А. Т. ТВАРДОВСКИЙ – ЛИТЕРАТУРНЫЙ КРИТИК

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність і новизну дослідження, окреслено його мету, завдання, методологічну основу, теоретичне й практичне значення. Наведено дані про апробацію, структуру роботи, публікації.

У першому розділі “Традиції російської класичної літератури – основа естетичного кредо Твардовського-критика” аналізуються найбільш значні історико-літературні праці Твардовського, присвячені творчості О. С. Пушкіна, М. О. Некрасова та І. О. Буніна. Як відомо, радянська наука всіляко підкреслювала новаторський характер радянської літератури, протиставляла її класичній літературі як якісно новий ступінь розвитку реалізму, орієнтувала письменників на ідеологічні догми соціалістичного реалізму.

Твардовський був переконаний у тому, що власне основи письменницької діяльності, етичні та естетичні норми, яких повинні дотримуватися він і його сучасники, мають бути сприйняті від великих майстрів минулого, чиї твори й досі зберігають для нас “значення найвищого зразка й норми”. З класиків російської літератури найбільшу увагу Твардовського-критика привертали О. С. Пушкін, М. О. Некрасов та І. О. Бунін. Пушкіну Твардовський присвятив статтю, опубліковану 1949 р. з нагоди 150-річчя з дня народження поета, а також виступ “Слово о Пушкине” (1962 р.), приурочений 125-ій річниці його смерті. Перша стаття була написана в добу розквіту сталінізму, невдовзі після сумнозвісних постанов ЦК ВКП(б) з питань літератури та мистецтва, а друга – після викриття культу Сталіна на XXII з’їзді КПРС, коли Твардовський був не тільки головним редактором провідного журналу, але й депутатом Верховної ради СРСР та кандидатом у члени ЦК КПРС. Незважаючи на те, що їх розділяв досить значний проміжок часу, “Слово о Пушкине” не скасовувало й не заступало статтю 1949 року. Як показано в дисертації, кожна з цих робіт по-своєму важлива й заслуговує на серйозну увагу. В обох працях Твардовський висловлює глибокі судження про пушкінську творчість та про її вплив на подальший розвиток російської літератури.

Як свідчить досліджуваний матеріал, роздуми про Пушкіна у Твардовського тісно пов’язані з роздумами про сучасну літературу. Мовби “в присутності Пушкіна”, орієнтуючись на його художні взірці, він говорив про недоліки сучасної йому поезії, про її ідейну бідність, мізерність поетичного змісту, брак думки, про високі громадянські слова, “не зігріті, так би мовити, власним вогнем”, про сумнівне новаторство, яке насправді було епігонством. Жорсткість суджень Твардовського, адресованих сучасним письменникам, значною мірою пояснювалася тим, що, на його думку, вони не брали за взірець пушкінський творчий доробок.

Важливе місце в духовному світі Твардовського посідав також Некрасов. Існує чимало праць, у яких ідеться про вплив Некрасова на Твардовського та про некрасовські традиції в його творчості, про що неодноразово говорив і сам поет. Утім, як критик і літературознавець, Твардовський звертався до Некрасова лише двічі: у студентській роботі, присвяченій поемі “Кому на Руси жить хорошо”, та в мемуарній статті “Заветная книга”. Попри те, що Твардовський відмовився від публікації своєї роботи про поему Некрасова (ця розвідка вийшла друком лише по його смерті), стаття переконливо засвідчує самостійність наукового мислення та глибину суджень автора. У дисертації цю роботу розглянуто в контексті сучасних досліджень про поему “Кому на Руси жить хорошо”. Важливий та цікавий матеріал, необхідний для глибшого розуміння Твардовського як поета, містить також невелика за обсягом стаття “Заветная книга”. Некрасов близький Твардовському як справжній виразник народних інтересів, що уболівав за долю народу, долю Росії.

