ПСИХОЛОГІЯ РОЛЬОВОЇ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет і мету роботи, сформульовано гіпотези та завдання, висвітлено ме­тоди дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, подано відомості про апробацію, основні публікації автора та структуру ди­сертації.

У першому розділі «Міждисциплінарний аналіз рольових теорій та кон­цепцій: соціологічний, соціально-психологічний, психометричний, психо­те­рапевтичний та особистісний аспекти» викладено результати теоретичного аналізу категорії «роль» у філософських, соціологічних, соціально-психоло­гічних теоріях та концепціях, у працях з психодіагностики, експерименталь­ної та прикладної психології, психології особистості, психології творчості, психотерапії.

Серед різних підходів, що зосереджуються на соціальній природі особис­тості, рольові та драматургічні теорії займають особливе місце через те, що поняття «роль» і «особистість» є етимологічно близькими.

Історичні та культурні корені рольового підходу у вивченні особистості умовно поділяються на наукові розробки та людську практику. Джерелами сучасних рольових підходів є міфологія, релігія, наукові, насамперед філосо­фські системи, що походять зі східних концепцій самореалізації. У театраль­ній теорії та практиці категорія «роль» одержала найбільший розвиток та використання. Традиції давньогрецької драми, як її першої історичної форми, продовжувалися в наступних історичних періодах аж до сучасності та пов’язані з розвитком режисерського мистецтва і новаторськими формами кіно та драматургії.

Серед наукових розробок важливе місце займають експериментальні дос­лідження феномену рольового стресу та його складових: рольового конфлікту, рольової неоднозначності та рольового перевантаження, більшість з яких на­лежать до зарубіжної експериментальної психології та психодіагностики. Най­більш відомі з них – Шкала Рольової Неоднозначності та Шкала Рольового Конфлікту (Дж. Р. Ріццо, Р. Дж. Хауз і С. І. Ліртцман), Опитувальник Рольо­вого Конфлікту (Х. М. Пейро, Х. Л. Меліа, І. Закарец, В. Гонсалец-Рома), Шкала Ґендерно-Рольового Конфлікту (Дж. М. О’Ніл, Б. Дж. Хелмс, Р. К. Гебл, Д. Лоуренс, Л. С. Рігтсман). Існують десятки інших тестових методик психо­діагностики рольової поведінки, серед яких лише одиниці належать до вітчи­зняної науки. Це, наприклад, «Шкала рольового конфлікту» (С. І. Єріна), методика «Рольові очікування та домагання в шлюбі» (О. М. Волкова).

Більшість теорій особистості, наприклад, психоаналіз (З. Фрейд) і гумані­стична психологія (К. Роджерс, А. Маслоу) розглядали роль як привнесену ку­ль­турою, а отже – як зовнішнє по відношенню до особистості утворення. Проте в подальшому розвитку теорій відбувається еволюція в бік підкреслення соціа­льної спрямованості особистості (теорії А. Адлера, Г. С. Саллівена, Е. Фромма, К. Г. Юнга та ін.). В одній із сучасних психодинамічних теорій (Т. С. Яценко) модель внутрішньої динаміки психіки доповнює фрейдівську трикомпонентну «вертикальну» модель особистості «горизонтальною» структурою, в основу якої покладено ідею «антиномій» суперечливих тенденцій між свідомою та несвідо­мою сферами психіки, чим підкреслюється її внутрішня цілісність. Про зв’язок глибинних підвалин особистості з соціальністю говорить і Н. Ф. Каліна.

Холістичний підхід до особистості реалізується в так званих рольових теоріях особистості: символічний інтеракціонізм (Дж. Мід); психодрама (Я. Морено, Г. Лейтц); транзакційний аналіз (Е. Берн); теорія особистісних конструктів, зокрема, концепція рольових конструктів (Дж. Келлі), які, незва­жаючи на добротну теоретичну обґрунтованість, не одержали (за винятком останньої) достатнього визнання саме як теорії особистості.

