Державницькі теорії Д. Донцова і В. Липинського: порівняльний аналіз

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь вивчення проблеми, формулюється мета й завдання, визначається об’єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічні засади, наукова новизна, теоретичне й практичне значення.

У розділі 1 – «Концептуально-теоретичні засади та джерельно-історіографічна база дослідження» – охарактеризовано методи, якими автор користувався у процесі роботи, а також проаналізовано історіографію та джерельну базу проблеми.

Порівняльний аналіз поглядів на державотворчі процеси в Україні двох визначних вітчизняних політологів і мислителів – Д.Донцова та В.Липинського – ґрунтується насамперед на їхній теоретичній спадщині. Послідовним висвітленням етапів формування поглядів Д.Донцова та В.Липинського на українську державність на основі синтезу історичного, порівняльно-соціологічного та проблемно-хронологічного методів дослідження дано оцінку їхніх теоретичних розробок, світоглядних трансформацій та висновків.

В оцінках праць Д.Донцова як джерельної основи дисертації автор виходив з того, що цей мислитель протягом своєї політичної і наукової кар’єри пройшов кілька основних світоглядних еволюцій – від соціалізму до виразного і категоричного його неприйняття, від антирелігійних позицій до крайнощів войовничої церкви. Водночас враховувалося, що він ніколи не змінював головної ідеї – активного відстоювання самостійності України.

Аналіз праць іншого політичного мислителя – В.Липинського – розкриває насамперед зв’язок між політичною ідеологією та історичним знанням. Його творчість є прикладом пошуку найбільш прийнятного для України суспільно-політичного устрою, який принципово відрізнявся б як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східного деспотизму.

Джерелознавчий контекст праць Д.Донцова і В.Липинського полягає у наявності в них свого часу популярних (щоправда, серед різних соціальних груп) ідеологій, порівняльний аналіз яких дає можливість повніше з’ясувати напрями еволюції політичної думки в Україні.

Державотворчі концепції Д.Донцова та В.Липинського вивчалися суспільствознавцями з 20-х років минулого століття й вивчаються зараз. Автором проаналізовано трактування поглядів Д.Донцова та В.Липинського їх сучасниками, а також сучасною зарубіжною та вітчизняною історіографією. Найоб’ємнішими є блоки діаспорної та сьогоденної вітчизняної історіографії.

На основі вивчення вказаної літератури автор приходить до висновку, що, незважаючи на значний масив праць, де аналізується життєвий шлях і творчий доробок Д.Донцова та В.Липинського, існують проблеми, які ще недостатньо висвітлені. Зокрема, поза увагою дослідників залишився порівняльний аналіз державних концепцій цих мислителів.

У розділі 2 – «Метаморфози державотворчих поглядів Д.Донцова» – проаналізовано мотиви, характер змін у поглядах мислителя на перспективи української державності.

 На першій стадії своєї діяльності Д.Донцов заперечував націоналізм, був переконаним соціал-демократом і кінцевою метою революційної боротьби вважав повалення абсолютизму, здобуття Україною автономії
у складі демократичної Росії. Матеріали дослідження свідчать про непослідовність тодішнього Донцова-марксиста, заперечення ним марксистської концепції історичних та неісторичних націй, до яких відносили й українську.

Загалом, аналізуючи ранню публіцистику Д.Донцова, варто зауважити, що, попри негативне його тодішнє ставлення до українського націоналізму, його публікаціям «соціалістичного періоду» властивий був «національний присмак».

Початок еволюції Д.Донцова від лівих, марксистських позицій
до націоналізму, до ідеалізму у волюнтаристському його варіанті,
до містицизму припадає на часи перед Першою світовою війною, коли
в його творчості посилюється критика Російської держави. Він оцінював
її як таку, що існує не для народу, а навпаки, що населення існує для неї, як таку, що веде політику, спрямовану проти неросійських народів, у тому числі проти українців.

