СИСТЕМНА МОДЕРНІЗАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРУ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність та рівень наукової розробленості обраної теми, її зв’язок із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, описано наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – „Теоретичні основи механізмів державного регулювання аграрного сектору” – окреслено еволюцію державного регулювання аграрного сектору як невід’ємної складової національної економіки України; узагальнено теоретичні концепції функціонування механізмів державного регулювання аграрного сектору за певними етапами їх еволюції; обґрунтовано теоретичні положення системної модернізації механізмів державного регулювання аграрного сектору України з урахуванням об’єктивних закономірностей та специфічних особливостей галузі; виявлено економічну сутність державної підтримки та її місце в системній модернізації механізмів державного регулювання аграрного сектору.

Встановлено, що серед представників наукових шкіл існують різні підходи щодо місця держави в регулюванні економічних процесів – від визнання такої потреби до практично повного її заперечення. Погляди вчених суттєво змінювались залежно від конкретних умов розвитку економічної системи, проте поняття „невтручання” є достатньо умовним, оскільки навіть представники економічного лібералізму закликали державу до виконання нею певних функцій: регулювання грошового обігу, реалізація антимонопольної та соціальної політики. В розвинених країнах світу економічні системи функціонують на принципах органічного поєднання ринкового механізму регулювання з державним. У науковій літературі останнього часу досить активно дискутується проблема державного регулювання, але не як необхідність його взагалі, а з якісної сторони, тобто, по-перше, з точки зору визначення меж державного регулювання соціально-економічних процесів, по-друге, форм та методів державного регулювання, по-третє, механізму державного регулювання, по-четверте, моделей державного регулювання та інших аспектів, пов’язаних тією чи іншою мірою з державним регулюванням економіки.

Окреслено еволюцію державного регулювання аграрного сектору як невід’ємної складової національної економіки України. На всіх етапах еволюції економічної науки від класиків до сучасних науковців питання державного регулювання аграрного сектору хвилювало дослідників. Узагальнення теоретичних концепції функціонування механізмів державного регулювання аграрного сектору за певними етапами їх еволюції дало змогу встановити, що на кожному етапі, коли в державі переважали економічні методи регулювання, дещо стабілізувалася ситуація з цінами, з еквівалентністю обміну між аграрним сектором та підприємствами, які постачають йому матеріально-технічні ресурси, переробляють сільськогосподарську продукцію. В результаті аграрних реформ 1990-х р., внаслідок невірно обраної моделі аграрного реформування, практичного усунення держави від виконання важливих регулюючих функцій в області розвитку аграрного сектору, перш за все цінового регулювання, в Україні по суті був створений механізм руйнування власного аграрного сектору.

Незважаючи на велику кількість теоретичних та прикладних робіт з проблеми розвитку національного аграрного сектору, відсутнє цілісне уявлення про місце та роль аграрного сектору в постіндустріальній економіці та при переході до неї. Найменш розвиненою, а тому вимагає особливого ставлення є область дослідження державного регулювання та в цілому взаємодії держави та національного аграрного сектору, що враховує всю сукупність соціальних, господарських, науково-технічних, інституційних факторів. В даний час більшість не тільки методологічного, але також і методичного характеру матеріалів у цій галузі виявляються явно запозиченими з минулого та з інших областей науки державного управління, економічної теорії та господарської практики, які слабко адаптовані до особливостей аграрного сектору. Крім так званих загальнотеоретичних аспектів, є великий обсяг проблем, які не можуть бути вирішені стереотипно, на основі запозичення або минулого вітчизняного досвіду, або західного. Необхідне адекватне відображення та науково доказовий опис стану й особливостей розвитку аграрного сектору України, що враховує комплекс соціальних, природно-кліматичних, технічних, організаційних та історичних особливостей українського аграрного сектору та держави.

