Болокан І.В. Зобов\'язально-правові та спеціальні засоби захисту права власності в підприємницькій діяльності

Краткое содержание

1.                ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну, практичне значення дисертації, визначено об'єкт і предмет дослідження, мету, завдання, теоретико-методологічну основу, означено особистий внесок здобувача, апробацію результатів і структуру роботи.

Розділ 1 "Зобов’язально-правові та спеціальні засоби захисту права власності: теоретичний аспект" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Поняття та місце зобов’язально-правових та спеціальних засобів серед цивільно-правових засобів захисту права власності" проаналізовано існуючі у доктрині цивільного права класифікації цивільно-правових засобів захисту права власності. Загальновизнаним є поділ цивільно-правових засобів на речово-правові та зобов'язально-правові. Враховуючи те, що цивільним законодавством передбачено певні особливості захисту права власності окремих інститутів цивільного права і засоби захисту в цих випадках через свою специфіку не можуть бути віднесені ані до речово-правових, ані до зобов'язально-правових, підтримуємо поділ цивільно-правових засобів захисту права власності на три великі групи: речово-правові, зобов'язально-правові та спеціальні. Пропонується дефініція спеціальних засобів захисту. Поділяємо думки В.П.Ємельянова та І.О.Дзери щодо назви групи "спеціальні засоби захисту" і доповнюємо обґрунтуванням назву "спеціальні". У підрозділі аналізуються поняття "засоби захисту" і "способи захисту" та обумовлюється доцільність використання першого терміну.

Підрозділ 1.2. "Становлення та розвиток зобов’язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності" висвітлює історичні аспекти становлення та розвитку більшості зобов’язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності, що походять ще з часів римського права. У римському праві не було поділу цивільно-правових засобів захисту на речово-правові, зобов’язально-правові (договірні та позадоговірні) та спеціальні. Більшість дослідників римського права характеризують лише найбільш типові види захисту власності (віндикаційний та негаторний позови). Але договірні й позадоговірні засоби займали певне місце в системі існуючих на той час зобов’язально-правових засобів захисту.

З трьох основних договірних зобов’язально-правових засобів захисту (розірвання договору, примус боржника виконати свій обов’язок у натурі та відшкодування збитків) римському праву були відомі лише два останні. Серед позадоговірних зобов’язань у римському праві окремо виділялася група квазідоговірних та деліктних зобов’язань. До квазідоговірних відносились зобов’язання з ведення чужих справ без доручення та зобов’язання з безпідставного збагачення. Такі зобов’язання згодом знайшли визнання у доктрині та були закріплені у вітчизняному законодавстві. Інші, закріплені ЦК України, позадоговірні зобов’язання з’явилися пізніше. Усі зазначені зобов’язання та засоби захисту були закріплені в тому чи іншому вигляді законодавствами країн загального права та країн континентальної Європи.

У підрозділі 1.3. "Договірні зобов'язально-правові засоби захисту прав підприємців" запропоновано визначення цих засобів. Вважаємо, що розгляд договірних зобов'язально-правових засобів захисту неможливий без з’ясування питання щодо правомірності використання терміну "підприємницький договір". Вітчизняний законодавець не закріплює, але визнає такий різновид договорів. Пропонуємо його визначення та обґрунтовуємо думку про те, що цей вид договорів є різновидом господарського. На підставі аналізу поняття виділяємо ознаки, що його характеризують: 1) специфіка предмета (відповідність дій сторін договору ознакам підприємництва, закріпленим законодавством про підприємництво); 2) укладання суб’єктами підприємницької діяльності; 3) підстава виникнення (вільне, нічим не обмежене волевиявлення сторін); 4) зміст (умови, за яких створюються, передаються з метою отримання прибутку або набуття для подальшого використання у підприємницькій діяльності).

