КАТЕГОРІЯ СПОНУКАЛЬНОСТІ У ПРАГМАСТИЛІСТИЧНОМУ АСПЕКТІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено об’єкт і джерела дослідження, його мету, завдання, методологічні та методичні підвалини, вказано на наукову новизну роботи, її теоретичне й практичне значення, апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – “Категорія спонукальності в семантико-функціональному і комунікативно-прагматичному аспектах” – стисло розглянуто сучасні погляди українських і зарубіжних лінгвістів на категорію спонукальності.

Як засвідчує аналіз спеціальної лінгвістичної літератури, у мовознавчих дослідженнях поняття спонукальності наповнюється різним змістом: їх автори визначають спонукальність як граматичну або семантичну категорію. На наш погляд, остання кваліфікація найбільш виправдана, оскільки названа категорія може бути виражена засобами різних мовних рівнів.

Найбільш охоплюючим підходом до аналізу мовних явищ є прагматичний, який передбачає врахування всіх екстралінгвістичних чинників, котрі відрізняють один комунікативний акт від іншого, всіх тонкощів відношень між учасниками спілкування. Поряд з урахуванням сфери функціонування мови і мети комунікації особливого значення набуває вивчення впливу мовця на адресата шляхом мовленнєвого акту і спонукання його до реакції у відповідь. Поняття мовленнєвого акту, який полягає у промовлянні мовцем певного речення-висловлення в ситуації безпосереднього спілкування зі слухачем, для розгляду механізмів мовної взаємодії є ключовим. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають пошуки прагматичної насиченості висловлення і його складників.

Процес комунікації неможливо дослідити без урахування певних прагматичних факторів, таких як суб’єкт комунікації, фактор адресата, інтенція (намір) мовця, контекст комунікації, пресупозиція, ілокутивна функція висловлення.

Волевиявлення мовця конкретизується у спонукальних висловленнях як вимога, наказ, заборона, дозвіл, настанова, пропозиція, попередження, заклик, прохання тощо. Всі ці прагматичні значення в мовознавстві прийнято характеризувати або як конкретні значення (різновиди, відтінки) спонукання або як спонукальні ілокутивні функції (= спонукальні мовленнєві акти).

Типологія спонукальних мовленнєвих актів складена нами на основі різноманітних характеристик ситуації мовлення та учасників спілкування. Критеріями розмежування і визначення типів спонукальних мовленнєвих актів у роботі є такі: 1) мета (призначення) акту; 2) умови, за яких відбувається акт мовлення: сфера спілкування (інституційна чи міжособистісна) та місце спілкування; 3) стосунки між учасниками комунікативного акту; 4) імпульс волевиявлення (виходить або від мовця, або від слухача); 5) ставлення мовця до дії; 6) ставлення адресата до дії; 7) обов’язковість / необов’язковість спонукуваної дії для адресата; 8) бенефактивність / небенефактивність дії для одного з комунікантів (дія може бути спрямована на користь мовця або на користь адресата); 9) енергійність (сила), з якою досягається ілокутивна мета (певний ступінь “категоричності” або “м’якості” спонукання). Різні співвідношення всіх цих прагматичних ознак відбивають багатоманітність комунікативних ситуацій спонукання в життєдіяльності людини.

Дослідники категорії спонукальності розрізняють три типи спонукання з погляду інтенсивності волевиявлення: категоричне, пом’якшене і нейтральне спонукання. Термін “нейтральне” спонукання, на наш погляд, не зовсім точно передає суть цього типу спонукання. Важко сприймається семантичне поєднання слів “спонукання” і “нейтральне”, адже спонукальний акт нейтральним не буває: він завжди пов’язаний із впливом однієї людини на іншу. Тому нам видається доцільним увести термін “спонукання на розсуд адресата”, яким і послуговуємося в роботі.

