| Краткое содержание: | У вступі на основі короткого аналізу літературно-критичних праць з творчості Хемінгуея і Гончара обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету та зумовлені нею завдання, об'єкт та предмет дослідження, теоретико-методологічну основу дисертації, викладено погляд на наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію і публікацію, структуру дисертаційної роботи.
У першому розділі “Специфіка художньої системи романів Хемінгуея та Гончара” осмислюються сутність антивоєнного роману як своєрідної діалектики життя і смерті, особливості повістування, поліфункціональність пейзажу та специфіка хронотопу.
У підрозділі 1.1. “Антивоєнний роман: діалектика життя і смерті” проаналізовано дилогії “Фієста” і “Прощавай, зброє” Хемінгуея, “Людина і зброя” і “Циклон” Гончара, в яких обидва письменники художньо і філософськи багатогранно осмислюють проблему діалектики життя і смерті: з точки зору автора і героя, через натуралістичні описи, форму повістування, лейтмотиви і символіку, підтекст тощо. Зображально-виражальні засоби слугують для більш глибокого розкриття ідейно-тематичної та формотворчої основи романів обох митців.
У художній системі антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара важливе місце займають лейтмотиви і символи при осмисленні проблеми життя і смерті. Так, лейтмотиви і символи, експресивно насичені деталі, зорові і слухові образи створюють воєнну атмосферу, вони сприяють поглибленню змісту того, про що йдеться безпосередньо. Символічного значення набувають ключові образи “фієста”, “прощавай, зброє”, “людина і зброя”, “циклон”, винесені у заголовок як образне вираження основної думки романів.
Співвіднесеність заголовку і тексту романів різноманітна, але у всіх випадках мотивована авторським задумом, зв'язана нерозривними сюжетними лініями, аналіз яких дозволяє відкривати нові грані творчості митців. Напр., у романі “Фієста” лейтмотивом виступає карнавал як своєрідний фон, на якому чітко простежується внутрішня драма персонажів. Саме через нього рельєфно проявляється весь фізичний і духовний тягар минулої війни. Більше того, опис карнавалів у Франції та Іспанії займає важливе місце у сюжетно-композиційній основі роману. А в “Прощавай, зброє” лейтмотивом виступає дощ, який символізує кровопролитні бої, страждання людей на війні і, нарешті, смерть.
Через увесь роман Гончара “Людина і зброя” проходить антитеза людина і зброя, яка символізує ворожість зброї людському єству. Крім того, людина і зброя осмислюються автором на сюжетному та жанровому рівнях. У багатьох відношеннях це ж саме можна сказати і про роман “Циклон”.
Важливо, що образ “дороги” має в романах Хемінгуея і Гончара як буквальне, чисто географічне, так і символічне значення. Потреба в символічному, метафоричному осмисленні місця проживання і пересування героїв стає часто символом нелюдських випробувань.
Продовжуючи традиції Хемінгуея, Ремарка, Барбюса, український письменник творчо використав натуралістичні описи батальних сцен з єдиною метою: якомога глибше відтворити діалектику життя і смерті, неймовірні страждання людини на війні. Натуралістичні описи у романах Гончара насичені психологізмом, великою сили напругою, емоційністю. Ці описи у багатьох відношеннях нагадують картину живопису: яскраву, страшну з рельєфними художніми деталями. Ці сцени, майстерно стилістично оформлені, мають неабиякий вплив на емоції та розум читачів.
Часто в антивоєнних романах обох митців авторське “я” зливається з “я” ліричного героя, тобто важко визначити, де йдеться від імені діючої особи, а де оповідь ведеться від імені автора. Звичайно, цікаво прослідкувати, як ці два “я” взаємодіють, тому що синтез їх не випадковий. У романах обох авторів вони нерозривно зв'язані із своїми героями. Розкриваючи внутрішній світ своїх героїв, письменники активно звертаються до невласне прямої мови.
Антивоєнні романи Хемінгуея і Гончара відзначені реалістичним духом творчого пізнання дійсності. Вони збагатили світову літературу і, можна навіть сказати, збагатили соціальну думку людства. Саме з позицій конкретно-історичного аналізу митці змогли створити панораму війни, розібратися в її рушійних силах, показати людину на війні у найскладніших, екстремальних ситуаціях, що виникають на перехресті особистих доль з великими дорогами історії. В їхніх романах гуманістичний протест проти масового насильства і розбою мав життєву основу, був осмислений як вираження волі народів. Їх книги виражають одне із найважливіших ідейних устремлінь, властивих усій художній культурі ХХ століття: гуманістичний протест проти сил, що несуть людству смерть і руйнування.
У підрозділі 1.2. “Антивоєнні романи Хемінгуея і Гончара: особливості хронотопу” розглянуто поліфункціональність просторово-часових відношень у творах митців, які в їх індивідуально-творчій практиці постають концептуальними елементами художнього моделювання дійсності.
