ИННОВАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ В ВЫСШЕЙ ШКОЛЕ УКРАИНЫ

Краткое содержание

У вступі міститься обґрунтування актуальності теми дисертаційної роботи, показано її зв'язок з науковими програмами, темами, сформульовано мету та основні завдання дослідження, визначено його об'єкт та предмет, наукову новизну і практичну значущість одержаних результатів, показано апробацію результатів дисертаційного дослідження, розкрито особистий внесок здобувача.

У першому розділі "Теоретико-методологічні основи аналізу інноваційних процесів у вищій школі" розглядаються теоретичні засади аналізу інноваційних процесів у вищій школі та визначається методологічна база їх дослідження. З цією метою пропонується розгляд можливостей теоретичного осмислення інноваційної діяльності у загально-цивілізаційному контексті. Спираючись на праці Г. Фрайєра, Д. Белла, А. Турена, у дисертації автор розглядає інноваційний потенціал і взагалі можливості інноваційних практик у доіндустріальному, індустріальному та постіндустріальному суспільстві. На відміну від марксистської концептуальної схеми радикального оновлення суспільства та її більш поміркованого варіанта у вигляді діалектики традиції і новаторства парадигмальні конструкти на зразок теорії стадіальної еволюції суспільства Д. Белла дають можливість виявити й описати історичні умови та історичні форми інноваційного досвіду. У дисертації показано, що теоретичні конструкти доіндустріального, індустріального і постіндустріального суспільства дозволяють виділити ті базові контексти, у яких виникають і стверджуються соціальні та культурні інновації. Західний досвід інноваційних трансформацій, в тому числі і в освіті, як відомо, описується класичною теорією модернізації. Посилаючись на цю теорію, необхідно врахувати принципове зауваження В. Г. Федотової щодо необхідності розрізнення теоретичної моделі модернізації та інноваційних процесів, існуючих у дійсності. Традиційне сучасне та постсучасне суспільство у теоретичних рефлексіях є насамперед ідеально-типовими конструктами в тому сенсі, якого надавав їм М. Вебер. Такі конструкти виступають у дисертації як методологічні регулятиви, застосування яких дає змогу уникнути онтологізації теоретичних побудов і забезпечити розуміння суспільств, що відрізняються своїми суттєвими параметрами. У дисертації названі конструкти застосовуються як соціокультурні поля з потенційними й актуальними можливостями розгортання освітніх інноваційних процесів.

Слід зазначити, що соціологічний аналіз інновацій у сфері освіти внаслідок постійного розширення предметного поля потребує гнучкого ефективного методологічного забезпечення. Інновації у рамках соціологічних досліджень звичайно виявляються як методами кількісного, так і якісного аналізу в рамках певної методологічної програми. Специфіка культурних та освітніх інновацій полягає в тому, що їх статусна позиція, функціональні можливості та системні характеристики залежать від процедур пояснення і розуміння, оскільки інновації, що впроваджуються до системи, яка функціонує за своїми правилами, потребують легітимізації, а також таких характеристик, які б забезпечили їх інтеграцію до системи.

Саме це обумовило розгляд інновацій засобами різних парадигмальних варіантів герменевтично орієнтованої соціології та соціальної філософії у постмодерністських та модерністських модифікаціях, починаючи з М. Шелера, А. Шютца, К. Ясперса і закінчуючи побудовами С. Ароновітца, Г. Г. Гадамера, У. Бека. Принципове методологічне значення в дослідженні інновацій має положення Ю. Хабермаса про те, що автентична сучасність є місцем перетину традиції з інновацією. Це обумовило розгляд освітніх інновацій не тільки як соціальних практик, але і як проекту, що викликає конфлікт інтерпретації. У дисертації показано, що ідея інтегративної освіти, яка набула в останні роки поширення на Заході, є саме таким проектом, який передбачає розкриття її змістової багатозначності та проявів у соціокультурних синтезах. Методологічні можливості герменевтично орієнтованої (розуміючої) соціології у даному дослідженні комплементарно доповнюються настановами сучасної пояснюючої соціології, що містяться насамперед у працях Г. Ессера, методологічна програма якого характеризується широким застосуванням пояснювальної аргументації на підставі міждисциплінарних досліджень, насамперед у психології, історії, правознавстві та економіці. Освітня інновація з цієї позиції постає як подія, що ставить під знак питання усі попередні практики, вимагаючи широкого пояснення причин та наслідків соціальних дій, спрямованих на розробку, легітимізацію та впровадження інновацій. У дисертації показано, що методологічна стратегія пояснюючої соціології є доцільною виключно в тих випадках, коли йдеться про запозичені інновації, насамперед про вторинний неадаптований досвід інших країн, тобто про явище, яке за останні роки набуло поширення в Україні.

У зв'язку з цим у дисертації показано, що необхідність легітимізації нововведень, насамперед таких, що торкаються інтересів усього населення в цілому, як це має місце у випадку вищої освіти, загострює питання щодо якісної характеристики експертних оцінок. Це вимагає широкого застосування методологічних настанов експертної когнітології у дослідженнях, присвячених вищій освіті. Ці настанови, що містяться у дослідженнях С. Б. Кримського, В. Є. Пилипенка, Ю. В. Салюка, використовуються автором. У дисертації також застосовані розширені методологічні можливості соціологічних досліджень на основі соціально-антропологічного аналізу, розгорнутого у площину соціології освіти та культури А. Геленом, Н. Еліасом, М. Ландманом, Г. Шельські. Ключовими тут є метод антропологічної інтерпретації та антропологічної редукції, які історично і сформувалися на ґрунті феноменології й органічно вписуються у сучасні конструкти феноменологічної соціології, фокусуючи проблематику життєвого світу та інтерсуб'єктивності, важливих для експертної оцінки інновацій у вищій школі.

Разом з цим, висвітлення питання щодо легітимізації освітніх інновацій потребує також застосування можливостей комунікативного повороту соціологічної та соціально-філософської думки, де висувається методологічний постулат про неприпустимість примусу і тиску в обговоренні можливостей і наслідків інновацій, про необмеженість ідеальної комунікативної спільності, до складу якої може входити особа, що аргументує відповідально. Комплементарне застосування цього положення разом із основними настановами теорії самореферентних систем Н. Лумана дає змогу на цьому методологічному базисі проаналізувати передумови реформування системи вищої освіти в Україні, а також передбачити можливі наслідки їх утілення в контекстах постіндустріальних трансформацій. У дисертації переосмислюються основні положення концепції постіндустріального суспільства А. Турена, де основний акцент робиться на соціокультурних трансформаціях інформаційного порядку, що дозволяє розглянути інноваційну діяльність та самі інновації в тематичному полі соціальної творчості, яка має амбівалентний характер, виступаючи чинником ризику (У. Бек).

