ЕСТЕТИЧНА СИСТЕМА МИХАЙЛА ОРЕСТА: ГЕНЕЗА, ТВОРЧА РЕАЛІЗАЦІЯ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, окреслено міру її опрацювання в науково-критичній літературі, визначено об’єкт і предмет роботи, мету, завдання, аргументовано методи й теоретико-методологічну основу дослідження, сформульовано наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації, подано відомості про апробацію роботи та публікації результатів дослідження, його структуру.

У першому розділі “Історія інтерпретації творчості Ми­хайла Ореста” розглядається історіографія питання, просте­жуються ос­нов­ні етапи розвитку критичного і літературознавчого осмислення Орестової поезії.  Тут систематизовано найприкметніші факти рецеп­ції творчого доробку поета як його сучасниками в еміграції (С.Гор­динський, В.Державин, І.Качуровський, І.Костецький, І.Кошелівець, Я.Славутич та ін.), так і тими вченими, котрі студіюють лірику митця протягом останніх десятиліть на теренах “материкової” України (О.Астаф’єв, О.Бросаліна, О.Глазкова, І.Заславський, М.Ільницький, С.Павличко та ін.).

У розділі узагальнюються сучасні наукові тлумачення творчої оригінальності Михайла Ореста, подаються неоднозначні оцінки його стильової манери, у дослідженні якої й нині панує здебільшого дві тенденції: з одного боку, спостерігаємо намагання літературознавців відшукати в естетиці, а відтак – і в світоглядно-стильовій парадигмі Михайла Ореста виразні ілюстрації до відповідних теоретичних моделей неокласицизму, а з другого – їх заперечення. Окремі дослідники (О.Астаф’єв, М.Ільницький, І.Костецький, С.Павличко та ін.) наполягають на символістських засадах естетичної системи митця, на відмінностях його художньої парадигми від стильових тенденцій нормативної поетики неокласиків. Їхні опоненти (М.Глобенко, І.Заславський, П.Одарченко та ін.) сходяться в тім, що письменник явив приклад синтезу ознак кількох стильових моделей. З огляду на наявність неокласицистичних, символістських та імпресіоністських елементів у творчості митця слушною видається остання думка про поєднання цих літературних стильових домінант в Орестовій ліриці.

У другому розділі “Поетичний світ Михайла Ореста: ліричний герой – час – простір” проаналізовано чільні складові поетики Орестових творів як своєрідних носіїв авторських ідей та символічних посередників між письменником і читачем.

У першому підрозділі “Природа образу ліричного героя” виявлено основні елементи світоглядної парадигми Орестового я-героя, простежено нюанси трансформацій ліричного “Я”. У художньому світі письменника ліричний герой із властивими йому конкретними психологічними, побутовими, предметними, біографічними та іншими характеристиками є центральним образом, навколо якого формується цілісна рецепція творчості митця.

Орестів ліричний герой чітко асоціюється з образом реального, “біографічного” автора, створюючи тим самим ще один горизонт для його тлумачення й розуміння. Поет моделює суб’єкта лірики як носія високого інтелекту, що має стійкі переконання і глибокі почуття, тому основу внутрішнього сюжету поезії митця становить процес самоаналізу ліричного героя, який подекуди стає матеріалом для філософських узагальнень.

Для ліричного суб’єкта Михайла Ореста важливою є автоідентифікація – постійне звернення до “Я”, виокремлення себе з натовпу. У свої буттєві медитації автор уводить відомі складові присутності я-героя у творі: ліричне “Я” і відповідні форми “мене”, “мені”. Уживання замість ліричного “Я” узагальнюючого займенника “ми” у формах “нас”, “наш” та займенника “ти” у формах “тебе”, “твій” залучають читача до інтелектуально-емоційного світу поезії.

Характерною рисою поезії Михайла Ореста є медитативність, що виявляється не лише в змісті, а й в особливому монологічному типі мовлення. Майже всі його твори побудовані у формі монологів ліричного героя, який намагається якомога повніше висловити свої почуття, сформулювати враження від пережитого. Монологи ліричного суб’єкта допомагають авторові глибше розкрити сутність власного “Я”, об’єктивізувати світ почуттів. Насичений інтелектуальний світ поета спонукає його до глибокого осмислення й спроб узагальнення передуманого і відчутого.

