Драматургія Панаса Мирного. Жанрові особливості

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами і планами, показано наукову новизну та практичну цінність одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію.

У першому розділі роботи «Загальні тенденції драматургічного процесу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. та драматургія Панаса Мирного як предмет літературознавчих студій» розглянуто основні особливості та закономірності українського драматургічного процесу другої половини ХІХ – початку ХХ ст., зроблена спроба визначити місце Панаса Мирного у цьому процесі, проаналізовано критичні праці, з’ясовано зміст літературознавчих понять, необхідних для вирішення поставлених завдань.

У першому підрозділі –«Розвиток української драматургії та теоретичної думки про драму в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст.» здійснено аналіз основних тенденцій розвитку української драматургії другої половини ХІХ – початку ХХ століття, визначено жанрово-стильову парадигму драматургічних творів українських авторів цього періоду. Проаналізовано перші теоретичні праці, у яких дослідники обстоювали необхідність якісного оновлення українського театру, розширення ідейно-теоретичних обріїв драматургії. Це праці Б. Грінченка «Народний театр» (1900), І. Франка «Руський театр в Галичині» (1885), «Наш театр» (1892), «Руський театр» (1893), «Про театр і драматургію» (1902), «Наша театральна мізерія» (1903), Лесі Українки [«Про театр»] (1907), М. Вороного «Театральне мистецтво і український театр» (1912), «Театр і драма» (1913) та ін. Доведено, що ці розвідки об’єднує твердження про те, що український театр і драма повинні рухатися тим шляхом, яким ідуть європейські театри, і що це єдиний можливий шлях розвитку.

У другому підрозділі «Жанрова диференціація драматургічного роду літератури» здійснено огляд жанрової природи драматургії від античності до сьогодення, визначено основні етапи виникнення та розвитку драматургічних жанрів. Показано, що протягом усього часу існування драматургії народжувалися, розвивалися, а інколи й вмирали різні жанри та внутрішньожанрові типи.

Період другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. став часом деканонізації традиційних художніх принципів та прийомів, що значно змінило уявлення про жанрову специфіку фактично усіх родів літератури. Одним з найбільш чутливих явищ у сучасному мистецтві постає драма, яка увібрала в себе широкий діапазон новацій, що їх активно використовує сучасний театр. На теперішній час відомі такі жанри драматургічного роду літератури: трагедія, драма, комедія, драма сатирів, трагікомедія, трагіфарс, літургійна драма, міракль, ауто, містерія, фарс, соті, інтерлюдія, мораліте, комедія дель арте, інтермедія, водевіль, мелодрама. На сьогодні деякі з цих жанрів є «мертвими», такі як літургійна драма, сатирова драма, ауто тощо. Інші ж, такі як трагедія, комедія, драма пройшли через віки й, збагатившись різними жанровими ознаками, дійшли й до наших днів. Трагікомедія, трагіфарс є досить молодими жанрами. Разом з тим, існують і «піджанрові» визначення сучасних драм: «сценічні картини», «драматична хроніка», «сценічний образ із життя», «драматична повість», «драматичний нарис» тощо.

Крім жанрової диференціації, дослідники виділяють два жанрові типи драми: «аристотелівську», або «закриту» драму, та «неарістотелівську», або «відкриту» драму. «Аристотелівській» драмі притаманна фабульна будова з необхідними для цього атрибутами – зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. Для «відкритої» драми є характерним створення міжжанрової дифузії, активне проникнення епічних та ліричних компонентів. Серед «неарістотелівської» драми найбільшого поширення у другій половині ХІХ ст. набуло таке художнє явище, як «нова драма».

Деякі твори драматичного роду не були призначені авторами для постановки. Такі п’єси складають у світовій драматургії цілий пласт і утворили жанровий різновид, який отримав назву «драма для читання». Прикметною рисою «драм для читання» є постановка серйозних, інтелектуальних проблем, філософська насиченість, концентрація уваги на сутності відтворюваного предмета, цим обумовлюється тяжіння відповідних текстів до алегоричності, символіки, закодованості змісту.

