Боровський О.О. Політичний режим як об\'єкт соціологічного дослідження

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність та ступінь наукового опрацювання теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні засади, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі -- “Соціальний контекст політичного режиму” – розглянуто засоби функціонування різноманітних політичних режимів, їх базові складові, теоретичні та методологічні засади дослідження. Підкреслюється багатомірність та поліморфність цього феномену, доводиться принципова неможливість визнати сферу існування та функціонування політичного режиму теорією держави та традиційним інституціональним аналізом.

Відзначаючи одночасне існування і функціонування еволюційно різновікових режимів, що розмежовуються по лінії “традиційне-сучасне”, дисертант ставить під сумнів теоретичну аксіому про модернізаційно-функціональне домінування сучасних структур над традиційними. Традиція функціонування політичного режиму розглядається як системно необхідний елемент. На передній план висувається її здатність забезпечувати легітимацію політичної системи та практичну реалізацію нововведень в традиційних суспільствах.

Висвітлюється необхідність включення до евристичної моделі дослідження політичного режиму основні моменти концепції патримоніалізму М.Вебера, доводиться її придатність до аналізу сучасних політичних режимів.

В основу ідентифікації патримоніалізму М.Вебер кладе нерозрізненість політичної влади і сімейної. Згідно з цим, патримоніалізм визначається як політична система або режим, в межах якого права і прерогативи суто політичного походження розглядаються як приватні права суб’єктів влади.

Автор виходить з того, що політичний режим є функціональною характеристикою соціальних відносин. Тому що він виступає тією формою, у рамках якої ці відносини існують, тобто спосіб існування цих відносин у політичній сфері. Безпосередній характер зв'язку політичного режиму із соціальною системою суспільства, дозволяє говорити не про вузько політичний, а про соціальний зміст поняття “політичний режим”, розглядати його як характеристику суспільства в цілому. Специфіка залежності політичного режиму від соціальних відносин виявляється в тому, що прямий, безпосередній зв'язок існує між режимом та політичними відносинами. Зміст політичного режиму залежить від усього розмаїття політичних відносин, ядром яких є соціальні відносини. Не приймаючи до уваги цей факт, неможливо пояснити ні динамізму політичних режимів, ні їхньої розмаїтості в рамках однієї цивілізації. Таким чином, соціальна сутність політичного режиму робить його способом існування політичних відносин.

Будь-яка соціальна система проходить у своєму розвитку ряд етапів, що характеризуються тільки їм властивими засобами і методами політичної діяльності. Ці зміни і фіксуються в понятті “політичний режим”.

Суперечливість сутності державної влади не тільки виявляє специфіку режимів, пояснює їхній динамізм і розмаїтість, але і дозволяє розглянути режим як спосіб соціального регулювання.

Аргументом на користь цієї позиції, є те, що навіть якщо розглядати регулювання як момент управління, то він виступає головним, визначальним, є основою для всіх інших, тому що суть його – узгодження елементів системи як між собою, так і відповідно до вимог самої системи. Суспільство, виступаючи як соціальна система, вимагає організації, що не завжди відповідає вимогам, пропонованим до неї, у силу дії зовнішнього середовища, а також унаслідок самої системи. Це дає підстави розглядати політичний режим саме як спосіб соціального регулювання, що реалізує функцію підтримки суспільної цілісності, тобто виступаючи системоутворючим фактором. Співвідносячи політичний режим з регулюванням, розуміється не все соціальне регулювання, а лише політичне регулювання. Регулятивна діяльність у рамках політичного режиму спрямована на всю соціальну реальність, на суспільство взагалі.

Властивості політичного режиму, як цілісність, системність, що виражають якісну визначеність засобів і методів політичного регулювання, дозволяють ясніше зрозуміти зв'язок цього поняття з такими категоріями соціології політики, як “політичні відносини” та “політична культура”. Політичний режим є типом діяльності, що виражає певні відносини, тобто специфіка категоріального зв'язку політичного режиму з іншими категоріями полягає в тому, що він зв'язаний не з відносинами взагалі, а з конкретною єдністю, із системою цих відносин; не з культурою взагалі, а з якісно визначеним типом культури. Іншими словами, політичний режим виступає способом існування політичних відносин та діяльності, що уявляє конкретну єдність відносин та діяльності, якісно визначені типи і культури. Ця властивість політичного режиму визначає і його тісний зв'язок з поняттям “політична система суспільства”, що теж виражає політичну діяльність системно. Але у випадку співвіднесення з політичною системою поняття політичного режиму виражає зміни змісту цієї системи. Тому поняття “політичний режим” дає можливість зрозуміти динамізм розвитку політичної системи, дати більш конкретне вираження системного характеру політичної діяльності, та є змістовною рисою  політичної системи суспільства.