Поетика антивоєнних творів Гончара в багатьох відношеннях близька хемінгуеївській своєю розкутістю, яскраво вираженою концептуальністю. Але, безумовно, це різні письменники, що простежується в їх творах на рівні виражальних засобів: у Хемінгуея оповідь більш поміркована, спокійна, тяжіє до класичної, у Гончара – експресивна, навіть інколи підноситься до романтичного звучання. Спільне у цих митців тяжіння до дослідження вічних кардинальних питань, у тому числі і героїчного, однак вони йдуть різними шляхами. Якщо Хемінгуей лише інколи показує героїчне в загальному аспекті, то для Гончара не це головне: він змальовує і зростання самої свідомості в людині, і становлення її в процесі суспільного та історичного розвитку, і переборення нею в собі негативних інстинктів: у Гончара героїчна особистість проявляється в пошуках істини як фактора, що виправдовує людське існування і керує діями героя.
Із багатьох проблем поетики антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара у цьому підрозділі розглядається лише одна, що здається авторці важливою: особливості просторово-часових координат.
З античної літератури (маємо на увазі твори Гомера, Гесіода, Софокла, Евріпіда та ін.) ми знаємо, що митці широко використовували хронотоп, тобто поєднання просторово-часових координат з різною метою. Лессінг у своєму трактаті “Лаокоон” чітко схарактеризував своєрідність хронотопу у художній літературі і живописі, підкресливши більш універсальний характер літератури.
Повернення до історії – необхідний стан пізнання. Гончар віддає перевагу різкому зіткненню минулого і сьогодення (довоєнного і воєнного). Цей прийом він використовував у своїй художній практиці. У Хемінгуея все це вжито у дещо іншому змістовому аспекті: у контрастному зображенні воєнних і повоєнних подій в аналізованих романах.
Просторово-часові виміри відіграють надзвичайно важливу роль у поглибленні ідейно-тематичного та формотворчого комплексу антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара. Крім того, хронотоп підпорядкований одній меті – підвищити ефективність сприйняття, а тим самим підсилити вплив твору на читача.
Якщо ретроспекція – введення у повістування картин “минулого” із життя героя, його спогадів – завжди була лише окремим прийомом часового планування дії, композиційної мотивації, яка створювала можливість розширити історію героя його попереднім життя, то в аналізованих романах вона слугує органічним елементом архітектоніки.
Композиція сюжету романів Гончара цілком основана на чергуванні сьогодення і минулого. Інтенсивно відроджуючись у пам'яті героя, минуле набуває наочності і переконливості, поглиблюючи конкретні обставини, в яких знаходиться персонаж або висвітлюючи його найсокровенніші думки.
Ретроспекція виконує (це закономірність) пізнавальну функцію (“хто такі герої, в яких умовах вони виросли, сформувалися?”), задовольняє читацьку допитливість, розбуджену гостродраматичним початком роману (“як склалося їхнє подальше життя?”), – і разом з тим допомагає показати духовну еволюцію особистості (це спостерігаємо в романах “Людина і зброя” і “Циклон”).
В антивоєнних романах Хемінгуея подібного синтезу сьогодення і минулого не помічаємо. Його цікавить у романі “Прощавай, зброє” лише воєнний, а у “Фієсті” – повоєнний час. У просторово-часовому відношенні вказані твори становлять собою своєрідну дилогію в ідейно-тематичному і формотворчому аспектах, написану від першої особи.
Часово-просторові описи набувають предметності і нагадують про себе то “зеленим чаєм”, то “снігом на гарматах”, то “жарким днем”, то “холодними днями” (Хемінгуей); то “весною холодною з вітрами, з дощами”, то “надвечірнім степом”, то “сивими від морозу вагонами”, то “пахучим сіном” (Гончар). Опредмечення часу відбувається з метою відтінити певний період року чи доби, а це має суттєве значення, оскільки більш переконливо розкриває певний психологічний штрих персонажа та надає відповідної динаміки розвитку сюжету твору.
В антивоєнних романах Хемінгуея і Гончара час виступає як об'єкт відображення. Це відносно повільний (у Хемінгуея) і динамічний у Гончара, безперервний у своїй хронологічній послідовності і плавності час. Це конкретно-історичний час – як об'єкт відображення – час об'єктивний у тому розумінні, що він позбавлений психологічної суб'єктивності, і автор використовує в якості засобів вираження об'єктивні форми, що сприймаються не окремим суб'єктом, а всіма героями.
У підрозділі 1.3 “Поліфункціональність пейзажу в романах Хемінгуея і Гончара” досліджуються багатогранні взаємозв'язки людини і природи в антивоєнній прозі обох авторів.
У творчості класиків світової літератури пейзаж – це оригінально-неповторне явище. Унікальність, наприклад, пейзажів антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара у тому, що світ природи і світ людини створюють єдиний гармонійний взаємозалежний простір в екстремальних умовах.
Пейзажі у Хемінгуея, як правило, стислі, з темними або сірими відтінками. Найпомітніше місце серед позначень кольорів у романі “Прощавай, зброє”, займають дві світло-тіньові пари – сіра з певними нюансами та чорна з тінню: у пейзажах вони становлять більше половини і менше третини – в портретах, інтер'єрах, описах побуту. Обидва митці відтворювали колір у співвіднесеності зі світлом: їх фарби залежать від освітленості, від пори року, доби, від погоди.
