АКЦЕНТУАЦІЯ НЕПОХІДНИХ ІМЕННИКІВ У БОЙКІВСЬКИХ ГОВІРКАХ

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність, сформульовано мету й завдання роботи, визначено теоретичні засади, об’єкт та методи дослідження; окреслено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність дисертації.

Перший розділ “Акцентуація іменників як об’єкт лінгвістичного опису” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Дослідження акцентуації української мови та її діалектів” проаналізовано праці про наголос в українській мові, які мають важливе значення для розуміння проблем і явищ діалектного наголосу.

Дослідження українського наголосу охоплює синхронний і діахронний аспекти: перший передбачає опис акцентної системи на окресленому часовому зрізі, визначення закономірностей наголошування (Л.Булаховський, Л.Гумецька, В.Русанівський, М.Пилинський, М.Погрібний, П.Мацьків та ін.), його лексико-граматичних функцій (В.Винницький), експериментальне дослідження словесного наголосу (Н.Тоцька, Т.Бровченко), а також  розробку та удосконалення методики опису. Діахронний підхід передбачає зосередження уваги на джерелах та етапах формування сучасної акцентної системи, на історичних змінах в акцентуації (Л.Булаховський, З.Веселовська, В.Скляренко, В.Задорожний, І.Гальчук та ін.).

Дотеперішні спостереження над акцентуацією в діалектній мові були спорадичними; у них звернуто увагу на експірацію та часокількість, оскільки вони можуть впливати на якість голосних і приголосних у наголошених і ненаголошених складах (О.Брох, С.Смаль-Стоцький, О.Курило, І.Зілинський, Т.Лер-Сплавінський). На підставі акцентуаційних характеристик здійснено спроби поділу українського діалектного простору (за акцентуаційними особливостями синтагматичної акцентуації – І.Зілинський, Л.Коць-Григорчук; за акцентуаційними особливостями словесного наголосу – В.Латта, І.Омеляненко).

У другому підрозділі “Принципи дослідження наголосу” висвітлено принципи вивчення наголосу: фонетичний (О.Шахматов, Л.Булаховський, Н.Ван-Вейк, Т.Лер-Сплавінський та ін.), морфологічний (О.Потебня, Х.Станг, В.Ілліч-Світич, А.Залізняк, В.Колесов, В.Воронцова, В.Винницький, Т.Хазагеров, А.Медушевський та ін.).

Підкреслено значення морфологічного принципу в аналізі акцентуації, оскільки цей принцип домінує в сучасній акцентології, основоположниками якого, незалежно один від одного, були О.Потебня і Х.Станг. Виділено граматикалізацію наголосу як одну з основних тенденцій, розуміючи під цим диферен-ціюючу функцію наголосу. Це випливає з розуміння наголосу як додаткового граматичного засобу, який ніби супроводжує основний засіб утворення граматичних форм – афіксацію. Виділяючи граматичну функцію наголосу як основну у визначенні особливостей акцентуації, дослідники не заперечують дії інших факторів: морфонологічного (кількість складів, місце наголосу у вихідній словоформі, характер кінцевого приголосного морфеми, наявність випадного голосного), морфологічного (наявність відповідних афіксів), семантичного; виділяють також стилістичний і “прагматичний” фактори (А.Залізняк).

У сучасній лінгвістиці закономірно ставиться питання про системні відношення, які перш за все і визначають напрями акцентних змін. В.Колесов зазначає, що немає універсальної причини зміни словесного наголосу; на кожному етапі зміни зумовлені виявом конкретної системи, причому фонетичні причини перетворення обмежуються праслов’янською епохою, а стилістичні чинники охоплюють тільки літературну мову.

У третьому підрозділі “Словесний наголос. Рухомий та нерухомий наголос” подано характеристику рухомого і нерухомого наголосу; дефініції рухомого наголосу свого часу сформулювали І.Бодуен де Куртене, Є.Курилович, В.Редькін.