Механізм державного регулювання аграрного сектору є складовою системи державного регулювання економіки країни в цілому. Проте існує також досить широке трактування його сутності. Запропоновано авторське визначення механізму державного регулювання аграрного сектору – як сукупність методів, форм, інструментів реалізації стратегії розвитку держави щодо виконання вимог Світової організації торгівлі на різних рівнях управління: об’єднання підприємств, суміжних галузей, регіональному та національному з пріоритетом забезпечення стійкого розвитку аграрного сектору.

Досить важливою є оптимальна взаємодія між механізмом державного та ринкового регулювання, яка викликає необхідність модернізації механізмів державного регулювання макро- і мікроекономічних процесів в аграрному секторі та пов’язаних з ним галузях. Державне регулювання аграрного сектору передбачає здійснення його переважно економічними методами і включає захист вітчизняного продовольчого ринку від імпорту, а також аграрного сектору від високомонополізованих галузей, що виробляють засоби виробництва для нього та закуповують його продукцію; збереження та вдосконалення функції держави як замовника та інвестора; сприяння розвитку ринкової інфраструктури; розвиток соціальної сфери села; розвиток аграрної науки та підготовка кадрів для аграрного сектору.

Державне регулювання аграрного сектору здійснюється системою державних органів за допомогою цінової, кредитної, податкової, страхової, інвестиційної, зовнішньоекономічної та соціальної політики при поступовій переорієнтації на функціонуванні в ринкових умовах. Але аграрний сектор як об’єкт державного регулювання має свої особливості, що ускладнюють цей процес. До них відносяться, передусім, багатоукладність аграрної економіки в основі якої лежать різноманітні форми власності, різноманітність організаційно-правових форм господарювання, різноманітність біокліматичного потенціалу аграрного сектору, просторова розосередженість об’єктів господарювання, сезонність виробництва, особливості господарської спеціалізації, обумовлені природно-кліматичними чинниками тощо. Отже, об’єктивна необхідність державного регулювання аграрного сектору в умовах ринкової економіки зумовлена, з погляду економічної теорії, унікальними особливостями, що притаманні цій галузі, її місцем і значенням у забезпеченні продовольчої безпеки країни та житті суспільства.

Характеристика сучасного стану аграрного сектору України свідчить про його незахищеність та неспроможність самостійно функціонувати у вирії ринкових конкурентних умов. Затяжний процес кризи, який супроводжував агарний сектор протягом усього періоду становлення ринкової економіки, не зник і не переродився в поступове відновлення комплексу. Про це свідчать такі факти, як спад виробництва, високий ступінь зношення основних виробничих засобів, зниження рентабельності сільськогосподарського виробництва, зубожіння сільського населення. Як відомо, аграрний сектор найбільш незахищений від негативних наслідків різного роду чинників нестабільності, що потребує виваженого обґрунтування подальших перспектив модернізації механізмів державного регулювання цього сектору економіки. Звісно, виправити ситуацію неможливо без значних капіталовкладень та створення стимулів для прийняття високого ступеня ризику та реалізації продуктивного інвестування, а особливо активної ролі з боку держави. Саме їй належить захистити вітчизняного виробника від цінового диктату монополій, технологічної відсталості галузі. Ефективне державне регулювання галузі необхідне для подолання кризових явищ і забезпечення подальшого інтенсивного розвитку агарного сектору України.

