ДЕРЖАВНЕ УправлінНЯ приватизаціЄЮ у контексті трансформації відносин власності в Україні

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дисертації, визна­чається стан наукової розробки проблеми, встановлюється зв’язок дослідження з науковими програмами, розкриваються його мета, завдання, об’єкт, предмет, методи, наукова новизна отриманих результатів, їх практичне значення та особистий внесок здобувача, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації, її структуру, обсяг та публікації.

У першому розділі – “Аналіз теоретико-методологічних основ приватизації та обґрунтування напрямів дослідження” – узагальнено проб­леми державного управління приватизацією, проаналізовано наукові джерела за темою дисертаційного дослідження, визначено базові поняття та емпіричний інструментарій, за допомогою яких здійснено науковий пошук. Розкрито сутність категорії “приватизація”, здійснено аналіз еволюції приватизаційних процесів в Україні, нормативно-правового середовища, основних етапів станов­лення теорії державного управління приватизацією.

Всебічний історико-логічний аналіз джерел з досліджуваної теми показав, що питання трансформації відносин власності розглядалися у працях вітчиз­няних та зарубіжних вчених протягом десятиріч. Усі вони мають особливе наукове значення, не втратили своєї наукової цінності, хоч написані в різні періоди суспільного розвитку.

Останнім часом у період трансформаційних процесів в Україні перелік питань, що вивчаються, значно розширився за рахунок запровадження держав­ного управління приватизаційними процесами, що значною мірою вплинуло на стан науки державного управління, закономірності та принципи її розвитку, вдосконалення політики держави у цій сфері.

Загальним та спеціальним підходам і принципам в організації державного управління, формуванні державно-управлінських рішень, у тому числі й у сфері управління процесами трансформації відносин власності, присвячені праці В.Б.Авер’янова, Г.В.Атаманчука, В.Д.Бакуменка, В.М.Князєва, В.І.Лугового, В.К.Майбороди, С.В.Майбороди, П.І.Надолішнього, Н.Р.Нижник, О.Ю.Оболен­сь­ко­го, Г.С.Одінцової, О.Г.Осауленка, В.А.Ребкала, С.М.Серьогіна, В.П.Троня, В.В.Цвєткова, В.О.Шамрая, Л.Є.Шкляра та ін. Моделі та механізми державного регулювання різних аспектів і сфер діяльності в контексті трансформації від­но­син власності досліджували у своїх працях С.О.Біла, В.Г.Бодров, В.Є.Воротін, М.В.Гаман, М.Х.Корецький, О.Ю.Лебединська, О.Г.Мордвінов, В.М.Рижих, І.В.Розпутенко, Ю.П.Шаров, В.В.Юрчишин та ін. Світовий досвід управління приватизаційними процесами розкрито у працях Г.В.Артамонова, Р.Андерсона, А.А.Арупова, В.С.Білих, В.Г.Бодрова, А.М.Васильєва, С.Я.Веселовського, В.О.Виноградова, С.П.Глінкина, Л.І.Дідківської, Ю.І.Єханурова, Дж.М.Кейнса, В.К.Кондратенка, В.С.Ларцева, В.М.Олуйка, О.Д.Рябченка та ін.

Проте системний аналіз наукових праць за темою дослідження вказує на те, що питання державного управління приватизаційними процесами в Україні, як і державна політика в сфері приватизації, ще не були до цього часу предметом спе­ціаль­ного дослідження. Теоретичні й концептуальні розробки науковців присвячені лише окремим аспектам цієї проблеми.

Так, незважаючи на ґрунтовні напрацювання, не сформовано завершену теорію власності, особливо в аспекті державного управління нею, адже, по-перше, трактування її сутності залежить від сутності суспільних відносин, крізь призму яких розглядається поняття власності; по-друге, розвиток цих відносин як невід’ємна складова розвитку держави й суспільства в загальносвітовому вимірі не дає підстав вважати, що розробка цієї теорії доведена до логічного кінця.