У залежності від домінанти епічних чи ліричних елементів у згаданому типі творів виділяють ліризовану та епізовану «драми для читання». Для ліризованої «драми для читання» характерним є використання монологу як засобу висвітлення внутрішнього світу героя. Разом із монологом активно використовуються сповіді, асоціації, ліричні освідчення, метафори.

Епізованим «драмам для читання» притаманна основна родова ознака епосу – відчутність оповідача. Автор «епізованої драми для читання» прагнув багатопланово показати життя героїв, для чого до драматургічного твору вводилася велика кількість персонажів, основним завданням яких було не діяти самим, а надавати інформацію про головного героя.

У європейській драматургії другої половини ХІХ ст. набула значного поширення «неаристотелівська драма», а також такі її модифікації, як «нова драма» та «драма для читання». На нашу думку, одним з перших, хто стояв біля витоків формування засад «неаристотелівської драми» в українській літературі був Панас Мирний.

У третьому підрозділі «Творчі пошуки Панаса Мирного-драматурга. Рецепцiя драматургічної спадщини цього автора в українському літературознавстві» здійснено аналіз критичних та літературознавчих публікацій, присвячених драматургічній спадщині Панаса Мирного, а також відгуків на сценічне втілення його драм. Однією з перших була рецензія Б. Грінченка на публікацію комедії «Перемудрив» (1886), Приділивши значну увагу прозовому доробку письменника, його архіву, лише побіжно розглянув драматичну спадщину Панаса Мирного у своїй монографії С. Єфремов (1922) Серед досліджень 1930-х слід відзначити літературний портрет «Панас Мирний» Г. Костюка (1931). Цей відомий літературознавець, загалом позитивно оцінюючи епічну спадщину письменника, піддав нищивній критиці його поезію й драматургію.

Найбільш ґрунтовні дослідження драматургії Панаса Мирного припадають на 1950–1980 рр. Серед них необхідно назвати праці С. Зубкова «Ранні драматичні спроби Панаса Мирного» (1958) , Й. Куриленка «Драматургія Панаса Мирного» (1957), розділи, присвячені драматургії цього письменника, містяться в монографіях М. Пивоварова (1965) , М. Грицая (1986), В. Черкаського (1989). Принагідно розглянули деякі аспекти драматургії Мирного М. Сиваченко (1950), З. Мороз (1966) та деякі ін. Усі ці розвідки поєднує те, що автори наголошували на тому, що драматургія Мирного має гостре соціальне спрямування, містить засудження царського уряду, соціальної нерівності. На сьогодні є публікації М. Гнатюк, А. Градовського, І. Михайлина, О. Майдан, Л. Розсохи, П. Ротача, С. Семенко, М. Тарнавського, З. Шевченко, М. Чорної та ін., у яких окремі аспекти драматургічної спадщини Панаса Мирного схарактеризовано в оглядово-узагальненому плані або в контексті розгляду певної проблеми в творчості різних драматургів. Однак, такі питання, як жанрова своєрідність драматургії Панаса Мирного, ідейно-тематичні пошуки драматурга, увага до проблем національного самоствердження, до духовного. морально-етичного становлення української людини, а також поступ драматурга у річищі модерного дискурсу розвитку європейської драматургії залишилися поза увагою поважних досліджень.

На нашу думку, одним з перших авторів, які відчули необхідність притоку свіжих сил в українську драматургію, був Панас Мирний. Він раніше, ніж уже відомі й визнані на той час українські драматурги, ще до появи театру корифеїв, до початку активного обговорення таких понять, як «нова драма», «драма для читання» у вітчизняній критиці, а саме з 1860-х років почав розробляти нові принципи драматургії як за змістом, так і за формою. Причому автора в першу чергу цікавила не кількість створених ним творів, а їхня якість, новаторство, відхід від попередньої традиції, розширення як тематичного, так і жанрово-стильового діапазону, прокладання шляху, яким повинні просуватися його наступники.

