АЛЖИР У ЗОВНІШНІЙ ТА КОЛОНІАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ ФРАНЦІЇ, 1830– 1870 РР.

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність, висвітлено зв'язок теми з науковими програмами, планами і темами, визначено об’єкт, предмет, хронологічні рамки, сформульовано мету та завдання роботи, обґрунтовано наукову новизну, розкрито методологічні основи, науково-теоретичну та практичну значущість, представлено структуру дисертації.

У першому розділі – "Джерела та історіографія проблеми" охарактеризовано джерельну базу дослідження, стан і перспективи наукової розробки проблеми.

1.1. Характеристика джерел. Джерельна база дисертаційної роботи складається з різних за характером матеріалів, які умовно можна розділити на п’ять груп.

Перша група джерел містить офіційні публікації документів, що стосуються історії зовнішньої та колоніальної політики Франції щодо Алжиру.

Перш за все, на увагу заслуговують офіційні видання документів "Зібрання договорів Франції. 1713–1906 рр." ("Recueil des traités de la France. 1713–1906") що вийшли друком у Парижі протягом 1864–1917 рр. за редакцією М. Клерка. У цих виданнях уміщено розташовані у хронологічній послідовності аутентичні версії дипломатичних документів, які відображають тривалий процес історичного розвитку зовнішньої політики та дипломатії Франції, починаючи з кінця правління Людовіка XIV (1638–1715 рр.) та охоплюючи практично весь досліджуваний період. Аналіз цього "Зібрання…" дозволяє, окрім іншого, визначити місце, яке займало "алжирське питання" у зовнішній політиці Франції ХІХ ст.

До цієї ж категорії джерел належить видана професором цивільного права Тулузького університету Е. Руаром де Каром 1906 р. колекція документів "Договори Франції з країнами Північної Африки Алжиром, Тунісом, Тріполітанією, Марокко" ("Traités de la France avec les pays de Afrique du Nord: Algérie, Tunisie, Trepolitaine, Maroc"). Ця збірка є цінною, оскільки в ній висвітлено саме північноафриканський вектор зовнішньої політики Франції, що значно доповнює інформацію, розміщену у зазначеній вище збірці М. Клерка.

Збірник дипломатичних документів, укладений А. Е. Робером під назвою "Договори та дипломатичні конвенції між Францією та Росією, починаючи з 1814 р." ("Les traités et les conventions diplomatiques entre la France et la Russie depuis 1814"), розкриває значення досить важливого "російського фактора" у зовнішній і колоніальній політиці Франції досліджуваного періоду.

Дещо іншим за формою та змістом виданням є "Збірник договорів Оттоманської Порти з іноземними державами" ("Recueil des Traités de la Porte Ottomane avec les puissances étrangères"), укладачем якого був французький історик І. Теста. Ознайомлення з цією колекцією документів сприяє цілісному розумінню політики Парижа в окремих частинах султанських володінь, зокрема – в Алжирі, висвітлює справжні причини французької військової експедиції до цієї країни в 1830 р.

Органічним доповненням до попередньої збірки є велика група документів, в яких відображено специфіку історичного розвитку французького суспільства. Це відповідні видання Ж. Боше, Л. Каєна та А. Матьєза, а також зібрання найбільш важливих офіційних актів, що мають безпосереднє відношення до діяльності французької колоніальної адміністрації в Алжирі. Як приклад можна навести видану в Парижі 1848 р. добірку документів під назвою "Ретроспективний огляд або секретні архіви останнього уряду" ("Revue rétrospective ou les archives sécrétes"). Найбільший інтерес становлять відомості щодо політики Луї-Філіппа у Східному питанні, які, зокрема, дозволяють простежити вплив міжнародної ситуації на Близькому Сході на процес вироблення алжирської політики Франції.

Отже, можна констатувати, що документи, які містяться у згаданих вище офіційних публікаціях, дозволяють досить докладно висвітлити основні етапи формування та реалізації зовнішньої та колоніальної політики Франції стосовно Алжиру.