До категоричного спонукання відносимо мовленнєві акти вимоги, наказу (варіанти – команда і розпорядження), заборони; до пом’якшеного – прохання (варіанти – упрошування та благання); до спонукання на розсуд адресата – пропозиції (варіанти – порада і запрошення), попередження (варіанти – застереження і погроза), заклику. Ретельний аналіз фактичного матеріалу дає підстави зробити висновок, що між типами і варіантами спонукальних актів є зони перехідності. Так, спонукальні значення настанови і дозволу утворюють функціонально-семантичну зону на перетині категоричного спонукання і спонукання на розсуд адресата; значення переконання (з варіантом умовляння) є перехідним між типами пом’якшеного спонукання і спонукання на розсуд адресата.

Другий розділ дисертації – “Експліцитні та імпліцитні засоби вираження спонукальних мовленнєвих актів” – об’єднує три підрозділи: “Реалізація первинних і вторинних функцій мовних одиниць у вираженні спонукання до дії”, “Засоби вираження непрямих спонукальних актів”, “Роль контексту у вираженні та розмежуванні ілокутивних функцій спонукальних висловлень”.

Проведені нами дослідження щодо реалізації первинних і вторинних функцій мовних одиниць у вираженні категорії спонукальності дають усі підстави стверджувати: у прямих спонукальних висловленнях (тобто таких, що реалізують прямі мовленнєві акти) виступають спеціалізовані засоби вираження волевиявлення, для яких функція спонукання є первинною; у непрямих спонукальних висловленнях (тобто таких, що реалізують непрямі мовленнєві акти) волевиявлення передається неспеціалізованими формами, для яких функція спонукання є вторинною, транспонованою. Виняток становлять хіба що речення з так званими перформативними дієсловами, вжитими у формах 1-ї особи однини і множини теперішнього часу дійсного способу (Раджу тобі прочитати цю книгу; Вимагаємо вжити рішучих заходів), формі 1-ї особи майбутнього часу доконаного виду (Попрошу вас не заважати нам), формі умовного способу (Я б радила тобі  звернутися до юриста), безособовій формі (Категорично забороняється без крайньої потреби зупиняти ескалатор ручкою “стоп”), предикативній формі на –но (Палити категорично заборонено). У таких перформативних реченнях, на відміну від речень з формами наказового способу, спонукувана дія отримує непряму номінацію і представлена формою об’єктного інфінітива. Однак різновид спонукання в них експліцитно виражається лексичним значенням перформативного дієслова, яке стає експресивним центром вислову. 

До конструкцій зі спеціалізованими формами передачі спонукальної семантики зараховуємо й еліптичні спонукальні речення (Вперед!; Кілограм пряників, будь ласка; Води!) на тій підставі, що в них, навіть за відсутності наказової форми, передбачається адресат і дія, яку він повинен виконати.

Для вираження спонукання також можуть використовуватися номінативні речення, що набувають ірреального модального значення спонукання лише в супроводі відповідної інтонації. Зауважимо, що спонукальні номінативні речення різні за своєю синтаксичною семантикою. Речення типу Вогонь! не виражають буттєвого значення, бо йдеться про факт, явище, яке поки що не мало місця (аналогічно в реченнях Підйом! Відбій! Увага! тощо), тому такі речення не можуть бути визначені як констативи. У реченнях типу Мінне поле! буттєве значення є, тобто спонукальне значення для них прагматичне, а отже, вторинне. Аналогічно можна інтерпретувати спонукальне значення в реченнях типу Мороз! Дощ! тощо.

Непрямі спонукальні акти виражаються експліцитними та імпліцитними мовними засобами. У першому випадку висловлення мають нижчий ступінь прихованості, бо їх прагматичне значення якоюсь мірою визначається формально-синтаксичною структурою і лексичним складом речення. До експліцитних засобів вираження непрямих актів спонукання належать речення-висловлення з темпоральними формами, інфінітивом, формами умовного способу. Більшість із таких речень стають спонукальними лише в певному контексті і поза ним втрачають семантику спонукальності. До імпліцитних засобів передачі спонукання належать ті висловлення, прагматичне значення яких не мотивоване граматичною формою вираження, а зумовлене лише представленою в них інформацією та екстралінгвістичними чинниками. У таких висловленнях спонукання передане найбільш приховано: їх прагматичне значення можна визначити лише з урахуванням контексту комунікації. Наприклад, висловлення Ви пробували мій салат із кальмарів? у певній ситуації може імпліцитно виражати пропозицію покуштувати названу страву.