Співвідношення кольору зі світлом надає палітрі обох митців особливої якості: їх фарби мають майже однакову інтенсивність впливу на логіку мислення і почуття читачів. Але кольори, фарби, їх відтінки – не самоціль для авторів: вони настільки органічно поєднуються з деталями у створених ними картинах навколишнього світу, виражають їх естетичну сутність, що їх практично неможливо ізолювати. Як правило, пейзажі з їх кольористикою поглиблюють вираження психології персонажів під час війни, коли людина знаходиться в екстремальних ситуаціях. Наприклад, лейтмотив дощу пронизує всю структуру роману “Прощавай, зброє”. Багато разів повторюючись, цей топографічно єдиний пейзаж представлений у різні пори року і дня, при різній погоді і різному освітленні. На фоні дощу рельєфніше простежуються душевний стан людини, її думки і сподівання. Цей пейзаж підсилює почуття відчаю, він тотожний воєнним монотонним будням. А в романі Гончара “Людина і зброя” домінуючим лейтмотивом можна вважати образ сонця. Як видно з контексту роману, сонце – не лише асоціативне відтворення гарячих подій війни, але й внутрішньої напруги людей, їх психології. У романі часто протиставляється образ сонця довоєнного періоду і часів війни з контрастним його функціонуванням.
Про неперехідне значення хемінгуеївського і гончарівського світів природи в американській та українській літературах свідчить і багатофункціональна структура описів природи, саме такою вона сформувалася у реалістів. Ці описи слугують органічною частиною архітектоніки романів обох митців. Однак у них відтворюється не лише індивідуальне “почуття природи” авторів, але й природовідчуття епохи, рівень історичного розвитку літературного процесу, особливості художньої манери тощо. Вони, за словами дослідника, “… вносять відповідні запаси словесно-художніх засобів у арсенал літературної майстерності, вбираючи в себе ліричні відчуття автора… слугують одним із засобів відтворення середовища… та гальмування оповіді, зміни обставин, фігурують в якості кінцівок та зачинів…”. Багатофункціональністю природоописів пояснюється висока майстерність пейзажного мистецтва Хемінгуея і Гончара в розвитку національних літератур.
Пейзаж сприяє поглибленню філософсько-естетичної змістовності всіх елементів опису в антивоєнних романах митців. Не дослідивши його, неможливо зрозуміти “суті ідейно-тематичної системи романів обох авторів, її формотворчих факторів. З іншого боку, суть будь-якої картини природи важко зрозуміти без урахування всієї системи їх поетики”.
Пейзаж Хемінгуея і Гончара відіграє важливу роль у розвитку подій, слугує чинником характеротворення, а, отже, займає відповідне місце в сюжетиці їх романів. Особливе функціонування належить метафоричному пейзажу, бо метафоризація образу показує, яке за різноманітними словесними і дійовими оформленнями приховується певне значення. В оформленнях цих багатоваріантних метафор складаються паралельні ритміко-словесні, дійові, предметні і персоніфіковані віддзеркалення однієї і тієї ж змістової інтерпретації світу.
У підрозділі 1.4. “Своєрідність повістування антивоєнних романів” з'ясовується специфіка творчої лабораторії Хемінгуея і Гончара, що дозволяє точніше уявити своєрідність оповідної форми їх прози.
Художня манера Хемінгуея – неповторна, глибоко індивідуальна, мала помітний вплив на сучасний йому літературний процес. Особливість її проявилася в діалого-монологічній манері, надзвичайно стислій, простій за своєю структурою. Мовлення його героїв просте і чітке, авторські відступи лаконічні і позбавлені будь-яких стильових прикрас.
Художнє і філософське осмислення теми війни вимагало новаторських пошуків у сфері зображально-виражальних засобів романного повістування. Одним із важливих художніх прийомів Хемінгуея і Гончара стало поліфункціональне використання художніх деталей у мікроструктурі романів.
Всебічний аналіз мікро- і макроструктури антивоєнних романів вказаних авторів свідчить, що митці майстерно використовували художні деталі у своїх творах, в яких вони часто функціонували як символи. У романах вони перетворювалися на певні лейтмотиви, що, поєднуючись у тексті, втілювали в собі значне смислове навантаження.
Постійні епітети, повторюваність портретних штрихів, улюблені репліки, пейзажні деталі, кольорова акцентація, воєнна атрибутика – все це надає романам особливої завершеності, сюжетної ритмічності.
Яскравим зразком майстерного використання невласне прямої мови можуть слугувати антивоєнні романи Хемінгуея і Гончара. Ставлення їх героїв (Джейка, Генрі, Колосовського, Духновича, Решетняка) до війни, своєрідність їх думок і почуттів читач чітко відчуває, починаючи вже майже з перших фраз оповіді, відчуває не стільки через їх опис, скільки завдяки входженню в авторське повістування невласне прямої мови.