Друга група джерел складається зі стенограм дебатів, що проходили в стінах французького парламенту. Ознайомитись з ними дають можливість видання "Парламентські Архіви 1787–1860 рр." ("Archives Parlementaires de 1787 a 1860. Recueil complet des Débats Législatifs et Politiques des Chambres Françaises"), та "Аннали Сенату та Законодавчого корпусу" ("Annales du Sénat et du Corps législatif" (1852–1870)). Зібрані матеріали мають велике значення для дослідників процесу виробки колоніальної політики Франції. Звіти парламентарів дають можливість проаналізувати вплив основних угрупувань французького політикуму на формування алжирської політики Ке д'Орсе. Зокрема, багато цінної інформації міститься у стенограмах, присвячених обговоренню алжирської політики, проблем її фінансування, питанням зовнішньої та колоніальної політики Франції в цілому. Це, перш за все, виступи Р. Муньє, А.-М. Дюпена, Ф. Могена, де Сада, де Понтеве, які виявляли значну активність у дискусіях.

До цієї ж категорії джерел належать публікації парламентських промов, а також офіційних виступів таких видатних політичних діячів Франції досліджуваного періоду, як Ж. Фавр, Ж. Феррі, Л. Гамбетa, Ф. Гізо, Е. Пікара, А. Тьєр. Ця, друга підгрупа дозволяє скласти уяву про еволюцію форм та методів алжирської політики Франції періодів Липневої монархії та Другої імперії. В цілому аналіз другої групи джерел висвітлює "алжирське питання" на локальному, навіть особистому, рівні, кидає яскраве світло на характер імперського мислення французької політичної еліти.

Третю групу джерел становлять матеріали французької періодики досліджуваного періоду. Прийняття Луї-Філіппом "Хартії 1830 р." заклало основи для розвитку в країні вільної преси, перетворило її на реальну силу у внутрішньополітичній боротьбі. За політичним критерієм періодичні видання можна розділити на: урядові ("Ле монітер юніверсель" ("Le Moniteur universel"), "Журналь де деба" ("Jou
al des Débats"), "Нувеліст" ("Nouvelliste")), опозиційні ("Кур'є франсез" ("Courrier Française"), "Ле насьональ" ("Le National"), "Коммерс" ("Commerce"), "Трібюн" ("Tribune")), змішані ("Ле констітюсьоннель" ("Le Constitutionnel"), "Тан" ("Temps"), "Еко франсез" ("Echo Française")), легітимістські ("Газетт де Франс" (Gazette de France"), "Куатідьянн" ("Quotidienne"), "Ревенан" ("Revenant")), а також такі, що декларували власний політичний нейтралітет ("Ревю де дьо монд" ("Revue des Deux Mondes")). На шпальтах газет та журналів міститься офіційна хроніка, аналітичні статті, авторами яких були державні діячі, тексти угод, інтерв’ю відомих політиків. Все це дозволяє простежити реакцію різних верств інтелектуальної еліти країни на еволюцію алжирської політики. Нарешті, агітаційна спрямованість преси, віддзеркалення нею поточної ситуації у Франції та Європі дозволяє відтворити суспільно-політичну атмосферу епохи, що суттєво розширяє погляд на формування колоніальної політики Франції в Алжирі.

Четверту групу джерел представлено щоденниками, спогадами, автобіографіями та листуванням учасників досліджуваних подій. Перші три підгрупи з названих вище джерел дозволяють, окрім іншого, зрозуміти внутрішній світ їх авторів, їхнє сприйняття тих чи інших подій. У контексті аналізу алжирської політики Франції на особливу увагу заслуговують мемуари та щоденники А. Токвіля, Ф. Р. де Шатобріана, О. Барро, Ф. де Бертьє, О. Буассі, А. Броглі, Л. Карно, Д. Діно, А. Жанзе, Ф. Гізо, С. М. Жирардена, Ш.-М. Талейрана, Ф. Ф. Жуанвілля, Ж. Лаффіта, А. Ламартіна, І. Луї-Філіппа, Ж. Местра, Ш. Ремюза, К.-А. Сен-Бьова, Н. Сульта, А. Тьєра, автобіографія вже названого Ф. Р. де Шатобріана та ін. Однак, будучи джерелом особистого походження, документи цієї групи неминуче відображають суб’єктивний характер сприйняття зображуваних подій їх авторами – останнім, як правило, властиве бажання перекласти хоча б частину провини за власні помилки минулого на плечі колег чи опонентів, а свій позитивний внесок, напроти, дещо перебільшити. Саме тому дуже важливе значення має використання поряд з мемуарами інших документальних матеріалів, що дозволяє внести певні корективи у бачення подій та процесів. Не менш важливо при цьому використовувати відомості про соціальний і політичний статус, а також світогляд укладачів мемуарів.