Лейтмотивом поезії Михайла Ореста можна вважати самотність, яку Ф.Ніцше назвав “шляхом до самого себе”. Орестів ліричний герой позбувається своєї самотності, поєднуючись із довкіллям. Проте поряд із цим у природі він шукає й самоти, яка для нього тотожна спокою. Подібно до Григорія Сковороди, я-герой Михайла Ореста усамітнюється від людського світу на лоні природи, будує свій, особливий світ, сконструйований на самозаглибленні, самопізнанні.

У віршах Михайла Ореста, особливо написаних наприкінці життя, актуалізується ретроспективне зображення внутрішнього світу я-героя. Мотиви особистої присутності у кожному вірші, співпадання авторової долі з долею ліричного суб’єкта виступають рушіями переважної більшості творів.

Образна система творів Михайла Ореста побудована переважно на драматичних контрастах і протиставленнях, що становлять певну діалектичну цілісність. Більшість віршів поета написано в амбівалентному смисловому ключі й супроводжуються протиставленнями, антитетичними образами. Особливого значення набуває масштаб зіставлюваних понять, їх живописність, емоційність. За допомогою антитези митець створив цілий ряд поезій, проте в них не відчувається штучності, вони звучать природно й органічно.

Простеживши основні етапи еволюції образу ліричного суб’єкта Михайла Ореста, проаналізувавши моделі його світосприйняття, визначаємо домінантні риси образу я-героя – інтелектуалізм і філософічність. Ліричний герой наділений здатністю відчувати себе в різних часових площинах у межах навіть одного тексту, діяти в ретроспекції і проспекції, існувати в різних просторах, створювати парадигму змін “Я”. Орестів ліричний герой не вбирає у себе буття, світ, а навпаки, проникає у нього. Він не є активним перетворювачем дійсності, його психологічне життя зорієнтоване передовсім на спостереження подій і почуттів. Він не ініціатор конфліктів, а жертва, що потерпає від конфліктності і дисгармонії життя. З одного боку, образ Орестового ліричного героя виступає системотворчим чинником, носієм авторського світовідчуття і світорозуміння, а з другого – сам являє собою певну цілісність, створену за законами поетичного тексту.

У другому підрозділі “Художній час і простір” аналізуються особливості часопросторового континууму творів митця. Поезії Михайла Ореста властива своєрідна художня доцільність єдиної, цілісної хронотопної організації, яка сприяє кращому пізнанню змодельованого ним світу. Простір у нього – реальний, придатний для життя – переважно концентрується в моделі “Україна”, котра структурується характерною антитезою чужина – рідний край.

Для митця Україна була “втраченим раєм”, а його втрата підсилювалася болем за сім’єю, яку полишив на батьківщині (“До рідних”). Українська земля витворилася в країну-мрію і зафіксувалася у пам’яті Михайла Ореста у вигляді ідилічної картини рідної природи. Чужина стала чорним тлом, на якому поет різьбить чіткі обриси своєї магічної картини, бо вона єдина залишається батьківщиною письменника, прихистком його душі, а тому, долаючи труднощі емігрантського існування, митець описує візію “отчизни” (“Я вернувся до тебе, отчизно моя, І всміхаюся рідним долинам...”).

Поетична модель світу митця базується на гармонії стихій – першооснов буття. Земля у широкому розумінні – єдиний живий організм, що об’єднує інші стихії у їхніх характерних виявах: воду (озеро, дощ), вогонь (сонце), повітря (вітер). Природні стихії води, вогню, землі й повітря, незважаючи на відмінності й зовнішні протилежності властивостей у поезії митця, перебувають у глибокому зв’язку і взаємодії, сутність природного універсуму зумовлює злиття та взаємопроникнення стихій.

Поет сприймає час як цілісну, неподільну субстанцію. Він часто вдається до спогадів, що свідчить про єдність, нерозривність художньої часопросторової системи, про оригінальність його філософського образного мислення. Спогади ліричного героя Михайла Ореста сконцентровані переважно в юності, на батьківщині, як-от у поезіях “Минуле зноситься березою гінкою…”, “Сон-трава”, “Я згадую дім старовинний…” тощо.