Термін “приватизація” вперше був уведений в обіг 1976 р. американським дослідником Робертом У. Пулом, проте термінологічні джерела цього поняття датуються 1969 р., коли П. Друкер у своїй книзі “Вік переривання традицій” вжив слово “реприватизація” для визначення процесу повернення націо­налізованих підприємств їх колишнім власникам. Водночас ще в 20-х рр. минулого століття М.Бухарін та О.Риков розглядали приватизацію як один з основних факторів забезпечення соціальної стабільності та громадянської злагоди у країні, а також можливості залучення іноземних інвестицій для активізації відтворювального виробничого процесу.

Офіційні документи й наукова література поряд з традиційним визначен­ням приватизації як процесу передачі державою об’єктів і певних видів діяльності в приватну власність містять трактування, згідно з яким цим поняттям охоплюються також приватизація будь-якого монопольного права, завоювання певного сегменту ринку або навіть виникнення нових форм пропозиції товарів і послуг.

У розділі доведено, що приватизація, крім економічного і юридичного, має також вагомий політичний, соціальний, ідеологічний, екологічний зміст, тому аналіз приватизаційних процесів не може обмежуватися розглядом суто економічних аспектів. У ньому має враховуватися широке коло питань, що відображають усю сукупність взаємовпливів та взаємозв’язків факторів і напрямів суспільних відносин.

При всій різноманітності підходів тлумачення поняття “приватизація” в широкому розумінні включає в себе один з аспектів реформування державного сектора із скороченням його розміру, а у вузькому означає повний або частковий перехід об’єкта приватизації з державного володіння у приватне, тобто воно пов’язане з трансформацією відносин власності.

Як засвідчив аналіз літературних джерел, саме аспекти проблеми реформування відносин власності, і, зокрема, роль приватизаційних процесів у формуванні ринкових відносин, досить грунтовно досліджувались україн­ськи­ми та зарубіжними вченими. Серед них слід виділити: В.М.Гейця, В.А.Виногра­дова, С.Я.Веселовського, Я.Корнаї, В.М.Вакуленка, О.О.Тяпкіну, О.Й.Пасха­вера, В.К.Черняка, Е.М.Лібанову, І.О.Жадан, О.Ю.Рудченка, С.Ю.Лє­домську, В.Л.Ревенка, І.В.Науменка, Є.Т.Пан­ченка та ін.

У розділі розкриваються теоретичні основи механізмів трансформації відносин власності та управлінських аспектів приватизації й підходів до неї.

Наповнення науково-методичним змістом поняття “державне управління приватизацією” потребує, насамперед, чіткого визначення окремих термінів, а саме змісту понять “роздержавлення” та “приватизація”, що дасть можливість уникнути плутанини в подальших наукових дослідженнях. З різних позицій цю проблему було розглянуто у працях таких науковців, як С.О.Біла, В.М.Геєць, В.В.Засанський, В.З.Куликов, Е.М.Лібанова, С.Ю.Лєдомська, Є.Г.Панченко, О.Ю.Рудченко та ін. Завдяки узагальненню наукових підходів встановлено, що приватизація є складовою роздержавлення власності. В постсоціалістичних країнах вона має певну специфіку, що відрізняє її від аналогічних процесів у західних країнах та відображається в меті, термінах і формах здійснення. Аналіз наукових джерел дає підстави стверджувати, що існують кілька основних підходів до розуміння поняття “приватизація”. Досить широко це поняття тлумачать у Японії, США та інших постіндустріальних країнах, розуміючи під ним не тільки перетворення державної власності на приватну, а й дерегу­лювання економіки, тобто послаблення державного впливу на неї. У більш вузькому розумінні поняття “приватизація” застосовується у країнах Західної Європи, а на пострадянському та постсоціалістичному просторі цей термін ототожнюється з терміном “продаж”.