Як показав аналіз, основні риси Твардовського-літературознавця чи не найкраще оприявнює його стаття “О Бунине”. У ній він аналізує еволюцію Буніна-прозаїка, розглядає  творчість митця в історико-літературному контексті, пояснює особливості сприйняття творів письменника сучасниками. Для нього Бунін – останній класик російської літератури XX століття, який правдиво відобразив “безнадійно гіркі долі дикої і злиденної Росії”. Дуже цікавими є спостереження Твардовського над стилем Буніна, зокрема над образною функцією запахів у його творах. Хоча стаття містить деякі судження, з якими важко погодитися, загалом Твардовському вдалося бути вищим за суб’єктивні уподобання, віддати належне і досягненням, і невдачам Буніна. Сьогодні ми з певністю можемо говорити про цю статтю як про одне з безсумнівних досягнень сучасного бунінознавства.

Проаналізовані в цьому розділі судження Твардовського про творчість Пушкіна, Некрасова та Буніна дозволили зробити висновок про те, що Твардовський вважав запорукою успішного розвитку радянської літератури наслідування традицій, закладених класиками російської літератури XIX століття. Основу цих традицій складають щире вболівання письменника за долю народу, глибоке знання народного життя, правдиве і яскраве відображення його в художніх творах.

У своїх статтях Твардовський постає не просто критиком, а істориком літератури, що розглядає творчість Пушкіна, Некрасова, Буніна в історіко-літературному і філософському осмисленні.

Другий розділ “Творчість сучасників в оцінці Твардовського” поділяється на п’ять підрозділів. У першому аналізуються статті, присвячені творчості М. Ісаковського. Поезію Ісаковського Твардовський розглядає в широкому літературному контексті, пов’язуючи її, зокрема, зі становленням та еволюцією селянської теми. Він переконливо доводить, що новий шлях в освоєнні цієї теми продовжив саме Ісаковський, що до нього поезія “не говорила такою зрозумілою та путньою мовою реалізму про болі й тягар селянського життя”, що простота стилю Ісаковського була не наслідком пристосування поета до простоти читацького сприйняття, а творчим відкриттям, досягнутим завдяки свідомим пошукам та зусиллям. Твардовський докладно характеризує Ісаковського також як видатного поета-пісняра, вбачаючи визначальну рису його творчості в тому, що він завжди залишався “щирим та правдивим”.

Іншим поетом, близьким Твардовському своїми естетичними засадами, був С. Маршак. У другому підрозділі аналізується досить значна літературно-критична праця Твардовського “О поэзии Маршака”. Її умовно можна поділити на три частини: перша – про вірші Маршака для дітей, друга – про переклади Маршака, третя – про Маршака та його час. Ця стаття відзначається цілісністю та єдністю як підходу автора до матеріалу, так і обраного ним стилю й тону. У всіх трьох частинах наявний досить багатий історико-літературний матеріал: творчість Маршака характеризується в зіставленні з поетами його доби, а іноді й інших епох.

Більша частина статті присвячена Маршакові як дитячому поетові, і не тільки тому, що Маршак писав переважно для дітей і його сприймають передусім як дитячого письменника. У п’ятдесяті роки XX століття багаторічна драматична боротьба за дитячу літературу проти догматичної критики була ще далекою від завершення. Тож Твардовський не лише говорив про значення Маршака як дитячого поета, а ще й відстоював дитячу літературу, пояснював її необхідність і незамінність у духовному житті людини. Крім того, він виразно й глибоко охарактеризував творчість Маршака-перекладача, якому належать, зокрема, неперевершені російські переклади поезії Р. Бернса, сонетів В. Шекспіра.

У Маршакові Твардовського приваблювала риса, яку він наполегливо прагнув прищепити своїм сучасникам: у все, що робив митець, чи то лірична мініатюра, чи епіграма, чи напис на плакаті, він вкладав усього себе без залишку, весь свій талант, усю майстерність.

На підставі аналізу критичних статей, виступів, листів і спогадів сучасників в інших підрозділах цього розділу з’ясовано ставлення Твардовського до С. Єсеніна, В. Маяковського, Б. Пастернака, О. Мандельштама, М. Цвєтаєвої, А. Ахматової, О. Фадєєва, І. Соколова-Микитова, В. Овечкіна, І. Еренбурга, Ф. Абрамова, В. Гроссмана.

