряду у першій половині ХІХ ст. поставило на порядок денний захист прав парламентської меншості (Дж. Медісон, А. Гамільтон), а також обґрунтування засобів її впливу на прийняття політико-управлінських рішень (сецесія (утримання від відвідування парламенту) і нуліфікація (касація)) (Дж. Кальгун). Тоді ж французькі вчені почали розглядати характер взаємодії політичної опозиції та системи державного управління, обґрунтовуючи, що функціонування першої є одним із засобів підвищення ефективності другого (Ф. Гізо), а її відсутність – умова для соціальних катаклізмів (революцій) (А. Токвіль). Почалося розроблення засобів залучення парламентської меншості / опозиції до державноуправлінської діяльності (Ю. Фрьобель, Г. Єллінек, Г. Мен, Г. Андрузький), в тому числі у місцевих органах влади (Дж.Ст. Міль). Радикальна течія, репрезентована концепцією соціальної революції (Т. Шевченко), диктатури пролетаріату (по суті, встановленням влади меншості) (К. Маркс, Ф. Енгельс), позасистемної опозиції (В. Ленін), була обумовлена навздогінною модернізацією, притаманною країнам «другого ешелону розвитку капіталізму».

Зміни в системі державного управління (децентралізація, демократизація, автономія, федерація), на переконання українських мислителів другої пол. ХІХ–поч. ХХ ст. (М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Ю. Бачинський, Б. Кістяківський), могли б не лише надати права національним меншинам (по суті, національній опозиції) у багатонаціональній державі, а й призвести до суб’єкт-суб’єктних відносин у державному управлінні. Концепції соціального / політичного контролю над бюрократією з боку опозиції (контреліти по відношенню до правлячої еліти) з метою підвищення ефективності державного управління (М. Вебер), циркуляції еліт, невід’ємним компонентом чого була опозиція (Г. Моска), поставили питання взаємодії інституту політичної опозиції та уряду за типом співробітництва, започаткували класифікацію опозиції за ознакою лояльності до уряду (В. Парето).

З другої чверті ХХ ст. існування впливової політичної опозиції стало сприйматися як ознака демократичного суспільства (Б. Рассел, К. Ясперс), була визнана залежність її функціонування, ступінь інституалізації, обсяг повноважень від форми правління, партійної, виборчої систем (М. Дюверже, Г. Алмонд, С. Верба, Дж. Пауелл, К. Стромм, Р. Дантон, Р. Арон, Дж. Сарторі, Р. Макрідіс). Характер взаємодії інституту політичної опозиції та уряду дослідники другої пол. ХХ ст. поклали в основу класифікації, моделей політичної опозиції (О. Кіркхаймер, Г. Оберройтер, Х. Лінц, Дж. Сарторі, Р. Даль) та транзиту від авторитаризму до демократії (С. Хантінгтон, Д. Шер, С. Мейнуорінг). Дані підходи стали підґрунтям для відповідних досліджень на пострадянському просторі кін. ХХ–поч. ХХІ ст. Тоді ж почався аналіз передумов виникнення, проблем формування, типологізації, особливостей взаємодії української політичної опозиції та уряду, статусу парламентської опозиції. Фахівці дійшли висновку, що політична опозиція є ефективним елементом публічного управління та формою публічного контролю (О. Петренко, Ю. Баштанник). Досягнення української суспільно-політичної думки допомагають виявити ментальні особливості ставлення української політичної опозиції до влади, специфіку моделей взаємодії політичної опозиції та уряду.

Світова філософська думка впритул наблизилася до висвітлення питання взаємодії політичної опозиції з системою державного управління, зупинившись на аналізі моделей відносин першої з урядом. Разом з тим взаємодія інституту політичної опозиції та державного управління не стала спеціальним предметом досліджень.

Для з’ясування характеру взаємовідносин інституту політичної опозиції не лише з урядом, а з усією системою державного управління, в дисертації пропонується новий підхід – селективно-кумулятивний. Передбачається з теорій демократії (плебісцитарної, елітарної, консоціативної, демократичних режимів, плюралізму, деліберативної, агоністичної), управління (групової динаміки, обмеженого раціонального вибору, концепції «доброго управління» (Good Gove
ance)) та соціального конфлікту зробити відбір (селекцію) тих положень, які дозволяють визначити місце інституту політичної опозиції в системі державного управління. Їх структурування є можливим, якщо спиратися на інституціональний, неоінституціональний, системний, структурно-функціональний, конфліктно-функціональний та синергетичний підходи. За рахунок накопичення здобутків кожної з вказаних теорій і підходів у дисертаційній роботі цілеспрямовано посилюються акценти (кумулюються) на дослідженні зв’язків і відносин між визначеним системним актором – інститутом політичної опозиції та державним управлінням.