Митець майстерно компонує просторово-часовий план своїх збірок. Для поета хронотоп є не тільки об’єктом зображення, а й важливим засобом освоєння світу. Просторово-часові уявлення, зберігаючи свою об’єктивну основу, допомагають передати думки, почуття, переживання я-героя, а також служать образному відтворенню й узагальненню процесів, які відбуваються в дійсності.

У третьому розділі “Гармонія та дисгармонія як домінантні категорії естетичної системи Михайла Ореста” досліджується самобутність творчої індивідуальності поета в аспекті естетичних категорій “гармонійного” (прекрасного) і “дисгармонійного” (трагічного), що визначили дві ціннісні сфери його художнього світу. Ідеться про об’єктивно-реальний (трагічний) та суб’єктивно-ідеальний (гармонійний) світи.

Аналіз поезії Михайла Ореста доводить, що художньо-філософська концепція людини у творчості митця простежується у двох домінантних ідейно-тематичних рядах. Перший – це еволюція художнього вираження концепції гармонійної єдності людини з природою як умови людського безсмертя. Другий визначає пошук шляхів утвердження особистості у цивілізованому суспільстві.

У розділі робиться спроба розкриття важливості обох ідейно-тематичних рядів. Увага зосереджується на понятті “гармонія” та своєрідному до нього дисонансі – категорії “дисгармонія”. У своїй творчості митець тлумачить “гармонію” як довершені взаємини людини та довкілля. Онтологічно важливі істини (плинність життя, колообіг буття, гармонія у світі) узгоджуються в естетичній системі поета зі сковородинівським ідеалом екогармонії, що пронизує поетичний простір Михайла Ореста, який був глибоко переконаний, що людина і природа – одне нерозривне ціле (“Здаля бринять задумливі валторни...”, “Розкрийтеся, замкнені житла!”, “Сьогодні знов я думав про ліси...”, “Я чую: крильми леготу тонкого...”).

Творчість письменника продовжує національну літературну традицію, у якій джерелом натхнення, опредмеченням категорії прекрасного виступають відчуттєві образи реальності, образи природи. Митець висловлює думку про те, що природа – величезний живий організм, у якому є душа, кохання і мова, не фон, не декорація для увиразнення станів я-героя, а дійова особа. Михайло Орест художньо моделює світ, у якому людина і природа виступають в органічній цілісності, у взаємодоповненні, це світ, де розвивається і вдосконалюється особистість. Природа поза людською душею – мертва субстанція, тому ліричний герой не просто споглядає, а осягає, осмислює її як сутність себе самого. Природа для Михайла Ореста – невіддільна частка людського пізнання, шлях до опанування душі людини, найтонших її порухів.

Тематика творів Михайла Ореста увиразнює й конкретизує авторську рецепцію філософської системи Григорія Сковороди з її приматом духовного життя, активного начала добра, гармонії людини і світу. Поет у прагненні класичної довершеності, як і мандрівний філософ, мріяв про ідеальну гармонію. Людина бачилась Михайлові Оресту не просто як частина світу, а як мікрокосм з властивим йому динамічним почуттям власної метафізичної єдності з універсальним вічним законом, що керує Всесвітом. Тут ліричне “Я” об’єктивізується в образах природи, усвідомлення єдності з довкіллям переростає у бажання органічно ототожнитися з ним. У висловленій поетом олюдненості світу, по суті, виражено погляд на своєрідність органічної цілісності людського й природного. Ліричний герой врешті досягає гармонії, пантеїстичного розчинення в образних метаморфозах (“Я ріс корою, Я соком верховіття був співучим, І в міріадах листу я тремтів...”).

Поетові близька сковородинівська ідея самопізнання як вихідної позиції для пізнання світу, гармонії між “макрокосмом” і “мікрокосмом”, бажання відшукати спокій серед природи. Творячи свою модель світу, Михайло Орест менш за все думає про порядок світобудови. Митець не проводить межі між живим і неживим світом, не витворює пірамідальної структури існування, бо його філософія визначає існування в одній площині (“І небо, далеч, легіт, шепти віт Говорять чуйному: Буття – єдине”; “...невпійманне таїнство буття Було навколо мене і в мені”). Художній світ поета функціонує переважно в макрокосмі природних явищ.

