Кириченко Т.С. Захист патентного права на основі формули винаходу

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, визначаються об’єкт, предмет та мета дослідження, висвітлюється наукова новизна та формулюються основні положення, що виносяться на захист, зазначається практичне значення одержаних результатів, їх апробація, вказуються публікації за темою дисертації.

Розділ 1 “Формула винаходу” присвячено визначенню поняття „формула винаходу” та її змісту, характеристиці та виявленню особливостей об’єкта у співвідношенні з формулою винаходу. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Основні системи побудови формули винаходу” дисертантом здійснено огляд основних систем побудови формули винаходу: німецької, американської, англійської, французької. У результаті порівняльного аналізу автор доходить висновку, що формула в Україні побудована за „німецькою системою”, яка характеризується найбільшою чіткістю і дає можливість при дотриманні всіх її принципових положень забезпечити тлумачення технічної сутності винаходу і його новизни майже в кожному випадку. Зміст „німецької системи” полягає в тому, що в основному пункті формули викладається сутність загального рішення технічної задачі, що, власне, і становить предмет винаходу. У цьому пункті об’єкт винаходу описується в загальному вигляді, перелічуються його суттєві ознаки, необхідні для здійснення винаходу й органічно пов’язані з його технічною сутністю. Інакше кажучи, загальний перший пункт патентної формули розкриває головні вимоги заявника.

У підрозділі 1.2 “Поняття та зміст формули винаходу” автор дійшов висновку, що до формули мають бути включені всі суттєві ознаки, необхідні і достатні для вирішення технічної задачі, пов’язаної з досягненням мети винаходу. Автором пропонується таке визначення формули винаходу: формула винаходу є словесним та описовим відображенням технічної сутності винаходу, за допомогою якого фахівці мають можливість одержати в короткій формі інформацію про технічне рішення задачі у певній галузі зі вказівкою засобів і результату, тобто мети рішення, яка може бути досягнута при використанні винаходу. Таким чином, підкреслюється, що формула являє собою не характеристику конкретного матеріального предмета, навіть не опис принципу рішення, а саме характеристику технічної сутності знайденого рішення задачі.

Сутність винаходу, яка відноситься до об’єкта винаходу (пристроїв, способів, речовин), – це система правил (загальних і окремих), дотримання яких забезпечує досягнення мети, заданого результату. Завдяки аналізу суті, суттєвих ознак формули дається характеристика об’єкта. Огляд судової практики за позовами щодо захисту прав патентовласників дозволяє автору стверджувати, що введення несуттєвих ознак, які включаються потім в обмежувальну частину формули винаходу, призводить до неправильної оцінки обсягу винаходу.

У підрозділі 1.3 “Особливості характеристики об’єкта у співвідношенні з формулою винаходу” дисертант розкриває співвідношення об’єкта винаходу та формули винаходу та доводить, що формула є сполучною ланкою між винаходом і об’єктом винаходу (об’єкт винаходу – формула винаходу – винахід). Формула акумулює сутність об’єкта, яка викладається у вигляді опису суттєвих ознак об’єкта винаходу. Ідучи від об’єкта винаходу, описуючи в формулі його ознаки, здійснюється змістовний перехід безпосередньо до винаходу.

Розділ 2 “Поняття порушення права патентовласника” складається з чотирьох підрозділів і присвячується дослідженню поняття порушення права патентовласника, яке визначається через аналіз змісту та обсягу охорони права патентовласника, видів порушення цих прав та проблем встановлення факту використання винаходу при порушенні права із патенту.

У підрозділі 2.1 “Визначення порушення патентного права на основі формули винаходу” здійснено аналіз чинного законодавства України та законодавства США і Франції, юридичної літератури та судової практики і відзначається, що законодавство України не дає визначення порушення права патентовласника, а лише закріплює перелік дій, які вважаються порушенням прав патентовласника. При визначенні порушення права на винахід, що випливає з патенту, автор пропонує враховувати три принципово важливих положення суті самої формули винаходу: 1) формула поширюється на об’єкти, що містять усі ознаки (елементи або частини), зазначені в цій формулі; 2) формула поширюється на об’єкти, що мають усі ознаки (елементи або частини), наведені в цій формулі, плюс будь-які додаткові ознаки; 3) формула не поширюється на об’єкти, що включають менше ознак (елементів або частин), ніж зазначено в даній формулі. Виходячи з цього стверджується, що обсяг охорони, забезпечений формулою, зворотно пропорційний кількості зазначених у ній ознак, тобто чим “довша” формула, тим більше обмежений винахід; чим коротша формула, тим ширше обсяг охорони.