Хоча нововведення у дійсних процесах завжди постають у вигляді соціокультурних синтезів, але з метою більш детального аналізу має сенс проаналізувати їх у полі інноватики — дисципліни, предметом якої є різні форми і прояви інновацій. Дослідження життєвих циклів інновацій, або темпоральної структури інноваційного процесу (за А. І. Пригожиним, це такі стадії, як розробка, проектування, виготовлення, застосування, старіння), дозволяє простежити за інновацією на кожному етапі її існування. У загальній теорії інновацій пропонується розрізнення інновацій за їх предметним змістом і сферою застосування. Це техніко-технологічні, соціальні, економічні, організаційно-управлінські та інновації комплексного змісту. За якісними характеристиками їх загальноприйнято розподіляти на модифікаційні, комбінаторні та радикальні. В дисертації пропонується доповнити цю класифікацію демодернізаційними інноваціями та квазіінноваціями, які не мають конструктивного потенціалу і служать захисту старої системи.

Семантичне поле педагогічної інноватики є складно структурованим, містить у собі низку значень, основними з яких є нововведення, новація, інноваційний процес, інноваційна технологія, інноваційний експеримент тощо. Серед розрізнень, принципових для цього ряду, слід назвати насамперед розрізнення між нововведенням та інноваційним процесом.

Нововведення – це об'єктивація інноваційної ідеї або комплексу ідей, одинична клітинка цілеспрямованих змін, яка має чітко визначені контури і є новим відносно стабільним елементом у середовищі свого впровадження.

Наслідки впровадження нововведень поділяються на радикальні, тобто принципово нові для середовища впровадження, і модифікаційні, які пристосовують систему, організацію, процес до умов, що змінюються. Узагальнення численних міждисциплінарних досліджень свідчить про наявність зв'язку між інновативністю та культурними цінностями і нормами тієї системи, до якої залучений реципієнт. Показово, що висока інновативність корелює з ефективною формою організації соціальної системи, з її налаштованістю на зміни.

Суперечливість інноваційних процесів знаходить прояв не тільки у життєвих циклах нововведень, але й у їх формально-соціологічних характеристиках. Вона обумовлена парадоксами соціокультурної творчості, проявами яких слід вважати квазіінновації, ретронововведення та демодернізаційні нововведення. Усе це дає підстави говорити про необхідність розробки засад соціологічної інноватики.

Слід зазначити, що ефективним методом дослідження інноваційних процесів у вищій школі є їх ретроспективний соціально-історичний аналіз, оскільки вища школа вже з моменту свого виникнення є експериментальним полем, на якому генеруються та проходять випробування не тільки нові знання і технології, але й нові соціальні ролі, міжособистісні стосунки, постійно відтворюється проблема у легітимізації нововведень. Їх дослідження передбачає використання всіх тих можливостей, які відкриває методологічний плюралізм, який дозволяє створити гнучку програму методологічних стратегій, основною характеристикою яких є компліментарність ситуативно і перспективно застосованих методів. Окрім того, принциповим у методологічній стратегії дослідження є сходження від абстрактного до конкретного, що визначило не тільки зміст, а й структуру та архітектоніку дослідження.

Другий розділ "Можливості інноваційного розвитку вищої освіти у різні історичні епохи" присвячено аналізу інноваційних процесів у вищій школі суспільства традиційного типу та в сучасному суспільстві, що зазнає змін постіндустріального порядку. У дисертації з метою розгляду можливостей інноваційного оновлення системи вищої освіти реконструюється її історія з моменту виникнення перших європейських університетів у середньовіччі, у добу Відродження, у Новий час та в завершальній фазі розвитку доіндустріального суспільства. Особливе значення для даного дослідження має історія німецького університету, який у плані організації має спільні риси з українським. Його історія, як низка різного роду нововведень, розкриває можливості і перспективи входження вітчизняної вищої школи у європейський простір. Якщо британська традиція зберігає протягом століть такі структурні одиниці, як коледжі, що функціонують при університетах або поруч з ними, то німецький університет з самого початку має організацію у вигляді факультетів, як і український. Ця особливість пояснює стійкий опір вищої школи, структурованої за факультетським принципом, по відношенню до тих структурних інновацій, які є запозиченням із англо-американської традиції.

Методологія історичної соціології Н. Еліаса дозволяє розглянути факультети як стійкі фігурації. Відомий дослідник німецьких університетів Т.Ельвайн, звертаючи увагу на те, що ця структура-фігурація пережила протягом століть усякі зміни і проявила себе життєздатною зі значним адаптивним потенціалом, вважає її не застарілим рудиментом, а, навпаки, значним досягненням в історії організації та виробництва духовного життя.

Виникнення перших вищих навчальних закладів на теренах Східної України почасти вже було підготовано досвідом західноєвропейських університетів, але цей процес не можна зводити до адаптації запозичень.

 Перші вищі навчальні заклади в історії України були, як і європейські, для свого часу радикальними нововведеннями. У дисертації розглядається внесок "братських шкіл" у підготовку культурного ґрунту для виникнення в Україні вищих навчальних закладів. Уточнюється статус Острозької школи або Острозько–греко-слов'яно-латинського колегіуму (1576), який слід вважати першим в Україні вищим навчальним закладом гуманітарного типу. Аналізується інноваційна діяльність у рамках Львівської братської школи (1585), у тому числі також інноваційні соціальні практики, що ґрунтуються на ідеї рівності. Братські школи виникають також у Києві (1615), Луцьку (1620) та інших містах. Вони відіграли видатну роль у поширенні освіти та розвитку не тільки української культури, а й усього східноєвропейського культурного простору. Історія Києво-Могилянського колегіуму, спочатку він мав назву Київського (1632), свідчить про давню європейську орієнтацію української вищої освіти. У її стінах формувалася національна духовна та культурна еліта, почасти усувалися станові обмеження. У цілому Києво-Могилянський колегіум у 17 ст. мав прийняту в усій Європі структуру вищих навчальних закладів і відповідав європейським вимогам і стандартам.

Важливою датою в історії української вищої школи і науки є 26 вересня 1701 року, коли Києво-Могилянський колегіум офіційно набув статусу академії, що дорівнювався західноєвропейським вищим школам, насамперед польській та литовській академіям. Вона виявила значний вплив на організацію нових вищих навчальних закладів, на зміст та методи навчального процесу в таких навчальних закладах, як Чернігівський (1700), Харківський (1721) та Переяславський (1738) колегіуми. Професорські корпорації Києво-Могилянської академії можна вважати прообразами сучасних наукових рад, студентські конгрегації – науковими гуртами та об'єднаннями. Певну роль у розвитку освіти на заході України відіграв Львівський університет (1661).