Враховуючи думки науковців, виділяємо такі ознаки підприємницького договору в межах господарського: 1) окремий порядок укладання для деяких його видів; 2) суб’єктний склад (хоча б одна із сторін - суб’єкт підприємницької діяльності); 3) зміст (умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою господарської діяльності або для інших цілей, не пов’язаних із особистим, сімейним, домашнім споживанням); 4) підставою його виникнення може бути державне замовлення, виконання якого є обов’язком для суб’єктів господарювання; 5) відповідність механізму ціноутворення ринковій кон’юнктурі; 6) наявність специфічного органу, що вирішує спори.

Розділ 2 "Зобов’язально-правові засоби захисту прав підприємців" складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. "Примус боржника виконати свій обов’язок у натурі як договірний зобов’язально-правовий засіб захисту прав підприємців" проаналізовано зазначений договірний засіб захисту. Примус боржника виконати свій обов’язок у натурі застосовується потерпілою стороною тоді, коли виконання зобов’язання має принципове значення. У його застосуванні є обмеження – предмет договору повинен зберегтися у натурі. Цей засіб захисту не універсальний, оскільки його застосування не завжди можливе. Примус боржника виконати свій обов’язок в натурі є загальною назвою відповідного засобу захисту. Він може мати різні форми, залежно від того, про який договір і про яке зобов’язання йдеться. Це може бути вимога потерпілої сторони про безоплатне усунення недоліків товару, про заміну некомплектного товару на комплектний та ін.

Існують певні протиріччя між положеннями ЦК та ГК України щодо зазначеного засобу захисту (різні правові наслідки на випадки невиконання зобов’язань щодо передачі індивідуально визначеної речі і речей, визначених родовими ознаками). Вважаємо більш вдалим вирішення цього питання у ГК України, оскільки його норми розширюють можливості потерпілої сторони.

У вітчизняній доктрині не існує класифікації випадків, коли такий засіб захисту не може бути застосований. Нами проаналізовано класифікацію таких випадків, детально розроблену в країнах загального права. Зроблено спробу застосувати її до національної системи права.

У підрозділі 2.2. "Розірвання договору як договірний зобов'язально-правовий засіб захисту прав підприємців" обґрунтовується думка, що такі засоби захисту як розірвання договору та одностороння відмова від договору повинні бути найменш використовуваними в підприємницькій практиці, оскільки їх застосування свідчить про відсутність довіри до контрагента. ЦК і ГК України містять велику кількість норм, які надають потерпілій стороні право вимагати розірвання договору або право в односторонньому порядку відмовитись від нього. Лише деякі з них є засобами захисту саме права власності, більшість із них є засобами захисту інших цивільних прав.

Недоліками у врегулюванні зазначених засобів захисту вважаємо невизначеність законодавством понять "розірвання договору" і "одностороння відмова від договору". Певні труднощі може викликати й невизначеність моменту, з якого договір вважається розірваним у випадку використання стороною свого права на односторонню відмову від нього. У цій частині законодавство потребує вдосконалення, тому пропонуємо внести відповідні доповнення до норм ЦК України, що регулюють такі відносини. Дотримуємося думки, що поняття "розірвання договору" є більш широким і включає поняття "одностороння відмова від договору" та є одним із способів розірвання, яке у ГК України виділено в окремий вид відповідальності – оперативно-господарські санкції. Запропоновано співвідношення зазначених понять. Вказуємо і на невизначеність законодавством форми відмови.

У підрозділі 2.3. "Застосування засобів договірної відповідальності" в результаті проведеного аналізу констатуємо, що такі засоби договірної відповідальності як відшкодування збитків та штрафні санкції (сплата неустойки, штрафу, пені) є найбільш застосовуваними у підприємницькій діяльності. Окрім них, суб’єкти підприємницької діяльності можуть скористатися наданою їм ГК України можливістю застосовувати оперативно-господарські санкції.