Дуже часто в ситуаціях спонукання з метою створення приємного клімату спілкування мовець вибирає для передачі волевиявлення питальну конструкцію. Аналіз питально-спонукальних висловлень показує, що за семантичними параметрами їх можна поділити на певні групи: 1) висловлення  щодо спроможності адресата вчинити дію (Чи не могли б ви говорити трохи голосніше?; Чи не змогли б ви дістати з верхньої полиці третій том енциклопедії?); 2) висловлення щодо бажання, схильності адресата чинити дію, зручності для нього цієї дії (У неділю вам було б зручно зустрітися?; Не  бажаєте зіграти партію в шахи?); 3) висловлення щодо необхідності чи потреби реалізації певної дії для співрозмовника (Кашу полити підливою?; Молока налити?; Забинтувати тобі руку?); 4) висловлення, що стосуються причин спонукання мовцем адресата до певної дії (Може, відпочинете з дороги?); 5) висловлення, що стосуються наявності в адресата необхідного мовцю предмета (У тебе нема маленької викрутки?).

Причиною активного використання питальних конструкцій у ситуаціях пом’якшеного спонукання і спонукання на розсуд адресата є те, що етикетні форми реалізуються за допомогою гіпотетичних ситуацій, які є більш “м’яким” способом подачі повідомлення. Гіпотетичність уводиться кількома шляхами (що часто поєднуються в одному й тому ж висловленні). Один із них – це введення запитальності. Питальні структури менше детермінують майбутню ситуацію. Другий можливий шлях – це назва ситуації, протилежної бажаній. У цьому випадку в питальну конструкцію вводиться негативність:Чи не підвезете мого хлопця до райцентру?; Чи не допоможете мені в одній справі? (розм.). Застосовуючи заперечну форму питальної конструкції, мовець ніби прагне запобігти негативній реакції з боку адресата, можливість якої передбачається ним у даній ситуації. Подібну функцію виконують і питальні односкладні речення з присудковим словом нема (немає): У тебе олівця зайвого нема?; У вас, часом, немає сірників? (розм.).

З метою пом’якшення спонукання використовуються також непитальні спонукальні конструкції з формами умовного способу: Іване, допоміг би врубати трохи дров; Не ходила б ти, доню, так пізно по місту сама (розм.).

Категоричність, повинність, необхідність, а отже й прагматична ефективність спонукальних висловлень, вжитих у ситуаціях наказу, вимоги, заборони, зазвичай досягається за допомогою окличних інфінітивних речень: Відділення, покласти зброю! (Зі статуту Збройних сил України); Негайно робити уроки! (розм.); За огорожу не заходити! (Напис на щиті біля будівельного майданчика); Не палити! (Напис на дверях приміщення інституту). Проте в ситуаціях, коли мовець хоче пом’якшити тон наказу або вимоги, нерідко спонукальне речення з предикатом у формі інфінітива оформлюється як питальне, при цьому в конструкцію обов’язково вводиться сполучник а. Наприклад: Заявився нарешті додому? А двері за собою зачинити?; Уже біжиш до клубу? А винести сміття?; Вже збираєшся на вулицю  у футбол з хлопцями ганяти? А прибрати в себе в кімнаті? (розм.).

Як відомо, поле спонукальності має зони перетину з модальними ФСП можливості і необхідності. Це пояснюється тим, що зміст імперативного волевиявлення включає спрямованість на перетворення ірреального в реальне, в ситуації спонукання з кута зору мовця існує можливість і необхідність такого перетворення. Отже, семи можливості, необхідності за певних умов можуть актуалізуватися як сема спонукання. Тому серед інфінітивних речень з ускладненою основою, здатних виражати спонукання, вирізняються конструкції з предикативами треба / не треба, варто / не варто, слід / не слід, потрібно, необхідно, пора, можна / не можна, котрі надають інфінітивам відповідних модальних значень у ситуаціях настанови, поради: Вихідні відомості слід обов’язково зазначати в кожному номері газети (В. Ф. Іванов. Техніка оформлення газети); –  Розрізати халяву треба, – радить Іван, виймаючи фінку (В. Малець).