Саме бажання вивести українську драматургію на якісно новий рівень спонукало Панаса Мирного звернутися й до цього роду літератури.

Другий розділ – «Жанр драматичної дилогії «Лимерівна», «У черницях» присвячений аналізу жанрової своєрідності цих драматичних творів Панаса Мирного.

У першому підрозділі – «Соціально-побутовий конфлікт як жанротворчий чинник п’єси «Лимерівна» проаналізовано основні критичні роботи, присвячені як виходу п’єси у друці, так і сценічному її втіленню, описана історія створення драми. Для виявлення новаторських рис Панаса Мирного здійснено порівняльний аналіз його драми з «Бондарівною» І. Карпенка-Карого. Панас Мирний усунув два головних чинники драматичного конфлікту, до яких апелював І. Карпенко-Карий: держави й інонаціональної присутності. Автор «Лимерівни» перемістив конфлікт усередину українського суспільства, зробив його внутрішнім для українського життя, тоді як у І. Карпенка-Карого драматургічний конфлікт «Бондарівни» виявлявся зовнішнім по відношенню до української людини.

Дійсність для автора «Лімерівни» – це замкнене коло, з якого для героїв, фактично, немає виходу. Переслідуючи власні інтереси, руйнуючи чуже кохання, герої твору Панаса Мирного, не помічають, як руйнують себе, формують навколо себе ситуацію трагедійної безвиході.

У драмі відбулося зіткнення двох світів – світу духовного піднесення й багатства, світлих і чистих почуттів, свободи в усіх її проявах та світу вузьких егоїстичних інтересів, які лише почасти знаходили своє вмотивування в майновій сфері, а здебільшого були пов’язані з почуттями помсти, заздрості, зневаги до людини. Вони й призводили до трагічної розв’язки. Панас Мирний, незважаючи на виразну побутову домінанту, зануреність своїх героїв у побут, буденність, повсякденність, написав, без сумніву, філософський твір, у якому в трагедійному конфлікті зіштовхував між собою свободу й необхідність, любов і ненависть, байдужість і співчуття.

Один з найважливіших мотивів п’єси полягав у широкому протиставленні в ній нового й старого, майбутнього (молоді) й минулого (старшого покоління). У конфлікті батьків і дітей драматург показав вічне прагнення молоді до оновлення життя, відстоювання свого права на свободу вибору. Головні герої драми є представниками тієї молоді, яка намагалася втілити ідеали свободи, іманентно надані людині від народження. Їхні мрії наштовхнулися на перешкоди, забобони, егоїзм і сваволю, які виступають під покровом традиції, нібито спираються на досвід попередніх поколінь, що в ньому ніщо не підлягає ні спростуванню, ні навіть змінам.

Безумовно, персонажі Панаса Мирного – живі особи із своїми пристрастями й інтенціями, особливою манерою мислити й говорити, вони з’єднані з середовищем українського села доби Коліївщини, але вони водночас сприймаються й у своїй вищій, філософській сутності, як носії ідеї, з одного боку, егоїзму, помсти, а з другого, – свободи, любові. Герої були піднесені над історичною епохою, випадали з неї, що цілком слушно помітила вже тогочасна цензура. Але вона пов’язала ідеологію твору з популярними для часу написання твору соціалістичними течіями, сучасний же репертуар інтерпретацій потребує свого розширення, сприйняття п’єси не у вузькому ідеологічному сенсі, а в широкому філософському звучанні.

В епічній драмі часто порушується принцип драматичної єдності: єдності часу, місця й дії. «Лимерівна» є зразком якраз такого художнього явища. Панас Мирний, напевне, хотів показати не одиничність, індивідуальність, а типовість того суспільно-етичного становища, в якому опинилися його герої. Про це свідчить і той факт, що в п’єсі немає жодної вказівки на конкретну назву села, де відбувається дія, чи хоча б приблизного його географічного розташування, художній час, протягом якого відбувається дія у п’єсі, так само не має чіткого визначення. Автор показав загальні, вічні проблеми суспільства, змушуючи читачів і глядачів замислитися над ними.