Звідси, аграрний сектор як один із специфічних, немонопольних та незахищених секторів національної економіки, зважаючи на його особливе призначення та роль у забезпеченні добробуту населення й продовольчої безпеки країни, потребує виваженої державної політики протекціонізму та підтримки. В роботі обґрунтована доцільність принципів, на яких повинна базуватися державна підтримка аграрного сектору. Перш за все, це стабільність організаційно-економічного механізму підтримки, відмова від перегляду відповідних заходів, принаймні, протягом 5 років після початку позитивних змін в аграрному секторі. Важливе значення має адресність підтримки, надання її на цільовій конкурсній основі з орієнтацією аграрних виробників на конкретні параметри ефективності та пряму відповідальність за цільове використання коштів цінової, кредитної та інших форм підтримки. Доцільно обмеження державної підтримки розмірами, що не перевищують розрахункову для кожного суб’єкта аграрного сектору нормативу рентабельності, пов’язаною із зобов’язаннями одержувача щодо підвищення економічної ефективності та виконання екологічних вимог. Гарантованість підтримки передбачає законодавче визначення зобов’язань держави щодо фінансової та іншої підтримки товаровиробників усіх форм власності та господарювання, а також відповідальність органів управління всіх рівнів за виконання цих зобов’язань. Важливий елемент модернізованого механізму державної підтримки – це планування її розмірів. Критерій тут має бути один: розміри державної підтримки мають бути пов’язані з кінцевими результатами виробництва, нормативами витратами та забезпечувати, зрештою, рівень продовольчої безпеки за основними видами продовольства. Розмір державної бюджетної підтримки на першому етапі може бути „прив’язаний” до частки аграрного сектору в формуванні ВВП (частка видатків Державного бюджету на фінансування розвитку аграрного сектору має бути не меншою 5 % його видаткової частини). Зрештою – раціональні та обґрунтовані розміри державної підтримки сприятимуть веденню розширеного відтворення.

В роботі запропоновано визначення державної підтримки аграрного сектору як величина коштів, що надається аграрним товаровиробникам у рамках норм Світової організації торгівлі з метою компенсації частини витрат на виробництво аграрної продукції на умовах збереження виробничого потенціалу та ефективності використання отриманих коштів, з метою збільшення обсягів виробництва, продуктивності та якості аграрної продукції.

Аналізуючи існуючі заходи підтримки аграрного сектору, зроблено висновок, що їхній вплив здійснюється за двома основними напрямами. По-перше, це рішення короткострокових завдань, пов’язаних з підтримкою доходів аграрних товаровиробників шляхом штучного зниження витрат виробництва, дотування певних видів продукції тощо. Але при цьому такі форми підтримки не завжди сприяють інтенсифікації виробництва, впровадження нової техніки та технологій, підвищенню продуктивності праці в аграрному секторі, або мінімально впливають на ці процеси. По-друге, заходи, спрямовані на вирішення довгострокових завдань, пов’язані з техніко-економічним розвитком, які сприяють впровадженню інтенсивних методів господарювання, а значить і підвищенню ефективності аграрного виробництва.

Встановлено, що модернізація напрямів державної підтримки аграрного сектору повинна здійснюватися на основі збалансованого поєднання підтримки доходів та техніко-економічного розвитку виробників, а саме: субсидії на придбання технічних засобів виробництва; субсидування процентних ставок по інвестиційних кредитах; підтримка лізингу; субсидії на будівництво виробничих приміщень; підтримка поліпшення та рекультивації земель; підтримка НДДКР в аграрному секторі; підготовка кадрів; інформаційно-консультаційне обслуговування, що має стати основою аграрної політики та головним орієнтиром при формуванні модернізованого механізму державного регулювання аграрного сектору.

Отже, проблему державного регулювання аграрного сектору без перебільшення, можна віднести до пріоритетних в економічній діяльності держави. Не стабільний стан аграрного сектору вимагає переосмислення ролі держави у цій сфері та пошуку шляхів виходу із ситуації, що склалася. Актуальним є питання системної модернізації механізмів державного регулювання аграрного сектору. Вона має бути стабільною, передбачуваною, узгодженою та надавати можливість успішно вирішувати поставлені перед аграрним сектором завдання забезпечення стійкого його розвитку.

У другому розділі – „Методологічні основи системної модернізації механізмів державного регулювання аграрного сектору України” – уточнено принципи, методи, форми та науково обґрунтовано механізми удосконалення інструментарію державного регулювання аграрного сектору; систематизовано напрями модернізації механізмів державного регулювання аграрного сектору та методологічні підходи до оцінки ефективності державної підтримки за позитивним досвідом країн з розвиненою економікою.