Авторське слово повністю не зливається зі словом діючої особи, вони інколи поєднуються, а потім ніби роз'єднуються, розвиваються самостійно. Хемінгуей і Гончар не прагнуть передати усіх особливостей мовлення, висловлювань героя.. З великим тактом вони вкраплюють в авторську оповідь слова, мовні звороти, що характеризують головне в роздумах і переживаннях діючої особи.
Відмінність точок зору в антивоєнних романах Хемінгуея і Гончара інколи проявляється не тільки (або навіть не стільки) в аспекті оцінки, але й у плані використання фразеології, коли автори відображають різних героїв різним мовленням або взагалі застосовують в тому чи іншому вигляді елементи невласне прямої мови при описах. При цьому митці можуть змальовувати одну діючу особу з точки зору другої діючої особи (того ж роману), використати свою власну точку зору або ж вдатися до точки зору будь-якого третього спостерігача (який не є ні автором, ні безпосереднім учасником дії) тощо. Необхідно при цьому відзначити, що в певних випадках план мовленнєвої характеристики (тобто план фразеології) може бути єдиним планом у романі, що дозволяє простежити зміну авторської позиції.
Стиль гончарівських романів створювався під благотворним впливом його великих учителів – Шевченка, Коцюбинського, Стефаника, Толстого, Довженка, Хемінгуея. Художнє мислення Гончара формувалося в межах реалізму, він психологізував свій малюнок, загострив увагу до внутрішнього життя людини. Як і його попередники, він майстерно поєднував трагічне чи драматичне з комічним (навіть в антивоєнних романах), створюючи узагальнюючі і переконливі картини об'єктивної дійсності (хоч певний ідеологічний тиск відчувається).
Будь-який голос входить у повістування і Хемінгуея, і Гончара у супроводі авторського голосу, взаємна єдність їх зумовлює постійну трансформацію авторської оповіді, яка ніколи не залишається однотонною і змінюється в залежності від посередницького погляду і відповідної йому інтонації.
Різноманітність способів зміщення авторського аспекту сприйнять і думок героїв можна вважати головною особливістю структури хемінгуеївського і гончарівського повістування. Точне розуміння ідейно-образного змісту, авторського замислу романів обох авторів та їх художньої позиції неможливе без врахування цієї особливості їх творчого методу.
Розмірковуючи про стильові особливості антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара, слід відзначити, що обидва вони приділяють неабияку увагу поліфункціональності метафори у структурі своїх творів. Саме метафоризація оповіді підсилює ліричне начало, що виражене різними видами відступів – ліричними і філософськими; ставши формою ретроспективного відображення дійсності або засобом безпосереднього зв'язку десятиліть, вони перетворювались в елементи композицій, підсиливши злиття ліричного та епічного начал.
У другому розділі “Жанрова поетика романів Хемінгуея і Гончара” висвітлюються майстерність психологічного аналізу, сюжетно-композиційна структура романів та їх жанрові особливості, а також форми виявлення особистості автора в архітектоніці романів.
У підрозділі 2.1. “Жанрові особливості антивоєнних романів” вивчається жанр як типова художня цілісність, в якій структурні елементи і рівні об'єднані єдиним жанротвірним принципом. Поєднання об'єктивного і суб'єктивного планів у романах Хемінгуея не лише ознака стилю, але й авторська орієнтація на трансформацію традиційного роману, його модернізацію (це з усіх поглядів властиве й прозі Гончара). Але й близькість його з Гончарем теж відносна. Людина у Гончара – це, в першу чергу, родова, національна людина, що й проявляється в її життєвих колізіях. У Хемінгуея герой відштовхується від родового життя заради заглиблено-особистого. Всі зовнішні фактори уявляються йому (дуже часто) насильницьким обмеженням життя “я”.
Проблема типології аналізованих романів (“Фієста”, “Прощавай, зброє”, “Людина і зброя”, “Циклон”), як і будь-яких інших, знаходиться на межі історії й теорії літератури. Розробка критеріїв антивоєнного роману виявляється плідною саме в межах певної епохи (у нашому випадку ХХ ст.), що продовжує традиції попередників і має безпосередній вплив на літературу наших днів.
Як відомо, найважливішою категорією роману залишається категорія художнього часу, яка в багатьох випадках визначає не лише метод, але й жанр. Поетика художнього часу вказаних антивоєнних романів не дозволяє обмежувати їх подіями вузького сюжету. Власне, існування усіх героїв романів, перехрещуючись, проходять орбіти людських доль. То одна, то друга виникає на поверхні сюжету, дозволяючи авторам поглянути на події під різними кутами зору. Хронологія подій у цьому разі не так важлива. Хоч часто воєнні події в романах “Фієста” і “Циклон” включаються в потік минулого часу і більшою чи меншою мірою визначені конкретною історичною епохою. Звідси, наприклад, необхідність “проривів” через спогади і внутрішні монологи персонажів обох митців до історії інших часів, інших подій і людей.
Жанрово-стильову особливість антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара визначає мозаїчність сюжетів, художня тканина яких насичена різноманітними ситуаціями (воєнного і повоєнного життя персонажів), спогадами, глибокозмістовними ремінісценціями.