У розділі наголошується, що сутність роздержавлення з погляду теорії державного управління полягає в тому, що воно є одним з напрямів державної політики щодо реформування як відносин власності, так і всієї системи організації управління національною економікою, господарювання, регулю­вання та розподілу. Метою, кінцевим результатом роздержавлення є перехід від адміністративно-планового ведення господарства до ринкового. Цей процес пов’язаний із системними трансформаційними змінами. Саме системозміню­ючий характер перетворень відрізняє роздержавлення як напрям державної політики від приватизації, оскільки вона за своєю суттю є лише інструментом такої політики, механізмом цих перетворень. Приватизація забезпечує вивільнення власності з тотального володіння, користування й розпорядження держави у всеосяжних масштабах як інструмент реалізації її волі щодо розпорядження цією власністю. Для країн з одержавленою економікою роздержавлення й приватизація є єдино можливими механізмами швидкого, революційного переходу від однієї системи до іншої. Доцільність застосування цих механізмів у їх взаємодоповненні та взаємодії завжди визначається на політичному рівні, оскільки вони спрямовані на провадження державної політики, що має забезпечувати формування як нових джерел і стимулів економічного розвитку, так і нових інструментів впливу на діяльність недержавних суб’єктів господарювання. Трансформація системи відносин власності, подолання монополії держави на засоби та знаряддя виробництва, перетворення державної власності на недержавну пов’язані зі становленням ринкової системи господарювання, з інституціональними змінами, які перед­бачають співіснування суб’єктів господарювання з різними формами власності, зумовлене їх плюралізмом. Такі перетворення змінюють становище працівника, систему його соціальної захищеності, а отже, вимагають від держави підви­щення уваги до стабілізації системи нагромадження й перерозподілу доходів з метою запобігання збагаченню однієї частини населення за рахунок зубожіння іншої.

Особливістю роздержавлення і приватизації власності в Україні (як і в інших державах колишнього СРСР) було те, що зміна моделі соціально-економічного розвитку збіглася в часі з кризовими явищами в економіці, акти­візацією інфляційних процесів і обмеженістю інвестиційних ресурсів. Крім того, спостерігалися нерозвиненість ринкової інфраструктури, низька під­приємницька активність населення та негативне сприйняття ним ринкових перетворень.

Доведено, що в умовах системозмінюючих трансформацій зростає роль держави як системи організації суспільної влади, основною функцією якої є створення умов для суспільного розвитку. Зрозуміло, що економічним під­ґрунтям цього розвитку є відносини власності, які отримали адекватне нормативно-правове забезпечення. Підкреслено, що, незважаючи на величезні трансформаційні перетворення форм і відносин власності, державна власність продовжує посідати вагоме місце в українській економіці, проте відповідні статті Цивільного та Господарського кодексів України навіть концептуально не охоплюють всього спектра проблем управління об’єктами державної власності, залишаючись законодавчо неврегульованими.

У розділі зазначається, що трансформація відносин власності є лише одним з інструментів державної політики розбудови соціального ринкового господарства. Однак це потужний і дієвий інструмент, основою якого є природне право людини володіти й користуватися результатами цього володіння, що потребує адекватного законодавчого забезпечення. В Україні законодавчі зміни щодо відносин власності в 1992-2004 рр. мали еволюційний характер, що не призводило до різких змін у методології приватизації і сприяло впровадженню державної політики ринкових перетворень.

Аналіз правової бази приватизації дає підстави зробити висновок, що в Україні поняття “приватизація” і “продаж” щодо об’єктів державної власності ототожнюються. За винятком продажу за приватизаційні папери і компен­саційні сертифікати, а також оренди з продажем, визначені на початку 90-х рр. способи приватизації застосовувались і на початку 2005 р., але нині пріоритети віддаються продажам за конкурсом, оскільки етап “великої” приватизації в Україні, який розпочався у 1998 р., характеризується переходом у приватний сектор підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, є містоутворюючими та належать до природних державних моно­полій. Водночас і на цьому етапі відбувається продаж дрібних пакетів акцій підприємств, які приватизувалися кілька років тому, а також об’єктів малої приватизації.