У витлумаченні Панаса Мирного герої в «Лимерівні» зазнали життєвої поразки не внаслідок втручання зовнішніх сил (соціально-класових, національних, як те ми бачили в «Бондарівні»), а внаслідок внутрішньої недосконалості українського світу. Саме такий конфлікт був типовим для «нової драми», яка ознакою універсалізму наділяла трагедійні сприйняття й переживання дійсності. Трагічне залишало королівський палац, панські будинки й оселялося в селянській хаті. Панас Мирний показав, що подібний розвиток подій не був випадковим. Головні герої «Лимерівни» в тій ситуації, у якій вони опинилися, не мали жодного шансу на щасливу для себе розв’язку.

Аналіз жанротворчих компонентів п’єси «Лимерівна» дав можливість обґрунтувати висновок, що маємо справу з соціально-побутовою драмою із значною присутністю елементів трагедійного дискурсу. За жанровою формою це «відкрита» «неаристотелівська» драма.

Характеристиці жанрової природи другої драми дилогії «У черницях» присвячено другий підрозділ «Жанротворчий мотив «вольної волі» п’єси «У черницях». Проаналізовано критичну літературу, присвячену цій драмі, відзначено новаторство автора у створенні такого явища, як циклізація драматургії.

Створивши картину світського життя, автор вирішив, що загальна картина дійсності буде не повною без аналізу ще одного боку життя – релігійного. Саме таке завдання було виконане Панасом Мирним у продовженні свого задуму – у драмі «У черницях».

Створення циклів, дилогій, трилогій було однією з ознак посилення епічності як літератури взагалі, у першу чергу малої прози, так і зокрема драматургії. Загалом, процес створення циклів не притаманний класичній драматургії і є однією з ознак модернізації цього літературного роду. Дилогії, трилогії значно ускладнювали можливість сценічного втілення авторського задуму, а також певною мірою суперечили самій природі драматургії. Тому створення драматичних дилогій, трилогій, взагалі циклізацію драми дослідники розглядають як явище новаторське, яке здобуло права громадянства в літературі переважно другої половини ХІХ ст.

В українській літературі до створення драматичної трилогії приступив у 1884 р. Пантелеймон Куліш, написавши історичну трагедію «Байда, князь Вишневецький», а потім доповнивши її п’єсами «Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний». Усі три твори склали книжку «Драмована трилогія», що була видана посмертно в 1900 р. в Харкові заходами Ганни Барвінок. У трилогії автор дав широку картину взаємин України з Росією. Значна розтягненість у просторі та часі, наявність великої кількості дійових осіб були просто неможливими у межах одного драматичного твору.

Нахил до створення драматургічного циклу продемонстрував і І. Карпенко-Карий, створивши дилогію «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904). Тут автор також простежив історію життя своїх героїв протягом тривалого часу. Ці та інші драматичні цикли були зразком взаємопроникнення родів літератури, оновлення й розширення можливостей драматургії.

Мотив вольної волі (слова із заключного монологу Василя – головного героя обох п’єс) можна вважати центральним для драми «У черницях» і драматургічної дилогії Панаса Мирного в цілому. Цей мотив не лише неодноразово звучить у мовних партіях Василя й Марусі, здобуваючи обґрунтування у своїй природності. Воля стає предметом таємних і відкритих сподівань і прагнень сестер Серафими і Марфи. За волю б’ються гайдамаки, хоча драматург свідомо лишає їх на маргінесах свого художнього світу, прагнучи розглянути передусім долю приватної (а не історичної) людини, показати дію законів життя не на прикладі видатної особи, а цілком звичайної. Намагаючись охопити всі аспекти життя тогочасного суспільства, Панас Мирний хотів продовжити тему п’єсою «На Запоріжжі». Навіть сам той факт, що Панас Мирний прагнув створити трилогію, але його задумові не судилося завершитися, і світ побачила лише дилогія, говорить про те, що автор прагнув більш повно відобразити картину дійсності, більш глибоко й послідовно втілити свою художньо-філософську концепцію. Ці риси притаманні саме епічним творам. Саме тому, напевне, «У черницях» так і залишилася драмою для читання.