У сучасній психології особистості найбільш популярними є факторні теорії особистості та теорії рис, що набули статусу домінуючого підходу. Найпопулярнішою сьогодні є 5-факторна теорія особистості (П. Т. Коста і Р. Р. Мак-Кре). Але такий підхід є обмеженим, оскільки при ньому губиться соціальний контекст, у якому існує та розвивається особистість, а сама особистість розглядається не цілісно, а «розділеною» на риси чи фактори. Відомі персонологи Л. Первін, К. Щейб, Р. Харре, критикуючи теорії рис, піднімають проблему побудови «драматургічної» моделі особистості, що розглядається не як сукупність рис, а як діалоговий, міжособистісний прояв. Отже, в рамках рольового підходу може бути створена цілісна модель особистості, позбавлена недоліків попередніх теорій. 

У соціології, на відміну від психології особистості, давно та плідно дослі­джуються закономірності соціальних ролей, створено ряд наукових рольових теорій, серед яких п’ять вважаються найбільш значущими: 1) функціональна рольова теорія (Р. Лінтон, Т. Парсонс, Е. Шілз, Ф. Батс, С. Харві); 2) стру­ктурна рольова теорія (Р. Лінтон, М. Леві, С. Надел, Р. Барт, М. Мандел, Г. Уайт, С. Уіншіп); 3) організаційна рольова теорія (Н. Гросс, Р. Л. Кан, М. Ван-Селл, Е. Ван-де-Вліерт та ін.); 4) когнітивна рольова теорія (Я. Л. Мо­рено, М. Шериф, Дж. Б. Роттер, Дж. А. Келлі, Дж. Г. Мід, Ж. Піаже); 5) теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Г. Мід, Ч. Х. Кулі, Г. Блумер, М. Кун, Т. Шибутані, К. Берк, І. Гофман). Інтеракціоністський підхід (інша назва – «соціологія особис­тості»), спирається на поняття «роль» і розглядає життя як драматичну виста­ву, вивчаючи з позицій драматургічн-рольової моделей такі феномени, як «особистість», «життя», «суспільство», «група», «організація».

Одне з провідних місць у практиці роботи з феноменом «роль» посідає група методів, об’єднаних під назвою «рольова психотерапія»: психодрама (Я. Морено, Г. Лейтц, Д. Кіппер, П. Келлерман, А. Блатнер, М. Карп, П. Холмс та ін.); транзакційний аналіз (Е. Берн, Р. Гулдинг, М. Гулдинг, Й. Стюарт, В. Джойнс, С. Карпман, К. Штайнер та ін.); терапія фіксованої ролі (Дж. Келлі) та інші. Ці психотерапевтичні та психопрактичні системи не лише є потуж­ними реконструктивними технологіями, фактично кожна з них стала осно­вою теорії, які можна об’єднати поняттям «рольові теорії особистості».

Серед найвідоміших теорій вітчизняних вчених, які стосувалися пробле­ми рольової самореалізації, слід виділити теорії особистості В. М. Мясищева та Б. Г. Ананьєва, концепцію розвитку особистості Г. С. Костюка, концепцію «соцієтальної психіки» О. А. Донченко, концепцію життєтворчості Л. В. Сохань та Д. О. Леонтьєва, концепції особистісної суб’єктності К. О. Абульханової-Славської, А. В. Брушлинського, В. О. Татенка. Важливим методологічним дже­релом нашого дослідження є теорія життєвого світу особистості Т. М. Титаренко.

Серед інших досліджень, результати яких було використано в дисертації, слід назвати роботи Л. А. Коростильової з психології самореалізації особис­тості в шлюбно-сімейних взаєминах, О. П. Колісника з дослідження духовного саморозвитку особистості, Я. В. Васильєва з проблеми саморозвитку в контек­сті цільової спрямованості особистості, І. П. Манохи з психології потенціалу індивідуального буття людини.

Отже, ми можемо зробити висновок, що рольова самореалізація – це багатоаспектне рольове функціонування особистості, в якому власне само­реалізація має провідне (системоутворююче) значення, поряд з іншими сто­ронами розкриття всіх граней особистісного потенціалу. Ми включаємо в це поняття будь-які прояви розвитку та саморозвитку особистості, яка базується на рольовій чи драматургічній моделі. Рольова самореалізація включає в себе такі основні аспекти: рольовий розвиток, розвиток творчого потенціалу, розвиток життєвих ролей, вдосконалення життєвого світу, розвиток рольової компетентності, гармонізація рольових проявів особистості.