Важливість заходів щодо приватизації, які вживаються сьогодні в Україні, передбачає застосування таких способів приватизації об’єктів дер­жавної власності, що забезпечать реалізацію мети й завдань приватизації щодо розбудови економічно незалежної держави з високим рівнем соціальної захищеності усіх верств населення.

У висновках до розділу на основі результатів комплексних досліджень, порівняльного аналізу наукових праць, законодавчих актів, постанов, дисерта­цій визначені найважливіші напрями подальших наукових досліджень.

У другому розділі – “Історико-системний аналіз процесів приватизації державного майна в Україні” – висвітлено суспільно-політичні події, на тлі яких відбувається становлення й розвиток державної політики у сфері приватизації, аналізуються історичні періоди здійснення приватизації в Україні та еволюція нормативно-правової бази. Це дало змогу визначити існуючі проблеми та досягнення, пов’язані з трансформацією відносин власності в країні. Логічний аналіз літературних та статистичних джерел, нормативно-правової бази дає підстави стверджувати, що це складний період пошуку оптимальних варіантів формування ефективної системи управління прива­тизацією та демократичним суспільством.

Актуальність проблеми відносин власності зберігається протягом усієї історії розвитку людства. Великі переділи власності, як і політичні кризи й зміни влади, стають практично неминучими, оскільки в певному розумінні власність є атрибутом влади. В сучасному світі на фор­мування інститутів власності суттєво впливають глобалізаційні процеси та інтегральні моделі розвитку суспільства.

Аналіз історичних документів засвідчив, що напередодні приватизації в Україні не були враховані такі реалії соціально-політичної й економічної ситуації: консервативність українського населення, панування в масовій свідо­мості соціалістичних стереотипів з елементами традиційної селянської дрібно­буржуазності; переважання старої комуністичної бюрократії в нових владних структурах від верху до низу; економічне домінування “червоних” директорів на державних підприємствах і, відповідно, у виробничому секторі; відсутність вільних і достатніх фінансових капіталів у тих, хто бажає придбати державну власність; непідготовленість державних підприємств до приватизації та роботи в нових економічних умовах; нерозуміння значною частиною населення сутності приватизації і його небажання адаптуватися до умов нової системи господарювання; відсутність сформованого ринкового середовища, спро­можного забезпечити конкурентність купівлі-продажу державної власності.

Доведено, що мала приватизація в основному вирішила важливе еконо­мічне завдання – створила умови для появи й розвитку малого бізнесу і продовжує сприяти формуванню конкурентного середовища для ведення бізнесу та поліпшення якості товарів і послуг. Необхідними складовими середньострокового зростання економіки є подальший розвиток ринкових інституцій та збільшення основного капіталу через інвестування. Довго­строкове зростання ґрунтується переважно на технічному прогресі, що, крім приватних інвестицій, передбачає підтримку держави.

Відбулося становлення організаційно-методологічної основи процесу приватизації в Україні, рівні нормативно-правової бази та професійно-кадрового забезпечення виявилися достатніми для того, щоб цей процес не супроводжувався фатальними колізіями.

Досвід приватизації 2003-2004 рр. довів те, що в українському суспільстві вже існує розуміння необхідності ринкових перетворень, позитивно сприй­мається політика держави в сфері приватизації, яка узгоджується з методологією її провадження. Крім того, цей досвід переконливо про­демонстрував зрілість системи приватизації в Україні як механізму державного впливу на економіку суспільства.

До здобутків приватизації як потужного чинника ринкової трансформації можна віднести: ліквідацію державної монополії в багатьох галузях народного господарства, що стало основою формування конкурентної ринкової економіки; перехід значної частини державної власності до приватних осіб та створення умов для подальшої концентрації власності у більш ефективних господарів; суттєву зміну ролі держави в економічних процесах та відносинах власності; створення потужного корпоративного сектора економіки; повноцінного фондового ринку і, зокрема, ринку корпоративних цінних паперів, а також нових сфер діяльності з оцінки майна, торгівлі цінними паперами, аудиту, надання консалтингових послуг тощо; зменшення навантаження на Державний бюджет.