Обґрунтовується, що в питанні майбутнього України, яку Д.Донцов бачив самостійною, він пішов далі від загальновизнаної у середовищі українських інтелігентських кіл точки зору, що українська проблема має розв’язуватися всередині Російської імперії. На відміну від них, Д.Донцов не лише вказував на згубність російських культурних і політичних впливів на самобутній розвиток української культури й політичної думки,
а й поглибив ідею сепаратизму та розробив програму виходу українських проблем на обрії світової політики.

У даному розділі проаналізовано об’єктивні та суб’єктивні чинники дрейфу Д.Донцова до «теорії чинного націоналізму», «провідної верстви» та «ініціативної меншості», до заперечення демократії. Піддано критиці такі методи «донцовітської» аргументації Д.Донцова, як маніпулювання справжніми фактами й провокування радикальних висновків і закликів. Критично проаналізовані основні положення теорії «чинного націоналізму» та «ієрархізованої суспільності», викладені Д.Донцовим
у книзі «Націоналізм», зокрема його апологетику експансіонізму, аморальності, фанатизму, імперіалізму так званого «творчого насильства» та «панування ініціативної меншості». Розкрито непослідовність
і невмотивованість донцовської тези про брак волі до боротьби як головної причини розмитості, фрагментованості українського національного руху ХІХ сторіччя та невдачі визвольних змагань 1917–1920 років. Відтворено сприйняття ідей Д.Донцова його послідовниками та епігонами. Зокрема, проаналізовано твір «Націократія» М.Сціборського як зразок спроби розвинути ідеї «донцовізму» й довести оригінальність українського націоналізму, відмінність його від італійського фашизму та від німецького націонал-соціалізму. Відзначено, що за всієї спорідненості ідеології і теорії інтегрального націоналізму із фашизмом та нацизмом діяльність ОУН дедалі більше тяжіла до теорії і практики, притаманної націоналістичним організаціям країн Центральної та Східної Європи,
а найближче – хорватських усташів і словацьких глінківців. Обґрунтовано, що причинами такої схожості дій був брак української національної державності й сподівання на гітлерівську Німеччину. Виявлено наявність в ОУН критичної течії щодо донцовізму, але показано також, що вона не визначала загальної позиції провідників та основної маси рядових членів організації. Доведено згубний вплив теоретичних постулатів Д.Донцова на принципи організаційної будови та практичну діяльність ОУН.

Детально розглядається ідеологічна метаморфоза, яка виявилася
у праці Д.Донцова «Дух нашої давнини», де подано модель «ієрархізованого суспільства». Розкрито захоплення пізнім Д.Донцовим абсолютистською традицією самодержавства в царській Росії на останньому її етапі та радянським тоталітаризмом, містицизмом. Виявлено причини неспроможності Д.Донцова дати конкретну відповідь на запитання про майбутнє української нації.

 У розділі 3 – «Державницька теорія В.Липинського» – увагу зосереджено на аналізі творчості В.Липинського як ідеолога українського консерватизму. З’ясовуються джерела інтересу В.Липинського до проблеми української державності. Спростовуються оцінки його постаті як нібито неукраїнського автора. Вивчено вплив чинників особистісного характеру на становлення політичних поглядів мислителя. Зокрема, простежено його генеалогію, здобуті ним виховання та освіту. Обґрунтовано, що формуванню консервативного світогляду В.Липинського сприяло те, що тогочасний Краків, де він навчався в університеті, зажив собі репутації осердя польського консерватизму.

Проаналізовано екстраполяційні підходи, застосовувані В.Липинським у спробах сформулювати концепцію незалежної української держави. Показано його звернення до минулого в пошуках відповіді на складне питання того часу, який історичний досвід покласти в основу майбутньої української держави. Розкрито методологічний інструментарій вченого, зокрема вміле використання ним прозографії, – аналізу діяльності певної групи діячів зі студіюванням їхніх біографій, аби виявити особливості їхньої соціальної мобільності та політичної активності. Проаналізовано погляди В.Липинського на значення консолідації споріднених ідеологічних та суспільно-політичних рухів у здобутті Україною самостійності, на місце української шляхти у визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького, на причини невдач козацької старшини в державотворенні. Подано аналіз центрального твору В.Липинського – «Листи до братів-хліборобів», особливу увагу приділено його внеску
в теорію еліт.