На підставі проведеного аналізу поняття політичний режим автор робить наступний висновок: політичний режим, слід визначати як спосіб політичної життєдіяльності суспільства, що має статус соціологічної категорії, бо характеризує все суспільство в цілому, залежить від усієї соціальної реальності та регулює всі соціальні відносини, реалізовані у заданих територіальних межах.

У другому розділі “Особливості соціологічного теоретико-методологічного підходу до аналізу політичного режиму” Релевантність наступних концептуальних висновків і доказів залежить від особливостей теоретико-методологічного підходу, від обґрунтування його адекватності і продуктивності, а також від визнання тих обмежувальних сторін, що він перебороти не в змозі. Обґрунтованість запропонованої загальної теорії і часткових концепцій у значній мірі визначається також істинністю вихідних концептуальних положень і передумов, що утім, самі в значній мірі визначаються особливостями обраного підходу. Політичний режим можна розглядати як зміст політичної системи, у зв'язку з чим політичний режим -- характеристика не стільки держави, скільки всієї політичної системи: саме в рамках політичної системи й існують утворюючі зміст політичного режиму відношення між громадянами з приводу державної влади і відношення громадян із державною владою. Політична ж система, у свою чергу, виступає одним із рівнів громадянського суспільства, тому глибинні соціально-економічні і культурні основи суспільства визначають характер держави не безпосередньо, а проявляючись через особливості політичного режиму як змісту політичної системи.

Політична система має достатню кількість механізмів, за допомогою яких вона пристосовується до соціального оточення, регулює свою поведінку і перетворює власну внутрішню структуру. Важливе місце серед них займають три типи, регуляційного механізму: 1) перетворення потреб (під якими маються на увазі думки, мотиви, очікування, інтереси, переваги і навіть ідеологія) на вимоги; 2) їхнє скорочення шляхом комбінації, модифікації й обмеження; 3) перетворення вимог на рішення

Нормальне функціонування зазначених типів механізму перетворює політичну систему в саморегулюючий організм, не тільки спроможний активно реагувати на впливи навколишнього середовища, але і який має можливість у порядку зворотного зв'язку впливати на це середовище, змінюючи його в ту або іншу сторону і забезпечуючи тим самим виживання і самозбереження системи.

Поєднання самоорганізаційного підходу з теорією соціальних протиріч дозволяє динаміку політичного режиму у перехідний період розуміти як процес, що нерівномірно розвивається із ексцесами та, який у свою чергу, можна уявити у вигляді трьох етапів. У термінології синергетики – добіфуркаційний, біфуркаційний і післябіфуркаційний. Основним поняттям, що дозволяє розрізнити ці етапи, є рівень їх соціальної ентропії, під якою в такому контексті розуміється міра невпорядкованості (міра конфліктності) політичної системи.

Рівень соціальної ентропії системи прямо пропорційний її конфліктному (якій розсіює) потенціалу і зворотно пропорційний гармонійному (стабілізаційному) потенціалу. Екстраполюючи це далі, можна констатувати, що перехідний період режиму – це просторово–часовий інтервал екстремально–хаотичного розвитку соціуму, у ході якого один його тип організації управління трансформується в інший за допомогою комплексу деструктивно–конструктивних конфліктів.

Під соціальним конфліктом тут розуміється стан крайнього загострення протиріч у політичній системі, їх розв’язання й сприяє трансформації політичної системи в новий якісний стан. Для виявлення закономірностей трансформації політичного режиму важливим є інтеграція зовнішніх і внутрішніх аспектів, як мінімум, на трьох основах: інституціонально-правовій, ціннісно–діяльнісній (політична культура) і особистісній.

Інституціональна–правова вісь “задає” нові правила управління режимом – закріплені в нових інститутах і правах.

Особистісний рівень “відфільтровує” із цих змін у соцієтальній демократії тільки актуальні для індивіда ті зміни, що у даний момент значимою уявою позначаються на індивідуальної рівні.