У другому розділі «Соціально-психологічний аналіз рольової поведінки та характеристика рольових властивостей особистості» здійснено соціально-психологічний аналіз рольової взаємодії, зокрема – закономірностей перебігу рольових конфліктів, дано соціально-психологічні характеристики таких по­нять рольової психології, як «рольова ідентичність», «рольова Я-концепція», «рольові домагання» особистості, «локус рольового конфлікту», «рольова компетентність».

Наше дослідження є за своїм характером теоретичним, що спирається на практичну реалізацію, а також має емпіричне та практичне підтвердження. Програма дослідження складається з трьох етапів: 1) створення робочого варіанту моделі та концепції (на основі узагальнення рольових уявлень всіх доступних рольових теорій та концепцій в соціології, психології особистості та психотерапії); 2) апробація та перевірка робочої моделі та концепції (у трьох різних напрямах: емпіричному, теоретичному, практичному); 3) розро­бка кінцевого варіанту моделі дослідження, та отримання на її основі теоре­тичних та практичних концепцій, насамперед – концепції рольової самореалі­зації, що можуть бути покладені в основу рольової теорії особистості.

Ми вважаємо, що соціально-психологічна роль у процесі функціонування особистості може виступати в таких якостях: 1) Поведінкова модель соціаль­ної позиції (визначається соціальною структурою, елементами якої є соці­аль­ні рольові позиції); 2) Норма (визначається стандартами відповідної форми поведінки, правилами виконання ролі); 3) Функція (вирішує практичні задачі, є способом досягнення певних соціальних цілей); 4) Символ (є носієм сенсів, у яких відбивається зміст, що стосується великого класу подібних рольових проявів); 5) Цінність (має функціональні якості, що досягають рівня життє­вих цінностей); 6) Психічний стан (визначається поширенням ролі за межі рольової ситуації; можливістю зняти роль; наявністю інших психічних станів); 7) Особистісний модус (є особистісною самопрезентацією, системою інтеракційних якостей особистості); 8) Настановлення (виступає як готов­ність до певного способу реагування на ситуацію та певних індиві­дуалізованих форм поведінки); 9) Ставлення (виступає як взаємне ставлення суб’єктів обміну рольовими діями один щодо одного); 10) Ресурс (є джере­лом особистісної самореалізації, адаптації до суспільства, входження в його структуру); 11) Захисний механізм (визначається приховуванням за рольовою поведінкою деяких аспектів власного Я).

Проаналізувавши та узагальнивши підходи та концепції щодо класифі­кації різних видів соціально-психологічних ролей (Я. Л. Морено, Г. Лейтц, Е. Томас, Б. Біддл та ін.), ми розробили свої принципи класифікації, які охоплюють основні функціональні сфери ролей, що досліджуються в соці­ології, соціальній психології, психології особистості та психотерапії. Вони полягають у побудові парних психологічних конструктів, які відносяться до чотирьох вимірів: Соціально-індивідуальний вимір визначає місце ролі в соціа­льно-індивідуальному дуалізмі та складається з таких конструктів: 1) «Осо­бистісні ролі–Соціальні ролі»; 2) «Індивідуальні–Групові»; 3) «Характерні–Міжособистісні»; 4) «Неофіційні–Офіційні». Життєво-часовий вимір визна­чає у психологічному часі та їхній зв’язок з часови­ми характеристиками та життям людини: 1) «Стійкі–Ситуативні»; 2) «Реальні (Життєві)–Театральні»; 3) «Зрілі–Інфантильні»; 4) «Закономірні (Вікові)–Ви­падкові». Поведінковий вимір визначає рольове функціонування у поведінко­вому «просторі»: 1) «Активні–Латентні»; 2) «Зовнішні–Внутрішні (уявлю­вані)»; 3) «Явні (актуальні)–Тіньові (антиролі)»; 4) «Статусні–Стильові. Нормативно-функціональний вимір визначає доцільність рольової поведінки: 1) «Риту­аль­ні–Спонтанні»; 2) «Конвенціональні–Стихійні»; 3) «Прописуючі–Досяжні»; 4) «Конструктивні–Деструктивні»; 5) «Функціональні–Ціннісно-смислові».

Така модель дозволяє поєднувати якісний та кількісний аналіз; кожному з конструктів відповідає вимірювальна шкала оцінювання дихотомії якості; це дає можливість побудови тестових методик для вивчення рольового функ­ціонування особистості в різних життєвих ситуаціях. Нами була створена методика «Локус рольового конфлікту» як результат об’єднання конструктів «Соціальні–Особистісні» та «Зовнішні–Внутрішні» з наголосом на аспекті «джерела чи рушійні сили рольової поведінки».