Дослідження імпліцитних засобів вираження непрямих спонукальних актів показали, що між структурно-семантичними і прагматичними параметрами будь-якого висловлення завжди існує певний зв’язок. Непряма спонукальна функція закріплена за окремими типами розповідних речень. Вищеназвані імпліцитні засоби вираження непрямих спонукальних актів можна звести до таких основних моделей побудови висловлень: 1) висловлення, що є констатацією небажаного для мовця чинника, який може бути усунений адресатом (Щось холодно; Я такий голодний; Так темно, нічого не видно); 2) висловлення, в яких констатується бажаність здійснення потрібної для мовця дії (Добре було б перекусити; Не завадило б зараз випити чогось холодненького); 3) висловлення, які є констатацією своєчасності здійснення бажаної для мовця дії (Пора їхати; Пора спати; Пора вечеряти); 4) висловлення, які є констатацією вчиненої дії (Чай готовий; Обід на столі); 5) висловлення, яким мовець натякає на своє бажання певної дії, виконанням якої адресат може реалізувати це бажання (– Погляньте, як рясно зародили у мене полуниці. – Я так люблю ці ягоди, та цього року ще й не куштувала їх); 6) висловлення, які констатують шкідливість певної дії (вживання певного продукту харчування тощо) для здоров’я людини (Палити шкідливо для здоров’я; Алкоголь шкодить здоров’ю); 7) висловлення, в якому мовець констатує наявність у нього речі, потрібної адресатові (– Щось серце поколює. – У мене є корвалол); 8) висловлення-порада, яку мовець дає адресатові, підкреслюючи, що сам у подібній ситуації вчинив би саме так; це висловлення починається словами типу я б на твоєму місці.

У ряді нестандартизованих нечастотних ситуацій спонукання мовцями використовуються висловлення-натяки, що створюють іронічний ефект. Подібні висловлення мають високий ступінь прихованості. За формою це невизначено-референтні побудови, що знову-таки (подібно до висловлень, які створюють гіпотетичні ситуації), відходять від реальної ситуації і тим самим стають етикетно слушними, значно пом’якшуючи волевиявлення мовця: Здається, хтось перед сном має ноги помити?; Хтось міг би й у хаті підмести за цілий день; Хтось міг би й трохи помовчати; Хтось пригостить мене бокалом пива? (розм.).

Однією з характерних ознак невимушеного, переважно розмовного мовлення є функціонування в ньому такого імпліцитного засобу вираження спонукання, як фразеологізовані речення. Так, у ситуаціях наказу і настанови  фразеологізовані речення типу Хто як не ти це зробить!; Кому як не вам виступити; З ким як не з батьками порадитись! означають підкреслене твердження доцільності дії. Наказ або вимога можуть виражатись фразеологізованими реченнями, що починаються словами Нема щоб або Нема того щоб, після яких йде інфінітив: Нема щоб помовчати!; Нема того щоб допомогти батькові! У таких конструкціях сполучення названих вище слів з інфінітивом замінює собою позицію присудка і виступає у функції наказового способу дієслова.

Останній підрозділ другого розділу дисертації присвячено дослідженню ролі засобів комунікативного контексту у вираженні спонукальних ілокутивних функцій.

До засобів лінгвістичного контексту, що виявляють специфіку спонукальних мовленнєвих актів, належать одиниці різних мовних рівнів: лексичного, морфологічного, синтаксичного, фонетичного (інтонація). При цьому слід підкреслити, що серед них можна виділити зовнішні щодо граматичної форми, яка передає спонукання, елементи контексту і внутрішні характеристики цієї форми (видова належність дієслова, його лексичне значення).