Авторські відступи в антивоєнних романах Гончара відіграють більш універсальну роль, ніж в аналогічному жанрі Хемінгуея. Вони не виступають самодостатнім і відокремленим прийомом: вони непомітно розвиваються із емоційної манери повістування, забарвленого суб'єктивною участю автора, і представляють, таким чином, ті ж вигуки і запитання, що мають самостійне композиційне значення і розгорнуті в більш чи менш відокремлений фрагмент.
При всіх відмінностях тих жанрових різновидів, що закономірно виокремлюються в хемінгуеївському та гончарівському романах (антивоєнний роман, психологічний роман, філософський роман тощо), вони зберігають цілу низку стійких ознак, що відрізняють їх від романів Ремарка і Стельмаха, Г.Манна і Ю.Яновського, Ш.Андерсена та ін. митців. В історії американської та української літератур їх слід відокремити як особливий вид: хемінгуеївський і гончарівський романи за своїми структурно-характерологічними ознаками виявляються безпосереднім проявом того ліричного романа обох літератур ХХ ст., найбільш чіткі особливості якого проявляються, на думку вчених, у романах Фіцджеральда, Сент-Екзюпері, Яновського…
Головним в ліризмі антивоєнних романів обох митців є не те, що твори були написані від першої особи (умова зовсім не обов'язкова), а те, що вони створювались переважно молодими учасниками подій, які розкрили вражаючі за своєю глибиною переживання особистого досвіду.
Якщо в романах Хемінгуея “Прощавай, зброє” і “Фієста” об'єктом зображення є сформована і стабільна особистість і головну увагу приділено фіксації уже стійких рис її характеру, психічного складу, поведінкових моделей і моральних принципів, то для Гончара в його романі “Людина і зброя” однаково важливі і процес духовного зростання героя, і його результат, і внутрішнє життя героя, і його зовнішні прояви.
Жанрово-стильова особливість роману “Фієста” полягає перш за все у відмові митця від традиційного хронологічного сюжету, і в його зверненні до розробки психологічного конфлікту між персонажами.
Розробка антивоєнної теми Гончаром, перш за все в жанрі роману, збагатила українську літературу моральною проблематикою, осмисленням корінних питань про сутність людини і суспільства, сприяла розкриттю широких можливостей реалістичного методу в художньому освоєнні дійсності, активізації ліричного і епічного начал в українській прозі.
У підрозділі 2.2. “Сюжетно-композиційна структура романів” доведено своєрідність сюжету і композиції романів Хемінгуея і Гончара як основних елементів художнього втілення авторської концепції дійсності, в якій поєднані об'єктивне відображення закономірностей реального життя і особливості його осмислення письменниками.
Творча історія антивоєнних романів Хемінгуея і Гончара незаперечно свідчить про те, що розвиток сюжету в конкретних творах нерозривно зв'язаний з естетичними принципами митців, з їх особистими симпатіями й антипатіями. Саме ці фактори визначають загальний напрям сюжету, його певну ідейну спрямованість, визначають ідейно-художню концепцію. Отже, виокремлення у визначенні сюжету ідейного аспекту має реальну основу й закономірно випливає з величезного досвіду реалістичної художньої літератури.
Художня деталь в антивоєнних романах обох авторів відіграє функції важливого елемента як сюжетної, так і композиційної структури. Сюжетною ми вважаємо ту деталь художнього твору, яка підпорядкована розкриттю його змісту, що безпосередньо проявляється в дії. Часто вона слугує елементом спільним для композиції і сюжету. Йдеться про такі елементи, що за своєю функціональною роллю відносяться то до одного, то до другого компоненту твору і розкриваються в дії або в описовому аспекті.
Різноманітні позасюжетні елементи надають романам обох митців цілісності і завершеності. Вони також є носіями ідейно-тематичного “навантаження”, “допомагаючи” митцям вичерпно відобразити і виразити задум. Вони, по-перше, поглиблюють характеристики персонажів, рельєфніше окреслюють обставини; по-друге, створюють фон дії, по-третє, виражають ставлення письменника до конкретних подій, дають уявлення про життєві ситуації тощо.
Можна відзначити типологічну близькість романів “Прощавай, зброє” і “Людина і зброя”, що проявляється в наявності батальних сцен і ліричної сюжетної лінії. Жанрова своєрідність цих творів значною мірою визначається психологічною насиченістю сцен і епізодів війни і трагічним пафосом. У цьому плані показові сцени боїв (при відступах чи наступах), філософські роздуми про сенс війни (Генрі, Духнович, Колосовський).
Розгалуженість сюжету, багатоплановість повістування дали митцям можливість показати війну з різних точок зору. Разом з ускладненістю “романної” структури не просто розширюються масштаби повістування, а створюється внутрішня цільність, діалектична єдність загального і окремого – локального бою і всієї війни. У складному переплетенні і взаємодії характерів, долей і обставин народжується пафос романів.