Одним із центральних у творчості поета виступає образ лісу. Ліс у нього – священне місце, яке символізує посередника між небесним і земним світом (“О люди, прийдіть, поклоніться лісам! Блаженство вони подарують вам”; “Чолом, чолом тобі, о величавий лісе!”). Це куточок землі, створений самою природою, і цим самим уже унікальний. У митця він асоціюється з Раєм і трактується як символ впорядкованості, уособлює духовні чесноти, а подекуди – навіть протиставляється світові Хаосу.

Орестів образ лісу – символ духу, свободи, вічності. Стилістична матриця лісу зі свідомості проникає у підсвідомість і, зафіксувавшись у ній, стає субстратом не тільки матеріальних, а й духовних цінностей, передусім топосом душі поета, визначником його внутрішнього життя, конденсатом і синонімом його творчості. Ідея “гоїтеля душі”, “даху бірюзового”, “зеленого храму” пронизує художній простір письменника (“Ліс”, “Лісові”, “Ліс восени”, “Сьогодні знов я думав про ліси...”, “Твердиня темно-синя, дальній ліс...”).

Світ дерев для митця не лише об’єкт захопленого споглядання, а й активний суб’єкт – “подвижник, він для істини і віри” – здатний слухати і розуміти ліричного героя, заспокоювати і спонукати до рішучих дій. Дерева в Ореста – мислячі істоти, спілкування з ними духовно збагачує особистість, робить її шляхетнішою, людянішою (“Душі дерев близька душа моя...”).

У поезіях Михайла Ореста досить часто зустрічається образ книги. Зазвичай вона не проста, а “пророча”. Читаючи її, митець бачить власне і світове майбутнє. Найчастіше цей образ з’являється тоді, коли душу ліричного героя сповнює почуття високості й одухотвореності, коли він постає перед невідомим, важкозрозумілим, або ж коли “навколо – Тьма”. Тоді розрадою стає Євангелія. Також у творчості митця є й інша книга, яка символізує світ, а її сторінка – окремий його куточок (“...Як сторінки Суворої, безрадісної книги, Один по однім звільна розгортались Мовчущі краєвиди”).

Наскрізним образом Орестової лірики є серце. Його зв’язок із Біблією виразно виявляється при прочитанні цього образу на основі “філософії серця” Г.Сковороди і П.Юркевича. Названий архетип у творах Михайла Ореста вписується у контекст українського кордоцентризму. Концепт серця в поезії митця символізує своєрідне бачення природи, “злиття з нею” (Д.Чижевський). Письменник прагне осягнути “душу світу” як “серце світу”, причому серце для Михайла Ореста, як, власне, і для Г.Сковороди, являє собою сферу, через яку людина зливається з Богом. Лише заглиблення у власне серце, розвиток сердечності як душевності дає змогу особистості пізнати Бога. Це осягнення Бога в собі і себе як Бога, та водночас – це пізнання Бога як Абсолютного Начала. Таке пізнання потребує індивідуального спілкування людини із Всевишнім, прориву людської свободи і сердечності до Божественної свободи і сердечності.

Своєрідною антитезою “гармонійного” в поезії Михайла Ореста виступає естетична категорія “дисгармонійного”, пов’язана у автора зі світом цивілізації. Один із провідних мотивів поезії митця – це зображення “сучасного апокаліпсису”. Есхатологічні вірші розкривають глибокий сум поета, відчуття катастрофічності сучасної цивілізації (“Видіння”, “Відхід лісів”, “Загине світ! Безумством і війною...”, “Повстання мертвих”, “Як чорний корабель, у місто ніч впливає...”).

У творчості Михайла Ореста уособленням темного первня, який зруйнує світ, виступає буря, яку він наділяє страшною силою (“Буря”). Місто – узагальнений образ світу, який, на думку поета, прямує у безвихідь. Таке тлумачення кількатисячного генератора історичного зла типологічно збіжне з настроєністю європейської художньої антиутопії І пол. ХХ ст., репрезентованої творчістю Т.С.Еліота, Б.-І.Антонича, С.Гординського, Юрія Клена, Є.Маланюка, Олега Ольжича, Т.Осьмачки, О.Стефановича та ін.

