Богославець В.М. Договори про надання правових послуг

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, його зв'язок з науковими програмами. Визначається мета, завдання, об’єкт та предмет дослідження, його методологічна та теоретична основа. Формулюється  її теоретичне та практичне значення, наводяться дані про апробацію результатів дослідження.

Розділ І “Поняття та ознаки договорів про надання правових послуг” складається з чотирьох підрозділів та присвячений загальній характеристиці договорів про надання правових послуг.

У підрозділі 1.1. “Історія договірних відносин з приводу надання правових послуг” дисертант досліджує генезис відносин між суб’єктами надання правових послуг та їх споживачами. Для цього досліджено розвиток правової регламентації надання правових послуг із давніх часів до сьогодення. Встановлено, що вже на ранніх етапах людського розвитку відносини щодо надання правових послуг були договірними та майновими. З розвитком цивілізації правова регламентація досліджуваних договірних зв’язків постійно вдосконалювалась. Історія знає періоди повної або часткової заборони договорів про надання правових послуг. Зокрема, коли Україну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів поступово договірні відносини щодо надання правових послуг стали забороненими, що було зумовлено процесами, які відбулись у суспільстві та відповідали реаліям тоталітарної держави. Заборона більшовицькою державою укладення договорів про надання правових послуг зробила професію захисника непрестижною та залежною від державної влади. Проте період заборони договірних відносин щодо надання правових послуг існував порівняно недовго і вже в кінці 80-х років у законодавстві Радянської України передбачено можливість договірного врегулювання відносин між юристом та замовником. Названі нововведення сприяли поліпшенню роботи правозахисників, підвищенню їх професійної відповідальності, зміцненню етичних принципів у стосунках суб’єкта надання правових послуг та замовника.

У підрозділі 1.2. “Договір як правочин про надання правових послуг” досліджується договір про надання правових послуг в розумінні юридичного факту. Відповідно до статей 202 та 626 Цивільного кодексу України, він є двостороннім цивільно-правовим правочином.

За моментом укладення договір про надання правових послуг, як правило, належить до консенсуальних (consensus – згода), оскільки вважається укладеним з моменту досягнення згоди сторін щодо всіх істотних умов. Проте, сторони можуть укласти і реальний договір про надання правових послуг, зокрема, визначивши видачу замовником довіреності, оплату авансового платежу тощо як умову чинності договору.

Договір про надання правових послуг може бути договором приєднання. Разом з тим, стороною, що приєднується за договором про надання правових послуг не слід розглядати лише замовника. Часто замовники самі мають змогу диктувати і диктують умови співпраці суб’єктам надання правових послуг.

У підрозділі 1.3. “Договір як зобов’язання щодо надання правових послуг” визначено, що договірне зобов’язання щодо надання правових послуг є цивільно-правовим відношенням щодо надання послуг. Проте досліджуване зобов’язання має певні особливості, які виділяють його з-поміж інших правовідносин щодо надання послуг. Зокрема, об’єктом такого зобов’язання є правова послуга тобто діяльність, спрямована сприяти реалізації, охороні і захисту прав та інтересів особи. Важливою ознакою досліджуваних правовідносин є наявність спеціальних знань чи навичок суб’єкта надання правових послуг. Критеріями їх наявності, в залежності від поставленого завдання, можуть бути вища чи середня спеціальна юридична освіта, досвід роботи по спеціальності, а для юридичної особи – наявність працівників, що володіють вказаною кваліфікацією. Ще однією ознакою  досліджуваних зобов’язань є особлива фідуціарна довіра зі сторони споживача щодо суб’єкта надання правових послуг. Також предметом зобов’язань щодо надання правових послуг є дії змішаного (як фактичного, так і юридичного) характеру.