Численне та різноманітне листування французьких політиків, економістів, військових, діячів колоніальної адміністрації, які брали безпосередню участь у процесі вироблення алжирської політики Франції, або були свідками подій і процесів, що досліджуються (Ж.-Ж. Пелісьє, Б. Клозеля, Е. Кастеллана та ін.), містить поточну інформацію щодо різних аспектів зовнішньої політики Франції. Варто підкреслити, що ця підгрупа джерел також потребує критичного підходу, передусім, через те, що автори усвідомлювали можливість їх оприлюднення.

Особливу, п’яту групу джерел, становлять роботи французьких істориків, які були сучасниками досліджуваних подій і спирались на багатий фактичний матеріал. Крім того, ці праці цінні й тим, що у них викристалізовувались характерні риси епохи, зокрема, ідея величі французької нації, що декларувалась на офіційному рівні правлячими колами Липневої монархії та Другої імперії. Важливе місце посідає також ідея патріотизму, як одна з концептуальних основ французької історичної науки цього часу. Також слід пам’ятати, що ці роботи базувались на активному використанні доступних джерел, особливо – матеріалів парламентських дебатів. На увагу заслуговують класичні праці П. де Рейно "Алжирські аннали" ("Les Annales algériennes"), Б. Анфантена "Колонізація Алжиру" ("La Colonisation de Algerie"), А. Беллемара "Абд аль-Кадир. Його політичне та військове життя" ("Abd al-Kader. Sa vie politique et militaire"), А. Бертьо "Французький Алжир. Історія. Звичаї. Промисловість" ("L΄Algerie Français. Histoire. Coutumes. Industrie"), М.-Ж.-Е. Дома "Велика Кабілія. Історичні нариси" ("La Grande Cabylie: etudes historiques").

Підсумовуючи огляд джерел, слід зазначити, що вони містять широку фактологічну базу, а їх комплексний аналіз у поєднанні з критичним підходом створює реальну можливість відтворення цілісної картини зовнішньої та колоніальної політики Франції стосовно Алжиру 30–70-х рр. ХІХ ст.

1.2. Історіографія. Історіографія зовнішньої та колоніальної політики Франції стосовно Алжиру досліджуваного періоду відрізняється різноманітністю тем і сюжетів та складається з праць авторів самого різного профілю – професійних істориків, політологів, правознавців, військових, дипломатів, журналістів.

Найбільша кількість робіт, присвячена досліджуваній проблематиці, належить представникам французької історичної науки, в рамках якої можна умовно виділити консервативний, ліберальний та радикальний напрями.

Характерною тезою провідних представників консервативного напряму французької історіографії (Ш. де Ротальє, А. Неттеман, П. Масон, Е. Мерсьє, Н. Фокон, П. де Рейно, Ж. Берк, Ж. Марсе, Ф. Марсе, П. Буає, Ж. Серв΄є, Г. Еске та ін.) є твердження про історичну закономірність завоювання та колонізації Францією Алжиру. Історики цього напряму не тільки виправдовують сам факт підкорення арабської країни з "міркувань гуманності", але й усіляко підкреслюють "цивілізаторську місію" Франції, кінцевою метою якої було, як стверджується, становлення алжирської "Держави-нації". У згаданому аспекті політика Ке д'Орсе розглядається, зокрема, у працях Ш. де Ротальє ("Історія міста Алжира та піратства турків у Середземномор'ї" та ін.) та А. Неттемана ("Історія завоювання міста Алжира, написана на основі невиданих та автентичних документів" та ін.), які вважали саму окупацію арабської країни "гідною відповіддю цивілізованої європейської країни" на "варварські дії" алжирських піратів.