Засоби цивільно-правової відповідальності спрямовані на відновлення порушеного майнового права власника-кредитора, а не безпосередньо на захист права власності. З усіх засобів договірної відповідальності найпоширеніший у застосуванні – відшкодування збитків, оскільки цей засіб захисту універсальний. Особливістю стягнення штрафних санкцій є те, що вони можуть бути застосовані поряд з іншими засобами захисту. Наголошуємо на певних суперечностях між нормами ЦК та ГК України щодо застосування зазначених засобів. Вважаємо, що звуження предмета неустойки в ГК України суперечить приписам ЦК України, тому пропонуємо внести зміни до змісту ст. 230 ГК України відповідно до положень ЦК України.

Законодавче визначення штрафу як неустойки, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання, на нашу думку, вимагає певних уточнень. Оскільки у попередньо діючому цивільному законодавстві визначення поняття "штраф" було відсутнє, доктриною вироблено декілька варіантів штрафу, одним із яких був штраф, визначений у конкретній грошовій сумі. Вважаємо, що обмеження лише відсотковим обчисленням не сприятиме застосуванню штрафних санкцій. Тому пропонуємо змінити визначення поняття "штраф", подане у ст. 549 ЦК України, із урахуванням положень вироблених доктриною. Різним є положення про розмір неустойки у ЦК і ГК, що потребує приведення до єдиної норми. У цивільному законодавстві запропоновано правильне рішення щодо співвідношення зазначених засобів захисту, адже штрафна неустойка не лише стимулюватиме належне виконання договорів, а й гарантуватиме законні права та інтереси контрагентів, сприятиме укріпленню договірної дисципліни.

У підрозділі 2.4. "Засоби захисту прав підприємців у недоговірних (позадоговірних) зобов'язаннях" досліджено недоговірні зобов’язання та засоби захисту, якими можуть скористатись підприємці, що потрапили у відповідну ситуацію. Зазначаємо, що всі недоговірні зобов’язання можуть мати місце в підприємницькій практиці. Але тільки окремі безпосередньо стосуються відносин власності, зокрема зобов’язання зі створення загрози майну фізичної та юридичної особи і зобов’язання з безпідставного збагачення.

Вказуємо на деякі прогалини у врегулюванні ЦК України недоговірних зобов’язань. Засоби захисту в зобов'язаннях із публічної обіцянки винагороди пов'язані з захистом особистих та майнових інтересів сторін. Певних змін потребують норми щодо обіцянки винагороди без оголошення конкурсу, зокрема норма про визначення розміру винагороди (необхідним є захист прав осіб, що мають отримати винагороду). За ЦК України питання про винагороду самостійно вирішуватиме особа, що публічно її пообіцяла. Вважаємо такий підхід неприйнятним. Аргументуємо врегулювання зазначених питань.

У зобов'язаннях з рятування майна фізичної або юридичної особи недоцільним, на нашу думку, є введення законодавцем норми про "істотну цінність" майна, що рятується, та обмеження розміру відшкодування.

У зобов'язаннях зі створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи засобами захисту інтересів кредитора можливим є пред’явлення боржнику вимоги про усунення загрози. Це може бути вимога про припинення дій, які призводять до небезпеки, або навпаки, вимога діяти відповідно до ситуації, якщо небезпека виникла через бездіяльність посадової особи. Необхідно передбачити у законодавстві положення про заходи відповідальності та відшкодування моральної шкоди, якщо загроза була створена навмисними діями іншої особи і на вимогу власника про усунення загрози реакції з боку цієї особи не було.

Єдиним засобом захисту в зобов’язаннях з відшкодування шкоди є пред’явлення вимоги про відшкодування, яке може бути або у формі відновлення майнової сфери потерпілого підприємця, або як відшкодування збитків. Певною мірою при застосуванні першої форми відшкодування можна говорити про захист права власності, але це стосується лише випадків полагодження пошкодженої речі.