Дисертантом наведено відмінні риси правовідносин щодо надання правових послуг, які дозволяють виділити їх з-поміж трудових правовідносин, підряду, творчих правовідносин, договорів доручення та договорів про надання консультаційних послуг. Сформульовано висновок, що хоча у практичній діяльності між правником та споживачем його послуг досить часто виникають зобов’язання, подібні до підрядних, творчих тощо, проте це є свідченням не змішаного характеру досліджуваних договорів, а лише подібності правовідносин щодо надання послуг до зазначених зобов’язань. Зобов’язання щодо надання правових послуг „вписується” в загальні правила про послуги, тому досліджувані договори не можна назвати змішаними.

У підрозділі 1.4. “Особливості окремих різновидів договорів про надання правових послуг” предметом дослідження є угода про надання правової допомоги, що регламентована Законом України „Про адвокатуру” та особливості договору про надання правових послуг в підприємницькій сфері.

Дисертантом встановлено, що договірні правовідносини з приводу надання правової допомоги є майновими і такими, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників та спрямовані на реалізацію приватних інтересів, а, отже, є цивільними правовідносинами. Оскільки об’єктом цих правовідносин є послуга, то вони є одним із різновидів цивільно-правових правовідносин з приводу надання правових послуг.

Правовідносини щодо надання правової допомоги, що виникають за призначенням є публічними правовідносинами. Заміна законодавцем інституту призначення захисника договірними правовідносинами, сприяла б ефективнішій реалізації конституційного права на правову допомогу громадян, а також дотриманню прав самих адвокатів.

Договір про надання правової допомоги як правочин є різновидом цивільно-правових договорів про надання правових послуг. Проте договір про надання правової допомоги має певні особливості, такі як підвищена соціальна спрямованість та спеціальний суб’єкт.

Розділ ІІ “Проблемні аспекти договорів про надання правових послуг” складається із чотирьох підрозділів, у яких досліджуються сторони договору про надання правових послуг, порядок укладення, його умови та особливості відповідальності за його невиконання.

У підрозділі 2.1. “Сторони договору про надання правових послуг” розглядається коло осіб, які можуть бути стороною договору про надання правових послуг і встановлено, що нею можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також об’єднання юридичних осіб.

В роботі аналізується питання чи може бути суб’єктом надання правових послуг нотаріус. Встановлено, що як в чинному законодавстві, так і в проекті Закону України „Про надання правової допомоги” це питання не є вирішеним. Автор доходить висновку, що природа вчинення нотаріальних дій потребує надання супутніх правових послуг. Заборона надавати вказані правові послуги шкодитиме як самим нотаріусам, оскільки такі послуги є фактично частиною їх прибутку, так й інтересам клієнта, бо, наприклад, перед нотаріальним посвідченням договору, як правило, особам, що звернулись потрібна допомога у складенні такого договору. Тому слід законодавчо дозволити нотаріусам надавати правові послуги, але лише ті, що безпосередньо стосуються вчинення нотаріальних дій.

Адвокатські об’єднання є юридичними особами приватного права в розумінні Цивільного кодексу України, бо створюються на підставі установчих документів (статуту), а не розпорядчим актом посадової особи, органу державної влади або місцевого самоврядування.

В результаті аналізу положень Цивільного кодексу щодо градації юридичних осіб приватного права, положень Закону України „Про адвокатуру” дисертант доходить висновку, що адвокатські об’єднання є непідприємницькими товариствами, що передбачені Цивільним кодексом України. Проте із всіх запропонованих в цивільно-правовому законодавстві видів непідприємницьких товариств жодний не відповідає принципам адвокатської діяльності. Зважаючи на те, що в статті 86 Цивільного кодексу України закладена можливість створення непідприємницьких товариств інших, крім запропонованих цивільним законодавством, видів, в дисертації сформульовано висновок про те, що Законом України „Про адвокатуру” передбачено створення адвокатських об’єднань як специфічних видів непідприємницьких товариств – фірм, колегій тощо, не розкриваючи при цьому їх організаційних та правових ознак.

У підрозділі 2.2. “Особливості укладення, зміни та розірвання договору про надання правових послуг” автор доходить висновку, що хоча цивільне законодавство не містить спеціальних норм щодо укладення зміни чи розірвання договорів про надання правових послуг, певні особливості все ж таки існують і зумовлені вони здебільшого специфікою таких договорів.