Таким чином, проаналізувавши жанрову своєрідність п’єси, «У черницях» можемо констатувати, що маємо справу соціально-психологічною драмою з нашаруванням трагедійних елементів..

У третьому розділі – «Вплив концепції нової людини на жанрову особливість комедії Панаса Мирного «Перемудрив» подано історіографію досліджень цього твору, розглянуто жанрову природу п’єси. Створюючи «Перемудрив», автор керувався бажанням піднести українську драматургію до рівня сучасної йому філософської проблематики, дати зразок комедії, яка б не розважала читача, а змусила його замислитися над тими життєвими обставинами, в яких він перебуває. Письменник пристосовував до жанру комедії драму ідей. Філософська концепція, певна ідеологічна доктрина, а не драматургічна інтрига ставала для нього стрижнем твору. Автор сам визначив жанр своєї п’єси як комедію. Але це не була комедія в класичному жанровому розумінні, а той тип гостро сатиричного викривального твору, який дістав назву «висока» або «серйозна» комедія. У давніх поетиках аж до класицизму комедія визначалася як «низький» жанр, на противагу «високому» жанрові – трагедії. Ж.-Б. Мольєр був тим драматургом, який підняв «низький» жанр до високого ідейного й навіть філософського звучання. Так у просторі французького класицизму виник новий внутрішньожанровий тип «високої» комедії. Викриття й засудження шляхом осміяння негативних явищ дійсності вона поєднувала з високою авторською позицією, моральним ідеалом, який утверджувався в зображених картинах життя, будила в глядача не лише прагнення сміятися, але й прагнення думати над причинами негативних явищ і методами їх подолання.

Значна кількість висловлювань героїв з морально-етичнх проблем, довгі роздуми-монологи стосовно тих або інших суспільних явищ, конфлікт ідей, статичність, які, власне, й ускладнювали постановку комедії на сцені, внесли у твір значний струмінь публіцистичності, що було характерним для «нової драми». Це поєднує комедію Панаса Мирного з творами таких авторів, як Г. Ібсен, Г. Гауптман, М. Метерлінк, Б. Шоу, А. Чехов. Варто нагадати, що для такого роду творів Б. Шоу дещо пізніше запропонував термін «п’єса-дискусія». В українській літературі цей прийом (дискусії) активно використовували Леся Українка та В. Винниченко. Але це сталося значне пізніше, ніж написання Панасом Мирним комедії «Перемудрив», – аж на початку ХХ ст.

За жанровим різновидом п’єса «Перемудрив» належить до «високої комедії». Це «епізована драма для читання» з такими характерними для цього жанрового утворення ознаками, як млявість сценічної дії, статичність епізодів і мізансцен, запровадження довгих монологів на морально-етичні й філософські теми, багатоплановий показ життя головних героїв, для чого до драматургічного твору вводиться значна кількість другорядних персонажів, основна мета яких – давати характеристику героїв; цій же меті підпорядковані й авторські ремарки.

Дослідженню жанрових особливостей наступного драматичного твору письменника присвячено четвертий розділ – «Жанрова своєрідність п’єси «Згуба». Сам письменник назвав свій твір комедією. Хоча елементів класичної комедії в цій п’єсі ще менше, ніж у попередньому драматургічному творі, якому Панас Мирний дав подібне жанрове визначення, – «Перемудрив». Це говорить про те, що драматург рухався в річищі розвитку європейської драматургії кінця ХІХ ст., коли зникало чітке розмежування жанрів, і були широко репрезентовані «серйозні» комедії, в яких часто переважали трагічні елементи, що змушувало читача замислитися над зображуваним, а не лише розважатися.