Мотив смерті в ліриці поета зливається з мотивом існування, залишаючись вирішальною, акцентованою складовою. Тут Орестова художня думка перегукується з екзистенційним твердженням іманентності смерті для життя. Ліричного героя не лякає фізична конечність, яка являє собою закономірний етап у часовій площині. Смерть для нього наділена таємничою силою, зрештою, й Михайло Орест сприймає її не як трагедію кінця та крах, а навпаки – як відмикання “дверей вічності”. Смерть не трагічна і не страшна – це останній крок до повного розчинення у безмежності буття.

Основу художньо-філософської концепції естетичного освоєння дійсності для Михайла Ореста становить гармонійна світобудова. Прагнучи зазирнути у найпотаємніші глибини світового буття, з’ясувати через структуру окремих елементів загальні закони світопорядку, митець моделює світ, у якому людина через осягнення свого взаємозв’язку з довкіллям, тонко відчуваючи його найменші зміни, розуміючи свій зв’язок з природою, стає цілісною гармонійною особистістю, у душі якої примиряться найрізноманітніші вияви людської натури. Зливаючись із природою, Орестів ліричний герой досягає гармонійного буття. Відчуття дисгармонії, пов’язане в автора зі світом цивілізації, породжує трагічне сприйняття світу.

Четвертий розділ “Естетичні координати творчості Михайла Ореста: проблема стильового синкретизму” присвячено з’ясуванню проблеми стильової поліфонії поета. Художньому мисленню Михайла Ореста властивий стильовий синкретизм. У його художній системі переплітаються в складних взаємозв’язках та співвідношеннях риси кількох течій і стилів, що формують динамічну інтегровану цілісність.

У першому підрозділі “Михайло Орест і неокласицизм” з’ясовуються естетичні засади поета в контексті естетики українського неокласицизму.

Твори Михайла Ореста можна назвати елітарними. Частково це зумовлено вишуканістю і бездоганністю метро-ритмічної системи його лірики і тим, що прочитання віршів вимагає від реципієнта певної інтелектуальної підготовки, мистецького смаку, відчуття образу, розвиненої уяви. Водночас елітарність Орестової лірики виявляється у її виразному протиставленні масовій культурі.

Мистецька позиція письменника стала логічним породженням його стилю життя, думання, переконань – людини класичної освіти, високо інтелігентної, розумної і талановитої. Естетична концепція Михайла Ореста висловлюється у багатьох його творах, зокрема в циклі “Ars poetica”, у якому митець проповідує окремі постулати творчості. Для нього, як і для неокласиків, поезія – це праця, повсякденна і важка, але водночас улюблена і натхненна. “Молодшому неокласикові”, як і “грону п’ятірному”, близька сковородинівська ідея того, що лише в праці людська душа перебуває в постійному русі й оновленні, що справжньому митцеві насолоду приносить не слава, а сама робота над твором.

Мова Михайла Ореста – взірцева. Поет виважено працює над піднесенням естетичної краси художнього слова, над розкриттям його образотворчо-живописної природи, інтелектуального наповнення, функціональної полісемії почуттів, з одного боку, і точності, граничної вивіреності – з другого. Він використовує маловживані слова, що вияскравлюють художню палітру віршів. Щоб якнайтонше виразити задум твору, Михайло Орест інколи вдається до неологізмів. Окрім ідейного навантаження, вони виконують у його текстах ще одну важливу функцію – естетизують текст і підтверджують поетове тонке чуття слова, його вишуканий смак. У ліриці митця зустрічається сакральна лексика: назви церковно-релігійної атрибутики, обрядів і дійств.

Особливістю стилю Михайла Ореста є застосування прийому персоніфікації та часте використання епітетів, метафор, що передають акустичну й візуальну специфіку природного явища. Для кожного конкретного випадку “молодший неокласик” знаходить найбільш точний епітет, який поглиблює пластику образу. Цікаво, що митець не любив іменників без епітетів. Це відповідає засадам античної поетики, яка, на відміну від романтичної, вимагає стислої і лаконічної характеристики предметів. Орестові епітети нові й часто оригінальні. Своєю експресивністю, пластичністю вони унаочнюють предмет чи подію, мобілізуючи емоції читача (“заповітні думи”, “безумне благання”, “невимовна самота”, “ глибокі обійми”).