Рольова поведінка – це особлива форма соціальної поведінки, що пов’язана з певними соціальними нормативними функціями особистості та закріплена у відносно стійких поведінкових моделях. Як показали наші дослідження, ро­льова взаємодія має структуру, що складається з трьох підструктур:

Рольові очікування – система вимог соціуму до ролі («соціумом» може бути і одна людина), вірніше, відображення особистістю сукупності тих вимог, які висувають до людини партнери по рольовій взаємодії, її власні уявлення про те, якої поведінки від неї чекають інші.

Патерни рольової поведінки – реалізація рольових функцій у конкретних діях і вчинках, форма активності, здійснювана під впливом двох форм детер­мінації: зовнішньої (очікування) і внутрішньої (Я-концепція). Це – основа рольового функціонування особистості, без якої вона неможлива.

Рольова Я-концепція – це уявлення людини про власні соціально-психо­логічні ролі, відчуття себе суб’єктом ролі, внутрішня модель ролі. Вона пов’язана з потребою в рольовому розвитку, з рольовою ідентичністю, є важливою складовою загальної Я-концепції людини і містить у собі як найважливіші компоненти рольове переживання та рольові домагання.

Рольова взаємодія людей здійснюється шляхом взаємоузгодження між рольовими очікуваннями одного з партнерів та рольовими домаганнями іншого. Наша модель відображає соціально-психологічну структуру ролей в динаміці і може бути використана як основа рольової структури особистості.

Якщо роль є прийнятою особистістю, вона виступає як особистісна хара­ктеристика, що має рольову самосвідомість людини (тобто усвідомлення себе суб’єктом виконання ролі), рольову ідентичність та рольову Я-концепцію. Рольова ідентичність обумовлена соціальними ролями, що відповідають пев­ним соціальним позиціям. Рольова ідентичність людини тісно пов’язана з її іменем, з мовою спілкування.

Рольові домагання у сфері життєві ролі людини є одним із проявів її життєвих домагань. Це – модель життєвої ролі в її протяжності з минулого в майбутнє, що включає рольові потреби (насамперед – потребу в рольовому переживанні) та є похідною від рольової Я-концепції особистості. Це – претензія на рольову поведінку людини, потенціал рольової самореалізації.

Люди розрізняються між собою соціальною обумовленістю їх поведінки: одні особистості еквівалентні соціальним ролям, що виконуються, їхня інди­відуальність складається головним чином зі специфічного патерна цих ролей; інші – мають особисту та індивідуалістичну ідентичність, що характеризується перевагою особистісного над соціальним (А. Басс і С. Бріггс). Щоб пояснити описану закономірність, ми ввели поняття локус рольового конфлікту.

Локус рольового конфлікту – це конструкт, що визначає схильність осо­бистості обирати одну з двох стратегій поведінки в рольовому конфлікті: інте­рнальну чи екстернальну, з орієнтацією відповідно на внутрішні чи зовнішні детермінанти рольової поведінки. За нашим припущенням локус рольового конфлікту – це не ситуативна поведінкова реакція, а стабільна особистісна характеристика, незалежна від соціальної ситуації. Для його підтвердження була розроблена психологічна методика «Шкала локусу рольового конфлікту», результати використання якої дали право зробити висновок: локус рольового конфлікту – це інтегральна характеристика особистості, що визначає не лише домінуючу стратегію поведінки в умовах рольового конфлікту, а й базову тен­денцію рольового розвитку особистості. Вона впливає на цілий ряд рольових характеристик особистості та на особливості рольової самореалізації в цілому.