В дисертації досліджується порядок укладення договорів про надання правових послуг за державні кошти. Встановлено, що Закон України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” є загальним та недостатньо адаптованим до укладення договорів про надання правових послуг. Головним критерієм оцінки при визначенні суб’єкта надання правових послуг за названим законом є ціна послуг. Оскільки не існує чітких нормативно визначених критеріїв якості правових послуг, дешеві правові послуги можуть бути неприйнятними, навіть шкідливими для замовника. В цьому контексті в роботі аналізується Положення про порядок організації та проведення конкурсів на право виконання консалтингових (консультаційних, аудиторських, юридичних та оціночних) послуг, що затверджене наказом Національного агентства України з управління державними корпоративними правами. Названий документ враховує здебільшого специфіку правовідносин в сфері надання правових послуг. Зокрема позитивом є те, що при визначенні переможця конкурсу, згідно названого Положення, пріоритет надається рівню професійної кваліфікації конкурсантів, їх профілю, переможцем конкурсу визнається учасник, який запропонує найкращі умови виконання конкурсного завдання, і лише за рівних умов щодо якості послуг до уваги береться запропонована конкурсантами ціна. На основі Положення було б ефективним створити загальні правила проведення конкурсів на вибір суб’єкта надання правових послуг за державні кошти, які можна було б застосовувати при укладенні договорів про надання правових послуг за державні кошти не лише Національним агентством з управління державними корпоративними правами, а й будь-якими іншими замовниками.

Відповідно до Правил адвокатської етики, адвокат не має права пропонувати свої послуги конкретному клієнту, при укладенні договору про надання правової допомоги оферентом може бути лише клієнт. Проте, Цивільним кодексом визнано офертою пропозицію, яка, при дотриманні вимог зазначених у ч.1 ст. 641 ЦК України (наявність всіх істотних умов договору і вираження наміру особи, яка зробила оферту, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття), характеризується достатньою визначеністю та повнотою – виражає волю укласти договір на вказаних у пропозиції умовах з будь-ким, хто відізветься. До такої „публічної” оферти може бути віднесено повідомлення в газеті, по радіо, телебаченню тощо про надання чітко визначених послуг, адрес оферента, готовність вступити на оголошених умовах у договір з кожним бажаючим тощо. Тому, пропозиція адвоката вступити з ним у договірні стосунки, що не спрямована визначеній особі, а висловлена всім бажаючим, не є порушенням Правил адвокатської етики і, в той же час, за наявності всіх істотних умов договору і вираження наміру особи, яка зробила оферту, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття, може вважатися офертою.

Господарським кодексом регламентовано порядок укладення, зміни та розірвання підприємницьких договорів. Проте названі норми Господарського кодексу є надто детальними, важко вписуючись у сучасний ринок правових послуг, в якому існує жорстка конкуренція, а вимоги до якості послуг постійно підвищуються. Зокрема, видається безглуздою процедура звернення особи до суду щодо умов, по яких не досягнуто згоди з потенційним контрагентом. Після такого судового спору договірні стосунки щодо надання правових послуг, враховуючи їх фідуціарний характер, є малоймовірними.