Розбудова вищої освіти на Слобожанщині характеризується інноваційною спрямованістю. Зокрема, епохальною подією стало відкриття у 1805 р. Харківського університету.

Розглянуті вище центри просвіти сприяли появі цілої низки вищих шкіл. У 1834 р. засновано Київський, а в 1865 р. Новоросійський (Одеса) університети. Показово, що система управління цими університетами носила інноваційний характер, а університети на ранніх етапах їх історії мали автономію. В подальшому структурна диференціація Харківського університету сприяла відокремленню від нього низки вищих навчальних закладів, що згодом уже в індустріальну добу перетворило місто на центр вищої освіти в Україні.

Сучасні системи вищої освіти як на Заході, так і в Україні сформувалися у рамках індустріального суспільства з притаманними йому модернізаційними орієнтаціями. У дисертації простежено, як внаслідок індустріалізаційних трансформацій змінюється не тільки виробництво, а й наука та освіта. Наука перетворюється на самостійний соціальний інститут з усіма притаманними йому атрибутами та розвинутою структурою.

Змінюється ідеологічна і цільова основа науки, у якій починає домінувати практично-технологічна орієнтація. Відповідно до неї відбуваються зміни в ієрархії академічного знання, де найвище місце посідають дисципліни природничого циклу, що найтісніше пов'язані з матеріальним виробництвом. Перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу вимагало також якісно нової порівняно із попереднім досвідом підготовки фахівців. Уже в першій половині ХХ ст. вища школа набуває типового оформлення як інститут індустріального суспільства, управління, ресурсне забезпечення та функціонування якого багато в чому збігаються з відповідними організаційно-управлінськими характеристиками індустріального підприємства.

У процесі розвитку індустріального суспільства освіта поступово перетворюється на масову. Це обумовлено об'єктивними чинниками розвитку індустріального виробництва, що мало потребу у все більшій кількості кваліфікованих робітників високого рівня професійної підготовки та компетенції. У дисертації показано, що індустріальна цивілізація принципово змінила зв'язок між наукою та освітою. Відбувалося поступове наростання застосування об'єктивного знання і впровадження наукових досягнень у практику вищої освіти, змістом якої стає передача теоретичного та емпіричного наукового знання, озброєння студентів методологією наукового пізнання. Ця тенденція зберігається і посилюється у ХХI ст.

Найкращі у світовому порівнянні університети, інститути, факультети вже з давніх часів є єдиними науково-виробничими комплексами, де викладачі витрачають більше половини свого робочого часу на науково-дослідну роботу. У розвинутих країнах світу більша частина науково-дослідних розробок виконується саме у вищій школі (55 % у Японії, 60 % у США та Німеччині, понад 90 % у Франції та Великій Британії). Внаслідок цього вища школа як заклад, що насамперед обслуговує потреби виробництва, набуває конкретно-прикладного, практичного характеру.

Головним завданням вищої школи стає підготовка фахівців для потреб суспільної практики. З економічної точки зору важливість і необхідність розвитку вищої освіти в індустріально розвинутих країнах обґрунтовується за допомогою концепції "людського капіталу” (Т. Шульц, Г. Беккер, У. Боуен та ін.), а також взаємоконвертованості економічного, соціального і культурного капіталів (П. Бурдьє).

У ХХ ст., особливо починаючи з 50-х рр., вища освіта під впливом нового витка науково-технічного та технологічного поступу значно посилює орієнтацію на підготовку фахівців для роботи безпосередньо на виробництві. У промислово розвинутих країнах світу виділяється сектор професійної підготовки. У дисертації аналізуються зміни в соціальних та навчально-педагогічних практиках, які домінують у вищих школах, що трансформовані відповідно до потреб індустріального суспільства. Зокрема, зміст навчальної та виховної роботи у вузі переслідує мету насамперед сформувати у студентів уміння та навички практичної діяльності, щоб вони могли навчитися оперувати знаннями при розв'язанні конкретних виробничих завдань. В організації навчального процесу починають домінувати ідеї та методи авторитарної педагогіки, переважає суб'єкт-об'єктна схема взаємодії викладача зі студентами, що дозволяє забезпечити масовий випуск дипломованих фахівців. Саме ці риси визначають систему вищої освіти, яка склалася в Україні до середини ХХ сторіччя.

У дисертації простежено, як ця тенденція обумовлює глобальну кризу вищої освіти за умов постіндустріальних зрушень у сучасній цивілізації. Це пов'язано насамперед із формуванням інформаційного суспільства, що радикально змінює становище людини в соціальному універсумі. Вона нібито виводиться за межі безпосереднього виробництва, коли вже не виконавча, а контролююча функція домінує, що вимагає розвитку нових людських якостей, насамперед морально-етичних, бо відповідальність стає передумовою виживання в суспільстві ризику. У свою чергу це вимагає зміни парадигми вищої освіти, яка має стати принципово інноваційною, щоб відповідати інноваційним вимогам інформаційного суспільства. Окрім нової світоглядної орієнтації, яка полягає насамперед у посиленні практичної спрямованості гуманізму постіндустріальної доби, ключовим принципом нової парадигми освіти є перехід від традиційних форм і методів навчання до навчання навчанню — до творчого проектування та здійснення студентами своєї індивідуальної та колективної діяльності, що відповідає вимогам безперервної освіти — імперативу постіндустріального суспільства.

Глобальна криза освіти обумовлена також дефіцитом досвіду реалізації творчої сутності людини, яка сприяла б розкриттю її інноваційних здібностей. Останнє робить нагальним перехід від авторитарної педагогіки до педагогіки співробітництва, вимагає такої організації навчально-виховного процесу, ефективність якого визначатиметься вже не засвоєнням знань, умінь і навичок, а розвитком інноваційного мислення, формуванням постійної потреби у саморозвитку і творчості шляхом самоосвіти і самовиховання. Освіта у новій парадигмі потребує радикальних змін, оновлення. Його основними напрямами є гуманізація, гуманітаризація, фундаменталізація, індивідуалізація, інноваційний характер освіти, демократизація, інноваційний менеджмент та міжнародна інтеграція. У дисертації розкриваються ці напрями як освітні інновації.

У третьому розділі "Передумови переходу вищої школи України до інноваційного розвитку" аналізуються економічні та організаційні чинники, що сприяли посиленню кризи вітчизняної системи вищої освіти і визначили специфічний контекст української ситуації за сучасних умов.

Значна частина проблем вищої освіти в Україні обумовлена планово-тоталітарним минулим країни, яке все ще дається взнаки. Наслідки низькоефективної економіки в колишньому СРСР, особливості фінансування вищої освіти (так званий залишковий принцип фінансування освіти), вертикальна структура управління освітою зберігаються і відтворюються також і в посттоталітарних трансформаціях українського соціуму, який ідентифікує себе як суспільство хронічного дефіциту, що за старими стереотипами намагається перетворитися на активне, мобільне і не витрачає коштів на інновації.