У своїй комедії Панас Мирний здійснив реабілітацію жінки, яка здійснила життєву помилку. Класичне ставлення народної моралі до жінки-покритки показав ще Т. Шевченко в поемі «Катерина». Жінка, яка нехтувала волею батьків, ішла за велінням серця, а врешті-решт опинялася обдуреною й зведеною, переставала бути повноправним членом громади, від неї відрікалися батьки й відверталися односельці. Модерний дискурс якраз і передбачав переосмислення цієї догми. Суспільство вже повинне було змінити своє ставлення до подібної проблеми, стати гуманнішим до подібного типу жінок.

В українській літературі до Панаса Мирного (і в його власній творчості) ще не було твору, в якому б ставлення до цієї ситуації переосмислювалось, розглядалося з гуманістичних позицій. Письменник наголосив на тому, що жінка, яка з погляду громади здійснила життєву помилку, повинна мати право на її виправлення. Основним суддею людини в цьому випадку має виступати її власна совість, а не оточення. Драматург не ідеалізував селянські багато в чому ортодоксальні моральні догми. На його переконання, людина, яка вчинила аморально, не мусить загинути, має право на духовну реабілітацію в процесі подальшого життя, що драматург і доводив у своїй п’єсі.

Автор відобразив проблему духовності при трансформації суспільства, втрати зв’язку з рідним корінням, наслідком чого виявлялася моральна деградація окремої частини суспільства в умовах швидкої капіталізації. За Панасом Мирним, соціальні, суспільні зміни повинні відбуватися паралельно із змінами моральними, духовними. Тільки в такому випадку можлива гармонія в суспільстві. Драматург показав, що його герої не готові до сприйняття нового міського життя, саме в ньому криється для них згуба. Змальовуючи село та місто, як два протилежні полюси, Панас Мирний доводив, що село повинне позбавлятися своєї ортодоксальності, архаїчності у багатьох поглядах, які стосуються народної моралі, а зросійщеному місту явно не вистачає духовного багатства українського села.

Естетичний пафос, при якому є необхідною щаслива розв’язка або, принаймні, життєва поразка негативного й дозволила, напевне, авторові дати своїй п’єсі жанрове визначення комедії. Разом з тим, «Згуба» має чимало рис, які вказують на те, що її внутрішньожанровий тип можна визначити як «людова» («народна») драма (комедія). Тут слід зазначити, що один з дослідників тогочасної української драматургії – І. Франко, аналізуючи жанрову диференціацію драматургії своїх сучасників, розрізняв два типи п’єс на селянську тематику: народну драму та людову драму. Така класифікація відбулася внаслідок впливу польської мови, де слово «narodovy» означає національний, а «ludovy» – народний. Таким чином, термінологію І. Франка в сучасній інтерпретації слід розуміти так: народною драмою автор називав власне національну драму, де відчутно переважають фольклорно-етнографічні елементи; під людовою драмою критик розумів власне народну драму, визначальними рисами якої було домінування сюжетів з життя простого люду, морально-етичних та соціальних проблем і конфліктів сьогодення.

Проаналізувавши жанрові особливості п’єси «Згуба», ми можемо зазначити, що маємо справу із складним жанровим утворенням. За своїм естетичним пафосом, розв’язкою, деякими епізодами це «висока» комедія, у якій знайшли своє відображення морально-етичні суперечності тогочасного суспільства. За широтою відображення дійсності, ракурсом зображення, глибиною конфліктів, які перебували в центрі авторської уваги, авторськими симпатіями, принципом побудови хронотопу, перевагою демонстраційного конфлікту над подієвим, перенасичення статичними діалогами й монологами на морально-етичні теми, наявністю не дійових, а лише інформаційних персонажів, присутністю автора моралізатора, – це жанровий різновид, якому можна дати визначення як епізована драма для читання.

У п’ятому розділі „Міфологічний дискурс як жанротворчий чинник у драмі-містерії Панаса Мирного «Спокуса» здійснено аналіз жанрової особливості цієї п’єси автора. У розділі простежена історія становлення такого жанру, як містерія, розглянуто місце містерії у створенні засад модерного дискурсу.