У підрозділі 2.2 “Зміст та обсяг охорони прав патентовласника” при дослідженні питання охорони прав патентовласника, визначенні змісту та обсягу такої охорони дисертант звертає увагу на те, що законодавство України не містить норм, які б розкривали зміст охорони права патентовласника. Тлумачення ж формули винаходу і, відповідно, визначення меж охорони прав патентовласника, має здійснюватися в межах опису та відповідних креслень.

На основі аналізу існуючих правил тлумачення формули винаходу в Україні автор схиляється до того, що при інтерпретації формули в Україні застосовується теорія еквівалентів, яка була започаткована та розвинута в Німеччині. Сутність цієї теорії полягає в тому, що еквівалентність рішення досягається збігом у винаході та досліджуваному об’єкті двох елементів – сутності та результату, а засоби виконання повинні бути рівноцінні та відомі у даній галузі. Ґрунтуючись в цілому на зазначеній теорії, автор вказує на існуючі сьогодні форми тлумачення формули патенту, аналізуючи позитивні та негативні риси кожної з них: це форми “безпосереднього предмета винаходу”, “предмета винаходу” і “загальної ідеї винаходу”.

“Безпосередній предмет винаходу” є технічним уявленням, яке отримує середній фахівець в результаті вивчення формули на основі опису і креслень завдяки своїм спеціальним знанням; при цьому еквіваленти не залучаються, отже, безпосередній предмет винаходу є найбільш вузькою формою тлумачення патенту, застосування на практиці цієї форми при тлумаченні формули може призвести до необґрунтованого звуження меж дії патенту, а отже, і до охорони прав патентовласника.

“Предмет винаходу” – це винахідницький задум, який характеризує технічне уявлення, яке середній фахівець, що має звичайні на день пріоритету знання та навички, може отримати на основі своїх професійних знань і без додаткової винахідницької творчості з тексту формули, коли оцінює цей текст з урахуванням опису  і креслень, виходячи з рівня техніки (з модифікаціями), який має бути йому відомий.

“Загальна ідея винаходу” полягає в “технічному уявленні, що відображає зміст і сутність винаходу”. Ця форма тлумачення охоплює не тільки безпосередньо формулу винаходу, опис, креслення, прямі еквіваленти, а також усе те, що є близьким (з відомого в техніці) для  рішення тієї ж задачі, що вирішує винахід. Вказується, що під поняттям “загальна ідея винаходу” можна розуміти: 1) зведення конструктивних ознак до їх принципової функції; 2) заміну спеціальних засобів і способів більш загальними; 3) виключення уточнюючих ознак патентної формули; 4) застосування таких патентно-правових еквівалентів, які не можуть вважатися само собою зрозумілими для середнього фахівця. На думку автора, застосування “загальної ідеї винаходу” надасть судам можливість вільно тлумачити формулу патенту, виходячи за межі формули і предмета винаходу, отже надасть патентовласникові щонайширшу охорону винаходу.

У підрозділі 2.3 “Пряме і непряме порушення прав патентовласника” дисертант дослідив питання щодо порушення прав патентовласника: використання запатентованого винаходу без дозволу та без законних на те підстав. Автор пропонує таке визначення використання винаходу (корисної моделі): використанням винаходу (корисної моделі) є виготовлення, пропонування для продажу, застосування, ввезення, зберігання або будь-яке інше введення в господарський обіг у зазначених цілях продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі). Розкривається зміст зазначених понять та робиться висновок, що всі перелічені дії є прямим порушенням права патентовласника, якщо вони були вчинені без згоди останнього або ліцензіата та здійснені на території, де діє даний патент у період існування патентної монополії.

