ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ\'ЄКТИ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі розкрито сутність досліджуваної наукової проблеми, обґрунтовано актуальність та вибір теми, сформульовано мету й завдання дослідження, описано методи, які використовувалися під час розробки наукової проблематики, показано новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо апробації цих результатів.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження громадських організацій у сфері соціальної політики” − здійснено системний огляд та аналіз наукової літератури з вказаної проблематики, обґрунтування теоретичних та методологічних основ дослідження становлення
і функціонування громадських організацій у сфері соціальної політики.

Виявлено, що незважаючи на велику кількість робіт, де громадські організації розглядаються як структурні складові громадянського суспільства
з точки зору соціологічного, нормативно-політологічного, юридично-правового
та філософського підходів до його розуміння, практично немає досліджень,
в яких би з позицій науки державного управління комплексно аналізувалися проблеми впливу громадських організацій на соціальну політику держави.
Не отримали належного наукового відображення досвід країн сталої демократії у залученні громадських організацій до розв’язання соціальних проблем суспільства, дослідження передумов становлення громадських організацій
в ролі дієвих суб’єктів соціальної політики як підґрунтя для посилення соціального характеру держави, чинники мобілізації резервів вітчизняних громадських організацій як суб’єктів соціальної політики, шляхи підвищення ефективності їх партнерства з органами влади у формуванні та реалізації соціальної політики.

Дослідження ролі громадських організацій в упорядкуванні процесів соціального розвитку дає підстави стверджувати, що об’єднання у громадські організації надає громадянам суттєві переваги, зокрема організаційного, правового та комунікативного характеру, а наявність громадських об’єднань
є реальною ознакою здатності суспільства до самореалізації у складних соціально-економічних умовах.

Концентруючи значний інтелектуальний потенціал, громадські організації справляють суттєвий вплив на різні сфери життя суспільства
і держави. При цьому актуальним є те, що наявність розвинених громадських організацій є перешкодою для домінування вузькокласової чи кланової ідеології. Ідеологічні настанови суспільства за таких умов орієнтуються
на реалізацію положень загальносоціального характеру. Виражаючи інтереси різних соціальних груп, верств суспільства, громадські організації здатні зробити значний внесок у стабілізацію процесів розвитку соціального буття, сприяти зміцненню добробуту населення.

Наголошується, що певний етап розвитку громадської організації відображається в якісних особливостях вияву суб’єктності. Будь-яка активність, що пов’язується із суб’єктністю, передбачає відповідальність, яка має соціальну природу.

Аналіз процесу розвитку громадських організацій як групових суб’єктів
з позицій системного підходу доводить, що їх детермінація, по-перше, має системний характер, по-друге, не є жорсткою і однозначною. Зумовлюють вказаний процес три види зв’язків: макросистемні – зв’язки із суспільством; міжгрупові – зв’язки із собі подібними; мікросистемні – зв’язки всередині громадських організацій.

Об’єктивною умовою багатосуб’єктності в здійсненні соціальної політики є наявність різноманітних соціальних відносин у суспільстві,
що створюють умови для різноманітності способів реалізації соціального потенціалу суб’єктів соціальної політики, зокрема громадських організацій.

Громадські організації покликані відігравати важливу роль у формуванні
та здійсненні соціальної політики. Ефективність їх роботи вимірюється рівнем успішності презентації інтересів соціальних груп у процесі ухвалення рішень
у соціальній сфері та спроможністю діяти в партнерстві з іншими суб’єктами соціальної політики, передусім органами влади, політичними партіями
та бізнесовими структурами, при виробленні та реалізації заходів соціальної політики.

Нові вимоги до проектування, побудови та поведінки громадських організацій у сфері соціальної політики, як засвідчує аналіз, встановлюють ринкові відносини, перехід до різних форм власності, підприємницька активність людей, а також методи державного регулювання й управління,
що постійно змінюються в умовах глобального ринкового середовища.