До лінгвістичних контекстуальних показників, пов’язаних із вираженням вимоги, належать частки ну, ану, вставні слова і словосполучення кажу, тобі кажу, кому кажуть і т. ін., які підсилюють спонукання до дії, роблять його більш експресивним, прислівники – інтенсифікатори дії негайно, зараз (же) тощо, які актуалізують її: – Підписуй, ну?! Ну?.. Ну?! (І. Багряний); Замовчи, тобі кажуть (Є. Плужник); Зараз же виведіть дітей в іншу кімнату! (А. Дімаров).

У ситуації прохання природним є вживання усталених показників увічливості типу будь ласка, будьте ласкаві, будьте добрі, як ваша ласка тощо: Одчиніть, будьте ласкаві (А. Дімаров). Частка хоч може бути інтенсифікатором ілокутивної функції прохання, що пов’язано з притаманним цій частці обмежувально-видільним відтінком. Її можна вважати одним із додаткових контекстуальних показників посилених варіантів прохання – упрошування чи благання: Хоч шматочок дайте… Хоч шкуриночку, мій боженько…(М. Куліш). 

Значно пом’якшує волевиявлення вставне слово може з модальністю непевності, яке нерідко вводиться у питально-спонукальні конструкції при вираженні пропозиції та поради: Може, перепочинемо? (розм.);  – Може б ти відмовився, доки не пізно? (Григорій Тютюнник). У ситуаціях пропозиції таку ж функцію може виконувати сполучення слів чи що, коли воно стоїть у спонукальному висловленні після дієслова, яке виражає зміст волевиявлення: – Давай присядемо, чи що…(Є. Гуцало).

Контекстуальними показниками ілокутивної функції пропозиції у спонукальних висловленнях можуть виступати частка ось або сполучення слів знаєш що (знаєте що), коли вони стоять перед дієсловом, яке виражає спонукання: [Оленка:] Ось випийте, дядьку, вам легше стане…(О. Коломієць); – Знаєте що, давайте чай пити! (А. Дімаров).

Для передачі поради разом із формами 2-ї особи наказового способу  часто використовують у спонукальному реченні прислівники якісної оцінки краще, ліпше, найкраще, якими мовець підкреслює, що саме така дія є доцільною в даній ситуації: Краще зателефонуй їй додому (розм.).

В усному розмовному мовленні показником ілокутивної функції застереження у спонукальних висловленнях часто виступають лексично десемантизовані дієслова дивись (дивіться), гляди (глядіть). Іноді вони вживаються у сполученні зі словом мені: Дивись не впади; Глядіть мені не почубайтеся одне з одним (розм.).

Важливим є визначення ролі ситуації у спонукальному спілкуванні, бо однією з істотних характеристик акту спонукання є його ситуативність. Аналіз ситуативного контексту слід починати із з’ясування типу ситуації, в якій відбувається мовлення. Це можуть бути, наприклад, громадські інституції (суд, лікарня, військова частина і т. д.), приватні інституції (сім’я) тощо. Потім звертаємо увагу на стосунки між учасниками комунікативного акту. Окрім соціальних стосунків, слід враховувати ще й конвенціональні настанови (правила, закони, принципи, норми, моральні цінності), котрі визначають, які дії асоціюються з конкретними функціями (під функціями в даному випадку розуміється більш чи менш фіксований набір властивостей і стосунків (напр., рід занять: суддя, білетний контролер, а також стосунки типу хазяїн і гість, продавець і покупець тощо).

Загалом сприйняття висловлень як певних спонукальних мовленнєвих актів ґрунтується на складному процесі, що включає використання різних видів контекстуальної інформації. Необхідна інтерпретація, зрештою, визначається широким комунікативним контекстом, що створюється сукупністю підпорядкованих йому контекстів: лінгвістичного, паралінгвістичного, ситуативного, контексту культури і психолінгвістичного контексту.

У третьому розділі дисертаційної роботи – “Структурно-семантична організація і комунікативно-прагматична спрямованість спонукальних конструкцій у стильових різновидах сучасного українського мовлення” – предметом дослідження є структурно-семантичні і прагматичні кореляції, властиві висловленням, які реалізують різні спонукальні інтенції у ході здійснення відповідних спонукальних мовленнєвих актів у різних сферах людської діяльності, у певних соціальних ситуаціях. Будь-які одиниці мови не можуть не зазнавати впливу функціонального стилю, в якому вони вживаються, бо він долучає до значення мовних одиниць відтінки, що відповідають комунікативному завданню даного стилю, а також впливає на частоту вживання тих чи інших мовних форм. У зв’язку з цим у дисертації досліджені засоби вираження спонукальності в різних функціональних стилях української мови.