Піддавши критиці низку визначень прямого порушення права патентовласника, дисертант пропонує вважати прямими порушниками права патентовласника всіх фізичних і юридичних осіб, які виготовили, використали винахід у промислових чи торгових цілях та (або) продали його чи використали публічним способом, тобто відкрито без згоди патентовласника. Використання, із застосованням технічного рішення, в якому усунуто або змінено одну з ознак формули чужого патенту (неповне використання винаходу), на думку автора, так само є порушенням права патентовласника і контрафактною дією.

Також автор піддав детальному аналізу ознаки непрямого порушення патенту. Пропонується наступне визначення непрямого порушення прав патентовласника: непряме порушення патенту – це поставка чи пропозиція до поставки засобів здійснення запатентованого винаходу, які відносяться до його основного елемента, особам (особами), які не мають права на використання запатентованого винаходу. Кваліфікація дій які є непрямим порушенням патенту, можлива в наступних випадках при наявності  наступних умов: 1) поставка здійснюється без згоди патентовласника; б) засоби, які поставляються, належать до основного елементу запатентованого винаходу.

У підрозділі 2.4 “Встановлення факту порушення прав патентовласника” автор досліджує існуючі та пропонує нові критерії, за допомогою яких у кожному випадку стає можливим встановити порушення (відсутність порушення) права патентовласника. Автор стверджує, що перш, ніж встановити, наявність порушення патенту, треба довести факт незаконного використання винаходу. При встановленні ж факту використання винаходу вирішальне значення має формула винаходу. Дисертант на основі конкретних судових справ показує, що питання про встановлення факту використання винаходу є досить складним, вимагає проведення комплексної експертизи, у ході якої, як правило, глибоко зачіпаються патентно-технічні й економічні сторони досліджуваного об’єкта. Аналіз судової практики дозволив автору запропонувати алгоритм юридичних дій, необхідних при встановленні факту незаконного використання винаходу. У першу чергу, пропонується проводити порівняльний аналіз об’єктів, який зводиться до порівняння двох сукупностей суттєвих ознак об’єктів, спрямованих на рішення аналогічної задачі, тобто порівнюються об’єкти однакового призначення. Далі слід встановити сутність винаходу або того чи іншого процесу. Сутність винаходу виражається у формулі винаходу. Однак, на думку автора, найповніше вона розкривається тільки при спільному розгляді формули винаходу, опису, графічних матеріалів і інших документів, які відносяться до заявки. І тут може бути застосований один з двох прийомів визначення сутності винаходу периферійний чи центральний, які розкриваються в роботі.

При вирішенні питання щодо встановлення факту використання винаходу важливе місце дисертантом відводиться еквівалентній заміні. Під останньою розуміється заміна ознаки або ознак, зазначених у формулі винаходу, якщо сутність цього винаходу не змінюється і досягається такий же результат, а засіб виконання замінений рівноцінним, відомим в даній області. Інакше кажучи, еквівалентність досягається збігом у винаході та досліджуваному об’єкті двох елементів – сутності і результату; засоби ж виконання повинні бути рівноцінні і відомі в даній галузі.

Автором додатково обґрунтовується висновок, що найважливішим критерієм для встановлення факту незаконного використання винаходу є формула винаходу, яка є засобом відрізнання об’єкта винаходу від інших об’єктів або визначення подібності для встановлення факту використання винаходу: для того щоб встановити, чи підпадає спірний об’єкт під визначення, відбите у формулі, необхідно перевірити наявність у ньому сукупності усіх ознак, зазначених у формулі, незалежно від того, є вони родовими або відмітними (індивідуальними).

Розділ 3 “Захист прав патентовласника” присвячений дослідженню поняття захисту прав патентовласника та його форм, визначенню найбільш ефективного, на думку автора, порядку захисту, а також впливу суддівського розсуду при захисті права патентовласника. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Поняття захисту прав патентовласника” автор проводить аналіз чинного законодавства і констатує, що законодавство України не дає визначення поняттю “захист суб’єктивного права”, а лише закріплює перелік дій, які вважаються порушенням прав патентовласника. З огляду на це дисертант розглядає як традиційну концепцію права на захист, сутність якої полягає в тому, що право на захист є складовою частиною самого суб’єктивного права поряд із правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки зобов’язаних осіб, так і концепцію, згідно з якою право на захист розглядається як самостійне суб’єктивне право. Автор додатково обґрунтовує позицію, відповідно до якої право на захист є однією з правомочностей особи, що входить до змісту суб’єктивного цивільного права, дає поняття захисту суб’єктивного цивільного права: це надана уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення порушених прав патентовласника, або права, що заперечується.