Чільне місце відведено тут взаєминам Твардовського та Солженіцина. Вони вперше стали об’єктом спеціального дослідження, оскільки лише публікація “Рабочих тетрадей” створила для нього необхідні передумови. Твардовський цілком усвідомлював те, що Солженіцина-письменника відкрив він: “Солженіцин - найбільш пряме й безпосереднє породження “Нового мира” за мого “керівництва”, за мого невтомного повторення високої оцінки його таланту, за всієї моєї турботи про нього...” [РТ, 2002, №10, с.14]. Справедливість цього судження підтверджена чималим матеріалом, що його розглянуто в дисертації. Принципова розбіжність між Твардовським та владою в оцінці Солженіцина полягала в тому, що він убачив у прозаїкові найперше талановитого письменника (“Боже мій, письменник. Жодних жартів”), тоді як обмежені партійні догматики ставилися до нього як до затятого ганьбителя радянської влади, якого вони хотіли знищити.

У розділі зроблено спробу висвітлити складні стосунки Твардовського й Солженіцина, зрозуміти власну правду кожного з них, показати, що з  часом суперечності між ними істотно зменшувалися. Незадовго до смерті, дізнавшись про присудження Солженіцину Нобелівської премії, Твардовський вигукнув: “Це наша премія!” А Солженіцин у своєму мемуарно-документальному творі “Угодило зернышко промеж двух жерновов” визнав: “Лише тепер, після багатьох років самотності – поза Батьківщиною та поза еміграцією, я побачив Твардовського по-новому. Він був  богатир, один з тих небагатьох, хто проніс російську національну свідомість через комуністичну пустелю...”¹.

_______________________________

1       Новый мир. - 2000. - №9. - С.130.

У ході аналізу багатого й різноманітного літературно-критичного матеріалу про сучасників було з’ясовано, що поет частіше й охочіше писав про тих письменників, творчість яких була близькою йому за духом, що особисті стосунки ніколи не визначали його думок. Судження Твардовського були справедливими й неупередженими. Скажімо, Твардовський присвятив Ісаковському та Маршакові дві свої найґрунтовніші статті про письменників-сучасників не тому, що саме з ними його пов’язували глибока душевна приязнь, багаторічне товаришування й листування, і навіть не тому, що їх обох він вважав за своїх учителів. Тут важило інше: і Ісаковський, і Маршак були справді народними поетами, тому що пісні та вірші Ісаковського, дитячі твори й переклади Маршака знайшли шлях до сердець мільйонів людей.

Зазвичай Твардовський розглядав творчість письменника в історико-літературному контексті, наголошував на діалектиці традиційного й новаторського, а також на зв’язку з явищами політичного та суспільного життя. Абсолютна більшість оцінок, що містяться у статтях і листах Твардовського, витримала випробування часом.

У третьому розділі “Літературні позиції Твардовського-критика” подано аналіз двох груп матеріалів: у першому підрозділі розглянуто статті й рецензії, виступи поета на з’їздах партії, з’їздах та пленумах Спілки письменників, з’їздах учителів, зустрічах з письменниками-початківцями тощо; у другому      – листи Твардовського, більшу частину яких адресовано авторам творів, що надходили до редакції “Нового мира”.

Змушений нерідко говорити обов’язкові слова, він завжди прагнув висловити свою точку зору, яка далеко не завжди збігалася з офіційною. Як засвідчує аналізований у дисертації матеріал, Твардовський приховано полемізував з М. Хрущовим, говорив про шкідливість “відомої резолюції” Й. Сталіна про В. Маяковського. Головним критерієм в оцінці твору мистецтва для Твардовського була відображена в ньому правда життя. Він непримиренно засуджував будь-які спроби прикрасити дійсність, рішуче відкидав прагнення потурати всеїдності невимогливого письменника. Висуваючи до літературних творів найвищі вимоги, Твардовський дорожив суворим, вибагливим читачем, нетолерантним до художньої фальші. Такому читачеві він говорив: “Дякую, друже, будь і надалі на сторожі” [РТ, 2000,  №6, с.167].