Обґрунтовано, що важливе місце в механізмі державного регулювання аграрного сектору посідають принципи регулювання та встановлено, що на сьогодні відсутній єдиний підхід щодо їх формулювання. Системна модернізація механізмів державного регулювання аграрного сектору має ґрунтуватися на принципах, які спрямовані на забезпечення розширеного відтворення галузі та враховувати таку їх сукупність: державний протекціонізм аграрного сектору; поєднання економічних, екологічних та соціальних цілей; поєднання індикативних та директивних форм державного регулювання економіки; програмне регулювання; економічне стимулювання підприємств, які ефективно працюють; рівнозначність підтримки підприємств всіх форм власності; стабілізація аграрного ринку; підтримка еквівалентності обміну між аграрним сектором та іншими галузями економіки; соціальна спрямованість передбачає розвиток програм, орієнтованих на поліпшення соціальної інфраструктури, поліпшення демографічної ситуації, створення робочих місць та скорочення безробіття на селі. Дотримання вищеназваних принципів при системній модернізації механізмів державного регулювання аграрного сектору сприятиме підвищенню ефективності та конкурентоспроможності функціонування підприємств аграрної сфери, що, у свою чергу, є необхідною умовою для забезпечення продовольчої безпеки країни.

Визначено комплексну взаємодію механізмів державного регулювання аграрного сектору, що відповідають вимогам Світової організації торгівлі та враховують глобалізаційні процеси у світі, а саме: формування та відтворення ефективних суб’єктів ринкових відносин; формування стійкого попиту на продукти харчування та сільськогосподарську сировину для промисловості; формування та підтримка системи цін; створення інфраструктури для стійкого функціонування ринків землі, матеріально-технічних ресурсів; забезпечення входження суб’єктів аграрного сектору як рівноправних продавців та покупців в систему міжнародних аграрних ринків.

Держава, здійснюючи регулювання соціально-економічних процесів, використовує систему методів, форм та інструментів, які змінюються в залежності від економічних завдань, матеріальних можливостей держави, накопиченого досвіду регулювання. Історичний досвід свідчить, що спектр застосовуваних інструментів та методів державного регулювання економіки постійно розширюється. Вважаємо, що при системній модернізації механізмів державного регулювання розвитку аграрного сектору необхідно враховувати оптимальне поєднання ринкових та державних важелів. Поєднання методів державного регулювання аграрного сектору, виділення з них провідних, визначальних залежить від рівня продуктивних сил та стану виробничих відносин. Оптимальний розвиток суспільних процесів досягається за умов застосування всієї сукупності методів. Кожний із них своєрідно впливає на учасників суспільного виробництва, діяльність органів державного регулювання аграрного сектору.

Методи державного регулювання при правильному їх використанні можуть стимулювати підприємницьку активність аграрних товаровиробників, здійснювати антиінфляційні заходи та підвищувати економічну ефективність господарської діяльності. Обґрунтовано, що при системній модернізації інструментарію державного регулювання аграрного сектору його слід об’єднати в дві групи: перша включає інструменти, які спрямовані на підвищення ефективності аграрного виробництва, друга – щодо забезпечення соціальної захищеності сільського населення і розвитку соціально-виробничої інфраструктури сільських територій.

Застосування того чи іншого методу, інструменту визначається характером регульованих відносин, специфікою об’єктів регулювання, компетенцією суб’єкта регулюючої діяльності, важливістю регульованого питання тощо. Але за будь-яких обставин застосування будь-яких методів чи інструментів державного регулювання має бути продиктоване не суб’єктивним бажанням суб’єкта регулювання, а зумовлене науковими принципами регулювання аграрного сектору та передбачатися або дозволятися правовими нормами.