У лінгвістичних дослідженнях не вироблено єдиних принципів у підході до опису реалізації наголосу. І.Бодуен де Куртене одним із перших зазначав, що слід говорити не про наголос складів, а про наголос морфем; це твердження поділяють інші дослідники (Є.Курилович, В.Редькін, Н.Федяніна та ін.). Однак не всі лінгвісти вважають такий підхід до опису наголосу єдино можливим, універсальним. О.Суперанська зазначає, що при визначенні місця наголосу релевантним є не відстань двох чи трьох складів, а перш за все те, на основі чи на закінченні він стоїть. Ряд дослідників (А.Медушевський, В.Винницький) вважають, що поняття нерухомого й рухомого наголосу з погляду фонетичного і морфологічного не завжди збігається: з фонетичного погляду наголос є рухомий тоді, коли він припадає на різні склади відповідних форм слова, а з погляду морфологічного – лише тоді, коли наголошуються різні морфеми; якщо наголос пересувається в межах морфеми, то він є рухомим тільки з фонетичного погляду.

Значним теоретичним внеском в опис рухомого наголосу є праці А.Залізняка, який розробив параметри характеристики реалізації наголосу і встановив ієрархію принципів опису наголосу (спочатку місце наголосу   окреслено з точністю до головного морфологічного компонента, а потім формуються правила визначення, на яку саме морфему і на який склад падає наголос).

Однією з важливих проблем опису словозмінного наголосу є встановлення акцентних схем (А.Залізняк, Н.Федяніна та ін.), акцентної кривої (В.Редькін), акцентних типів (В.Скляренко, В.Винницький); цінним є положення Р.Аванесова про те, що наголос як складне явище має істотне значення для різних мовних рівнів (лексикології, граматики, фонетики).

Дослідження проведено в орієнтації на словозмінну парадигму; наголос охарактеризовано як системну одиницю, яка існує не ізольовано, а у зв’язках з іншими субстанціями. Тому поняття наголос розглядаємо через поняття акцентний тип і підтип, акцентна парадигма, рухомість/нерухомість, акцентні опозиції, а також через зв’язок з іншими поняттями: склад, основа, флексія, чергування.

У дисертації виявлено повторюваність наголошування різних іменників, що дало підставу визначити акцентні типи (а.т.). А.т. розглянуто як категорію синхронного опису, що характеризується системою акцентних протиставлень між коренем і флексією в межах словозмінної парадигми; для визначення акцентного типу наголошування співвіднесено зі структурою слова, з поділом слова на морфеми і склади.

У дослідженні наголосу в іменниковій словозміні за основну одиницю взято слово, а не окрему словоформу; за вихідну словоформу в парадигмі іменника – форму називного відмінка однини, а для іменників pluralia tantum – форму називного відмінка. Акцентний тип може об’єднувати кілька підтипів; з метою уникнення подрібнення на велику кількість акцентних типів відхилення у виявах типу віднесено до підтипу й оцінено як “варіант метаструктури”.

В аналізі до уваги взято реалізацію наголосу, тому слова з вимушеним наголосом (за термінологією А.Залізняка, А.Редькіна та ін.) – як стіл, віл – віднесено до рухомого акцентного типу; так само оцінено й іменники типу \дерево – де\рева, які розглянуто як реалізацію рухомого наголосу, оскільки це є одним із типів переходу наголосу, і в таких випадках виразніше виявляється здатність мови розрізняти за допомогою наголосу граматичні форми.

Наголос кваліфікуємо як нерухомий тоді, коли у словозмінній парадигмі постійно наголошено той самий сегмент слова; наголос кваліфікуємо як рухомий тоді, коли він переміщується у словоформах словозмінної парадигми, тобто реалізується то на основі, то на флексії; або на різних складах морфеми.

У визначенні продуктивності акцентних типів ми не обмежуємося складанням найбільш повних списків лексем, які творять той чи інший тип, а, поділяючи думку Т.Хазагерова, розрізняємо два типи продуктивності: 1) зовнішній (абсолютний) – здатність типу реалізуватись у безкінечному ряді лексем; 2) внутрішній (відносний) – здатність типу розширювати свою реалізацію за рахунок елементів іншого чи інших типів.