Михайло Орест, як і неокласики, звертається до найкращих зразків світового мистецтва. На противагу київським поетам, у яких переважають образи античної міфології, у творчості “молодшого неокласика” домінують образи літературного походження. Беручи за основу легендарний образний матеріал, Михайло Орест творить яскраві, гранично чіткі та влучні символи. Образи світової культури у його текстах служать провідниками поетичних задумів, допомагають передати настрій ліричного героя. Не зруйнувавши основних змістових характеристик, письменник зумів наділити традиційні образи (Орфей, Помона, Хорс, Лада, Овлур, Трістан, Ізольда, Парсифаль, Лоенгрін, образ святого Грааля та ін.) новими ідейно-естетичними смислами.

Перейнявши традиції київських неокласиків, він долучає до своєї поезії змалювання образу Києва. Як і його старші колеги, митець убачає славу, звитягу цього міста в “добі повноти і потуги” у  княжі часи.

Михайло Орест – майстер поетичної форми. У різноманітності формальної строфіки поет дорівнює хіба що М.Рильському та Юрієві Клену, а в досконалості сонетів досягає майстерності М.Зерова. За змінністю і варіативністю формальних ознак (багатство віршових розмірів, схем римування, композиційних структур, типів інтонування поезії) завжди залишається виразною концептуальність, мистецька настанова на мобільність форми; незастиглість поетики – невід’ємна риса його духовно-естетичних пошуків. Творчість Михайла Ореста стала виявом самозбереження естетичної вартості художнього слова. Поет розширив образно-тематичний діапазон української літератури, її жанрово-версифікаційні можливості.

Із неокласиками Михайла Ореста єднала передусім визна­чальна для його естетичної системи ясність думки, медитативність, висока культура слова, могутність інтелектуального потенціалу, рафінованість мистецьких уподобань, а ширше – естетизм. Проаналізувавши лірику митця, маємо досить підстав твердити про активне поетичне переживання драматичної дійсності, утвердження гуманістичного первня світоустрою. Ідеться, таким чином, про засадничий для естетичної системи Михайла Ореста грецький ідеал калокагатії.

Неокласицистичні тенденції в поезії Михайла Ореста виросли на ґрунті естетики французьких “парнасців” і київських неокласиків 20-х років. Проте автор не був цілковито відданий неокласицизмові – він співіснував у його творчості з іншими стилями. Багато віршів митця позбавлені властивого неокласикам логічно-пластичного самовираження, інтелектуальної впорядкованості, раціонально-об’єк­тивного світовідчуття.

У другому підрозділі “Елементи символізму та імпресіонізму в творчості митця” зауважено, що у Михайла Ореста є вірші, в яких переважають риси імпресіоністичної та символістської поетики. Настанови Ш.Бодлера про перетворення внутрішнього на зов­нішнє, думки А.Бергсона про мистецтво як ірраціонального посередника для пізнання дійсності відобразилися в його поезії.

Михайло Орест сприймав час не стільки як поет, скільки як філософ. Абстрактність світу митця (в часовому аспекті) була надто маловпливовим чинником, бо цикл природного відтворення завжди проявлявся через пори року – весну, літо, осінь, зиму. Це не лише астрономічний перебіг часу, а й форма, що використовується ним переважно для виявлення циклічності розвитку природи, людського життя. Отже, традиційне уявлення про природний колообіг стало основою світобачення Михайла Ореста: етапи свого життя він поділив за порами року (весна – юність, літо – молодість, змужніння, осінь – зрілість, зима – старість, переддень небуття), які, крім номінативного значення, мають ширший, символічний сенс зміни в перебігу життєвого циклу. Михайло Орест виокремлює весну як час відродження природи (“Весно, прийди!”, “Весна прийшла – і дотиком незримим...”, “Вітаймо день Благої Вісті, свято!”).