Для забезпечення конструктної валідності майбутньої методики в попе­редньому варіанті опитувальника, що складався з 46 пунктів, були використані типові висловлювання клієнтів психологічної консультації, що стосувалися зовнішніх чи внутрішніх чинників рольових конфліктів. Після обробки резуль­татів шляхом кореляційного та факторного аналізу на вибірці 296 чоловік (62% жінки і 38% чоловіки) було отримано остаточний варіант опитуваль­ника з 24 тверджень. Були здійснені процедури визначення надійності та валідності тесту: коефіцієнт альфа Кронбаха – 0,64; надійність частин тесту: кореляція двох половинок тесту – 0,49, а парних і непарних відповідей – 0,65; показник ретестової надійності 0,72 (p≥0,01). Конкурентна валідність – порівняння з іншими методиками методологічно близькими тестами, що стосуються iнтер­нальностi-екстернальностi: шкала локусу контролю Дж. Б. Роттера, шкала екстраверсії–інтроверсії із особистісного опитувальника Г. Айзенка та шкала конформізму з опитувальника 16PF Р. Б. Кеттелла. Кореляції з ними, склали відповідно 0,32, 0,21 і 0,29 (p≥0,05). Ці показники є досить низькими, тобто перелічені тести та наша методика вимірюють різні психологічні якості. Можна зробити висновки про правомірність використання тесту «Шкала локусу рольового конфлікту» як самостійного вимірювального інструменту.

До рольових характеристик особистості належить рольова компетент­ність, тобто здатність людини оперативно володіти своїми психологічними ролями, виступати їх повноцінним суб’єктом, включати рольову поведінку в процес життєдіяльності та життєтворчості, розв’язувати різні життєві проб­леми. Рольова компетентність – інтегральна характеристика особистості, що має структуру: 1) рольова варіативність – різноманітність репертуару психологічних ролей особистості, багатство її рольової поведінки; 2) рольова гнучкість – уміння легко переходити від однієї ролі до іншої; 3) рольова глибина – інтенсивність володіння роллю, сила рольового переживання, опора в рольовій поведінці не лише на рольові очікування оточуючих, а й на рольову Я-концепцію; 4) здатність до рольової децентрації та прийняття ролей інших (протилежна якість носить назву рольовий егоцентризм). Рольова децентрація, в свою чергу, включає: а) здатність до перевтілення – вміння грати ролі інших; б) рольову емпатію – прийняття ролі іншої людини, вміння дивитися на світ очима цієї людини; в) рольову рефлексію – уміння оцінити себе, свою рольову поведінку з точки зору інших людей, здатність визначати і прогнозувати рольові очікування до себе.

З метою емпіричної перевірки концепції рольової компетентності ми розробили психодіагностичну методику, що вимірює дану якість особистості. Початковий варіант опитувальника складав 48 тверджень, що стосувалися вла­стивостей рольової компетентності, описаних всіма параметрами теоретичної моделі. Після обробки результатів дослідження на вибірці 243 чоловік у віці 18–53 років (76 % жінки, 24 % чоловіки) за допомогою кореляційного та факто­рного аналізу був отриманий остаточний варіант опитувальника з 32 тверджень та виділено 2 значущих фактори: 1) рольова гнучкість, рольова варіативність та здатність до рольової децентрації (зокрема – рольова емпатія та рольова реф­ле­к­сія), які виявилися взаємозалежними між собою та увійшли в одну вимірюва­льну шкалу; 2) рольова глибина (зокрема – здатність до рольових переживань).

У третьому розділі «Генетичні аспекти рольової самореалізації» подана авторська концепція рольового розвитку особистості, що включає в себе аналіз індивідних, диференціально-психологічних, соціальних, суб’єктних детермі­нант рольової самореалізації, трактування рушійної сили розвитку, періоди­зації розвитку та життєвих криз особистості з позицій рольового підходу.

В нашій моделі рольового розвитку особистості важливе місце посідає концепція рушійних сил та проблема співвідношення потенціального і актуа­льного в розвитку та самореалізації людини. Границі потенціальних можли­востей визначаються теоретичною межею, далі якої не може сягнути розви­ток ні за яких умов. Вона, незважаючи на скінченність, набагато дальша, ніж ми можемо собі уявити. Дійсний же рівень розвитку та самореалізації обме­жений не нею, а іншими факторами: умовами розвитку, навчання, виховання (а також психологічними ролями, які грає людина у відповідних ситуаціях), в решті-решт – обмеженням культури, в якій формується людина. В різні сензитивні періоди онтогенезу потенціал може поступово зменшуватися, тобто багато можливостей, які вчасно не реалізувалися, втрачаються.