Переважна більшість дослідників наукової спадщини В.Липинського схиляється до того, щоб кваліфікувати його не стільки як політика
й історика, а радше як філософа історії. З цим загалом можна погодитися, хоч і з певними застереженнями. Для В.Липинського предмет його історичних досліджень має не лише теоретичне значення, а насамперед
є вживаним, прикладним до розв’язання політичних проблем усіх часів
і народів.

Оцінюються погляди В.Липинського на такі політичні моделі, як охлократія, класократія та демократія, з’ясовуються причини його скептичного ставлення до останньої. Встановлено міфологічність запропонованої ученим класократичної Трудової Монархії.

Подано аналіз концепції В.Липинського щодо «союзу трьох Русей» та обґрунтовано тезу про малу вірогідність її втілення у запропонованому ним вигляді. Проведено аналіз неопублікованого за життя В.Липинського твору «Трагедія українського Санчо Панча», який досі не отримав належного коментування в українській політичній та історичній літературі.

У розділі 4 «Спільне і відмінне у світоглядах В.Липинського
і Д.Донцова» проведено порівняльний аналіз поглядів обох авторів на процеси українського державотворення.

 Дослідження показало, що за всієї відмінності, а подекуди
й несумісності підходів обох учених, у їхній методології було багато спільного – ігнорування наявного українського досвіду державотворення, механічне перенесення на вітчизняний ґрунт запозичених у зарубіжних авторів поглядів, міфологізація минулого, свідоме чи несвідоме ігнорування відомих фактів і документів.

Аналізуються відмінності в неприйнятті обома авторами демократії як форми організації суспільного устрою. Якщо Д.Донцов заперечував демократію взагалі, то В.Липинський виступав проти демократії конкретної – соціалістичної, зокрема, в її інтерпретації Центральною радою. Антидемократизм останнього треба розглядати як природну реакцію на невдачі лідерів української революції.

Обґрунтовано, що розвиток українського націоналістичного руху засвідчив історичну правоту прогнозів В.Липинського щодо згубної ролі
в ньому Д.Донцова й донцовізму. Показано, що своє приховане небажання визнати незаперечний авторитет В.Липинського Д.Донцов реалізовував за допомогою критики М. Драгоманова.

Показана основна концептуальна протилежність у поглядах Д.Донцова і В.Липинського на питання, що чому має передувати – держава нації, як уважав В.Липинський, чи, навпаки, – нація державі, на чому наголошував Д.Донцов.

Аналіз подібностей та відмінностей поглядів Д.Донцова та В.Липинського (природно, їхньої діяльності також) свідчить на користь відмінностей, а подібність має ймовірніше формальний, зовнішній характер. Що ж до сутності, то Д.Донцов і В.Липинський – принципові антиподи. Д.Донцов у своїх роботах безупинно натискав на чуттєвість, емоційність, свідомо йдучи на спрощення викладу й орієнтуючись насамперед на некритичне сприйняття молоді. В.Липинський свідомо занурювався в складні категорії, не побоюючись звинувачень
у зарозумілості. Стиль його праць був позбавлений зовнішнього блиску, але як аналітик В.Липинський був незрівнянно вищий за Д.Донцова.

У процесі дослідження з’ясовано, що у творчій спадщині та діяльності Д.Донцова і В.Липинського завжди існувала подібність проблематики й підходів обох діячів: обидва піддавали критиці демократичні засади в організації суспільства, апологетизували еліту, обстоювали традиціоналістичні принципи.