Другий розділ “Акцентуація непохідних іменників у бойківських говірках” об’єднує підрозділи, у яких подано монографічні описи акцентуації у базових просторово віддалених говірках; проведено розподіл матеріалу щодо рухомості/нерухомості наголосу; визначено акцентні типи та підтип непохідних іменників; подано парадигми відмінювання, що ілюструють виявлені в говірці акцентні типи; наведено списки лексем, які належать до типу чи підтипу. У дослідженні за основу взято традиційну для описів української словозміни іменника максимальну матрицю із 7 відмінків; парадигма реалізується в системі протиставлення 14 словоформ (за винятком іменників, що мають неповну числову парадигму). У межах а.т., за показником більшості відмінкових форм, розглянуто й ті іменники, для яких не виявлено повної відмінкової парадигми в говірці, й ті іменники, які мають неповну числову парадигму, до яких належать іменники singularia tantum та pluralia tantum; парадигматичну неповноту іменників у роботі кожного разу відзначено. Акцентуацію форми кличного відмінка однини при визначенні а.т. до уваги не взято, а також ознаку наявності/відсутності зафіксованої форми кличного відмінка не вважаємо підставою для кваліфікації парадигми як повної чи неповної, оскільки кличний відмінок засвідчено тільки в антропонімах, назвах істот та в обмеженій кількості назв неістот (зокрема в піснях, віршах, фразеологізмах).

До непохідних іменників умовно відносимо: 1) іменники, у яких на сучасному часовому зрізі словотвірний афікс вже не вичленовується (ве^ире^и\тено, \кул’ка, об\рус, \писок, по\вало, ф\л’ешка), хоча історично вони мають у своєму складі словотвірний афікс; 2) запозичення (клап\сидра, фар\тух); 3) слова з одноморфемною основою, навіть якщо словотвірно вони є похідними (б’іг, крик, плач).

Системний аналіз акцентуації непохідних іменників здійснено на підставі єдиної моделі. Описи акцентних типів непохідних іменників у досліджуваних говірках мають такий вигляд (на прикладі говірки с.Бітля).

У говірці с.Бітля наголос вільний, різномісний. Словесний наголос непохідних іменників у досліджуваній говірці може бути нерухомим або рухомим.

Нерухомий наголос (далі – Н.). Іменники, у яких при відмінюванні  наголос залишається на тому ж сегменті слова, у досліджуваній говірці поділяються на три а.т.:

Н. 1 а.т. творять іменники всіх трьох родів з наголосом на корені у відмінкових формах однини і множини: гат’ ‘загорожа для сіна’, керв ‘кров’, к’іст’,  маз’, миш, \бул’а ‘картопля’, ва\л’іў ‘корито’, \букарт ‘позашлюбна дитина’, \бус’ок ‘лелека’, \мача ‘котеня’та ін.

Н. 2 а.т. творять іменники жіночого та середнього родів з наголосом на флексії у відмінкових формах однини і множини: ку\ма, свик\ра ‘свекруха’, дин\це ‘кришка’.

Н. 3 а.т. творять іменники середнього роду з наголосом на суфіксі у відмінкових формах однини і множини, крім форм називного і знахідного відмінків однини, де наголос на флексії: гор\н’а, йаг\н’а, ло\ша, па\ц’а, пси\н’а, ти\л’а.

Рухомий наголос (далі – Р.). Іменники з рухомим наголосом  розподіляються між п’ятьма акцентними типами:

 Р. 1 а.т. Іменники з рухомим наголосом у межах основи поділяються на 3 підтипи:

підтип Р. 1 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на першому (чи другому) складі основи; у відмінкових формах множини наголос переноситься на інший склад основи. Цей акцентний підтип об’єднує іменники чоловічого та середнього родів: одн. \анге^ил, \бат’ар ‘неслухняний хлопець’, \озе^иро; 

підтип Р. 1 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на другому складі основи, крім форм називного і знахідного відмінків; у відмінкових формах множини наголос на другому складі основи. Цей акцентний підтип об’єднує іменники чоловічого роду: \нумир (наголос хитається у відмінкових формах однини, пор.: \нумира і ну\ме^ира; п’ід \нумиром і п’ід ну\ме^иром; на \нумир’і  і  на ну\ме^ир’і), \ровир ‘велосипед’;

підтип Р. 1 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на першому складі основи, крім форми родового відмінка. Цей акцентний підтип об’єднує іменники жіночого роду: \вишн’а, чи\ре^ишн’а.

Р. 2 а.т.  творять іменники двох підтипів:

підтип Р. 2 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на флексії. Цей акцентний підтип об’єднує іменники всіх трьох родів: \баба, \баўт’а ‘сокира’, \в’іл’ха, \хата, \торба, брат, сват, хлоп ‘мужчина’, \поле;

підтип Р. 2 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені. Цей акцентний підтип об’єднує іменники жіночого та середнього родів: гра, б’і\да, бло\ха, ва\га, в’ів\ц’а, в’ій\на, во\да, го\ра, гро\за, д’і\ра, до\ба (наголос хитається у формі знахідного відмінка однини, пор.: \добу і до\бу), ду\га, жо\на, ви\но, гн’із\до.