У дисертації систематизовано й проаналізовано листи Твардовського, адресовані письменникам-початківцям, а також – досвідченим авторам, зокрема й тим, з ким його пов’язували особисті стосунки. Листи Твардовського являють собою справжню енциклопедію літературної творчості. Вони ніби зсередини розкривають природу літератури, допомагають зрозуміти, в чому сила мистецтва, чому нас так хвилюють його справжні зразки, яким є шлях, що веде до художньої досконалості.

Твардовський наполягає на тому, що людина має право братися за перо тільки тоді, коли відчуває потребу творити, що написання художнього твору вимагає копіткої, наполегливої й самовідданої праці. Він нагадує про необхідність учитися майстерності в класиків, збагнути секрети їхніх творінь, бо лише на цьому ґрунті можна створити щось своє. Тим часом Твардовський негативно ставився до будь-якого примітивного наслідування, вказував авторам на несамостійність стилю, відлуння сторонніх впливів, запозичені інтонації чи фрази.

Спираючись на традиції російської критики XX ст., Твардовський неодноразово й наполегливо протиставляв писання віршів і справжню поезію. Блискучий знавець мови, який тонко відчував слово, нюанси його змісту й звучання, він невтомно навчав цьому інших. Його вимогливість поєднувалася з тактовним і доброзичливим ставленням до кожного, в кому він помічав паростки таланту. Це виявлялося в його листах, внутрішніх рецензіях, про це свідчить і присвячені Твардовському спогади.

Виступи Твардовського на численних з’їздах, пленумах, нарадах тощо пройняті його глибокою зацікавленістю в плідному розвитку літератури, у зміцненні її зв’язків з життям і тими нагальними проблемами, які поставали перед країною. Ця зацікавленість виявлялася і в тому, що він подеколи на шкоду власній творчості віддавав багато часу, відповідаючи на листи авторів, котрі надсилали свої твори до “Нового мира”. Він бачив, що дехто з цих авторів не надто талановитий і навряд чи стане помітною постаттю в літературі, проте для кожного з них він прагнув знайти слова, до яких адресат поставився б із розумінням.

Проаналізований нами матеріал дозволяє визначити ті критерії, які були для Твардовського домінантними в оцінках художніх творів.

Четвертий розділ “Твардовський про власну творчість” складається з двох підрозділів. У першому з них проаналізовано творчі декларації Твардовського, тобто його вірші про поета й поезію. Залучаючи необхідний історико-літературний контекст, ми розглядаємо вірші “О прописке”, “Моим критикам”, “Вся суть в одном единственном завете”, “Собратьям по перу”. Найбільшу увагу приділено тут поезії “Слово о словах”.

Так само, як “Василий Теркин” посідає центральне місце у творчому   доробку Твардовського, головною серед його статей про власні твори є, безперечно, стаття “Как был написан “Василий Теркин””. Вона з’явилася у відповідь на листи читачів поеми, яких особливо цікавило, чи Тьоркін - вигадана особа, чи він насправді існував у реальному житті. Твардовський докладно висвітлює історію створення поеми, етапи розвитку задуму та його втілення, труднощі, з якими стикався автор, шляхи розв’язання творчих проблем, пояснює, як і чому виникла ідея певної закінченості кожної окремої частини, розділу, періоду. Про значення цієї поеми у творчій біографії Твардовського найкрасномовніше свідчить запис, зроблений ним у “Рабочих тетрадях” у червні 1965 р.: “Тим, що я пережив цю жахливу війну, я зобов’язаний “Теркину”” [РТ,  2002, №3, с.117].

Твардовський уперто відмовлявся від читацьких пропозицій написати продовження “Василия Теркина”. Розпочата невдовзі після війни поема “Теркин на том свете” була не продовженням, а новим, самостійним твором, хоча багато хто з письменників пов’язував її з “Книгой про бойца”. Влада довго й затято не сприймала поему “Теркин на том свете”. Твір було опубліковано лише 1962 р. завдяки особистій підтримці М. Хрущова. Цю публікацію та друк повісті О. Солженіцина “Один день Ивана Денисовича” Твардовський пізніше назвав двома “ривками”, що їх вдалося здійснити “Новому миру” і чий вплив відчувається досі” [РТ,  2000,  №9, с.161].