Аналізуючи романи Хемінгуея і Гончара, слід підкреслити, що сюжет, в якому найбільш природно і повно розкриваються характери; композиція, при якій місце кожної сцени, кожного епізоду продиктовано художньою необхідністю; деталь, що із великою виражальною силою передає авторську думку, яка характеризує те чи інше явище, – все це притаманне творам обох авторів і свідчить про їх художню довершеність.
Художня система взагалі – внутрішня єдність і взаємодія всіх компонентів, врешті-решт спрямована до організуючого центру. Оскільки Хемінгуей і Гончар прагнули показати всебічно людину на війні у багатогранних проявах, їх художня система організована за принципом орієнтації всіх зображально-виражальних засобів на психологічний аналіз особистості.
У підрозділі 2.3. “Майстерність психологічного аналізу” досліджуються принципи і обґрунтування психологічного аналізу, розроблені і введені в літературу Хемінгуеєм і Гончарем, що відкрили перед реалістичною літературою нові горизонти і перспективи відображення людини у двох вимірах: в її соціально-історичній “видовій” конкретності і в її невичерпних потенційних можливостях як універсально-цілісної суспільної особистості.
Хемінгуея і Гончара безумовно слід віднести до числа письменників, для яких психічне життя людини – головний об'єкт спостережень і вивчення. Як художників їх відзначає інтерес до деталей руху характеру не лише під визначальним впливом довкілля, але і в результаті досить стійкого, самостійного внутрішнього розвитку героїв, їх моральних пошуків, їх випробувань в екстремальних воєнних ситуаціях, роздумах про сенс життя тощо.
В антивоєнних романах Хемінгуея надзвичайно важливу функцію виконують внутрішні монологи в аспекті психологічного аналізу. В них людина залишається на самоті сама з собою, відгороджується від світу, від його лицемірства і жорстокості, а це означає, що вона прилучається до істини. Думки плутаються, порушується їх логічна послідовність, виникають випадкові асоціації, уява примхливо змішує риси реальності і нереальності, але в цій плутанині є своя правда – правда збентеженої свідомості, що наполегливо шукає ясності і відповіді на життєві проблеми (напр., численні внутрішні монологи Джейка і Генрі).
Відтворюючи внутрішнє життя людини, Хемінгуей тяжіє до співвіднесеності різних його сторін і прагне використати найрізноманітніші зображально-оповідні засоби, підсилюючи їх психологічну насиченість і досягаючи такого їх взаємопроникнення, коли вони органічно об'єднуються в художній системі: буквально кожна деталь роману врешті-решт сприяє розкриттю внутрішнього світу героїв і виявляється, таким чином, елементом у ланцюгу психологічних аспектів.
Персонажі антивоєнних романів Хемінгуея (Генрі, Кетрін, Джейк) за своїм психологічним настроєм багатогранні. В кожному із них проявляються емоції глибоко особистісного характеру, в яких відчувається що і як вони переживають. Читачі мають можливість спостерігати за психологічним станом кожного персонажа, за його динамікою. В суб'єктивні переживання кожного вплетені об'єктивні причини, що пояснюють емоційну напругу. Ідейно-значеннєве переживання оцінюється саме тим, з яких позицій воно освітлено і як воно співвідноситься з об'єктивними факторами.
У руслі творчого засвоєння традицій Хемінгуея розвивався психологізм Гончара. В антивоєнних романах “Людина і зброя” і “Циклон”, на відміну від “Прапороносців” з їх лірико-романтичною суб'єктивністю, Гончар прагнув підпорядкувати відображення, в тому числі внутрішнього світу персонажів, суворій реалістичній манері. Тут відсутні сповіді і самовиявлення героя, зате широко представлені різноманітні форми і прийоми зовнішнього прояву внутрішніх станів, психології персонажів. Автор, використовуючи тут досвід західної антивоєнної романістики “непрямого” психологізму, не лише розвиває, але й збагачує його. Чим простіший характер, тим однозначніше розгадуються за зовнішніми ознаками його переживання і спонукання. Чим складніший характер, тим багатозначніші і проблематичніші можливі психологічні еквіваленти його станів і поведінки. Напрузі динаміки зовнішніх станів головних героїв дилогії відповідає ще більша змінність і неоднорідність станів внутрішніх. Крім того, митець ставить своїх героїв у екстремальні ситуації, в яких проявилася сутність людини (пригадаймо новели Едгара По і Меріме, прозу Яновського і Довженка, Хемінгуея і Барбюса). Події війни “примушували” людину об'єктивно діяти так, як вона була підготовлена самим життя до найскладніших історичних випробувань.
Без внутрішнього монологу ми знали б набагато менше про психологічний стан Генрі, Кетрін, Джейка, Богдана, Духновича, Панченка та ін. У Хемінгуея і Гончара внутрішній монолог виключно багатогранний за своїми формами, він охоплює і пряму непроголошену мову персонажів, і невласне пряму мову, де автор, висловлюючись від свого імені, ніби засвоює лексику та інтонацію героя, і внутрішній діалог, в якому голос героя ніби роздвоюється на два полемізуючих між собою голоси; і значна кількість логічних висновків, і хаотичні невиразні роздуми. Все це допомагає романістам відтворити правдиво і без спрощень складний душевний світ людей на війні. Внутрішні монологи в антивоєнних романах Гончара часто слугують безпосередньому відображенню “потоку свідомості” героя у всьому його розмаїтті завдяки своїй розгорнутості і філософічності. Внутрішні монологи прозаїка – це багатогранна і логічна стенограма відтворення душевного життя героїв. Тут доречно підкреслити, що Хемінгуей у свій час захоплювався Джойсом та його художнім прийомом “потоку свідомості”.