Осіння пора спричинює глибокі авторські рефлексії, що відкривають нові горизонти внутрішнього бачення, спонукають до осмислення своєї екзистенції в мирних вимірах буття. Осінь у Михайла Ореста – амбівалентна. Поет змальовує пору року із сумовитими відтінками, асоціюючи її зі схилом людського віку, згасанням і вмиранням. Осінь інколи постає у нього не порою жнив і збирання плодів, не багатством барв, спокоєм та відпочинком після довгої праці, а асоціюється з дощами, туманами, мряками, холодним вітром, що мете опале листя. Водночас митець відходить від таких мотивів і малює осінь по-іншому, сприймаючи її як пору зрівноваження в природі сили розквіту й сили згасання.

Михайло Орест удається до психологічного паралелізму, зіставляючи природу й мінорний настрій ліричного суб’єкта. Паралелізм його поезій поліфункціональний – на рівні макрообразу осіннього пейзажу (як “по холоді” лист опадає з дерев, так падає “лист душі” ліричного героя) і як символізація пейзажної деталі (знакова роль осіннього листя у віршах “Вгорнулись парки і сади...”, “На прогулянці”, “Осіннє”, “Погода в листопаді”, “Романс”).

В Орестових творах велику роль відіграє вживання живописних прийомів, зокрема палітри кольорів і багатства відтінків, властивих імпресіоністичній естетиці.

Творчості Михайла Ореста притаманна музичність. Важливим звуковим фактором ритмомелодійної структурності його текстів є такі засоби звукового інструментування вірша, як асонанси й алітерації. У текстах вони виконують різні функції – від увиразнення звукової ритміки вірша й створення ефекту милозвучності (тобто суто естетична роль) і до осмислення окремої фонеми як поетичного образу (смислове значення). У цьому сенсі твори митця вписуються в ряд європейської символістської поезії.

Михайло Орест зумів висловити складні психічні переживання людини, її мінливі почування через барви й тони суб’єктивно відчутої природи (“По заході сонця”, “То доля, в вироках безжалісна, жадала...”, “Шум дощу в каштанах”). Імпресіоністський художній світ митця постає як потік відчуттів, якостей, на які розпадається світ форм, а конструювання предметності послаблюється.

Пасивність, яка досягається опредмеченням дієслова, розчинення особистості в речах, тенденція до нівелювання індивідуальності, домінування конкретно-чуттєвих уявлень над абстрактно-мисленнєвими поняттями, статика і перевага номінальної форми вираження над рухом та вербальною формою, пластичність образу, точність і лаконічність епітета – всі ці ознаки, властиві віршам митця, споріднюють його індивідуальний стиль з імпресіонізмом.

Указані стильові ознаки існували в творчій практиці Михайла Ореста в тісних взаємозв’язках і взаємопереплетеннях, отримавши у його художній свідомості індивідуальну інтерпретацію.

У висновках дисертації узагальнено результати спостережень над структурно-функціональними особливостями естетичної системи Михайла Ореста, котра явила собою індивідуально-творчу змістово-формальну субстанцію і засвідчила утвердження поетом власної філософсько-мистецької автономності.

Осмислюючи феномен Орестової поезії, слід означити її як оригінальне поєднання неокласицистичних, символістських та імпресіоністських традицій. Майстерність митця у творенні образу та деталі позбавлена надуманості й лексичної громіздкості, натомість його творам властиві асоціативне багатство, стрункість фрази, точність вислову, лаконічність думки на тлі витонченої мальовничості та зорової ефектності, які вияскравлюють поетичну стилістику.

У межах естетичної системи Михайла Ореста спостерігаємо вдале поєднання раціональної образності та містично-символістської поезії, глибокого ліризму і парнаської строгості, відтворення реальності та ірреальної сутності буття. Маючи багатошарову структуру, його лірика постулює мистецтво високого художнього синтезу, причетна до естетики модернізму. Удаючись до відомої типології мистецького таланту, віднесемо Михайла Ореста до категорії митців, у яких неподільну єдність становлять два начала: діонісійське й аполлонівське, раціональне й емоційне.

Названі стильові ознаки виявилися у творчій практиці Михайла Ореста у тісних взаємозв’язках і взаємопереплетеннях, дістали в естетичній свідомості поета індивідуальну інтерпретацію. На його художньому мисленні великою мірою позначилися символістська та імпресіоністська естетика. Тяжіння ж до поетики київських неокласиків спричинилося до усвідомленої естетизації текстів, позитивно вплинуло на художній рівень усієї творчості Михайла Ореста.