 Як показали дослідження, конструкції з формами 2-ї особи наказового способу найширший семантичний потенціал мають у розмовному і публіцистичному мовленні. У науковому і діловому мовленні їх вживання обмежене певними типами контексту. Форма 1-ї особи множини наказового способу слугує для вираження спонукання до спільної дії. Використовуючи конструкції з цією формою, мовець залишає за адресатом свободу вибору: виконувати чи не виконувати волевиявлення мовця. Названі ознаки обумовлюють значно вужчий семантичний потенціал форми 1-ї особи множини наказового способу (порівняно з формою 2-ї особи множини наказового способу). Висловлення з цією формою переважно реалізують спонукальні акти пропозиції та заклику і найбільш характерні для розмовного і публіцистичного мовлення. Форми наказового способу з часткою давай (давайте) в семантичному плані характеризуються відтінками неофіційності, невимушеності, тому досить широко вживаються в розмовному мовленні (в основному для вираження пропозиції). Для надання більшого ступеня контактності спілкуванню конструкції з цими формами можуть також використовуватися в публіцистичному стилі, де реалізують мовленнєві акти пропозиції та заклику, і науково-популярному підстилі наукового стилю, де переважно вживаються в ситуаціях пропозиції.

За своєю  семантикою спонукальні конструкції з незалежним інфінітивом відзначаються категоричністю, повинністю, необхідністю. Це зумовлює найчастіше використання їх мовцем, який має вищий соціальний статус стосовно адресата. Власне інфінітивні речення, як правило, реалізують мовленнєві акти наказу (з його варіантами – команди і розпорядження), вимоги і заборони. Інфінітивним реченням з ускладненою основою віддається перевага в ситуаціях настанови. Інфінітивні речення найчастіше вживаються і відзначаються структурно-семантичною різноманітністю у публіцистичному і розмовному стилях; в офіційно-діловому стилі вони теж досить частотні, однак відрізняються структурно-семантичною одноманітністю; в науковій сфері їх використання обмежується навчальною літературою.

Форми умовного способу передають послаблене значення апелятивності, що зумовлює використання цих форм для передачі пропозиції, поради, запрошення, застереження і прохання. Дослідження також показали, що конструкцій з формами умовного способу переважають у розмовному стилі і майже не характерні для інших стилів мовленння. Це пояснюється тим, що спонукальне значення таких конструкцій є ситуативно зумовленим: висловлення, що виражає бажання суб’єкта мовлення, набуває характеру адресованого волевиявлення лише у випадках, коли ситуація включає апелятивність і наявність суб’єкта, який повинен стати виконавцем бажаної мовцеві дії.

Функціонування спонукальних конструкцій із дієслівними формами дійсного способу має такі закономірності. Використання форм 2-ї особи майбутнього часу для вираження спонукання, найчастіше наказу і настанови, найбільш характерне для усного спілкування в ситуаціях офіційно-ділового і розмовного мовлення. Форми 1-ї особи множини майбутнього часу найактивніше вживаються в розмовному та науковому мовленні для вираження пропозиції, а також у публіцистичному мовленні, де реалізують спонукальні акти заклику і пропозиції. Форми множини минулого часу (дієслів на позначення руху типу піти, поїхати, почати, побігти тощо), найчастіше в ситуаціях наказу і пропозиції, виступають функціональними синонімами форм наказового способу лише в розмовному стилі.  Пропозиція і настанова в писемних науково-популярних і навчальних текстах, а також в усному розмовному і офіційно-діловому мовленні зрідка передаються формами 1-ї особи множини теперішнього часу. Непрямі спонукальні висловлення з формами 3-ї особи множини теперішнього часу часто виражають настанову в науково-популярній і навчальній літературі.