Історикам ліберального напряму (Ж. Марсе, Ш.-А. Жюльєн, Ф. Бродель, М. Валь, А. Метен, Р. Лє Турно, О. Діппон, Ф. Абекассіс, Ж. Мерьє та ін.) притаманна більш гнучка інтерпретація історії завоювання й колонізації Алжиру. Продовжуючи традиції школи "дипломатичної історії", що особливо активно розвивалася у Франції наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст., представники цього напряму, передусім, ставлять під сумнів (або, принаймні, декларують не настільки безапеляційно) історичну неминучість підкорення Алжиру. Разом з тим, вони не піддають сумніву тезу про позитивні наслідки цього процесу для країни, яка, за думкою відомого французького історика Ш.-А. Жюльєна, як і увесь Магриб, "замкнувшись у собі, жила за нормами тисячолітньої давнини та стала неспроможною еволюціонувати до сучасних форм державного життя". Представники цього напряму також закликають "покінчити з … франко-алжирським минулим, що розділяє дві країни". При цьому колонізацію Алжиру періоду Другої імперії, на їх думку, треба розглядати як необхідний крок на шляху глобалізації. Саме такий підхід обстоюється у працях О. Діппона "Історія Алжиру: Сучасна епоха" (2010 р.), а також Ф. Абекассіс та Ж. Мерьє "За франко-алжирську історію" (2008 р.).

Докорінно іншу точку зору на політику Франції в Алжирі відстоювали представники радикального напряму французької історіографії (Р. Арон, Ж. Дреш, М. Егрето, І. Лакост, А. Нуші, А. Пренан та ін.). Радикальний напрям не є однорідним, оскільки складається з численних представників політичної опозиції, у тому числі, марксистів. Однак більшість з них, критично ставились лише до засобів та методів реалізації алжирської політики, не піддаючи сумніву саму необхідність завоювання та колонізації Алжиру. Так, віддаючи перевагу традиційному для послідовників Маркса соціально-економічному аспекту історії колоніалізму, І. Лакост, А. Нуші та А. Пренан у праці "Алжир: минуле й сьогодення" розглядають експансію 60–70-х рр. ХІХ ст. через призму кризових тенденцій в економіці Другої імперії. Разом з тим, перехід до цивільного режиму управління в цій арабській країні розглядається як спроба уникнути цих вад, "зменшивши відповідальність" за розвиток колонії.

Отже, аналізуючи французьку історіографію, варто зауважити, що її представники зробили значний внесок у вивчення історії Алжиру та формування колоніальної політики Франції щодо цієї країни. Втім, це не виключає наявності певних "білих плям". Зокрема, відсутні праці, у яких було б здійснено порівняльний аналіз форм та методів алжирської політики Франції періодів Липневої монархії та Другої імперії. Це дає підстави для продовження розробки зазначеної проблематики.

Представниками британської та американської історіографії також було зроблено вагомий внесок у дослідження проблеми франко-алжирських відносин. Це було зумовлено стратегічним значенням Середземномор'я для Британської імперії. Саме тому перші розвідки, присвячені завоюванню Алжиру, почали з'являтися в кінці ХІХ ст. Вони належали, як правило, перу британських військових, дипломатів та представників колоніальної адміністрації, що несли службу на Близькому Сході та мали безпосереднє знайомство із ситуацією в цій арабській країні. До числа останніх можна віднести, зокрема, праці майора Ірландського королівського полку Дж. Б. Лорі "Французьке завоювання Алжиру" та британського генерального консула в Алжирі у 1867–1897 рр. сера Роберта Плейфейра "Лихо християнства: аннали британських відносин з Алжиром до французького завоювання". Ці та подібні до них роботи можна розглядати також як джерела, хоча й дещо специфічні.

У подальшому, спираючись на багатий фактичний матеріал, накопичений французькими вченими, представники англомовної історіографії поглиблювали концептуальні засади вивчення історії колоніальної політики Франції в Алжирі. Так, за аналогією з британською імперією, яка, на їхню думку, послідовно складалась зі "старої" (американської) та "нової" (східної), американські дослідники французького імперіалізму Б. Сінгер та Дж. Ленгдон розглядають алжирську експедицію 1830 р. як "початок створення нової Французької імперії" (адже стару було втрачено за результатами Семирічної війни. – С. С.), а сам Алжир – як "найславетніше заморське завоювання Франції, яке дало їй дещо більше, ніж просто нову колонію".