Р. 3 а.т. творять іменники з рухомим наголосом у відмінкових формах однини і нерухомим – у відмінкових формах  множини. У цьому а.т. рід є релевантною ознакою у визначенні акцентних підтипів, тому до кожного граматичного роду наведено акцентні підтипи.

Іменники Р. 3 а.т. жіночого роду поділяються на два акцентні підтипи:

підтип Р. 3 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на флексії, крім форми знахідного відмінка; у відмінкових формах множини наголос на корені: одн. голо\ва – голо\ви – голо\в’і – \голову – голо\во8 – 8 голо\в’і, мн. \голови – \голов’і8 – \головам – \голови – \головами – на \головах;

підтип Р. 3 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на корені, крім форм родового і місцевого відмінків; у відмінкових формах множини наголос на корені: н’іч,  п’іч, ст\руна, т’ін’. Зауважимо, що в іменнику н’іч наголос у формах знахідного відмінка однини, місцевого відмінка однини та множини переноситься на прийменник, пор.: \на н’іч, \по ночах, \по ночи.

Іменники Р. 3 а.т. чол.р. поділяються на шість акцентних підтипів:

підтип Р. 3 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на флексії, крім форми називного відмінка (назви істот) та форм називного і знахідного відмінків (назви неістот); у відмінкових формах множини наголос на флексії: бик, бич, б’іб, боршч, в’ерх ‘ліс’ (наголос хитається у формах називного, знахідного відмінків множини, пор.: \в’ерхи і в’ер\хи), в’іл, гр’іх, д’ак, дах, дв’ір, джм’іл’, дошч, к’іў ‘палка’;

підтип Р. 3 а.т. Б –  у відмінкових формах однини наголос на флексії, крім форм називного, знахідного відмінків; у відмінкових формах множини наголос на корені: в’і\ниц’, йа\зик, к’і\нец’, к’ін’, к’іт, корч;

підтип Р. 3 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на корені, крім форми місцевого відмінка; у відмінкових формах множини наголос на флексії: гн’ій, дим, л’іс, лух, р’ід (наголос хитається у формі місцевого відмінка однини, релевантною ознакою при цьому є флексія, пор.: на ро\ду і ў \род’і), сн’іх;

підтип Р. 3 а.т. Г – у відмінкових формах однини наголос на корені, крім форм родового та давального відмінків, у формі орудного відмінка наголос хитається; у відмінкових формах множини наголос на флексії: горб ‘гора’;

підтип Р. 3 а.т. Д – у відмінкових формах однини наголос на корені, крім форм орудного та місцевого відмінків: см’іх (наголос хитається  у формі родового відмінка однини, пор.: с\м’іху і см’і\ху), іменник sg.t. ўстид;

підтип Р. 3 а.т. Е – у відмінкових формах однини наголос на корені, крім форм давального, орудного та місцевого відмінків; у відмінкових формах множини наголос на корені: г’іст’.

Р. 4 а.т. творять іменники з рухомим наголосом у відмінкових формах множини і нерухомим – у відмінкових формах однини. У цьому а.т. рід також є релевантною ознакою щодо визначення акцентних підтипів.

Іменники Р. 4 а.т. жіночого роду поділяються на дев’ять акцентних підтипів:

підтип Р. 4 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форми родового відмінка, де вставний голосний перетягує наголос на себе: \гуска, \д’іўка, \дошка, д\рушка, \ж’інка, \качка, к\л’учка ‘петля’, \курка;

підтип Р. 4 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм родового та      орудного відмінків: вош;

підтип Р. 4 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм називного, знахідного та давального відмінків: \буква;

підтип Р. 4 а.т. Г – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм орудного та місцевого відмінків: \шуфл’а ‘широка лопата’;

 підтип Р. 4 а.т. Д – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм давального та    місцевого відмінків: бро\ва (наголос хитається у формі давального відмінка множини, пор.: б\ровам і бро\вам), шчи\ка ‘щока’;

 підтип Р. 4 а.т. Е –  у відмінкових формах однини наголос на флексії;  у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм давального, орудного та місцевого відмінків: сли\за;

 підтип Р. 4 а.т. Є – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форми орудного відмінка: сви\н’а;