Сьогодні, коли спектр освітніх послуг у вищій школі визначається дійсною ситуацією на ринку праці, де існує попит на працівників тієї чи іншої спеціалізації з ринковими коливаннями, вертикальна структура управління перетворюється на чинник руйнації вищої школи. Роглядаючи деструктивний потенціал вертикальної структури управління, у дисертації автор показує, як вона обумовлює відокремлення науково-дослідної роботи від навчально-педагогічної у підготовці висококваліфікованих кадрів.

Наслідком цього став низький статус наукового співробітника у вищій школі порівняно із викладачем. Ця тенденція суперечить світовій. У провідних університетах світу наукова діяльність є такою ж важливою складовою частиною праці викладача, як і навчальна робота. Саме частина робочого часу, що витрачається на науково-дослідну роботу, є показником рангу вищого навчального закладу. На підставі аналізу значного фактологічного матеріалу щодо диспропорцій у розвитку вітчизняної системи вищої освіти, хибних принципів її фінансування доводиться, що Україна приречує себе на аутсайдерство, якщо у суспільстві не зміниться ставлення до вищої освіти.

Важливою передумовою переходу до інноваційного розвитку вищої освіти є суб'єктивний чинник — готовність професорсько-викладацького складу продукувати і впроваджувати нововведення, генерувати інноваційні ідеї, оволодівати інноваційними педагогічними технологіями. За даними соціологічних опитувань, проведених за безпосередньою участю чи під керівництвом дисертанта, більшість вузівських працівників ще у 1991 р. вважали важливою демократизацію вузівського управління. Аналіз емпіричного матеріалу останніх років свідчить, що у діяльності органів управління вузами відбулися певні зміни. Але ще не набули конструктивного розвитку такі демократичні перетворення, котрі вимагають відмовлення від успадкованих від СРСР форм та методів управління. Зокрема неефективність бюрократичної системи управління вищою школою відмічають переважна більшість вузівських керівників середньої та вищої ланки. У дисертації наводяться дані соціологічних досліджень демократичних перетворень на рівні окремих вузів, систематизовані і проаналізовані дані щодо бюрократизації вузівського управління на сучасному етапі. На підставі такого аналізу в дисертації робиться висновок, що проблема демократизації все ще залишається актуальною у вищій школі України.

Важливою проблемою, яка потребує розв’язання, є подолання статичного характеру навчального процесу. Ця хибна орієнтація також успадкована від колишнього СРСР, коли на всіх рівнях освіти основний акцент робився на засвоєнні студентами або учнями фактологічного матеріалу. За сучасних умов підвищеної динаміки духовного і матеріального виробництва, ринкових відносин статична орієнтація не відповідає головній меті вищої освіти у постіндустріальному суспільстві.

У дисертації доведена необхідність радикальних змін в успадкованих від попереднього етапу правилах прийому до вищих навчальних закладів. За нових умов вони здійснюють так звану "негативну селекцію" і суперечать інтересам демократизації як на рівні суспільства, так і на рівні навчального закладу. Початок упровадження тестування змінює логіку такої селекції і зменшує корупцію в освіті. У спадщину від минулого Україна одержала систему вищої освіти, яка закрита для контролю з боку громадськості. Статистична інформація про вищу школу є фрагментарною і вже внаслідок цього тяжіє до тенденції спотворення реального стану речей.

Щоб вища школа діяла як самореферентна система, вона потребує об'єктивної, а також ідеологічно незаангажованої інформації про себе. У дисертації показано, що статистична інформація недооцінюється Міністерством освіти і науки України, де відділ статистики є занадто малим, щоб опрацьовувати потік інформації.

Наслідком недостатнього фінансування і недооцінки значення вищої школи з боку держави є занепад її матеріальної бази, а також соціальні проблеми, які обумовлені зниженням престижу професії викладача вищої школи. Самовідтворення кадрів вищої школи — передумова існування наукових шкіл, продовження наукових традицій внаслідок низької оплати викладацької праці стає неможливим. Здібна молодь після закінчення вищого навчального закладу робить кар'єру у сфері бізнесу. Досвідчені викладачі, як свідчать соціологічні дослідження, змушені змінювати місце праці. Так, протягом 1991-2000 рр. з України виїхало близько 8 тисяч учених вищої кваліфікації, ця динаміка зберігається і на сьогодні. Але ці дані відносно спокійно сприймаються суспільною свідомістю українського соціуму, який не пов'язує своє майбутнє безпосередньо з розвитком вищої освіти, але хоче споживати наслідки науково-технічного прогресу у вигляді підвищення добробуту. У дисертації простежено процес загострення соціальної нерівності серед студентства, визначена тенденція можливої пауперизації працівників розумової праці в Україні, що унеможливлює здійснення постіндустріальних трансформацій у тому обсязі, який потрібен для здійснення такої стратегічної мети, як наближення до розвинутих країн Європи.

Окреслена ситуація обумовлює стратегію самозбереження і самовиживання вищої школи в Україні. Це аналізується в четвертому розділі "Основні тенденції та специфіка інноваційних процесів у сфері вищої освіти України". Система вищої освіти України, що має консервативний характер і перебуває у кризовому стані, зазнає впливу з боку культурної глобалізації, імперативи якої разом із внутрішними суперечностями стимулюють її оновлення. У дисертації як передумова такого оновлення розглядається інноваційне цілепокладання і можливість його функціонування у вищій школі. Інноваційне цілепокладання пов'язане із вибірковим припиненням традиції, з проривом крізь ситуативність та логіку рутини. Інноваційне цілепокладання завжди має справу з надметою, йдеться про рівень трансформацій окремого закладу чи системи у цілому. Інноваційне цілепокладання, крім того, носить характер процесу, в якому постійно конкретизується єдність можливого та дійсного. Але разом з цим воно може бути жорстким і здійснюватися як примус або ж – м’яким, діючи через наявні структури. Останнє є більш прийнятним для України.