Досить широкого розповсюдження набула також думка про значний ступінь впливу французької колонізації на подальший розвиток Алжиру. У ґрунтовній колективній праці "Історія північної Африки", яка вийшла 2011 р. за редакцією М. Леві, стверджується, що "сучасний Алжир неможливо зрозуміти без ретельного вивчення півторастолітнього періоду, протягом якого він знаходився під французьким пануванням". Висловлену думку певною мірою можна розглядати як пораду англомовним дослідникам другої половини ХХ – початку ХХІ ст., які під час вивчення франко-алжирських взаємин віддають перевагу, насамперед, подіям деколонізації 1954–1962 рр., а також їх політичним, економічним та культурним наслідкам. Досліджуваний період у цих працях розглядається, як правило, стисло та у загальному контексті. Серед робіт такого плану можна відзначити праці А. Л. Сміт "Колоніальна пам'ять та постколоніальна Європа", П. А. Сільверстайна "Алжир у Франції", Т. Шепарда "Винахід деколонізації: алжирська війна та перебудова Франції", Дж. Д. Руді "Сучасний Алжир: походження та розвиток нації", П.Лорсін "Алжир і Франція, 1800–2000: ідентичність, пам'ять, ностальгія" та ін.

Разом з тим, згадані вище дослідники, як і автори переважної більшості інших робіт з історії алжирської політики Франції ХІХ ст. (Б. Вандерморт "Імперські завоювання в Африці, 1830–1914", Ч. Р. Єгерон та М. Бретт "Сучасний Алжир: історія від 1830 р. до сьогодення" та ін.) віддають перевагу, передусім, викладенню фактичного матеріалу, не обтяжуючи себе скільки-небудь серйозними аналітичними викладками щодо проблеми походження цієї політики. Отже, докладно змальовуючи процес підкорення тієї чи іншої провінції, призначення чергового генерал-губернатора, зміни статусу цієї арабської країни у системі заморських володінь Франції, етапів розвитку алжирського національно-визвольного руху, англомовні історики фактично оминають процес виробки в Парижі політичного курсу щодо Алжиру.

Представники арабської та турецької історіографії, принаймні в особі авторів, чиї праці були перекладені європейськими мовами і виявились доступними для дисертанта (М. Каддаш, М. Лашраф, Дж. М. Абун-Наср, Х. Інальджик, Ш. Фарухі, Ш. Ханіоглу, Х. Ісламоглу-Інан), приділивши значну увагу розгляданню місця Алжиру у складі Османської імперії та розвитку у ньому національно-визвольного руху, практично не порушували проблему формування політичного курсу Франції стосовно цієї арабської країни.

Вивчення характерних рис зовнішньої та колоніальної політики провідних європейських держав завжди перебувало у центрі уваги істориків СРСР, а в подальшому – Російської Федерації, та України.

Незважаючи на те, що дослідження історії французького колоніалізму було одним з пріоритетних завдань радянської історіографії, проблема боротьби думок та поглядів серед французького політикуму стосовно "алжирського питання" у ній не отримала належного висвітлення. Характерною рисою радянських істориків є трактування колоніальної політики Франції в Алжирі лише крізь призму соціально-економічних інтересів її правлячих кіл. Так, В. Б. Луцький, який поклав початок вивчення історії Алжиру в СРСР, в роботі "Нова історія арабських країн" (1965) вбачав основні причини експедиції 1830 р. у бажанні французької буржуазії мати "нові ринки".

Досліджувана проблематика отримала подальший розвиток і закріплення в працях радянських вчених 70–80-х рр. ХХ ст. Серед невеликої кількості праць, присвячених розгляду алжирської політики Ке д'Орсе у загальноісторичному контексті, вагоме місце посідає академічна трьохтомна "Історія Франції", видана 1973 р. за редакцією А. З. Манфреда. Визнаючи, відповідно до головних методологічних засад радянської історіографії, неможливість осмислити "колоніальні війни" Франції "поза об’єктивними закономірностями розвитку капіталістичного засобу виробництва", автори монографії, разом з тим, певною мірою відійшли від постулатів марксизму, заявивши, що "інтереси французьких капіталістів... не мали вирішального значення у політиці урядів Реставрації та Липневої монархії".

Виконана у рамках загальної тенденції вивчення історії національно-визвольного руху країн "третього світу" монографія Р. Г. Ланди "Боротьба алжирського народу проти європейської колонізації, 1830–1918 рр." (1976) містить, окрім іншого, аналіз "особливого типу як соціально-економічних, так і культурно-етнічних зв'язків і відносин", що виникли внаслідок створення французької колоніальної моделі, яку на думку автора, можна назвати "алжирським феноменом". В цілому, накопичивши значну кількість фактичного матеріалу, радянські історики також лишили поза увагою цілу низку важливих аспектів формування алжирської політики Франції.