Еліптичні спонукальні конструкції, які є характерною ознакою  розмовного мовлення, переважно функціонують у ситуаціях наказу, прохання і пропозиції.

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження. 

1. Зіставлення тлумачень спонукальності, виявлення й осмислення основних параметрів їхньої граматичної та семантичної інтерпретації дозволяє кваліфікувати цю категорію як семантичну, оскільки вона може бути виражена різнорівневими мовними засобами. Ядерним засобом вираження категорії спонукальності є наказовий спосіб, у якому спонукальність постає як категоріальне значення імператива, що визначає аналіз категорії спонукальності в плані змісту насамперед у зв’язку з семантикою форм наказового способу в зіставленні з іншими засобами, які набувають спонукального характеру лише за певних умов спілкування.

2. Найбільш адекватним способом систематизації засобів вираження спонукальності є функціонально-семантичне поле. Виходячи з концепції функціонально-семантичних полів О. В. Бондарка, нам уявляється доцільним розділити спонукальні конструкції на ядерні, або центральні, і периферійні. В системі засобів вираження спонукальності ядерними є морфологічні форми 2-ї особи однини і множини наказового способу, до них прилягають форми 1-ї особи множини наказового способу. Для розрізнення ілокутивних функцій спонукальних висловлень важливе значення мають  лексико-семантичні засоби, що прямо вказують на функцію. Такими є перформативні дієслова прохати, радити, пропонувати, запрошувати тощо. Ці засоби також зараховані до ядерних. Інші мовні засоби належать до периферійної сфери. Серед них найуживанішими виявилися морфолого-синтаксичні (речення з формами умовного, дійсного способу), семантико-синтаксичні (інфінітивні конструкції з модальними модифікаторами). Найрідше для вираження спонукання вживаються еліптичні речення, окремі типи формально розповідних речень, фразеологізовані речення, звертання-речення, спонукальні номінативні речення, тому їх можна віднести до далекої периферії.

Слід також підкреслити, що в реальному мовленні ФСП спонукальності тісно взаємодіє з іншими полями модальності, зокрема оптативності, можливості, необхідності, з немодальними ФСП, на перетині яких формуються вторинні функції мовних одиниць. Отже, ФСП спонукальності долучається до цілого комплексу систем, складники яких беруть активну участь у формуванні поля спонукальності та розвитку його  властивостей як системи.

3. Процес породження того чи іншого спонукального мовленнєвого акту найдоцільніше досліджувати з позицій сучасної антропоорієнтованої, функціонально і прагматично скерованої лінгвістики, тобто з урахуванням прагматичних факторів, пов’язаних з основними компонентами структури мовленнєвого акту: особами мовця й адресата, пресупозицією, метою мовленнєвого акту, контекстом спілкування взагалі. Всі ці прагматичні фактори відбиваються у структурі висловлення, яким реалізується мовленнєвий акт.

4. З урахуванням наявних типологій мовленнєвих актів у дисертації розроблено критерії класифікації спонукальних актів, зроблено спробу перевести спонукальне висловлення на мову семаничної репрезентації з використанням теорії мовленнєвих актів. Вихідним моментом аналізу спонукальних мовленнєвих актів є виділення різних спонукальних значень на основі врахування сукупності їхніх диференційних прагматичних ознак.

На основі обраного нами прагмастилістичного підходу до категорії спонукальності в роботі проведено системний опис умов успішності спонукальних мовленнєвих актів і на цій підставі розроблено класифікацію цих актів, увиразнено ряд спонукальних значень, зокрема таких, як дозвіл, попередження, настанова, переконання тощо.

5. Виділено десять основних типів спонукальних мовленнєвих актів: наказ, вимога, заборона, дозвіл, настанова, пропозиція, попередження, переконання, заклик, прохання, описано можливе їхнє накладання і взаємне доповнення в ситуаціях реального спілкування.

6. Спонукальні мовленнєві акти з погляду інтенсивності волевиявлення належать до одного з трьох типів: акти категоричного спонукання, пом’якшеного спонукання і спонукання на розсуд адресата, в основі виділення яких лежать дві класифікаційні ознаки, тісно пов’язані з прагматичною структурою висловлення: 1) стосунки субординації між учасниками комунікативного акту, 2) обов’язковість / необов’язковість спонукуваної дії.