Внутрішня структура романів “Прощавай, зброє” і “Людина і зброя” складається із численних художніх деталей. Їх характер визначається цілою низкою функцій: правдоподібності, емоційної тональності. Кожна деталь романів не лише
створює враження предметності, переконливості, але й дає певну емоційну оцінку. Так, наприклад, слова-домінанти “обгорілий”, “чорний”, “мертвий”, “смертельний”, “фронтовий”, “воєнний”, “медсестра”, “лазарет” сприяють більш глибокому розкриттю теми війни і руйнування, опосередковано відтворюючи основи психічного стану героїв.
Психологізм антивоєнних романів Гончара мав виняткове значення для розвитку аналогічної прози Бондарєва, Астаф'єва, Бикова, Дімарова та ін. Він зумів розкрити внутрішній стан своїх персонажів у дні суворих випробувань, бо саме на війні людина “розкривається до кінця” (Гончар).
У підрозділі 2.4. “Особистість автора в архітектоніці романів” зосереджується увага на проблемі автора, маючи на увазі не просто образ оповідача (одного чи декількох), але перш за все відношення художника до відтворюваної ним дійсності.
Розмірковуючи про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в мистецтві, ми звертаємось до художнього досвіду Хемінгуея і Гончара як романістів передовсім тому, що авторська позиція надзвичайно важлива в ідейно-тематичному й формотворчому комплексі їх романів. Творчість обох митців має чіткий естетичний аспект, який співвідноситься з основними функціями мистецтва: пізнавальною, комунікативною, виховною… Крім того, ця проблема поетики обох письменників майже не досліджена (не враховуючи окремих висловлювань літературознавців з цього питання). Письменницьке “я” обох митців виявляється як у загальній авторській позиції, так і в оцінках окремих персонажів, виражених в їх невласне прямій і прямій мові. У романах легко помітити часткове злиття авторської оцінки з оцінкою окремої діючої особи, а також певний збіг поглядів автора й персонажів.
Для обох авторів важливим художнім прийомом можна вважати “потік свідомості”, через який вони здійснюють психологічний аналіз персонажів. Але, на відміну від Джойса, “потік свідомості” в антивоєнних романах Хемінгуея і Гончара виконує дещо інші функції. По-перше, він звернений не до підсвідомості персонажів, а до їх раціо. По-друге, вказаний художній прийом підсилює почуття трагізму, самотності, нездійсненності мрій героїв.
Хемінгуей прагнув перебороти роз'єднаність двох планів: відтворити моральні пошуки не у відступах від сюжетної дії, не в монологах героя, які проголошувалися і лише “з приводу” тих та інших відносин і подій. Митець настійливо вводить у структуру романів особливі елементи (напр., “потік свідомості”, парасловесний діалог), які дали б уявлення про “історію душі” героя, що знаходиться в процесі морального розвитку.
Манера оповіді в романах ґрунтується на широкому використанні прийомів прямого авторського втручання в повістування, але при всьому цьому головну роль відіграє оповідач. Він не просто спостерігач, а передусім діюча особа твору, активно включена в сюжет. Він не автор, і тому його образ постає, так би мовити, із загальної концепції твору – він “розчинений” у всіх персонажах і є мовби повноважним представником митців.
У свідомості читача образ художника, особа автора, його манера бачити світ і оцінювати явища викристалізовуються поступово. Автор, маючи цілісну думку-концепцію, вільно “маневрує” людьми, подіями, часом, простором, що й надає динаміку повістуванню. Внутрішнім центром романів стає авторське прагнення розповісти про надзвичайно складні випробування людини під час війни (Хемінгуей і Гончар), про ратний подвиг бійців, їхню любов до рідної української землі (Гончар).
Якщо сформулювати суть внутрішнього розвитку романів обох митців коротко, то можна стверджувати, що автор і герой ніби “зливаються” в глибинному плані долі людини на війні, в повному розумінні духу історичного часу – часу, матеріальним втіленням якого є доля народу (численні факти романів підтверджують цю думку).
У кожного із основних діючих осіб романів своя внутрішня драма і свої звички. Вони (Генрі, Джейк, Кетрін, Богдан, Духнович, Решетняк) окреслені з авторською симпатією впродовж всього сюжету. Митці, як проникливі психологи, досліджують характери і вчинки своїх героїв надзвичайно старанно, просвічуючи їх внутрішній світ, вникаючи в мотиви їх поведінки. Ми на різних прикладах помічаємо як воєнні події трансформують людські характери і долі.