Освітні інновації, навіть на рівні переходу інноваційної ідеї на рівень інноваційного проекту та пропозиції, потребують певної законодавчої бази — пакета законів, які б визначили особливий статус вищих навчальних закладів, уможливлювали умови їх економічної діяльності на базі різних форм власності, гарантували достатнє і стабільне фінансування. У свою чергу, це сприяло б усвідомленню громадською думкою взаємозв'язку проблем вищої освіти і проблем суспільства. У дисертації показано, що саме завдяки законодавчій базі посилюється якість інноваційного цілепокладання у практиці всіх рівнів вітчизняної вищої школи, внаслідок чого поступово створюється атмосфера, необхідна для виваженого і відповідального реформування вищої школи. У дисертації на матеріалах соціологічних досліджень показані різні мотивації вибору стратегії змін, готовність здійснювати її, суб'єктивна ієрархія найбільш гострих вузівських проблем як самоспостереження і самоопис системи вищої освіти в Україні. Це недостатнє фінансування вищої освіти (I ранг), незадовільний стан матеріальної бази вищих навчальних закладів (II ранг), низький рівень заробітної плати праці викладачів та наукових співробітників (III ранг). Разом із цим, матеріальний стан не затуляє інших проблем вищої школи. Серед них вузівські працівники відзначили низький стан викладання, погане ставлення студентів до навчання. Але більш ніж матеріальний стан вузівських працівників непокоїть доля вітчизняної вищої школи.

Інноваційне цілепокладання, не кажучи вже про інноваційні практики, не може здійснюватися під ідеологічним тиском з боку будь-яких політичних груп та сил. Умовою його розгортання є академічна свобода. Аналіз готовності української вищої школи до реформ потребує детального розгляду організаційно-управлінського аспекту інноваційних практик.

Організаційно-управлінський компонент завжди присутній в усяких видах нововведень, у тому числі дидактичних, виховних, наукових.

Отже, інноваційні процеси у різних сферах суспільного життя синергійно пов'язані з організаційно-управлінськими інноваціями. Усякі організаційно-управлінські нововведення спонукають до змін в усіх сферах.

 Це посилює відповідальність за такого роду інновації. Управлінська квазіінновація може обернутися тиражуванням фікціоналізму в інших сферах. Організаційно-управлінські інновації є основою і передумовою будь-яких масштабних змін системи, переведення її до якісно нового стану. Для української вищої школи нагальною є потреба здешевлення управління, створення нової, гнучкої, здатної до швидких адаптацій структури вищої школи, формування нових організаційно закріплених зв'язків із споживачами освітніх послуг і продукції. Такими можуть бути асоціації університетів, міжвузівські проблемні лабораторії, наукові та інноваційно-технічні парки тощо.

Подальша демократизація управління сприятиме підтримці множинних форм організації вищої освіти та її управління, справедливому розподілу ресурсів, заробітної плати. В українському суспільстві спостерігається певне просування у цьому напрямку.

У дисертації розглядаються можливості усунення такого організаційного залишку попередньої історії української вищої школи, як вузька спеціалізація і департаменталізація.

Як організаційна інновація у дисертації розглядаються недержавні вищі навчальні заклади, аналізуються їх проблеми і перспективи, вказується на необхідність удосконалення державного контролю за ними, який має сприяти їх розвитку як форми освіти, що розвантажує державний бюджет.

Тенденції гуманізації вищої освіти торкаються не тільки її змісту, а й можливостей надання рівних шансів та стартових позицій обдарованим інвалідам — особам з особливими потребами. Ця тенденція розглядається на прикладі нової моделі сучасного закладу вищої освіти, яким є університет "Україна".

Поява нових форм інституалізованої організації вищої освіти не гарантує автоматичних змін в організаційних заходах. Зокрема серед організаційних заходів, що потребують першочергових змін, слід назвати процедури ліцензування та акредитації, що в сучасному стані ускладнюють роботу державного і недержавного сектору освіти. Вимогою сучасного розвитку є подолання антиінноваційної спрямованості системи акредитації вищих навчальних закладів.

Дидактичні і виховні інновації в українській вищій школі випереджають організаційно-управлінські, постійно надаючи останнім імпульсу для більш рішучих та послідовних змін. Соціальні наслідки дидактичних інновацій у дисертації аналізуються на матеріалі дистанційного навчання, упровадження якого є одним із першочергових завдань системи вищої освіти в Україні. У дисертації автор, враховуючи західний і вітчизняний досвід, пропонує власну концепцію побудови системи дистанційного навчання у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. Ця система є програмно-апаратним комплексом, який призначений для управління процесом навчання з використанням мережевих комунікаційних технологій з метою надання освітніх послуг широкому колу населення. У дисертації показано, що недержавні вузи ширше застосовують дистанційне навчання, ніж державні, що сприяє їх конкурентоспроможності.

 Однією з основних тенденцій розвитку інноваційних процесів є поширення інновацій у сфері виховання вузівської молоді. Радикальні зміни у вітчизняній системі освіти неможливі без виховних інновацій, які торкаються як загальної стратегії навчально-виховного процесу, так і його організації, стосунків між студентами та викладачами. Імперативи демократизації, національного самоствердження обумовили необхідність звернення до такого резерву самооновлення, яким є виховання й особистісно-орієнтоване навчання. У дисертації розглядаються змістовий та структурно-організаційний аспекти виховних інновацій. Інноваційні виховні практики обумовлені у вузах загальними для українського соціуму настановами. Це стратегія національного відродження, демократизація та європейський вибір. Разом вони утворюють смислову серцевину ідеалу формування молодого фахівця незалежної України, що знаходить вираження у синтезі національної та європейської ідеї. Європейська орієнтація в освіті та вихованні належить до кардинальних інновацій у рамках вітчизняної вищої школи. Це здобуток років незалежності, адже інформаційна та культурна відкритість українського суспільства, здійснення демократичних перетворень, зміна зовнішнього політичного курсу сприяли усвідомленню необхідності засвоєння європейського педагогічного простору. Синтез української та європейської ідеї на раціональній основі дозволяє перейти до постконвенціональної моделі патріотизму, що сприятиме оновленню як політичного, так і національно-патріотичного виховання. Перехід до педагогіки співробітництва сприяє демократизації, активізації міжособистісних стосунків між викладачами та студентами, становленню нової культури спілкування. Новим завданням виховання в українській вищій школі стає формування підприємницької культури, засвоєння етики бізнесу. Загальнолюдські цінності, норми етики та моралі високо шануються в країнах демократії і є необхідною складовою частиною успішної підприємницької діяльності.

Паралельно з упровадженням інновацій у вузах спостерігаються спроби відтворити старі практики комуністичного виховання. Таким, наприклад, є інститут кураторства, що насаджується у сучасній вищій школі, знімаючи зі студентів відповідальність, обмежуючи свободу і можливості набувати самостійного соціального досвіду, гальмуючи студентське самоуправління, яке й без того знаходиться у зародковому стані. Подолання ж авторитарної традиції у вихованні, лібералізація стосунків між студентами та викладачами змінюють комунікативні практики між ними, ці практики стають більш симетричними. Такі тенденції спостерігаються насамперед там, де студенти і викладачі мають сферу спільних інтересів, яка структурується не тільки навчальним процесом, а й науково-дослідною роботою, організованою за принципом "спільного проекту", де студент набуває не тільки вміння і навички проведення й організації наукових досліджень, а й проходить соціальне навчання, вчиться адекватно оцінювати рольову реальність, інтегруватися до наукового співтовариства, працювати у команді, розвивати почуття групової солідарності та відповідальності. Суспільна значущість виховних інновацій обумовлена тим, що вони безпосередньо й опосередковано пов'язані з особистістю, гарантуючи особистісний підхід до підготовки молодих спеціалістів, які будуть конституювати діловий світ України.