Встановлено, що в даний час в економічній науці триває дискусія щодо необхідних обсягів та напрямів державної підтримки аграрного сектору, не розроблено єдиних підходів до оцінки ефективності державної підтримки аграрного сектору, а існуючі методики охоплюють переважно окремі аспекти даного питання і не є комплексними. Разом з тим з’ясовано, що сучасна вітчизняна агроекономічна наука потребує подальших досліджень щодо оцінки ефективності державної підтримки аграрного сектору. Адже вивчення зарубіжного досвіду свідчить, що в розвинених країнах ефективність підтримки галузі визначається, як правило, за допомогою „економіки добробуту”. Необхідно зазначити, що в країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) нагромаджено значний досвід та розроблено методику, критерії та показники оцінки ефективності державної підтримки сільського господарства, економічну сутність яких визначено в дисертації. Підкреслено, що в умовах Світової організації торгівлі використання співставних показників оцінки державної підтримки аграрного сектору України є невідкладним завданням адаптації національної системи регулювання до міжнародних вимог. Сьогодні Організація економічного співробітництва і розвитку щорічно оприлюднює дані щодо оцінки рівня державної підтримки аграрного сектору у країнах-членах цієї організації. За даними цієї організації відносне значення показника „Еквівалент підтримки виробника” (ЕПВ) скоротилось в Японії з 65 % в 1986 р. до 48 % в 2010 р., в ЄС – з 39 % до 24%, в Австралії – з 13% до 3 %, а в Мексиці – зросло з 4 % до 13 %. В Україні, за даними ОЕСР, відносне значення ЕПВ знизилось в середньому з 75,2 % за 1986-1990 рр. до 8 % за 2006-2010 рр. За оцінками, рівень підтримки серед країн ОЕСР за відносним ЕПВ в загальному обсязі валових надходжень аграрним товаровиробникам знизився в середньому за 1986–1988 рр. з 37% до 22% протягом 2007-2010 рр. За підсумками 2010 р. вищезазначений показник склав 22%, що на один процентний пункт більше, ніж в 2009 р. Проте, незважаючи на значне скорочення рівня підтримки, на даний час, заходи, що пов’язані з нею, до цього часу домінують в більшості країн ОЕСР.

Узагальнено зарубіжний досвід функціонування механізму державного регулювання аграрного сектору в країнах з розвиненою ринковою економікою. Зроблено висновок, що основний принцип державного регулювання стійкого розвитку аграрного сектору полягає в аграрному протекціонізмі, який має два аспекти: внутрішньоекономічний, який стосується відносин аграрного сектору з іншими галузями, та зовнішньоекономічний, який пов’язаний з експортом та імпортом аграрної продукції. Внутрішньоекономічний аспект, у свою чергу, припускає послідовну реалізацію ряду заходів: подолання диспаритету цін шляхом стимулювання інтеграційних процесів і активного цінового регулювання, і, як наслідок, скорочення вилучення фінансових ресурсів із аграрного сектору; здійснення структурних перетворень та технологічне відновлення аграрного сектору, при активному сприянні держави за допомогою адресної системи дотацій та компенсаційних виплат в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь або поголів’я худоби, надання податкових пільг та пролонгації податкових платежів до повного завершення інвестиційного процесу, підвищення доступності кредитних ресурсів; організація ефективного збуту аграрної продукції шляхом модернізації діючої системи державних закупівель, розвитку агромаркетинга й відповідного спектру інформаційних, консультаційних, бухгалтерських та інших послуг. Зовнішньоекономічний аспект реалізується за допомогою обмеження імпорту; формування мотивації для обмеження використання імпортної агросировини у вітчизняній переробній промисловості; захисту вітчизняних виробників за допомогою цінового регулювання, а саме, доведення імпортних цін до рівня цін на внутрішньому ринку за допомогою системи митних зборів і мита; стимулювання експорту за рахунок компенсаційних виплат та податкових пільг.