Ціннісно–діяльнісний рівень показує, як політична система та її розвиток інтерналізувався в когнітивних уявлень, почуттях та соціальних оцінках населення.

Вивчаючи зміни в зовнішній проекції нового режиму у взаємозв’язку з внутрішньою проекцією, можна не тільки визначити дійсні (а не проголошені) зміни в його типі, але і виявити основні перешкоди на шляху зміни соцієтальної демократії в заявленому напрямку, а також оцінити можливі перспективи інституціоналізації і навіть деінституціоналізації тих або інших змін.

У третьому розділі “Емпіричні референти демократичного розвитку політичного режиму”. Концептуалізація поняття демократичного політичного режиму і побудова типології відображуваних ним об'єктів – це обов'язкова передумова подальшого наукового напрямку рефлексії демократизації соціуму. Якщо поняття ще невизначено остаточно і мова йде про його формування, то наявний об'єкт уявлення, або вихідна інтуїтивна уява (ідеальний тип – О.Б.) потребує подальшого розвитку, емпіричного обґрунтування або розширення цього конструкту до рівня уявлень, які, у свою чергу, також необхідно підвести до рівня індикаторів, що виконують функцію операційних стандартів.

"Ідеальний тип" – особлива категорія, оскільки він віддзеркалює не тільки те, що реально існує, але й те, що можливе в ідеалі. Він відображує також можливий ступінь вияву характеристик об'єкта, можливе їхнє сполучення, ймовірний напрямок розвитку подій. На противагу іншим категоріям соціології "ідеальний тип" не може бути встановлений емпіричним шляхом. Однак це не значить, що він не може бути емпірично обґрунтований у тому розумінні, у якому не може бути обґрунтований так названий критичний тип (наприклад, матеріальна точка чи математичний маятник – О.Б.), який "віддзеркалює" те, що реально не існує і не може існувати. "Ідеальний тип" емпірично обґрунтований тому, що він відображає можливість у реальності, тобто так чи інакше спирається на дійсність, реальність, хоч він є "нереальним" у тому плані, що не може бути встановлений емпіричним шляхом тут і тепер. Те, що відбиває "ідеальний тип", реально можливе, здійсненне, але за деяких умов, що можуть і не наступити.

В концептуальній схемі інституціональні складові політичного режиму і політичні ідеї, погляди, уявлення розглядаються як деякий “ідеальний” компонент. Узяті в такий спосіб політичні інститути розглядаються в пропонованій системі показників у комплексі з породжуваними ними зв’язками і відносинами, опосередковуваними цим зв’язком відносинами і соціальними нормами. Такий підхід передбачає врахування єдності політичних інститутів з основами їхнього існування і функціонування – політичними ідеями і уявленнями різного ступеня спільності, тобто власне ідеологіями. Отже, зміст методологічного опрацювання, що виступає у формі програми етапу збирання даних – це поки що “ідеальне” обґрунтування умов, за яких деякий тип реального буття можна аналізувати як референт досліджуваного явища. За такої ідеальної постановки питання щодо вивчення режиму як соціального індикатора в деякій емпіричній ситуації має бути відбита і структура останньої, тобто варто враховувати й інші явища, у контексті яких можна припускати здійсненність взаємин, які нас цікавлять. Розглядаючи цей референт, не слід обмежуватися тільки ним і відходити від структури самого соціального середовища, що робить необхідний показник можливим. Якщо йдеться про первинне обґрунтування референта як зв’язку, що спостерігається, і концептуального, то “ідеальне” створення програми для збирання інформації (формулювання “емпіричної проекції”) припускає включення до того контексту зв’язків, в яких присутнє буття конкретизується в певне явище, й останнє правомірно розглядати як показник визначеного об’єкта, що носить концептуальний характер.

Пропонована множина індикаторів і показників має враховувати фактор багатокомпонентності політичної культури. Політична культура являє собою сукупність досить стійких зразків політичної свідомості і поведінки, властивих конкретному соціуму. Для побудови демократичного політичного режиму – політична культура є значимою не в тому сенсі, що вона однозначно визначає можливість або неможливість затвердження демократії в конкретній країні, а в тому, що вона обумовлює особливості шляху конкретної країни до демократії, специфіку проблем що виникають на цьому шляху.