У своїй містерії Панас Мирний здійснив реміфологізацію міфу про гріхопадіння, перенісши його на український національний ґрунт, переосмисливши й, фактично, виправдавши поведінку головної героїні п’єси – Єви. Звертаючись до відомої Біблійної тематики, Панас Мирний намагався створити алюзію з тогочасною йому дійсністю, розглянути увесь комплекс морально-етичних та соціальних проблем, який перебував у центрі уваги суспільства й потребував розв’язання.

У п’єсі подані різні дискурси, які відбивалися на світогляді й почуттях людей. Тут і суворо аскетичний християнський світогляд, репрезентований непорушною вірою, і національний український міфологічний дискурс, у якому особа була наділена значно більшими свободами, могла більш наполегливо виявляти свою волю. Не знайшовши героїв, характер яких відповідав би творчому задуму автора в класичному християнському дискурсі, Панас Мирний звернувся до фольклору, в якому ще жили залишки «демократизму» язичництва.

Переломлюючи сучасну йому дійсність, Панас Мирний розглянув проблему протистояння сліпої віри та розуму й пізнання як проблему боротьби нового із старим, прогресивного з реакційним. Найбільшу увагу автор приділив образу Єви. Це не випадково, тому що взагалі в своїй творчості письменник значну увагу відводив жіночим образам, розкриттю жіночої психології. Саме жінки завжди були найбільш незахищеною верствою населення, найбільш залежними в суспільстві. І саме жінки в українському літературному процесі кінця ХІХ – поч. ХХ ст. проявляли свою громадянську та мистецьку позицію навіть активніше за чоловіків До переосмислення ролі жінки в суспільстві прийшли, фактично, усі автори не тільки «нової драматургії», а й усієї західноєвропейської літератури модернізму. Спроба показати жінку як рівноправного члена суспільства стала провідною й в одного із засновників «нової драми» Г. Ібсена. Особливо яскраво ця проблема знайшла своє розв’язання в одній з найбільш гострих п’єс на цю тему «Ляльковий дім» (1879).

Єву Панаса Мирного не влаштовує воля обіцяна, декларована, яка лише мається на увазі, але не має практичних наслідків. Якщо воля передбачає усвідомлену необхідність, то Єва й прагне мати когнітивні підстави для усвідомлення своєї сутності й поведінки. Обмеження, накладені на людину Божим законом, не зрозумілі їй, не сприйняті її розумом, а відтак і не можуть бути усвідомлені як необхідність. Таким чином, письменник показав щільний і нерозривний зв’язок свободи і знання, волі і розуму. В образі Єви письменник утілив символ заперечення ірраціональності, абсурдності дійсності, боротьби із застарілими догмами та архаїчними моральними пересторогами.

Панас Мирний використав і перелицював Біблійну символіку для віддзеркалення й осмислення тих подій і явищ, які відбувалися в українському суспільстві наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. На той час у Російській імперії права і свободи було декларовано, але скористатися ними багато хто не наважувався. Крім тих законів, які значно обмежували діяльність українства, існували ще й певні забобони, які люди створювали для себе самі, або культивували від покоління до покоління, не враховуючи поступу суспільства. Найбільше від подібних табу страждала українська жінка. Панас Мирний відобразив ту генерацію жіноцтва, яка активно почала боротися за свої свободи, утверджуючи своєю діяльністю, що вони можуть створити конкуренцію чоловікам. Саме жінки на зламі століть проявили значно більшу активність, ніж чоловіки, ведучи боротьбу, фактично, за двома напрямками: з суспільними стереотипами та з чоловічим шовінізмом.

Таким чином, ми маємо справу з символічною драмою-містерією, створення якої стало ще одним кроком у процесі європеїзації української драматургії, про що свідчать такі характерні для неї риси: увага до світоглядних, філософських, моральних проблем свого часу, орієнтація на освіченого, підготовленого читача, який міг би розшифрувати символіку драми.