Поряд з окресленням напрямів подальшої ринкової трансформації шляхом приватизації, зокрема підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або посідають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів та послуг, слід запровадити концептуально нові підходи та напрями реформування відносин власності, в яких враховувалися б: регіональні та галузеві особливості приватизації; особливості приватизації окремих груп об’єктів, зокрема об’єктів, розмі­щених у зоні гарантованого добровільного відселення з території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, під­приємств з небезпечними умовами праці, а також тих, діяльність яких пов’язана з використанням надр; містоутворюючих підприємств; науково-дослідних та проектно-конструкторських закладів; спрямування коштів, отриманих від приватизації, на інвестування підприємств.

У розділі зазначено, що на сьогодні трансформація відносин власності перебуває на тому етапі, який потребує поєднання приватизації з іншими заходами з реорганізації державних підприємств та організацій в окремих секторах економіки, формування єдиного комплексу заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення суб’єктів господарювання (зокрема державних), залучення недержавних інвестицій на їх технічне переозброєння, створення нових робочих місць, вирішення інших соціальних питань

 З’ясовано, що роль держави в економіці залишається значною й на сучасному етапі розвитку України. Це вимагає оптимізації частки державного сектора економіки та вжиття комплексу заходів щодо формування дієвої системи управління об’єктами державної власності, зокрема визначення її організаційного центру та побудови системи підпорядкування, що забезпечить ефективне управління. Актуальними залишаються питання пошуку шляхів підвищення ефективності діяльності суб’єктів господарювання, розкриття інформації про цю діяльність, запровадження ефективних моделей аудиту (як внутрішнього, так і зовнішнього), кадрового забезпечення тощо.

 Системне вивчення наукових підходів щодо етапів трансформації відносин власності протягом 1988-2004 рр. в Україні дало змогу вдосконалити систему періодизації, згідно з якою виділяються ініціалізація процедури при­ватизації, підготовчий етап, етап масової приватизації, “точкова” приватизація, постприватизаційний період. Визначено, що доцільно виокремити ці періоди не тільки з огляду на обсяги роздержавлення, а, передусім, з урахуванням цілей, які були актуальними на відповідних етапах розвитку економіки. У розділі вказується, що передприватизаційний період розпочався в 1988 р. Він характе­ризувався стагнацією соціалістичної економіки, що базувалася на суспільному володінні надрами, засобами виробництва й виробленою продукцією, а також на прийнятті економічних рішень з огляду на централізоване планування виробництва й розподіл і вже не задовольняла вимоги відтворювального процесу, а економіко-політична ситуація в країні ще не була сприятливою для докорінного перетворення прав власності. Разом з тим можна виділити окремі елементи трансформації розподільної системи, роздержавлення, приватизації майна державних підприємств, формування на їх основі нових форм господарювання, що розпочалося ще в рамках адміністративно-командної економіки (оренда, кооперація). Створювалися акціонерні товариства, концерни, комерційні банки, біржі, СП та великі торговельні доми. Проте рішення уряду про приватизацію державних виробничо-господарських об’єктів мали фрагментарно-ситуативний характер.

Зазначається, що приватизація в Україні як соціально-економічний проект макроекономічного трансформування і політичний проект подолання стерео­типів, зміни переконань і звичок щодо ринку та формування світогляду приватного власника розпочалася з 1991 р. ХХ ст. й відбувалася у чотирьох напрямах: сертифікатної приватизації, що заклала стартові умови для подаль­ших перетворень; оренди з викупом, яка сприяла пробудженню ініціативи трудових колективів; закріплення за державою переліку об’єктів, які не підлягають приватизації, що сприяло розмежуванню сфер впливу приватного капіталу як рушія ринкових перетворень і держави як гаранта забезпечення економічної безпеки країни та соціальної стабільності в суспільстві; малої та середньої приватизації, що вирішила проблему дефіциту на споживчому ринку.