підтип Р. 4 а.т. Ж – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форми родового відмінка: шли\йа;

підтип Р. 4 а.т. З – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форм називного і знахідного відмінків: гу\ба;

 Іменники Р. 4 а.т. чоловічого роду поділяються на п’ять акцентних підтипів:  

підтип Р. 4 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм називного і знахідного відмінків: \жол’іб, зуб;

 підтип Р. 4 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форми родового відмінка: р’ік;

 підтип Р. 4 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на корені;    у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм давального, орудного та місцевого відмінків: р’іх;

 підтип Р. 4 а.т. Г – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форми місцевого відмінка: за\вод, плух;

 підтип Р. 4 а.т. Д –  у відмінкових формах однини наголос на корені (на першому складі кореня); у відмінкових формах множини наголос на другому складі кореня, крім форм родового, орудного та місцевого відмінків: \мотуз;

Іменники Р. 4 а.т. середнього роду поділяються на чотири акцентні підтипи:

підтип Р. 4 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форми родового відмінка: \м’істо, пра\во, \си^ерце, с\лово;

підтип Р. 4 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форм називного і знахідного відмінків: \око;

підтип Р. 4 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на корені;     у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм давального,  орудного і місцевого відмінків: \вухо, \долото;

 підтип Р. 4 а.т. Г – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форми родового відмінка: зир\но;

Р. 5 а.т. – іменники з рухомим наголосом у відмінкових формах однини і множини поділяються на три акцентні підтипи:

 підтип Р. 5 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на флексії, крім форми знахідного відмінка; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форм називного, знахідного та родового відмінків: но\га, ру\ка;

підтип Р. 5 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на закінченні, крім форми знахідного відмінка; у відмінкових формах множини наголос на першому складі основи, крім форми родового відмінка, де наголос на другому складі основи, та форми місцевого відмінка, де наголос на флексії: сторо\на;

 підтип Р. 5 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на флексії, крім форми знахідного відмінка; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форми родового відмінка: зе^им\л’а.

Поєднання непохідних іменників з числівниками два, три, чотири впливає на зміну акцентуації лише іменників середнього і жіночого родів, пор.: два во\нуки (одн. во\нук – мн. во\нуки);  два \дере^ива (одн. \дере^иво – мн. де^и\рева);  дв’і \баби (одн. \баба – мн. ба\би).

Розділ завершують висновки щодо наголошування непохідних іменників у досліджуваних бойківських говірках.

Третій розділ “Зіставна характеристика акцентуації непохідних іменників у бойківських говірках” включає два підрозділи. У першому підрозділі “Специфіка акцентуаційної системи бойківських говірок у синхронії” проведено зіставний аналіз акцентуації тих самих одиниць у базових репрезентативних говірках, оскільки в описі акцентуації непохідних іменників досліджуваних говірок було детально представлено весь матеріал кожної говірки окремо, безвідносно до інших говірок, що унеможливлювало з’ясування типових рис бойківської акцентуації.

 В основі зіставного вивчення акцентуації непохідних іменників бойківських говірок покладено концепцію системності мови, окремі елементи якої взаємопов’язані і взаємозалежні. Наголос охарактеризовано як явище динамічне, що перебуває в постійному русі.

Розгляд акцентуації непохідних іменників у словозмінній парадигмі дав підстави розмежувати інтегральні та диференціальні риси досліджуваних говірок.

Ступінь подібності чи відмінності досліджуваних говірок на акцентуаційному рівні визначено за параметрами: 1) належність до акцентного типу  чи підтипу; 2) лексичне наповнення а.т. і підтипу; 3) наявність/відсутність дублетного наголошування; 4) вплив інших мовних рівнів на характер наголошування іменників.

Спільними рисами в акцентуації непохідних іменників бойківських говірок визнано: 1) у досліджуваних говірках наголос нефіксований, вільний, не закріплений за певним складом у всіх формах слів, де наголошеним у слові може бути різний склад, пор.: \баба, \коновка ‘дерев’яне відро’, \копил ‘позашлюбна дитина’, пи\рило ‘стодола’, ха\лупа, ве^ире^и\тено, поло\нина; 2) іменники у бойківських говірках характеризуються рухомим і нерухомим наголосом; 3) непохідні іменники розподіляються між трьома а.т. з нерухомим наголосом та між п’ятьма а.т. з рухомим наголосом; 4) деякі непохідні іменники в досліджуваних говірках характеризуються дублетністю наголошування (при цьому можуть бути різні  ситуації: а) коли обидва наголоси наче рівнозначні; б) коли наголос певного типу властивий мовцям окресленої вікової групи, напр., мовлення старшого покоління – бук\ви, \мости, на г\риби; мовлення  середнього покоління – \букви, мос\ти, на гри\би).

