ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСУВАННЯ ЗАКЛАДІВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень Національної академії; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет дослідження; описано методи, які використовувалися в процесі розробки наукової проблематики, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та особистий внесок здобувача, наведено інформацію про впровадження та апробацію результатів роботи, публікації за темою дисертації, її структуру та обсяг.

У першому розділі – “Державне регулювання системи фінансування охорони здоров’я в дослідженнях українських та зарубіжних науковців” – розглянуто праці вітчизняних та зарубіжних науковців, присвячені аналізу стану системи охорони здоров’я, з’ясуванню існуючих проблем у фінансуванні її діяльності.

Аналіз наукових праць вітчизняних авторів свідчить про те, що в Україні за останні роки ідея багатоканального фінансування охорони здоров’я постійно обговорювалася і набула певного розвитку. При цьому деякі автори або заперечували доцільність багатоканального фінансування галузі, мотивуючи це тим, що держава відповідно до Конституції України зобов’язана забезпечити її повноцінне фінансування, або ж досить критично оцінювали певні джерела фінансування системи охорони здоров’я.

Доведено, що на накопичення фінансових ресурсів для галузі охорони здоров’я та їх розмір впливають різні зовнішні фактори: політичні структури, економічна активність, демографічна ситуація, зовнішній вплив, існуючі в суспільстві цінності тощо. Так, політичні та економічні зміни, що відбулися в країнах ЄС, прискорили запровадження в них ОМС. Водночас такі фактори, як соціальна солідарність та зовнішній вплив, які спрямовані на утримання державних витрат, зумовлюють неоднозначне ставлення до збирання фінансових коштів із споживачів медичних послуг у країнах Західної Європи.

Науково-теоретичне обґрунтування державного регулювання фінансування закладів охорони здоров’я в Україні – багатогранне і складне завдання, пов’язане з розробкою спеціальної програми дослідження на основі використання системного підходу, що сприяло послідовному вирішенню цілої низки специфічних завдань.

У розділі представлено розроблену автором програму та методику виконання наукового дослідження, яке проводилося в п’ять основних етапів. Така структуризація забезпечила системність дослідження, оскільки результати, отримані на кожному попередньому етапі, ставали логічною основою не тільки для наступних етапів, а й для узагальнення сукупних результатів і наукового обґрунтування досягнення мети дослідження.

У другому розділі – “Стан та проблеми фінансування закладів охорони здоров’я України” − здійснено аналіз офіційних документів щодо фінансування системи охорони здоров’я в Україні, обґрунтовано сутність категорійно-понятійного апарату досліджуваної теми, вивчено сучасний стан фінансування галузі, виявлено основні джерела формування консолідованого бюджету, а також визначено напрями використання фінансових ресурсів закладів охорони здоров’я.

Обґрунтовано, що зведений бюджет відображає обсяг фінансування галузі із бюджетів різних рівнів (державного, обласного, місцевого), а також те, що “зведений бюджет закладів охорони здоров’я” і “консолідований бюджет закладів охорони здоров’я” – близькі, але не ідентичні поняття. “Зведений бюджет закладів охорони здоров’я” – це всі фінансові надходження ЛПЗ із державного, обласного та місцевого бюджетів, а “консолідований бюджет закладів охорони здоров’я” – поняття значно ширше і включає, крім зведеного бюджету, фінансові кошти, отримані ЛПЗ від ОМС, ДМС, благодійних внесків, гуманітарної допомоги тощо.

Указано, що важливою проблемою фінансування закладів охорони здоров’я в Україні є не тільки формування їх бюджету, а й раціональний розподіл та ефективне використання наявних фінансових ресурсів.

Виявлено, що на сьогодні 74,6% від коштів бюджетного фінансування ЛПЗ витрачається на заробітну плату та нарахування на неї; 7,3% становлять витрати на оплату комунальних послуг; 3,3% – витрати на харчування пацієнтів стаціонарних відділень; на 9,9% бюджетних коштів закуповуються медикаменти, 4,1% становлять інші витрати (на капітальний ремонт, м’який інвентар) і тільки 0,8% від усіх витрат виділяється на придбання медичного обладнання.

У дослідженні наголошується на тому, що сьогодні розподіл фінансових коштів між медичними установами здійснюється залежно від ресурсних показників (кількості ліжок, штатних посад, потужності поліклініки тощо), що економічно мотивує медичні заклади до екстенсивного розвитку.

Виявлено основні причини, які гальмують ефективне наповнення бюджету закладів охорони здоров’я України: відсутність ОМС, низька активність учасників ДМС, обмежене залучення коштів від благодійної та гуманітарної допомоги, можливість оплати медичних послуг за рахунок власних коштів населення.

Низька активність населення, пов’язана з придбанням страхових продуктів, пояснюється високою вартістю страхових програм, з одного боку, і низькою платоспроможністю споживачів – з другого, відсутністю стимулів вкладання коштів у медичну страховку та низьким рівнем страхової культури; недостатністю, а здебільшого і взагалі відсутністю статистичних даних, необхідних для актуарних розрахунків для короткострокового ДМС; відсутністю реального механізму контролю з боку страхових компаній за якістю наданих страховику послуг та дієвих важелів впливу на підвищення якості обслуговування, особливо в закладах охорони здоров’я державної і комунальної форм власності.

У третьому розділі – “Пріоритетні напрями розвитку державного регулювання фінансування закладів охорони здоров’я в Україні” − досліджуються теоретико-практичні аспекти оптимізації й розвитку державного регулювання фінансування закладів охорони здоров’я.

У дисертації обґрунтовано та запропоновано три можливих пріоритетних напрями розвитку державного регулювання фінансування закладів охорони здоров’я України: запровадження методу глобального бюджету ЛПЗ; удосконалення системи підготовки фахівців з фінансово-економічного забезпечення закладів охорони здоров’я та створення умов для конкуренції ЛПЗ, що базується на цінностях та орієнтована на результат.

Виявлено, що головною особливістю використання методу глобального бюджету закладів охорони здоров’я є те, що оплата медичних послуг здійснюється на основі розробленого й погодженого замовлення на їх певний обсяг. Так, у разі стаціонарного лікування медичні заклади розраховують на оплату тільки тих видів медичних послуг, які передбачені в угоді із фондотримачем (замовником медичних послуг). У розділі розкрито основні принципи формування глобального бюджету закладів охорони здоров’я (рис. 1) та визначено його основні переваги і недоліки порівняно з іншими методами фінансування.