Прискорення розгортання описаних вище тенденцій, які ще не набули стійкого і незворотного характеру, вимагає реформування вищої школи. Це розглядається у п'ятому розділі "Інноваційна сутність реформування вищої школи України". Вища школа як система, що розвивається, містить у собі певний інноваційний потенціал, але її реформування має спиратися на комплекс заходів економічного, юридичного й організаційного характеру, на інноваційну політику в галузі освіти. У дисертації показано, що дотримування Закону України "Про освіту" створює умови для інноваційного реформування її системи. Інноваційна реформаторська політика передбачає заходи на посилення ефективності усіх ланок системи з режимом суворої економії. Скорочення неефективних видатків і заощадження коштів, як показано у дисертації, має стати найважливішим напрямом реформування витратної системи. Реорганізації потребує насамперед мережа вузів I-II рівнів акредитації. Створені у часи індустріалізації для прискореної і масової підготовки спеціалістів середньої ланки, вони вже втратили своє культурне та функціональне призначення. Частина з них може злитися з відповідними вузами III-IV рівнів акредитації за рахунок скорочення закладів, що дублюють один одного, виключення окремих спеціальностей, які не мають попиту на ринку праці. Зниження витратності системи можна досягти на рахунок укрупнювання вищих навчальних закладів шляхом згуртування їх навколо класичних і потужних політехнічних університетів. Це дозволяє краще використовувати спільну матеріальну базу, обладнання, бібліотечні фонди тощо. Режим економії і заощадження коштів — це справа не тільки держави, а насамперед самих вузів. Наприклад, тільки застосування лічильників опалення та автономної системи опалювання дозволяє суттєво скоротити комунальні витрати. Інноваційне реформування вищої школи покликане навчити її господарювати в умовах активного і мобільного суспільства, на яке поступово перетворюється український соціум, зазнаючи постіндустріальних перетворень.

Реформа потребує зміни структури управління та переадресування грошових потоків із держбюджету на фінансування групи провідних вузів — флагманів української вищої освіти. Ефективність такого реформування підтверджується світовим досвідом. Так, у США майже 70 % усіх асигнувань поступає до 100 вузів, які складають лише 4 % від загальної кількості вищих навчальних закладів у країні. Вузам слід надати більше свободи в їх економічній діяльності. У дисертації вказується на небезпеку надмірної комерціалізації вузів, наслідком чого може бути впровадження програм, які відповідають ринковій кон’юнктурі, закриття програм фундаментальних досліджень, гуманітарного профілю та розвитку особистості. Інноваційне реформування вищої школи має створити такі форми контролю, щоб запобігти зловживанням економічної свободи і лібералізації.

Орієнтація на безперервну освіту є імперативом постіндустріального суспільства. У дисертації обґрунтовується, що реформування системи вищої освіти має насамперед забезпечити умови для її здійснення. Співіснування державного і недержавного центрів у вигляді комплементарної єдності дозволить відповісти і на виклик інформаційного суспільства, і на виклик глобалізації. У дисертації показується, що інноваційне реформування здатне усунути ті прояви кризи, які сьогодні загрожують українській системі вищої освіти, і підняти соціальний престиж вищої школи, наукової і педагогічної роботи, професії викладача і статусу студента.

Шостий розділ "Професіоналізація менеджменту системи вищої освіти як ключовий напрям її трансформації" присвячено розгляду можливостей ефективного менеджменту в освітньому просторі. У дисертації розглядаються особливості стратегій лідерства керівника освітнього закладу.

 Він має розвивати вміння і навички лідерства у різних напрямах, у власному колективі та поза його межами. Ресурсами лідерства є професійні знання і досвід, довіра членів колективу і громадськості, уміння приймати рішення, статус навчального закладу, соціальний і культурний капітал. Крім цих ресурсів, керівник вищого навчального закладу як лідер-менеджер має розвивати у собі вміння та навички, здобувати знання у таких галузях, як програмування, фінансовий менеджмент, управління людськими ресурсами, планування, оцінка результатів тощо.

Стратегічне планування розвитку вищих навчальних закладів є управлінською інновацією, що приймає за основу політичний спосіб прийняття рішень, коли проблеми ставляться і розв'язуються таким чином, щоб приносити користь організації в цілому і кожній зацікавленій групі окремо. Посилена увага тут приділяється уточненню бачення кінцевого успішного результату і критеріїв досягнення цілей, що мають виправдовувати існування даної організації. Керівників вищих навчальних закладів можна розглядати як менеджерів некомерційних організацій. Окрім якостей лідера, для ефективного менеджменту в цій сфері важливими є моральні характеристики керівника та репутація тієї організації, яку він очолює. Визначального значення тут набуває втілення і керівниками вузів, і самими вузами на практиці високих моральних ідеалів, демонструючи служіння добру. Тільки в такий спосіб вищі школи можуть дотримуватися негласного суспільного договору між ними та громадськістю, що є легітимізацією їх існування в сучасному суспільстві. При цьому менеджери мають демонструвати зразки моральної поведінки у своїй професійній та громадській діяльності, створювати і забезпечувати організаційну підтримку етичній поведінці інших. У дисертації розглядаються можливості маркетингу в освітньому просторі, пропонується система занять з метою корекції індивідуального інноваційного потенціалу керівників харківських вузів.