У зобов’язаннях, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав, як на недолік вказується на відсутність визначення понять "набуття без достатньої правової підстави", "збереження без достатньої правової підстави", "достатня правова підстава". Необхідним є законодавче закріплення цих понять, що дозволить уникнути різних тлумачень і полегшить вирішення можливих спорів.

Поділяємо думку законодавця щодо співвідношення вимог про віндикацію та про повернення безпідставного збагачення, але не погоджуємося зі співвідношенням вимог про повернення безпідставного збагачення та вимог з договору.

Засобами захисту у зобов’язаннях з безпідставного збагачення виступають вимоги про повернення збагачення, про відшкодування доходів, які боржник одержав або міг одержати з безпідставно набутого відтоді, коли дізнався про володіння майном без достатньої правової підстави, про відшкодування погіршення майна, якщо таке є.

Враховуючи невизначеність законодавством моменту, з якого нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами, пропонуємо доповнити ст. 625 ЦК України частиною третьою, в якій закріпити норму, згідно з якою відсотки за користування чужими грошовими коштами стягуватимуться до дня сплати їх суми кредитору, якщо законом, актами цивільного законодавства або договором не встановлено інший строк.

Розділ 3 "Спеціальні засоби захисту права власності в підприємницькій діяльності" складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Засоби захисту права власності підприємців-співвласників" проаналізовано підстави виникнення права спільної власності в підприємницькій діяльності. Найбільш поширеною у підприємницькій практиці є спільна часткова власність. Основними спеціальними засобами захисту права спільної власності підприємців є позови про поділ спільної власності та про виділення частки у спільній власності. Позов про переведення прав і обов’язків покупця на співвласника не можна визнати засобом захисту права власності, а необхідно розглядати як засіб захисту права на власність.

Звертаємо увагу на такі прогалини у законодавстві: поза увагою законодавця в ЦК України і в Законі України "Про фермерське господарство" залишилися відносини щодо володіння і поділу майна, відповідальність членів фермерського господарства за борговими зобов’язаннями, хоча на необхідність закріплення цих положень неодноразово вказувалось у літературі; у законодавстві відкритим залишається питання про необхідність визнання недійсного попереднього правочину про відчуження частки у спільній власності з порушенням права переважної купівлі.

Акцентуємо увагу на питанні про правовий статус доходів, пов’язаного із здійсненням подружжям (або одним із них) підприємницької діяльності, заснуванням та участю в підприємницьких товариствах та ін. Розглядаючи проблему недостатньої правової захищеності того з подружжя, хто не є підприємцем, у випадку, коли основним (або єдиним) джерелом існування подружжя є плоди або доходи, що приносяться річчю, яка належить на праві власності тому з подружжя, хто є підприємцем, і яку він використовує в підприємницькій діяльності, а доходи другого з подружжя підпадають під режим майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, критикуємо точку зору щодо існування серйозної загрози майновим інтересам останнього. При цьому зазначаємо, що СК України, на відміну від положень раніше діючого законодавства, передбачає можливість укладання шлюбного договору не лише особами, що подали заяву про реєстрацію шлюбу, а й подружжям (ч. 1 ст. 92 СК України). А тому сторони в будь-який час мають змогу домовитися щодо правового режиму такого майна.

Проаналізувавши положення ЦК щодо визнання особи безвісно відсутньою або оголошеної померлою, у підрозділі 3.2. "Захист права власності підприємців, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими" зазначаємо, що зазначений інститут стосується лише фізичних осіб-підприємців. Загальні норми (ст.ст. 43-48 ЦК України та ст.ст. 246-250 ЦПК України) щодо визнання безвісно відсутнім та оголошення померлим мають особливе значення для фізичних осіб-підприємців, оскільки невизначеність стану такої особи створює певні труднощі не лише для його контрагентів, а й для стабільності підприємницьких зв’язків взагалі.