Враховуючи викладене, в роботі набули подальшого розвитку систематизація напрямів модернізації механізмів державного регулювання аграрного сектору за позитивним досвідом країн з розвиненою економікою, що орієнтовані на багатоканальну систему підтримки галузі, спрямовану на: гарантовану максимальну забезпеченість держави продовольством; підтримку стабільної економічної ситуації в аграрному секторі; досягнення певного мінімального рівня доходності галузі, який створює її привабливість для інвестицій; обмеження надлишкового виробництва; захист внутрішнього ринку; гарантії конкурентоспроможної участі вітчизняних виробників у міжнародному поділі праці.

Беззаперечно, запровадження зарубіжного досвіду потребує врахування національних особливостей аграрного сектору України. Адже деякі заходи, механізми, навіть програми, що застосовувалися в розвинених країнах, часто є нездійсненими в умовах України. Проте найбільшу цінність являють собою не окремі деталі, а основні принципи аграрної політики найбільш розвинених країн світу, їхній досвід системної модернізації механізмів державного регулювання аграрного сектору в цілому.

У третьому розділі – „Аналіз та прогноз розвитку державного регулювання аграрного сектору України” – охарактеризовано сучасний стан розвитку та рівень державної підтримки аграрного сектору України; розроблено концептуальні положення стійкого розвитку аграрного сектору.

Аграрний сектор займає чільне місце в економіці країни. Максимального рівня його частка у валовому внутрішньому продукті сягала у 2000 р. і становила 32,5 %, мінімального у 2007 р. – 15 %. За останні роки вона варіюється на рівні 15-17 %. Питома вага основних засобів сільськогосподарського призначення складала в
2010 р. 2,6% від наявних в країні основних засобів. Частка найманих працівників аграрного сектору мала найвищий показник в 2000 р. – 19,9 %. В 2010 р. простежується їх зменшення до 6,2 %, що вказує на певні упущення та прорахунки в економічній діяльності аграрного сектору.

Доведено, що процес нарощення виробничого потенціалу вимагає проведення ефективної інвестиційної політики. Проте і надалі гострою залишається проблема щодо інвестування розвитку виробництва, технічного переоснащення та реконструкції аграрних підприємств. Поглиблення інвестиційної кризи негативно впливає на розвиток виробництва в країні. Це, в свою чергу, вимагає ефективного державного регулювання, спрямованого на стимулювання інвестиційної діяльності.

Встановлено, що основними причинами зниження інвестиційної активності в українській економіці були: тривалий економічний спад; зменшення валових національних заощаджень; інфляційні процеси та зниження стійкості національної валюти; скорочення інвестиційних витрат бюджету при зростанні фінансування інвестицій із власних та залучених коштів підприємств; загострення кризи бюджетної системи; збільшення неплатежів, нестійкий фінансовий стан аграрних підприємств; дестабілізація процесів формування суспільного капіталу; співвідношення між системою відсоткових ставок та рівнем рентабельності реального сектору економіки, стан, коли перевагу надають одержанню доходів на фінансовому ринку; незначне надходження іноземних інвестицій; відсутність державної інвестиційної стратегії; недосконалість законодавства; повільний темп інституціональних реформ тощо.

Однією з головних проблем аграрного сектору України є залучення реальних інвестиційних та інноваційних ресурсів. Крім того, за умов обмеженості внутрішніх ресурсів, найбільш привабливим джерелом матеріально-технічного та фінансового забезпечення підприємств мали б стати зовнішні (іноземні) інвестиції. Проте на сьогодні їх обсяг та рівень ефективності залишаються вкрай недостатніми через наявність цілої низки чинників: нестабільності законодавчої бази, відсутності належного захисту інвесторів та недостатньої прибутковості інвестицій. Значні обсяги іноземних інвестицій зосереджено на підприємствах промисловості –
14042,6 млн. дол. США (31,4 % загального обсягу прямих інвестицій в Україну) та у фінансову діяльність відповідно 15059,5 млн. дол. США (33,7 %). В аграрному секторі інвестиції становили лише 1,9 % загального обсягу прямих іноземних інвестицій в Україну. Незважаючи на фактори інвестиційної непривабливості аграрного сектору України, інвестиційні вкладення щороку зростають