Однак навіть схвалення першого секретаря ЦК КПРС не врятувало поему від численних нападів, які ще більше посилилися після усунення М. Хрущова від влади. Не менш жорстокою була й критика вистави за поемою Твардовського на сцені Театру сатири. Твардовський брав участь у підготовці цієї вистави, його листи до режисера В. М. Плучека уточнюють авторську позицію щодо власного твору. Якщо публікація “Теркина на том свете” викликала протиставлення поеми “Книге про бойца”, то тепер її протиставляли цій виставі. Звісно, Твардовський не міг стояти осторонь цієї полеміки – він енергійно підтверджував правильність тлумачення змісту поеми режисером.

У літературно-критичному доробку Твардовського статті, присвячені його власній творчості, посідають відносно невелике місце. Найцікавішими серед них є статті про поеми “Василий Теркин” і “Теркин на том свете”. Вони були свого роду розмовою з читачем, зумовленою прагненням автора допомогти повніше й глибше зрозуміти його твори, подати необхідні матеріали з їхньої творчої історії, а то й захистити їх від несправедливих закидів критики.

У цих статтях виявилися характерні риси Твардовського і як людини, і як письменника, і як критика. Тут немає самореклами, гонитви за читацьким успіхом. “Сувора вимога правди, звернена до літератури в цілому, - слушно зауважив К. Симонов, - була з такою ж суворістю звернена і до самого себе, і до всього, що виходило з-під його пера”.

 

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження літературно-критичної спадщини Твардовського дозволило, по-перше, одержати більш повне уявлення про його естетичні погляди, а по-друге, по-новому осмислити значення його діяльності в літературному процесі одного з найскладніших періодів історії Росії. Суспільні та естетичні позиції поета глибоко й багатогранно оприявнилися у літературно-критичних працях різних жанрів: статтях, промовах, виступах, літературних портретах, некрологах, рецензіях, передмовах, критичних нарисах та ескізах, а особливо – у листах та щоденникових записах на літературні теми.

Усім їм притаманна особистісна пристрасть, душевна зацікавленість у предметі розгляду, вдумливість і розважливість, стриманість форми, далекої і від академізму, і від будь-якої риторики. Характерна для літературно-критичних праць Твардовського також наявність мемуарних замальовок, які він уводить з бездоганним смаком і почуттям міри.

Статті та виступи Твардовського про літературу дозволяють з’ясувати характер і напрямок еволюції критика, те, як мужніла його думка, як зростали широкосяжність і переконливість його суджень. Задля цього було здійснено порівняльний аналіз двох праць Твардовського про О. Пушкіна, простежено еволюцію його ставлення до Б. Пастернака, І. Еренбурга, Ф. Абрамова та інших письменників. Неоціненний матеріал для справжнього уявлення про еволюцію Твардовського дають “Рабочие тетради”.

Велика кількість розрізнених суджень, зведених докупи і осмислених у своїй цілісності, дозволила реконструювати літературно-естетичний кодекс Твардовського-критика.

Твардовський був переконаний у тому, що література – явище самодостатнє й перетворювати її на засіб утвердження комуністичних ідеалів безглуздо й шкідливо. “Мистецтво – писав він, – знаряддя [виховання] лише доти, доки воно не знає, що воно знаряддя, але як тільки воно відчує себе знаряддям та почне “орудувати”, виправдовуючи своє призначення, воно перестане бути таким і відверне від себе” [РТ,  2002,  №4, с.174]. Тим самим поет відкидав вульгарний підхід до соціально-класової природи мистецтва. Зокрема, він висміював припущення, згідно з яким, “коли б Лев Толстой своєчасно засвоїв основи марксизму та став би на точку зору російської соціал-демократії, то людство мало б у його особі ще більш визначного митця, що воно зробило б іще вагоміший крок у своєму художньому розвитку” [РТ,  2001, №12, с.138]. Чільним критерієм оцінки художнього твору для Твардовського завжди була не “ідейність” чи “партійність”, а правда життя. Він не раз повторював, що основний “недолік багатьох наших книжок – передусім брак правди життя”.