Досліджено, що кожен з цих напрямів не був відокремленим, оскільки з огляду на певний розвиток подій та результати реалізації за окремими приватизаційними проектами вони були об’єднані політикою, ідеологією, стратегією й тактикою всеосяжності, яка була притаманна періоду масової приватизації (1991-2000 рр.). Для цього періоду були типовими: спонтанність і напівлегальність, спричинені відсутністю чітких законодавчих норм та обме­жень; ознаки так званої “технічної” приватизації, що зумовлювалися необхід­ністю врахування балансу інтересів для досягнення соціального компромісу; позаекономічний характер рішень щодо способів приватизації, в основу яких була покладена політична воля.

Загалом цей період характеризується утворенням певної кількості приватних підприємств, інтенсивним формуванням нових ринкових інституцій, але не якістю нового сегменту ринку. Від цього періоду, а саме від серти­фікатної приватизації, оренди з викупом, приватизації малих та середніх підприємств, що, однак, супроводжувались роздержавленням шляхом акціо­ну­вання та корпоратизації великих підприємств та скороченням переліку підприємств, що не підлягають приватизації, поступово долаючи опір прихильників старої системи господарювання, у 2000 р. Україна перейшла до періоду індивідуальної приватизації за грошові кошти. У цей час здійснювалося наповнення Державного бюджету й закладалися основи соціально-еконо­мічного зростання шляхом залучення на підприємства промислових інвесторів, які брали на себе зобов’язання щодо їх розвитку відповідно до умов договорів купівлі-продажу. Цьому періоду приватизації (2000-2004 рр.) властиве суттєве поглиблення процесів ринкової трансформації. Йому притаманні: стабільність процесу; продаж за грошові кошти контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств; забезпечення надходження значних коштів від приватизації до Державного бюджету; залучення промислових інвесторів до процесу приватизації великих підприємств; індивідуальний підхід (урахування конкретних характеристик кожного підприємства: фінансово-економічних показників, інвестиційної привабливості, значення для економіки та безпеки держави); широке висвітлення приватизаційних процесів у засобах масової інформації.

У цей період переважає інтенсивний перерозподіл прав власності, після “технічної” приватизації стають очевидними якісні зрушення у сформованих інституціональних структурах та відносинах між ними, унормовується втручання держави в перерозподіл прав власності на мікрорівні. Завершення цього періоду пов’язане зі стабілізацією системи нових прав власності (майнових, управлінських відносин), а також якісних і кількісних параметрів економічних механізмів та інституціональних структур, які мають забезпечити реалізацію нових прав власності.

Наприкінці 2004 р. позначився перехід до періоду соціально-економічної приватизації. У розділі наголошується на тому, що для цього періоду харак­терні: врахування соціальної значущості об’єктів приватизації; прийняття рішень на основі ретельних фінансово-економічних розрахунків виходячи з індивідуальних особливостей, коопераційних, технологічних та міжгалузевих зв’язків підприємств, що приватизуються; відкритість та прозорість для сус­пільства; сприяння розвитку фондового ринку шляхом продажу акцій, що належать державі, на організованих ринках цінних паперів; оптимізація структури державної власності у виробничій сфері; інноваційно-інвестиційна спрямованість процесу приватизації; відсутність часових обмежень щодо його завершення. Крім того зазначається, що в цей період відбулась приватизація на конкурсних засадах у контексті державної політики, що була визначена вищим керівництвом держави, ВАТ “Криворіжсталь”, ВАТ “Металургійний комбінат ім. Дзержинського” та ін.

Увага держави на цьому етапі має зосереджуватися на підвищенні соціально-економічної ефективності виробництва, формуванні ефективного приватного та державного секторів економіки, розвитку конкурентного сере­довища й створенні інших умов для зростання економіки та підвищення добробуту населення й для адаптації економіки України до процесів глобалізації світової економіки.

У третьому розділі – “Специфіка приватизації державного майна в зарубіжних країнах” – проаналізовано досвід зарубіжних країн щодо форму­вання системи державного управління приватизацією та обґрунтовано можливість його використання для України.