Розвиток, навіть пов’язаний з найсприятливішим вибором життєвих ро­лей, також має обмеження, пов’язані з поняттям, яке ми назвали «зоною пер­спективного розвитку», тобто дистанцією між актуальним рівнем психічного розвитку людини та його теоретичною межею і характеризує фактичний рі­вень потенціальних можливостей самореалізації. Теоретична межа, по мірі зростання актуальних здібностей, поступово знижується, наближаючись до актуального рівня. Це буває настільки істотним, що можна говорити про набуту нездібність, тобто формування обмеженого обсягу здібностей люди­ни, навіть при високих вроджених можливостях (генетичних та органічних).

Соціальне середовище відіграє значну роль в самореалізації людини, проте воно впливає на розвиток не саме по собі, а в тісній взаємодії з особис­тістю, що визначається її потребою в груповій ідентифікації та прагненням відповідати соціальним експектаціям. Соціальність лежить у природі особис­тості набагато глибше, ніж це визначається соціальними ролями та законо­мірностями соціалізації. Існують істотні групові потреби, можливо, групові інстинкти, які на відповідних філогенетичних та онтогенетичних етапах розвитку людини впливають на формування соціально-рольових якостей особистості та виступають одним із джерел соціалізації особистості.

Під соціалізацію розуміємо не (або не лише) засвоєння суспільних норм і цінностей (як це традиційно вважається), а формування соціаль­но-психо­логічних ролей, адже суспільні нормативи існують не як абстрактні правила, а як соціальні експектації, очікування суспільства, спрямовані на особистість, що формується. Але джерелом цього процесу є не соціум, а суб’єктна актив­ність особистості, яка вибірково реагує на різноманітність рольових очіку­вань відповідно до власних потреб людини, уявлень про себе, рольової Я-концепції. Такий рівень розвитку людини відповідає індивідуальності, що є переходом на новий діалектичний ступінь, другим діалектичним заперечен­ням. Не можна стати індивідуальністю, не ставши особистістю. Але тут набирають сили суб’єктно-особистісні чинники розвитку. Видатна індивіду­­альність піднімаються над суспільством, вступає з ним у протиріччя, розви­вається часто всупереч соціальним очікуванням.

Соціально-психологічна роль – це той місточок, що з’єднує групове та індивідуальне, особистісне та суспільне, це засіб та механізм включення особистості в групу. Отже, роль може розглядатись як ключова ланка в роз­в’язанні проблеми соціально-індивідуального дуалізму, виступаючи інтегру­ючим, синтезуючим началом у вивченні соціально-психологічної природи особистості. Проте, розвиток особистості не зводиться до формування ролей, як сутність особистості не визначається її життєвими ролями. Рольова само­реалізація є хоч і важливою, але лише складовою частиною самореалізації особистості і можлива лише тоді, коли людина здатна презентувати себе, свою сутність, ідентичність, Я-концепцію та базові потреби у своїх життєвих ролях. Якщо роль є лише нав’язаною людині, якщо вона змушена виконувати її всупереч базовим потребам (зокрема – потребі в рольовому переживанні), це не має нічого спільного з самореалізацією.

Мотиваційна основа особистості у рольовому підході описується основни­ми стратегіями поведінки в умовах рольового конфлікту. Розвиток особистості залежить від двох груп факторів: 1) інтернальних (задоволення інстинктів, ба­зових потреб, розвиток потенціалу); 2) екстернальних (вимоги культури, соці­альні очікування, інтеріоризація суспільного досвіду, виховання). Взаємодія цих факторів є рушійною силою розвитку особистості, який розглядається як інте­грація двох тенденцій: соціалізації та індивідуалізації. З обома тенден­ціями по­в’язані відповідні групи потреб особистості: а) потреба наслідувати інших, рольо­ве научіння; б) потреба в дії, акціональний голод, потреба в рольовій самореа­лізації. Вони можуть вступати в суперечність, провокуючи рольовий конфлікт.

Очевидно, віддавати перевагу одній з групи потреб (як це робиться в окремих рольових теоріях) методологічно некоректно. За нашою концепцією, саме протиріччя між потребою в рольовому научінні та потребою в рольовій самореалізації є джерелом особистісного розвитку. Основною тенденцією особистості а також рушійною силою її поведінки є прагнення мінімізувати рольовий конфлікт, що виникає в процесі рольової соціалізації, при макси­мізації задоволення потреб у рольовому розвитку. Розходження в стратегіях рольової поведінки в умовах рольового конфлікту для різних людей визнача­ється локусом рольового конфлікту.