Саме за правду життя, за відданість народові Твардовський високо поціновував і ставив за приклад сучасникам творчість Пушкіна, Некрасова, Буніна. Він орієнтував письменників на традиції російської класичної літератури, заперечуючи ідеологічні догми про якісно нову сутність радянської літератури. Умови, за яких жив і творив Твардовський, часто змушували його декларувати свою прихильність до офіційних догм і говорити неодмінні “правильні” слова, але внутрішньо він противився цьому, і незалежність його позиції з роками все більше давала про себе знати. Як поет, критик, редактор “Нового мира”, Твардовський не раз виявляв справжню громадянську мужність, безкомпромісно відстоюючи твори, які, на його думку, являли собою справжню художню цінність. Такі дії, звісно, дратували й озлоблювали владу, яка, зрештою, відібрала в нього журнал і наблизила його смерть.

Усі судження Твардовського-критика пов’язані із сучасністю і багато в чому зумовлені його розумінням тих запитів, які час ставив перед літературою. Тож одним із найважливіших критеріїв оцінки діяльності письменника він вважав його здатність відповісти на ці запити. Промова Твардовського про Пушкіна – це не історико-літературний екскурс, її серцевина – роздуми поета про стан сучасної літератури, про її проблеми та слабкі місця, про шляхи вирішення цих проблем і подолання цієї слабкості. Твардовський наголошує на необхідності засвоїти створені Пушкіним неперевершені художні цінності. Водночас він любив повторювати: ані Пушкін, ані Толстой, ані Чехов не зроблять за нове покоління того, що має зробити воно само.

Твардовський був глибоко переконаний у тому, що справжній твір мистецтва є наслідком природної потреби творення та безкорисливої й самовідданої праці. Поет наполягав на необхідності створення автором власного стилю, “власних слів”. Ці “власні слова” повинні були мати в собі ясний і точний зміст, відповідати життєвим реаліям, бути вільними від будь-якої манірності.

Літературно-критична діяльність Твардовського – цікавий і показовий зразок письменницької критики, з усіма її перевагами й утратами. У ній наявний значний елемент суб’єктивізму, вона не вільна від пристрасних, а іноді й помилкових тверджень, які більше характеризують власне Твардовського, ніж предмет його зацікавлення. Та не раз бувало й так, що поет ніби “допомагав” критикові, його власний творчий досвід дозволяв глибше підійти до оцінки чужого, збагнути секрети художньої виразності й поетичної майстерності. Можна простежити посутній зв’язок між судженнями Твардовського, висловленими в статтях і листах, та його власною поетичною творчістю. Скажімо, принципи поетичного перекладу, яких він дотримувався, ґрунтувалися не тільки на аналізі роботи Маршака та інших перекладачів, але й на власній перекладацькій практиці.

Об’єктивний аналіз великого і різноманітного літературно-критичного матеріалу дозволив зробити висновок про те, що деякі присуди Твардовського були суб’єктивними й суперечливими. Наприклад, він явно недооцінював В. Маяковського, а його висловлювання про С. Єсеніна суперечать одне одному: то він називає його “видатним російським ліриком”, то “посереднім” поетом. Без жодних на те підстав Твардовський відкидав внесок обох цих поетів у дитячу літературу. Він цілком заперечував також післяреволюційну творчість І. Буніна.

Зрештою, Твардовський умів піднестися над самим собою, подолати свої симпатії й антипатії. Скажімо, незважаючи на те, що О. Мандельштам не був йому внутрішньо близьким, він віддавав належне цьому поетові. І навпаки, найвища оцінка, яку одержали від Твардовського О. Солженіцин та В. Овечкін як прозаїки, не завадила йому різко негативно поцінувати їхню драматургію, а свій захват романами “Жизнь и судьба” В. Гроссмана та “Две зимы и три лета” Ф. Абрамова Твардовський поєднував з критичними зауваженнями, висловленими жорстко й безкомпромісно.

Твардовський-критик, відстоюючи моральні та естетичні ідеали російської класики, відіграв важливу роль у розвитку російської літератури в тяжку добу тоталітаризму на шляху справжнього реалізму. Він був для свого часу сумлінням російської літератури, “барометром истинных литературных оценок” (К. Симонов).