У підрозділі 3.2. “Форми захисту суб’єктивного права патентовласника” дисертант розглядає юрисдикційну та неюрисдикційну форми захисту суб’єктивного права. Дослідивши історію розвитку кожної з зазначених форм, етапи їх становлення, автор додатково обґрунтовує необхідність розрізняти в межах юрисдикційної форми захисту загальний і спеціальний порядки захисту. До загального відноситься судовий порядок, до спеціального – адміністративний. Зміст адміністративного способу захисту права патентовласника зводиться до розгляду і вирішення скарг та заяв у самому апараті державного управління, його компетентними органами і правниками.

На думку дисертанта, адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності сьогодні має неупорядкований, несистематизований і, відповідно, малоефективний характер. Адміністративно-правовому захисту підлягають лише деякі об’єкти інтелектуальної власності, наприклад, захист сорту рослини. Аналіз досліджених адміністративних матеріалів дозволяє дисертанту визначити напрямки законодавчої діяльності щодо вдосконалення адміністративного захисту права інтелектуальної власності, зокрема, пропонується закріпити дії, які вважаються незаконними, та застосовувати тимчасові заходи щодо провадження у справах про порушення права на об’єкти інтелектуальної власності.

Дисертант визначає, що судова форма захисту є головною та вищою формою юрисдикційної діяльності, і розкриває особливості судового захисту стосовно справ про порушення права з патенту. Також дисертант розглядає засоби захисту, аналізує, як діє механізм захисту права з патенту.

Підрозділ 3.3 “Суддівський розсуд при захисті прав патентовласника” присвячений розгляду такого питання, як вплив суддівського розсуду при вирішенні справ щодо порушення прав патентовласника. Автор, аналізуючи судову практику, доводить, що основною умовою компетентного розгляду справ цієї категорії і, відповідно, винесення правильного рішення є знання суддею технічного змісту справи на підготовчих стадіях процесу. Дисертант звертає увагу на те, що технічний матеріал у справі має бути вивчений суддею до усного розгляду. Інакше суддя не зможе оцінити виступ сторін та керувати дискусією. Більше того через небезпеку одержати одностороннє уявлення про технічну сторону справи, суддя не може звернутися за допомогою до патентного повіреного чи прокурора і може покластися тільки на себе і на те, як сторони репрезентують справу. Для вирішення всіх сумнівів і з’ясування спірних питань у ході дискусії учасники процесу вправі клопотатися про проведення експертизи.

Автор констатує, що на практиці іноді виникають випадки, коли при розгляді спору про порушення патентних прав відповідач доводить, що сутність спірного патенту в цілому чи обмежувальна частина формули винаходу не має новизни відносно рівня техніки, і суддя вирішує спір, ґрунтуючись на найбільш вузькому тлумаченні меж дії патенту – “безпосередньому предметі винаходу”. Нерідко порушення патентних прав набуває форми використання ознак, які є частково ідентичними або еквівалентними ознакам охоронюваного винаходу. Тому завдання судді в цьому випадку зводиться до того, щоб вникнути в технічні обставини і за допомогою всіх наявних у його розпорядженні критеріїв встановити, чи йде мова про використання охоронюваного винаходу.

Далі автор аналізує механізм суддівського розсуду і звертає увагу на відсутність однозначного підходу до розгляду цього питання в науці та судовій практиці, незважаючи на численні дослідження. Основна проблема тут полягає в тому, що суддівський розсуд безпосередньо залежить від правосвідомості правозастосувача, рівня його знань про норми галузей права, існуючої практики, професійного досвіду, від системи правових почуттів, цінностей, настроїв, бажань, переживань, характерних для особистості, її спрямованості та „правової совісті”. Аналіз цих понять дозволив автору дійти висновку, що головним елементом механізму реалізації суддівського розсуду у процесі застосування правових норм є правова психологія, яка становить суб’єктивну основу винесеного рішення. Втім автор стверджує, що мають бути встановлені межі суддівського розсуду.