Особливою гарантією для підприємців, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими, є закріплення норм щодо управління майном, яке використовується у підприємницькій діяльності (ст. 54 ЦК України), та заборони відчуження нерухомого майна, що перейшло у зв’язку з відкриттям спадщини спадкоємцями фізичної особи, оголошеної померлою (ч. 2 ст. 47 ЦК України).

Не поділяємо думки про те, що у довготривалих господарських правовідносинах, у разі укладання крупних правочинів, фактор смертності фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності є несприятливою обставиною, оскільки створює у партнерів-керівників юридичних осіб невпевненість у належному виконанні зобов’язань. Вважаємо це безпідставним, оскільки тут має місце фактор ризику, звичний для будь-якої підприємницької діяльності. Фактор смертності фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності, не має будь-якого особливого значення, адже й юридичні особи в багатьох випадках не мають стабільного стану існування.

Вказуємо на певні недоліки у врегулюванні питань встановлення опіки над майном фізичної особи, що використовується у підприємницькій діяльності в разі визнання її безвісно відсутньою. Зокрема зазначаємо на необхідність закріплення норми про можливість укладання договору управління таким майном органом опіки та піклування на підставі заяви заінтересованої сторони до закінчення одного року. У зв’язку з цим пропонуємо нову редакцію ч. 1 ст. 54 ЦК.

Підрозділ 3.3. "Захист права власності осіб, права яких порушено примусовим вилученням майна" присвячений розгляду підстав примусового вилучення майна у підприємців та аналізу засобів захисту, що можуть бути застосовані ними. Єдиною підставою безоплатного вилучення майна у власника є конфіскація. Всі інші підстави – платні.

Особливістю викупу земельної ділянки є те, що він може бути і примусовим, і добровільним. При цьому гарантіями захисту прав власника є попередження про такий викуп та норма про визначення викупної ціни Власникові відшкодовуються збитки, завдані у зв’язку з вилученням (з урахуванням упущеної вигоди). Можливе також надання власнику за його згодою іншої земельної ділянки.

Необхідність викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розташоване, тягне за собою припинення права власності на таке майно. Тому власник може вимагати відшкодування збитків у повному обсязі; перенесення або відбудову житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень (якщо це можливо) на іншу земельну ділянку; надання іншої, рівноцінної за якістю земельної ділянки в межах цього населеного пункту.

Загальне і безумовне правило таке: попереднє повне відшкодування вартості майна. Лише в умовах воєнного та надзвичайного стану можливо не попереднє, а подальше відшкодування. Власник може оскаржити розмір відшкодування, вимагати надання іншого майна, вимагати повернення свого реквізованого майна за умови, що воно збереглося.

У підрозділі 3.4. "Захист права власності підприємців у випадках втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у здійснення власником його правомочностей та видання ними актів, які порушують права власників" проаналізовано засоби захисту права власності підприємців у цих випадках та зазначено, що право на підприємницьку діяльність включає можливість захисту від неправомірних дій з боку інших підприємців і з боку держави в особі її органів, зокрема право на оскарження їх поведінки, що обмежує це право. У поняття правового захисту підприємництва включаються такі: захист інформації, захист прав власника, захист цивільних прав, захист честі, гідності та ділової репутації. Особливістю цих засобів захисту є те, що застосовуються вони проти державних органів, наділених владними повноваженнями.

Основним засобом захисту прав підприємців є надане Конституцією України, ЦК та ГК України право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, і як наслідок, визнання господарським судом незаконного акта, виданого цими органами, повністю або частково недійсним; відшкодування збитків, заподіяних підприємцям неправомірними актами органів державної влади; відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених законодавством.

Підсумки наукового дослідження сформульовано у Висновках, які відображають основні результати дослідження та конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері захисту права власності підприємців за допомогою зобов’язально-правових та спеціальних засобів захисту.

Проаналізувавши становлення та розвиток зобов’язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності, з’ясували, що більшість із них походить ще з часів римського права, нині визнаються й закріплюються законодавствами різних країн, зокрема й вітчизняним.