 Аналіз досвіду різних країн показав, яку величезну роль відіграє інститут держави в розробці стратегій, регулюванні й контролі основних інститутів економіки, в тому числі у сфері управління об’єктами державної власності та їх роздержавлення з метою підвищення ефективності як окремих підприємств, так і економіки країни в цілому.

 Оптимізація регулюючої ролі держави в зарубіжних країнах сприяла створенню того, що сьогодні називають економіками добробуту, розв’язанню складних протиріч між працею й капіталом, монополією і конкуренцією, вільною торгівлею й розвитком внутрішнього виробництва, вивільненням робочої сили завдяки інноваційним механізмам і забезпеченням оптимального рівня зайнятості. Водночас більшість країн в останні десятиліття стикається з проблемою неадекватності сучасним вимогам регулюючої інфраструктури, її відставанням від швидкоплинних соціально-економічних процесів. Це свідчить про певну застарілість сучасних систем регулювання, що перешкоджає еконо­мічному розвитку.

 Визначено, що цілі й завдання приватизації встановлюються в країнах світу відповідно до загальної спрямованості економічних реформ і політичної стратегії держави. Виконання функцій з реалізації державної політики у сфері приватизації й управління державним майном покладається на спеціально створені органи або на галузеві міністерства.

У фінансово-корпоративній сфері з’явилася загальносвітова тенденція до дерегулювання інститутів фінансового ринку при зміщенні акцентів на захист прав акціонерів та інвесторів і посилення інформаційно-консультаційних функцій держави.

Зарубіжний досвід доводить, що значущість цілей діяльності держав у соціальній сфері змінюється залежно від рівня соціально-економічного розвитку країни. Усі ці цілі, у свою чергу, становлять дві основні групи: переважно політичні й переважно економічні. До першої групи належать цілі щодо підтримки соціальної стабільності на основі недопущення занадто великого розриву в доходах і рівні життя різних верств населення, до другої –по-перше, збільшення людського капіталу, покращання якості робочої сили; по-друге, стимулювання розвитку внутрішнього ринку та інвестицій шляхом підвищення доходів населення; по-третє, забезпечення впливу держави на розвиток тих чи інших структурних процесів (як демографічних, так і еко­номічних).

Аналіз показав, що зарубіжний досвід може бути використаний в Україні в кількох окремих найбільш важливих напрямах, серед яких: упровадження конкурентних механізмів у традиційні сектори державної опіки (соціальна сфера, галузі інфраструктури); підвищення гнучкості структури управління шляхом стимулювання участі в ухваленні рішень усіх зацікавлених сторін (державних міністерств і відомств, міжвідомчих органів, громадських організацій, бізнесових структур) при збереженні за державою обов’язку щодо встановлення загальних правил гри; підвищення адресності державних послуг на основі виділення пріоритетних сфер впливу (груп населення; галузей, секторів, сегментів ринку); забезпечення послідовності в реалізації страте­гічних завдань щодо приватизації з акцентуванням особливої уваги на вирішенні соціальних та екологічних проблем у процесі продажу державного майна; залучення інвестицій у процесі приватизації, зокрема іноземних; формування ефективної системи управління об’єктами державної власності із зосередженням уваги на контролюванні діяльності природних монополій і підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.

У четвертому розділі – “Організаційно-управлінські засади приватизації державного майна в Україні” – проаналізовано становлення та розвиток системи державного управління приватизацією, її ресурсного забезпечення, системи контролю, визначено регіонально-управлінський аспект приватизації.

Обґрунтовано, що набір і зміст функцій державного управління залежать від стану, структури й самокерованості управлінських суспільних процесів. Функції державного управління в системі приватизації означають специфічний за предметом, змістом і механізмом реалізації управлінський вплив держави, що приводить до виходу об’єкта впливу з повного державного контролю. Таким чином, у процесі приватизації держава свідомо відмовляється від певних прав щодо об’єкта приватизації на користь недержавного суб’єкта. За змістом державне управління процесами приватизації являє собою діяльність з реалізації цих функцій.