З розпадом СРСР суттєвий перегляд ключових методологічних постулатів радянської доби відбувся у російській історіографії з досліджуваного питання. Разом з тим, треба відзначити, що значна кількість сучасних російських франкознавців розпочала свій науковий шлях ще за радянських часів, що, в свою чергу, зумовлює певну спадкоємність як проблематики, так і точок зору на деякі аспекти зовнішньої та колоніальної політики Франції.

Серед праць російських істориків 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст. слід відзначити роботи В. В. Дегоєва, П. П. Черкасова, А. Смирнова, Н. П. Таньшиної, О. Л. Буйко, Н. Ю. Васильєвої, К. Б. Демінцевої, Л. Л. Безрук, в яких переглянуто деякі стереотипи концептуального характеру, що склалися в радянській історіографії стосовно зовнішньої політики Франції та міжнародних відносин у Новий час. З-поміж нечисленних праць, що безпосередньо торкаються досліджуваної проблематики, викликає інтерес монографія Н. П. Таньшиної "Політична боротьба у Франції з питань зовнішньої політики в роки Липневої монархії" (2005 р.) На основі аналізу різноманітних джерел авторка висвітлює, окрім іншого, деякі особливості політичної полеміки всередині французького політикуму з питань завоювання та колонізації Алжиру в 30–40-х рр. ХІХ ст. Однак хронологічні рамки роботи, обрані дослідницею, не дозволили їй здійснити аналіз особливостей алжирської політики правлячих кіл періоду Другої імперії та викрити передумови переходу до цивільного режиму управління колонією. Щодо інших російських фахівців з історії зовнішньої та колоніальної політики Франції, їхні інтереси зосереджуються, насамперед, на вивченні періоду кінця ХІХ – поч. ХХІ ст.

У сучасній українській історіографії проблема формування колоніальної політики Франції в Алжирі фактично залишається поза увагою дослідників. Проте за період незалежності з'явилися деякі важливі ознаки позитивних змін у розвитку українського франкознавства, свідченням чого стали праці В. В. Ададурова, Б. О. Ачкіназі, Р. Г. Харковського, Т. М. Кузьми, О. М. Захарчука, Т. Е. Телькиненої та інших. Так, київський фахівець О. М. Захарчук, який вже тривалий час досліджує "силову дипломатію" Наполеона Бонапарта, у своїх працях певну увагу приділяє розкриттю специфіки французької експансії в середземноморському регіоні. Фундаментальна монографія доктора історичних наук Б. О. Ачкіназі розкриває боротьбу у французькому політичному світі з проблем зовнішньої безпеки у 1918−1920 рр. Київський фахівець, доктор історичних наук О. П. Машевский, який зосередився на дослідженні боротьби великих держав за контроль над Чорноморськими протоками у 1870–1920-х рр., характеризує, окрім іншого, основні мотиви та рушійні сили політики Ке д'Орсе стосовно вказаної міжнародної проблеми.

Підбиваючи підсумки аналізу історіографії проблеми, слід відмітити роботи істориків, що становлять теоретичну базу дослідження. Це праці: Є. В. Тарлє, Ф. А. Ротштейна, А. З. Манфреда, А. С. Єрусалімського, К. Б. Віноградова, В. М. Віноградова, В. М. Хвостова, Г. Л. Бондаревського, П. П. Черкасова, М. І. Кареєва та ін.

В цілому, аналіз історіографії та джерельної бази переконує у необхідності подальшої розробки проблеми. Наявність різноманітних документальних матеріалів створює реальну можливість вирішення поставлених завдань.

Другий розділ "Витоки алжирської політики Франції, 1564–1829 рр." окреслює процес зародження та становлення франко-алжирських відносин у новий час.