У шостому розділі «Не вгашай духу!» Панаса Мирного як п’єса-дискусія» здійснено аналіз останньої в його драматургічному доробку п’єси «Не вгашай духу!», яка, на жаль, за життя автора так і лишилася ненадрукованою.

Розглядаючи в цій п’єсі широке коло проблем, порушених автором і в інших своїх драматургічних творах (жіночої емансипації, демократичних свобод, духовної зрілості суспільства тощо), автор значну увагу приділив питанню українського духовного відродження, проблемі самоідентифікації й становленню національної свідомості українців, взаємин української нації з іншими.

Демократичні перетворення в Європі від середини ХІХ ст. висвітлили й національні проблеми, які потребували негайного розв’язання для зняття соціального напруження. Здобуття демократичних свобод нерозривно пов’язувалось із розв’язанням національних проблем, було невід’ємною складовою демократизації суспільства. Особливо це стосувалося колоніальних народів, до яких належали й українці. Саме ХІХ ст. позначене сплеском національного відродження в європейських країнах, що знайшло свій відбиток і в літературі. Маючи на меті подати власне бачення розв’язання національного питання в Україні, прагнучи відреагувати на ті процеси, що відбувалися в європейських країнах, Панас Мирний і створив п’єсу «Не вгашай духу!».

Оскільки одним з основних засобів збереження національної тотожності був український театр, який шляхом пропагування національної культури, виховання української людини, популяризації освіти сприяв духовному піднесенню народу, то навколо питання створення однієї з перших українських театральних аматорських труп обертається сюжет драматургічного твору .

П’єса «Не вгашай духу!» має декілька смислових стрижнів: 1) ідейна боротьба між патріотами-українцями та шовіністами-космополітами, проблема формування й становлення українського національного характеру; 2) проблема панування чужинців на українських землях; 3) проблема свободи і вільного вибору особи, утвердження права на творення власної долі талановитого жіноцтва; 4) ідейний конфлікт між представниками старого світогляду, тими, які ще живуть минулим, спогадами про кріпацтво, і тими, хто вже відчув свіже повітря демократичних реформ 1860–1870-х рр. Усі ідейні конфлікти стають предметом гарячих дискусій представників різних точок зору й світоглядів.

До табору тих, хто живе спогадами про минуле, належать Марина Петрівна Зайчиха, мати головної героїні Хариті, колишня власниця кріпаків, заможна і поважна пані, та баба Килина, її колишня кріпачка, нянька Хариті. Їхніми ідейним опонентами є Харитя, випускниця гімназії, Грицько Юрасенко, а також брат Зайчихи, колишній вчитель гімназії Петро Петрович Хмара.

За жанровими ознаками твір Панаса Мирного «Не вгашай духу!» може бути схарактеризований як епізована драма для читання. Процес епізації був характерним для модерного дискурсу й активно використовувався в естетиці «нової драми». П’єса Панаса Мирного позбавлена головної ознаки традиційної драми – енергійної дії. Проігнорована в ній і вимога єдності дії. На перше місце тут виходять не дії і вчинки персонажів, а їхні діалоги-двобої й монологи-роздуми над природою речей, долею українського народу і своїм місцем у його відродженні. Загалом, персонажі умовно розділені автором на групи опонентів, у словесних двобоях яких з’ясовується істина. На відміну від своїх попередників, Панас Мирний не ставив перед собою мети розважити читача. Головним завданням драматурга стало показати ті проблеми, які були головними в тогочасному житті суспільства. Подав письменник і своє бачення розв’язання цих проблем. Унаслідок чого його твір був складений з багатьох сюжетних ліній, з багатьох тем, які пропонувалися для обговорення в діалогах. Слова, які звучали із сцени, були важливішими, ніж дія, яка на ній відбувалася. Млявість дії, проте, компенсувалася гарячими дискусіями і тим інтересом, який їх перебіг і розгортання викликали в читача.