Текст дисертації завершується розділом „Висновки”. В них підбито підсумки дисертаційного дослідження, сформульовано основні його положення, визначено перспективи подальшого дослідження проблеми. Запропонована у дисертації теоретична модель багаторівневого інноваційного процесу в суспільстві ризику та в його субсистемах, що пройшла апробацію і верифікацію на теоретичному і практичному рівнях,  дозволила переосмислити з позицій сучасності історичний досвід розвитку вищої школи в Україні, а також узагальнити ті трансформації, які відбулися в освіті за часи незалежності.  Проведений комплексний соціологічний аналіз системних, структурних та змістових інновацій у вищій школі України покладено в основу концепції перманентних асинхронних інноваційних процесів у вищій школі, яка була апробована у дисертації. Основними  положеннями цієї концепції є наступні:

– сучасна вища школа є самореферентною соціальною системою, що постійно генерує інноваційні процеси, які  розхитують інституційно закріплені традиційні форми  організації духовного виробництва  домодерного і модерного зразка. У суспільстві ризику  зростає рівень самореферентності  субсистем,  що обумовлює якісні зміни у змістовому і якісному наповненні  принципу автономії вищої школи;

– інноваційні процеси у вищій школі  є складовою багаторівневого і багатовимірного цивілізаційного процесу. Підвалини і структурна  диференціація суспільства знань моделюються  на основі тенденцій, що визначають спрямованість еволюції вищої школи. Темпи  досягнення якісних змін у вищій школі є показником  швидкості трансформацій  соціумів у суспільстві знань;

– класифікація освітніх інновацій здійснюється  на підставі  їх соціальної релевантності  і відповідності спрямованості соціальної еволюції. На цій підставі здійснюється розрізнення між реальними (дійсними) інноваціями  та квазіінноваціями (формальними практиками псевдооновлення), а також між ретроінноваціями та модернізаційними оновленнями.  Така класифікація є лише інструментом розрізнення і не може застосовуватися як  критерій оцінки ефективності  реально існуючих систем вищої освіти;

– інноваційні процеси у вищій школі характеризуються ускладненою темпоральністю, є асинхронними, що обумовлюється попереднім історичним розвитком соціуму, його культурними традиціями, нерівномірністю модернізаційних проривів і демодернізаційних відкатів. Успішні реформаторські стратегії  мають тривалу підготовчу фазу, де відбувається  не тільки оцінка передумов і перспектив оновлення вищої школи, а й  селекція інноваційних ідей та інноваційних практик. Логіка такої селекції  підпорядковується  триєдиній імперативності; глобальному імперативу  ствердження гуманістичного змісту суспільства знань, імперативу гуманізації національного самоутвердження  та імперативу  розвитку особистості;

– коеволюція вищої школи, суспільства і культури здійснюється через розгортання багаторівневих  інноваційних процесів, що сягають від мегарівня  світового суспільства до мікрорівня життєтворчості індивідів, стратегія якої  за сучасних умов все більшою мірою визначається перспективами безперервної освіти;

– ідеально-типова систематизація формоутворень  у рамках інноваційних процесів у вищій школі  дозволяє виявити їх парадоксальність, можливості поєднання функціональності з дисфункціональністю, що знаходить прояв у квазіінноваціях та ретронововведеннях;

– при розгляді інноваційних процесів слід враховувати  соціально-психологічні чинники (наприклад, комплекс меншовартості, інноваційну втому тощо).

Здійснений на основі  цієї концепції соціологічний аналіз можливості інноваційного  розвитку вищої школи у різні історичні епохи виявив тенденцію зростання інноваційної відкритості й інноваційного потенціалу вищої школи. Українська традиція розвитку вищої освіти демонструє посилену інноваційну відкритість до гуманістичних і демократичних ідей, яка на рівні соціальних і культурних практик перетворюється на чинник громадянських ініціатив і мобілізації соціальних рухів. Сучасні українські соціокультурні контексти характеризуються  взаємопроникненням домодерних, модерних та постмодерних елементів. Це обумовлює співіснування нововведень з різними життєвими циклами і функціональною спеціалізацією. Ускладненість цих контекстів  пояснює  дифузність і схильність до міфотворчості у  реформаторських стратегіях на національному рівні, що гальмує  прагматизацію політики у сфері вищої освіти, необхідної для  здійснення модернізаційного прориву України.

Показано, що  у моменти загострення кризи в українському суспільстві  система освіти у цілому і вища школа зокрема  переживають тривалі  квазістаціонарні стадії, на яких значно ускладнюється будь-яке реформування. Саме цим пояснюється формалізація  практичних кроків реалізації вимог Болонського процесу, міфологізація окремих його ідей, відсутність прагматичної позиції євроінтеграції. Реформаторські прискорення і уповільнення  не залежать  лише від політичної волі або від суб'єктивних бажань, а вимагають урахування життєвих циклів нововведень, специфіки соціального часу, хронотопу нації. Становлення такої нової міждисциплінарної дисципліни як соціальна екологія часу  підтверджує  значущість соціальної ритмології для управління інноваційними процесами у вищій школі.

Реальна загроза для української вищої школи  криється у  нездатності протистояти  потоку запозичених інновацій, у підміні курсу освітньої євроінтеграції практиками імітації і волюнтаристського впровадження запозиченого досвіду. Культурна й освітня глобалізація  у поєднанні з українським комплексом меншовартості  роблять інноваційні процеси дисфункціональними.

Описані у дисертації  процеси соціального і культурного самооновлення, що спостерігаються в українській вищій школі, показують, що в ній методом проб і помилок моделюється прообраз суспільства знань  зі структурами, які конституюються в освітньому просторі і визначають  соціальні формоутворення академічного життя. Але таке моделювання  носить ще пошуковий характер, про що свідчить досвід конструювання соціальної реальності у вітчизняних університетах. Практики самоуправління, що існують зараз у вищій школі України, носять здебільшого характер ділової гри, вони не конституюють  нової рольової реальності, а лише перевантажують існуючу. Разом з цим таке перевантаження є необхідною процедурою для наступної фази редукції комплексності  як необхідної умови для  конструктивного оновлення інститутів вищої освіти.

Аргументується, що інноваційний розвиток вищої освіти є однією зі складових стратегії  модернізації, яка в Україні має наздоганяючий характер. Через асинхронність модернізаційних процесів в українському суспільстві, особливо внаслідок незбігу економічної і політичної модернізації ускладнюється, реформування вищої освіти. При цьому перманентність і багатовимірність інноваційних процесів у вищій школі гальмує її деградацію. Аналіз існування інституту вищої школи за роки незалежності України показує, що класична схема  взаємоконвертації  економічного, соціального та культурного капіталів не спрацьовує у суспільстві хронічного дефіциту. Вища освіта  як ресурсоємкий культурний капітал демонструє тенденцію перетворюватися на атрибутивні характеристики економічного і соціального капіталів.

Доведено, що соціологічна інноватика є необхідною теоретичною основою  для дослідження й опису формального боку інноваційних процесів в Україні. У дослідженні виявлена функціональна амбівалентність квазіінновацій як частини імунної системи вищої освіти. Як імітації справжніх нововведень вони, з одного боку, гальмують оновлення, відтворюючи нові варіанти старих проблем, відвертаючи увагу від завдань дійсного оновлення, а з іншого – викликають  певний резонанс, стимулюючи у громадськості інтерес   і позитивне ставлення до нововведень як таких.