У підрозділі 2.3. “Умови договору про надання правових послуг” аналізуються істотні, звичайні та випадкові умови досліджуваних договорів. Автором встановлено, що єдиною об’єктивно-істотною умовою договорів про надання правових послуг є предмет договору – дії фактичного та юридичного характеру. До дій фактичного характеру, що є предметом досліджуваних договорів, слід відносити консультації і довідки з правових питань як в усній, так і в письмовій формі. Юридичними діями, що можуть входити до предмету договору про надання правових послуг є: представництво прав та інтересів замовника у конституційному, цивільному, господарському, адміністративному судочинстві, при розгляді справ у третейському суді, міжнародному комерційному арбітражі (суді), інших органах вирішення спорів, у виконавчому провадженні та при виконанні вироку/ рішення; в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, організаціях, перед фізичними особами тощо. Основною ознакою представництва є дії однієї особи від імені іншої, що породжує безпосередній юридичний результат для особи, яку представляють. У структурі представництва виділяють три ланки: 1. внутрішні відносини 2. зовнішні відносини 3. правовий зв’язок особи, яку представляють, з третьою особою, що є результатом реалізації вказаних вище внутрішніх та зовнішніх відносин представництва. Договір про надання правових послуг завжди охоплює внутрішні відносини між замовником та виконавцем. Договір про надання правової допомоги охоплює як внутрішні відносини між адвокатом і клієнтом, так і зовнішні – оскільки відповідно до законодавства договір про надання правової допомоги є підставою для надання правових послуг, в тому числі і представництва без додаткових довіреностей. Правові норми про те, що повноваження представника можуть посвідчуватися договором, слід зробити універсальними щодо всіх досліджуваних договорів. Такі положення сприяли б більш ефективному та дешевому наданню правових послуг, оскільки б зняли необхідність складення додаткового документу – довіреності на представництво, зміст якої фактично дублюється обов’язками виконавця за договором. Під час аналізу предмету договору автором наведено критерії якості юридичних та фактичних дій, складових предмету досліджуваних договорів.

Одними із найбільш „вживаних” звичайних умов договору про надання правових послуг є умови про ціну договору. У світовій практиці склалося кілька способів визначення ціни договору про надання правових послуг. Перший – це погодинна ставка. За таким методом визначення ціни юрист детально реєструє кожну годину свого часу, витраченого на справи замовника, виставляє рахунок, в якому зазначає кількість годин, затрачених на справу, надані послуги та вартість цих послуг, у рахунку також зазначають всі понесені виконавцем витрати. Другий спосіб – фіксована сума. Це так звана „тверда ціна” – система, протилежна погодинній, коли виконавець і замовник попередньо домовляються про загальну фіксовану суму винагороди. Багато замовників віддають перевагу саме такому підходові, оскільки за таких умов чітко знають, скільки повинні сплатити. Проте цей підхід може бути несправедливим як для виконавця, так і для замовника: якщо справа виявиться більш складною, ніж здавалося спочатку, юристу можуть недоплатити. З іншої сторони, якщо справа вирішиться легко, замовник може сплатити більше, ніж потрібно. Третій спосіб – це умовна винагорода. За таким методом визначена ціна договору (винагорода) виплачується виконавцеві лише коли справа закінчується успішно для замовника. Четвертий спосіб визначення ціни договору є комбінованим методом, що містить елементи вище названих. Зокрема використовується поєднання тарифного способу із погодинним;  погодинного із умовним тощо.

У підрозділі 2.4. “Відповідальність за порушення умов досліджуваних договорів” аналізувались підстави, умови та форми цивільно-правової відповідальності за порушення умов договору про надання правових послуг. Особливу увагу автором приділено такій умові настання відповідальності за порушення досліджуваних договорів як вина. Необхідність цієї умови безпосередньо випливає зі змісту ч. 1 ст. 614 Цивільного кодексу України, де зазначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно п. 1 ст. 906 ЦК України, „виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлене договором або законом”. Відмова від принципу вини є однією із визначаючих тенденцій розвитку норм про цивільну відповідальність в країнах Заходу. Щодо правовідносин з приводу надання правових послуг,  слід мати на увазі, що виконавцем за таким договором є, як правило, юрист, який добре знайомий із всіма тонкощами законодавства, умов настання відповідальності тощо, що дає йому значно більші можливості ухилитись від відповідальності за порушення договірних умов. Тому, щоб захистити права та інтереси замовника, особи, як правило, менш обізнаної в підставах та мірах відповідальності, умовах звільнення від відповідальності тощо, слід законодавчо закріпити можливість притягнення виконавця до відповідальності за невиконання чи неналежне виконання умов договору про надання правових послуг навіть без його вини, незалежно від статусу (будь-то підприємець, адвокат чи інший суб’єкт надання правових послуг).