"Алжирське питання" викристалізувалось у системі зовнішньої та колоніальної політики Франції у першій половині ХVI ст., що було пов’язано з її тривалим протистоянням з Іспанією на європейській та світовій аренах. З цього часу і до військової експедиції 1830 р. алжирська політика правлячих кіл Франції була обумовлена торгівельними інтересами в середземноморському регіоні та політикою "підтримання престижу" французької монархії. Глобальні амбіції французької корони щодо європейського континенту призводили до хиткості всіх колоніальних проектів французів, у тому числі, і стосовно Алжиру. Так, "великий задум" Ришельє (1585–1642), "силова дипломатія" щодо Алжиру Людовика ХІV (1643–1715) зазнали невдачі саме через послаблення позицій Франції у Європі. Події Французької революції кінця ХVIII ст. ще більше відвернули увагу французів від Середземноморського регіону. Поразка ж у наполеонівських війнах позбавила їх більшої частини колоніальних володінь та практично звела нанівець їх геополітичні амбіції стосовно Алжиру, заявлені свого часу Наполеоном. Питання про відновлення колишніх позицій Франції у Середземномор'ї знову постало після Реставрації. Не зумівши у 1829 р. підштовхнути до захоплення Алжиру свого протеже – єгипетського правителя Мухаммеда Алі (1805–1849) – французи почали безпосередню підготовку власної військової експедиції. З цього моменту підкорення цієї країни стало лише питанням часу.

У третьому розділі "Початковий етап французької колонізації Алжиру, 1830–1837 рр." аналізуються обставини та наслідки реалізації французької військової експедиції до Алжиру 1830 р., а також боротьба всередині французьких правлячих кіл стосовно доцільності подальшого завоювання та колонізації цієї країни.

Аналіз виступів парламентарів Франції протягом зазначеного часу дає всі підстави стверджувати про наявність двох політичних течій серед французького політикуму стосовно майбутніх перспектив присутності в Алжирі. Першa з них (Пассі, де Сад, Дюпен та ін.) вимагала евакуації французьких військ і виходу з колонії, у той час як інша (Моген, дю Вар та ін.) схилялася до необхідності збереження Алжиру як колоніального володіння Франції. Після перемоги точки зору другого угрупування французькі правлячі кола перейшли до вирішення чергового завдання – встановлення панування над рештою території Алжиру, оскільки емір Абд аль-Кадир (1808–1883) та бей Константини (1799–1836) спромоглися організувати досить міцний опір завойовникам. У ході розвитку військових дій французький генерал Демішель 26 лютого 1834 р. уклав договір з еміром за таких умов: емір отримував усю західну частину країни, за винятком Орану, Мостагенему та Арзею. У цих трьох містах він мав право призначати своїх консулів, а французька присутність там заборонялася.

Оскільки жодна з цих умов не містила в собі навіть натяку на підкорення Абд аль-Кадира Франції: він не платив данину, міг купувати зброю і, навіть, мав дипломатичних представників в алжирських містах, алжирське питання знову опинилося у центрі уваги французьких парламентарів, і знову викликало серйозне розходження думок політичної еліти. Так, А. Тьєр наполягав на систематичному та цілеспрямованому утвердженні військової присутності Франції на території Алжиру, у той час, як Ф. Гізо, фактично пропонував відмовитись від завдання Абд аль-Кадиру остаточної поразки, обмежившись вже захопленими районами країни, на яких передбачалось поступове встановлення цивільного режиму. Після тривалих дискусій Палата значною більшістю голосів ухвалила пропозицію А. Т’єра. З цього часу новий генерал-губернатор Бернар Клозель отримав можливість завершити завоювання Алжиру.

Однак, враховуючи вкрай нестабільну ситуацію усередині країни та виснаженість французьких військ, генерал Бюжо (1784–1849 рр.) 29 травня 1837 р. уклав з еміром в Тафні мирний договір, за яким Абд аль-Кадир визнавав суверенітет Франції в Африці, а Франція залишала за собою Оран, Мерс-Ель-Кебір, Мостагенем, Арзей та інші області: всередині країни – Мазагран, в алжирській провінції – Метиджу та Бліду. Інші території разом з Тлемсеном підпадали під владу еміра. Характерно, що навіть всупереч інструкціям, отриманим Бюжо з Парижа, Абд аль-Кадир так і не дав зобов’язання сплачувати данину. В цілому, умови цієї угоди були більш вигідними для нього, ніж ті, що були зафіксовані у договорі Демішеля, але на той час військове командування та правлячі кола Франції були вимушені визнати їх за краще.

Четвертий розділ "Боротьба у французьких правлячих колах навколо "алжирського питання": від Східної кризи до активізації алжирської політики, 1838–1847 рр." висвітлює алжирську політику Парижу в контексті загального розвитку міжнародних відносин.