Акцентні варіанти виявлено на морфологічному (на п\йец’і і 8 пйе\цу;\вуш’ів і ву\шеĭ; бра\ти і б\рат’а; на \горб’і і на гор\бу та ін.), фонетичному (над вог\н’ом і над у\ген’ом; \йасе^ини і йа\с’ін’і;\вишн’і8 і ви\шен’ та ін.), лексичному (\мука ‘страждання’ і му\ка ‘борошно’) рівнях. Зафіксовано паралельні форми, у яких відбувається перенесення наголосу на новий компонент у синтагмі, пор.: \нан’іч і на н’іч (\нин’і на ро\боту ĭду \нан’іч; \ходиш \поночах / а \рано с\тати не \можиш), \нахрест і на хрест (зло\жила \руки \нахрест і поло\жи \руки на хрест). Акцентну варіантність непохідних іменників розглянуто як прояв мовних закономірностей і зумовлену функціонуванням усієї системи української мови.

Наявність акцентних варіантів у непохідних іменниках свідчить про постійні процеси в наголошуванні – втрату давніших рис наголошування і набуття нових рис. Виходячи з цього, можна говорити про такі риси системи наголошування іменників як динамізм, рухомість, змінність, що зумовлює появу нового а.т. чи акцентного варіанта. У той же час акцентні паралельні форми стримують тенденцію до уніфікації, спричинюючи хитання в наголосі, що є джерелом збагачення та оновлення акцентної системи іменників.

Диференціюючі риси наголошування непохідних іменників бойківських говірок виявлено: 1) у репертуарній відмінності лексем, наприклад, лексема бро\ва функціонує з флективним наголосом у відмінкових формах однини і кореневим – у відмінкових формах множини у всіх досліджуваних говірках, крім говірки с.Опака, де цей іменник вживається у формі середнього роду з кореневим наголосом у відмінкових формах однини та множини (б\рово); 2) у протиставності бойківських говірок на рівні акцентного підтипу, що вияв-      ляється в іменниках з рухомим наголосом, зокрема, в Р. 3 а.т., Р. 4 а.т., Р. 5 а.т. Іменники Р. 3 а.т. жіночого роду в різних говірках утворюють неоднакову кількість акцентних підтипів – від двох акцентних підтипів до п’яти; іменники Р. 3 а.т. чоловічого роду – від чотирьох до шести; іменники Р. 4 а.т. жіночого роду – від п’яти  до дев’яти; іменники Р. 4 а.т. чоловічого роду – від двох до чотирьох; іменники Р. 4 а.т. середнього роду – від чотирьох до семи. Іменники Р. 5 а.т. можуть утворювати від трьох акцентних підтипів до п’яти.

Репертуарна відмінність наголошування досліджуваних лексем у бойківських говірках, як і хитання у наголошуванні, зумовлене переходом від відносно простої праслов’янської парадигматичної акцентної системи до складної різнокерункової системи. У деяких говірках досліджувані лексеми зберігають акцентний архетип, а в деяких, внаслідок дії різноманітних чинників, перейшли до іншого а.т. чи утворили новий а.т. Так, внаслідок дії тенденції до акцентуаційного протиставлення відмінкових форм однини і множини, внаслідок вирівнювання наголосу за формами називного відмінка однини і множини у деяких іменниках цей процес уже завершився, а в деяких триває досі. Репертуарна відмінність наголошування досліджуваних лексем у бойківських говірках демонструє динамічність процесу акцентування.

У другому підрозділі “Специфіка акцентуації непохідних іменників у бойківських говірках у відношенні до акцентуації іменників у праслов’янській мові” реалізовано діахронічний підхід завдяки зіставленню модельованого вихідного праслов’янського стану, який сьогодні вже відносно докладно    представлений у лінгвістиці, з сучасним наголошуванням іменників у бойківських говірках. Останнє не лише дозволило окреслити чи уточнити основні лінії еволюції акцентних типів, а й послужило схемою впорядкування опису різнорідного матеріалу, записаного в експедиціях.