7. У роботі обґрунтовано доцільність заміни терміна “нейтральне спонукання”, яким користується ряд мовознавців, на термін “спонукання на розсуд адресата”.

8. Велику увагу в дисертації приділено дослідженню експліцитних та імпліцитних засобів вираження непрямих актів спонукання, розкрито механізм їх породження. Показано ефективність мовленнєвого впливу непрямих засобів вираження спонукальності і доцільність використання їх у тих чи інших ситуаціях усного й писемного спілкування.

9. Зважаючи на велику розбіжність поглядів щодо взаємодії граматичної форми і контексту, в роботі проведено ґрунтовний аналіз контекстуальних засобів вираження спонукальності, що дозволило виявити ті семантичні і прагматичні характеристики мовних засобів спонукальності, які зумовлюють їх вибір як оптимальних для досягнення комунікативної мети, а також дослідити вплив різних екстралінгвістичних чинників на варіативність структурно-семантичних типів висловлень у ситуаціях спонукання.

10. Семантична і прагматична інформація, котра свідчить на користь тієї чи іншої змістової інтерпретації спонукального висловлення, виражається лексико-граматичними засобами самого спонукального висловлення і контекстом, який його оточує. Виходячи з того, що у прагмалінгвістиці поняття контексту трактується широко і включає в себе як мовні, так і позамовні, ситуативні чинники, доходимо висновку, що в дослідженні адекватності розуміння та інтерпретації спонукального висловлення особливу увагу слід звертати на ілокутивні індикатори (показники ілокутивної функції висловлення) як мовні, так і позамовні.

11. Прагматичний ефект, тобто адекватність чи неадекватність комунікації наміру адресанта, залежить значною мірою від тієї форми, якою передається зміст. Цим і пояснюється навмисна транспозиція граматичних типів речень при вираженні спонукання.

У таких спонуканнях, як наказ, команда, які проголошуються в усній формі в ситуаціях дефіциту часу, прагматичний ефект досягається лаконічністю форми їх вираження. Для ефективності вираження окремих видів спонукання, як, наприклад, команди, в мові усталилася відповідна військова, спортивна термінологія (Вільно!; Кроком руш!; На старт! і т. п. ).

12. Існують загальноприйняті правила (засади, постулати) мовленнєвого спілкування, яких його учасники у мовленнєвих ситуаціях стараються дотримуватися. Наприклад, у ситуаціях прохання, поради, пропозиції основним є принцип увічливості, тому для їх вираження часто використовують усталені мовні форми з високим ступенем мовленнєвої етикетності: традиційні показники ввічливості (будь ласка, будьте добрі), питально-спонукальні конструкції (Чи не могли б ви зачекати кілька днів?), висловлення з формами умовного способу (Відпочила б ти трохи).

13. У процесі мовленнєвої діяльності людей у різних сферах спілкування складаються комунікативно-прагматичні закономірності, що зумовлюють добір мовних засобів для побудови висловлень у спонукальних ситуаціях. На основі зібраного фактичного матеріалу здійснено семантико-прагматичний аналіз спонукальних висловлень, виділено параметри, які зумовлюють функціонування різних типів спонукальних конструкцій у стильових різновидах українського мовлення.

14. Різноманітна структура і семантика моделей спонукальних конструкцій зумовлює їх різну участь в організації текстів певного стилю, тобто використання окремих структурно-семантичних типів спонукальних речень має стилетворчий характер.

Частотність використання мовних засобів вираження спонукальності в тому чи іншому стилі тісно пов’язана як з їхніми семантичними і граматичними особливостями, так і зі специфікою стилю, в якому вони функціонують.

15. Прагмалінгвістичний підхід до аналізу мовних засобів дав можливість виявити не тільки  специфіку тих чи інших мовних одиниць, а й їхню функціональну спільність, чіткіше визначити ефективність їх використання у мовленнєвій діяльності.