У другому розділі – «Методологія дослідження взаємодії інституту політичної опозиції та державного управління» – інститут політичної опозиції визначається як складова демократичного державного механізму, дається методологічне обґрунтування взаємодії інституту політичної опозиції та державного управління, пропонується методика розрахунку рівня впливу інституту політичної опозиції на державне управління. З’ясовуються місце та функції інституту політичної опозиції в системі державного управління, а також характер взаємодії інституту політичної опозиції та державного управління як форми соціальної комунікації, коли між ними відбувається взаємний систематичний вплив. Системна (лояльна до уряду) політична опозиція сприяє усвідомленню органами державного управління необхідності змін у характері та змісті інформаційних потоків, спрямованих на об’єкт управління як управлінські впливи. Інститут політичної опозиції також виконує функцію інтеграції в систему державного управління ціннісних орієнтацій певних учасників соціальної системи з метою стабілізації останньої. Сформульовано визначення інституту політичної опозиції як складової демократичного державного механізму, за допомогою якої забезпечуються ефективні дії держави (системи органів влади) щодо підвищення раціональності управлінських рішень останньої. Під демократичним державним механізмом розуміється демократичне врядування, за якого не існує перекосів у бік прямих зв’язків (переважно управлінських впливів), а відводиться місце зворотним зв’язкам (суб’єктним і об’єктним). Саме одним із результатів об’єктних зворотних зв’язків, що відображають реакції керованих об’єктів на управлінські впливи компонентів суб’єкта державного управління, виступає інститут політичної опозиції. Тому останній можна вважати одним із інформаційних ресурсів державного управління.

Існування інституту політичної опозиції сприяє підвищенню значущості горизонтальних зв’язків (координації порівняно з ієрархією, субординацією), зростанню довіри між усіма учасниками управління, посиленню реординації, тобто переходу до суб’єкт-суб’єктної моделі управління, за якої досягається концентрація основних зусиль на здійсненні діалогу, погоджень, комунікацій.

Демократизація принципів і методів державного управління супроводжується диспаритетом (співіснуванням в центральних і регіональних органах державного управління представників партій, що конкурують). Це свідчить про трансформацію функцій інституту політичної опозиції, бо певна політична сила, яка уособлює в законодавчому органі держави опозицію, представляє на регіональному / місцевому рівні владу, здійснюючи управління територіальним розвитком, складаючи конкуренцію національному урядові та його рішенням. Новий характер взаємодії інституту політичної опозиції з органами державного управління має базуватися на принципах демократії, психологічної рівності партнерів, альтернативності, узгодження, інформованості, відповідальності, децентрації.

Аналіз функціональної взаємодії державного управління та інституту політичної опозиції доводить наявність значних збігів у їхніх функціях, а також управлінську змістовність функцій останнього. Інститут політичної опозиції, частково перебираючи державноуправлінську функцію контролю, перетворюється на суб’єкт управлінського процесу, сприяє переходу державного управління від адміністрування до менеджменту, змінює управлінську парадигму з суб’єкт-об’єктної на суб’єкт-суб’єктну. Відбувається перенесення основних акцентів з діяльності державних органів на результати; перехід від закритої системи вироблення управлінських рішень до публічності, прозорості, відкритості державного управління, їх узгодження з суспільною думкою.

Взаємодію інституту політичної опозиції та державного управління можна одночасно розглядати як відносини двох суспільних інститутів і як суспільного інституту з системою органів влади. У першому випадку – це певні організаційні структури, набір функцій, процедур, правил. У другому – взаємодія парламентської опозиції / фракцій меншості у представницьких органах місцевого самоврядування з відповідною більшістю та органами виконавчої влади. Взаємодія передбачає взаємообумовлений процес впливу інституту політичної опозиції на державне управління, а також останнього – на перший.

У «вузькому» сенсі вплив інституту політичної опозиції на державне управління розглядається в контексті можливостей першого тиснути на ухвалення чи зміну урядових управлінських рішень; на коригування чи зміну урядової політики (зокрема, кадрової), програми дій. У «широкому» сенсі – йдеться про вплив на принципи, структуру, суб’єкти та об’єкти, управлінські функції і методи, тенденції розвитку державного управління, характер управлінських зв’язків і відносин тощо. Зворотний вплив зазначеної взаємодії у «вузькому» сенсі означає, що структурні елементи системи державного управління легітимними засобами впливають на ступінь інституалізації політичної опозиції, її місце та роль в системі законодавчого й представницьких органів влади, характер діяльності. У «широкому» – на принципи, змістовність діяльності, зміну функцій інституту політичної опозиції.

Запропоновано методику розрахунку рівня впливу (В) інституту політичної опозиції на державне управління. На прикладі провідних країн Європи проаналізовано вплив інституту політичної опозиції на державне управління, за умов існування наступних чинників: 1) двопартійна система з однопартійною парламентською опозицією; 2) багатопартійна система з розрізненою парламентською опозицією; 3) багатопартійна система з об’єднаною одновекторною опозицією; 4) багатопартійна система з об’єднаною різновекторною парламентською опозицією; 5) парламентська система правління; 6) президентська/напівпрезидентська (президентсько-парламентська) система правління за умов, коли президент уособлює більшість одно- двопалатного парламенту; 7) напівпрезидентська система правління за умов, коли президент уособлює меншість парламенту (існує диспаритет між президентом і прем’єр-міністром); 8) президентська система правління за умов, коли президент уособлює меншість однієї з палат парламенту; 9) президентська система правління за умов, коли президент уособлює меншість у двох палатах парламенту; 10) унітарний територіальний устрій; 11) федеративний територіальний устрій. Антисистемна політична опозиції не розглядалася, бо в демократичних країнах наявність політичних інститутів демократії не призводить до змін урядів у революційний спосіб.