Функціональність оповідача виявляється в тому, що на нього покладається роль інформатора-очевидця зображуваних подій, цим самим підтверджуючи їх достовірність. Так, у романах “Прощавай, зброє” і “Циклон” використання форми оповіді від першої особи (аналогічне явище спостерігається в оповіданнях обох митців) дає можливість авторам психологічно наблизити читача до того часу, який цікавить його, – часу воєнних подій, про який розповідають її безпосередні учасники.
Романи “Фієста” і “Прощавай, зброє” були двома віхами, що відзначили два важливих етапи в біографії хемінгуеївського героя і його покоління – першу світову війну, яка була великою трагедією того часу для всього людства, трагедією покоління і трагедією особистості. На початку 20-х років, коли покалічений фізично і морально герой повернувся з війни і болісно шукав своє місце у світі, що уявлявся йому абсурдним і страшним своєю беззмістовністю, митець художньо осмислював проблему “втраченого покоління”.
Художній простір і час розглядаються Хемінгуеєм і Гончаром як специфічні епічні форми: а) відображення воєнних подій у просторово-часових параметрах об'єктивного світу; б) художнього і філософського осмислення конкретно-історичних реалій в особливих образно-символічних і умовних прийомах мистецтва. Саме у визначених часі і просторі знаходить свою реалізацію авторська концепція романів.
В антивоєнних романах Хемінгуея і Гончара авторська позиція набагато ширша і глибша за ідейну позицію оповідача. Хоч вона і знаходить безпосереднє віддзеркалення у судженнях, поглядах і оцінках оповідача та інших персонажів, виражена й опосередкована в самій структурі твору, у змісті його образної системи, у сутності тих подій, які приводять до взаємодії його персонажів.
У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження.
Антивоєнні романи Хемінгуея і Гончара – це новаторські твори за змістом і за художньою формою. В них осмислюються з художньої і філософської точок зору глобальні проблеми століття у відповідній формі. Художньо осмислюючи діалектику боротьби життя зі смертю у всіх її аспектах, визначених складною ситуацією воєнних років, вірячи в кінцеве торжество життя, обидва митці були разом з тим далекими від легковажного оптимізму: вони відчували і розуміли, що велике протистояння залишило глибокі сліди як у сучасній дійсності, так і в майбутньому історичному житті народу, у багатьох відношеннях змінило самосвідомість людей.
При аналізі жанрової своєрідності романів Хемінгуея і Гончара можна відзначити, що на перший план висувається образ автора-оповідача як посередника, що знаходиться в центрі подій, описаних у творі, і читачем. Виходячи із широкої інтерпретації категорії “образу автора”, можна констатувати: образ автора як суб'єкт мовлення формує художню систему роману.
Розвиваючи традиції хемінгуеївського психологізму, Гончар суттєво їх трансформує. Це проявилося, з одного боку, в посиленні і драматизації сюжетно-подієвого начала в романах, а з другого – в інтенсивному психологічному насиченні усіх структурних рівнів творів, у появі в них прямого психологічного аналізу, який не витісняє повністю й інших “непрямих” форм психологізму. Ця трансформація була значною мірою результатом синтезу у творчості Гончара реалізму з романтизмом, що зумовив своєрідне співвідношення в його образах-характерах зовнішнього і внутрішнього в людині.
Авторські думки входять в образну систему творів не лише з образом оповідача, а й у вигляді різноманітних авторських вкраплень. З їх допомогою оповідач романів обох митців створює вражаючу картину подій війни. З ними входять в оповідь багаті асоціації, розкривається глибоко прихована суть явищ. Безумовно, що у такій структурі твору, в таких розміщеннях і переплетенні різних часових шарів виявляється не лише своєрідність індивідуального творчого стилю письменників, а й їх життєва позиція.
Авторська позиція яскраво виявляється в антивоєнних романах Хемінгуея і Гончара у самому виборі фактів і організації їх у сюжетно-композиційній структурі (мотивації подій, виборі й висвітленні конфліктів, у групуванні персонажів тощо), в ідейних і філософських пошуках героїв, у типізації характерів. Крім того, позиція автора чітко простежується у ряді позасюжетних елементів (авторські відступи, назва твору, вибір форми повістування, вставні епізоди і т. ін.).
Відшукуючи безумовні риси спільності і подібності в антивоєнних романах обох авторів, ми помічаємо і відмінності. Перед нами два світогляди, дві долі, два життєвих досвіди, дві індивідуальності, дві художні системи, з багатьох точок зору різні. Але з художньої практики обох письменників можна зробити такі висновки: авторська позиція допомагає з'ясувати основні моменти художньої творчості, а саме: співвідношення особистості митця з його творінням, важливість морально-ціннісного аспекту у відображенні реальної дійсності; визначає творче надбання і спрямованість художнього пошуку, відіграє важливу роль у створенні ідейно-тематичного комплексу художнього твору.
Отже, антивоєнним романом Хемінгуея і Гончара властиві спільності, а отже і відмінності, що мають історичні, загальнокультурні та суб'єктивно-індивідуальні причини, що дають змогу вести мову про естетико-стилістичну та тематичну співвіднесеність їхніх художніх систем.
|