У другому розділі – “Діяльність громадських організацій як учасників формування та реалізації соціальної політики” – досліджено зарубіжний досвід участі громадських організацій у вирішенні соціальних проблем, притаманний континентально-європейській, середземноморській, скандинавській, англосаксонській та моделям функціонування громадських організацій,
а також розглянуто особливості взаємодії держави з громадськими організаціями, спосіб дії, принципи і цінності, які лежать в основі добродійної, державної, активістської, ринкової моделей та моделі асоціативної демократії, виокремлених для характеристики діяльності громадських організацій у сфері соціальної політики; розглянуто сучасний стан розвитку вітчизняних громадських організацій; проаналізовано нормативно-правове забезпечення
їх діяльності у сфері соціальної політики.

Наголошується, що питання осмислення змін у секторі громадських організацій, зусилля яких спрямовані на формування та реалізацію соціальної політики, є не тільки концептуальним і емпіричним, а й також нормативним
і стратегічним. Дане питання є центральним для пошуку альтернатив занепаду громадської сфери, зниження рівня добробуту та ерозії соціального капіталу.

З’ясовано, що досвід країн сталої демократії свідчить, що в соціальній сфері відбуваються зміни внаслідок зростання ролі громадських організацій,
які, переслідуючи неполітичні цілі, активно діють у царині соціальної політики
і справляють дедалі відчутніший вплив на її формування та реалізацію.
Від позиції громадських організацій нерідко залежать і подальша універсалізація громадянського суспільства, закріплення його переходу
до соціально орієнтованих засад.

Виявлено, що ряд форм і методів діяльності, які застосовуються структурами “третього сектору” в розвинутих західних країнах, поки що мають обмежені перспективи використання у вітчизняному соціальному просторі. Труднощі застосування західного досвіду щодо становлення вітчизняних громадських організацій як повноправних суб’єктів соціальної політики згруповано таким чином:

1) недосконалість нормативно-правової бази.

2) велика економічна нерівність і незначний за чисельністю середній клас, представниками якого є більшість добровольців “третього сектору”.

3) низький рівень соціальної відповідальності в умовах сучасних економічних і політичних умов.

Визначено специфіку становлення громадських організацій як суб’єктів соціальної політики в Україні, що виявляється в поєднанні традиційних відносин та інноваційних процесів, пов’язаних із демократизацією суспільного життя. Громадські організації демонструють зростаючу тенденцію до розширення своєї присутності в соціальній сфері, в якій цінності й інтереси громадянського суспільства все більш чітко виокремлюються, суттєво впливаючи на роль держави, інших суб’єктів соціальної політики, змінюючи та демократизуючи їх.

Встановлено, що в українському законодавстві існує низка невирішених питань, які стосуються: неоднакового регулювання громадських організацій порівняно з комерційними юридичними особами, відсутності можливості засновувати об’єднання спільно фізичними і юридичними особами, відсутності єдиного й відкритого реєстру громадських організацій, проблеми регулювання суспільно корисного статусу, економічної діяльності і звільнення від податку
на прибуток доходів від основної економічної діяльності, оподаткування пожертв фізичних осіб, оподаткування пожертв юридичних осіб, волонтерства, надання соціальних послуг.

Попри недосконалість законодавчої бази, в Україні останнім часом спостерігається тенденція до посилення участі громадських організацій
у розробці та здійсненні заходів, спрямованих на розв’язання соціальних проблем. Сферою їх діяльності здебільшого є галузі культури, охорони здоров’я, освіти, соціальної допомоги, житлово-комунального господарства, спорту тощо. Громадські організації долучаються і до вирішення проблем підвищення рівня життя населення, створення соціальних передумов
у формуванні стимулів для участі у суспільному виробництві.

Проте через традиційне ставлення до громадських організацій не як
до рівноправних партнерів у сфері соціальної політики основна частина соціальних функцій залишається централізованою.

Вплив загального економічного стану, наявність відповідних бюджетних обмежень, платоспроможність населення вимагають обов’язкового врахування
їх як критичних параметрів при розробці соціальних програм та заходів соціальної політики в Україні.

У третьому розділі – “Перспективи становлення громадських організацій як суб’єктів соціальної політики в Україні” – сформульовано засади вдосконалення взаємодії держави і громадських організацій у здійсненні соціальної політики, визначено пріоритети оптимізації діяльності профспілок
у забезпеченні соціальної безпеки людини, запропоновано шляхи вдосконалення діяльності громадських організацій у сфері надання соціальних послуг.