Для покоління французьких державних діячів, що очолили Францію після завершення епохи наполеонівських війн, володіння Алжиром розглядалося як важлива частина середземноморської політики, як засіб встановити панування Франції над Північною Африкою і важлива складова у франко-британському колоніальному протистоянні 30–40-х рр. ХІХ ст. Договір Демішеля 1834 р. і Тафнський договір 1837 р., які відображали кризу французької політики у Північній Африці, переконували у необхідності зміни характеру дій проти еміра.

З одного боку, тривалі військові дії в Алжирі певною мірою послаблювали позиції Франції у спробах розв'язати вигідним для неї чином Східне питання, особливо після суттєвого підсилення російського впливу в Константинополі, що сталося внаслідок підписання Ункяр-Іскелесійського договору 1833 р. З іншого боку, можлива відмова від підтримки єгипетського паші, покровителькою якого вже давно виступала Франція, взагалі могла призвести до повалення кабінету. Саме тому французькі правлячі кола не бажали ускладнювати свої відносини з Великобританією, постійно підкреслюючи свою прихильність до ідеї збереження існуючого стану справ на Сході, аж до захисту його силою зброї.

Укладення лондонської Конвенції про Протоки 15 липня 1840 р., здійснене без участі Франції, стало одним з переломних моментів у розвитку франко-алжирських відносин. Незважаючи на те, що невдовзі Франція вийшла з дипломатичної ізоляції у Східному питанні, підсумки Конвенції 1840 р. підштовхували Париж до пошуку засобів ефективної реалізації політики в Алжирі. Новоутворене міністерство на чолі з Н. Сультом (1769–1851) почало докладати всіх зусиль з метою завдати поразку Абд аль-Кадиру та остаточно підкорити Алжир. Проте "силовий" варіант розв'язання проблеми наразився на серйозну критику з боку французьких парламентарів, які сприймали той факт, що дії нового генерал-губернатора Т.-Р. Бюжо в колонії були майже не контрольованими, як зазіхання на прерогативи центральної влади. Внаслідок цього "алжирське питання" у черговий раз стало предметом дебатів у стінах французького парламенту.

Військова перемога французів над Абд аль-Кадиром у 1847 р. позначила собою завершення політики обмеженої окупації колонії. Бурхливий розвиток політичних подій на французькій політичній арені ще більше загострив питання про майбутні результати колонізації Алжиру, але відбулось це вже після повалення Липневої монархії.

У п’ятому розділі "Французький політикум та "алжирське питання" у 1848–1870 рр. Перехід до цивільного режиму управління" основну увагу приділено показу еволюції алжирської політики французьких правлячих кіл періоду Другої імперії (1852–1871), а також висвітленню переходу до цивільної системи управління колонією.

Політика широкої колоніальної експансії стала одним з основних напрямків діяльності імперії Наполеона ІІІ. У цей період у Парижі відбулось остаточне усвідомлення значення Алжиру, який в той час вже перетворився на форпост французького впливу в Північній Африці. На відміну від поміркованої колоніальної політики періоду Реставрації та Липневої монархії, Друга імперія претендувала на суттєве посилення своїх позицій в регіоні, що зумовило значні темпи його колонізації.

Однак невизначеність зовнішньополітичних пріоритетів Наполеона ІІІ, у сукупності з його неспроможністю реально співвіднести цілі та можливості власної держави призвели до ускладнення міжнародного становища Франції, що зрештою й призвело до катастрофи – франко-прусської війни. Прагнучи відновити свої позиції на міжнародній арені після поразки у війні 1870–1871 рр., правлячі кола Третьої республіки дійшли переконання про необхідність активної перебудови у всіх сферах життя країни: політичній, дипломатичній, економічній, військовій, освітній. У цьому переліку не була винятком й активізація колоніальної експансії, яка за цих умов перетворювалась на потенційне джерело зміцнення національної величі Франції, розпалювання настроїв реваншизму на європейській і колоніальній арені.

Як наслідок, за ініціативою Законодавчих зборів Другої імперії під час франко-прусської війни делегація уряду Національної оборони видала 24 жовтня 1870 р. декрет, що проголошував негайне введення цивільного режиму управління в Алжирі. Цей документ, прийняттю якого не зашкодило навіть те, що він був підготовлений в умовах кровопролиття, позначив собою початок нового етапу колоніальної політики. Саме в цей період алжирська політика починає визначатись міркуваннями відновлення Французької колоніальної імперії, втраченої внаслідок поразки в Семирічній війні 1756–1763 рр.