У дисертації розроблена теоретична модель вирішення проблем соціального управління інноваційними процесами в системі вищої освіти через процедури деліберативної демократії і через професіоналізацію освітнього менеджменту. Адаптація запропонованої моделі демократії та її процедур до академічного життя дозволить  захистити особливо вразливу початкову фазу інноваційних процесів. Обґрунтовано, що реформа вищої освіти в Україні принципово не може йти за сценарієм шокової терапії, оскільки у цьому випадку руйнується університетська інфраструктура підготовки наукових і педагогічних кадрів, науково-дослідної роботи і формування національних еліт для різних сфер суспільного життя. Вища школа в суспільстві ризику вимагає м'якого режиму реформування усіх її ланок. У реформаторських стратегіях такого типу принциповою інновацією є зміна культури цілепокладання в управління інноваційними процесами, що передбачає перехід від жорсткого (інструментального) цілепокладання до м'якого, яке дає змогу  розгортатися ініціативам  знизу, встановлювати гнучкі стосунки між офіційними і фактичними цілями реформ у вищій освіті. За умов м'якого цілепокладання  реформаторські зусилля  визначають свій напрям через структури, де відбувається вибір між можливостями, що розкриваються в регіональних соціокультурних контекстах.

Доведено, що критика квазіінновацій є необхідною умовою  практичної реалізації потенціалу вищої школи України. Разом з цим квазіінновації та нововведення домодерного характеру, як свідчить український досвід, при здійсненні процедури оцінювання  вимагають контекстуальної конкретизації. За умов глобалізації вони виявляють свою парадоксальну сутність, створюючи механізми селекції  інноваційного потоку, стимулюючи адаптацію нововведень до реалій української вищої школи, сприяючи збереженню традицій національної культури

Показано, що практики дистанційного навчання, досвід створення  віртуальних університетів свідчать про становлення екстериторіального віртуального інституту вищої школи, який співіснуватиме з діючими формами, що забезпечує вихід  вищої освіти за інституційні рамки та за межі  національного освітнього простору. Це обумовлює  розширення соціокультурних функцій вищої школи. Можливості, що відкриває  євроінтеграція національної вищої освіти, сприяють  посиленню мобільності і активності українського суспільства у цілому. Існування в Україні міжнародних університетів транснаціонального і наднаціонального рівня є показником не тільки інтенсифікації культурної глобалізації, а й розбудови мережі  сучасної системи освіти, її роздержавлення. Разом із глобалізацією сучасної вищої освіти  підвищується статус її регіональних  центрів, які координують діяльність різних організаційних форм.

На основі впровадженої у дисертації теоретичної моделі вирішення проблем соціального управління інноваційними процесами у вищій школі України показано необхідність постійного пошуку управлінських рішень на основі експертного прогнозування і соціального моніторингу ВНЗ. Ця модель ґрунтується на положенні про існування балансу влади між державними і недержавними управлінцями та громадськістю. Показано, що в Україні домінують адміністративні практики управління. Цей феномен пояснюється не тільки спадщиною тоталітаризму, а й специфікою управління у суспільстві дефіциту. Парадоксальність, дисфункціональність і демодернізаційний характер існуючих управлінських практик розкрито на основі аналізу впровадження  положень  Болонського процесу у практику вітчизняної вищої школи. Ці змістовні й організаційні нововведення в Україні здійснюються директивно. Це створює  ситуацію конфлікту інтерпретацій мети, змісту і завдань наднаціонального інноваційного процесу. Більшість української молоді сприймає Болонську версію євроінтеграції як різновид ідеологем. Унаслідок цього можливості, що відкриваються цим процесом, розглядаються не як життєві шанси та можливі перспективи кар'єрного росту, а як певні соціальні гарантії, що спричинює відтворення патерналістських моделей поведінки  через її віртуалізацію.

Простежено еволюцію ідеї класичного університету та показано перспективи його оновлення. Університет, що відповідає вимогам і запитам суспільства знань, потребує не тільки внутрішньої демократизації, а й суттєвого підвищення статусу науковця і викладача вищої школи. Це є однією з рамкових умов розгортання інноваційних процесів в академічному середовищі. До змістовного комплексу сучасної ідеї університету  входить нова гуманістична модель спеціаліста, складовими якої є  високий рівень професійної підготовки, здатність до саморозвитку, самоосвіти і самореалізації, критичне мислення, громадянська свідомість і відповідальність. Особистісно-орієнтована вища освіта  є одним із ресурсів посилення ефективності соціальних трансформацій українського суспільства.

Аргументовано, що підвищення ролі виховних інновацій у вищій школі України є відповіддю на виклики постіндустріального суспільства. Постмодерна плюралізація, різноманітність ціннісних і світоглядних  орієнтацій, реальність полілога культур вимагають упровадження практик європейського виховання, соціальної етики, етики відповідальності етики наукового дослідження та етики бізнесу, а також постконвенціонального патріотизму.

Отримані у дисертації результати закладають підвалини нової соціологічної дисципліни – соціології інноваційних процесів, розбудова якої необхідна для розуміння основних тенденцій розвитку суспільства з прискореною динамікою. Вони свідчать про теоретичну і практичну значущість концепції перманентних асинхронних інноваційних процесів у вищій школі. Цю концепцію можна широко застосовувати у галузевих і спеціальних соціологіях у описах різних станів соціальних і культурних процесів з інноваційним потенціалом. Теоретичні розвідки і концептуальні побудови, представлені у дисертації,  показують  широкий спектр соціальних  формоутворень, що виникають внаслідок розгортання  інноваційних процесів у вищій школі. Це сприяє більш глибокому розумінню завдань  реформування  системи освіти в Україні та здійсненню реформаторських практик. У дисертації набули подальшого розвитку теоретичні дослідження, присвячені пошукам узагальнюючого алгоритму реформування освіти в Україні.

У дисертації розкрито практичний аспект суспільства знань, що формується разом із трансформацією  так званого "класичного університету", який поступово перетворюється  на центр, навколо якого формується регіональна підсистема вищої освіти. При цьому соціальні, дидактичні та культурні інновації, що виникають або впроваджуються у регіональних підсистемах і обумовлені соціально-економічним розвитком регіону та його культурною специфікою, можуть проходити експертизу провідних фахівців "класичних університетів".

Практична значущість праці полягає у розробці низки проблем, пов'язаних з оновленням  української школи, розбудовою освітнього менеджменту. Це дослідження показало, що характер, зміст і соціальна спрямованість інноваційних процесів тісно пов'язані з культурними традиціями навіть у тому випадку, де має місце свідоме чи  несвідоме призупинення цих традицій. Результати здійсненого аналізу доводять, що усякого роду  інноваційні запозичення вимагають адаптації до українських соціокультурних умов, а не навпаки. Це суттєво посилює вимоги  до підготовки і виховання  вітчизняної науково-педагогічної еліти, яка повинна не тільки генерувати нові ідеї, а й здійснювати їх експертну оцінку.