Кірмач Л.А. Доказування як метод пізнання в процесі розслідування злочинів

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету й основні завдання, об’єкт і предмет, представлено методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результа-тів, наведено їх апробацію та впровадження, а також дані щодо публікацій та структури дисертації.

Розділ перший: "Інформаційно-пізнавальне підґрунтя розсліду-вання злочинів" складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. "Зло-чинна діяльність: вихідні положення" аналізуються роль і місце злочин-ної діяльності в системі суспільних відносин та значення її дослідження для науки криміналістики та слідчої практики. Дисертант виділяє та аналізує різні підходи до визначення поняття діяльності. Зокрема, застосовуючи сучасну методологію дослідження інтегративного "між-наукового" поняття "діяльність" – злочинна діяльність розглядається ним як окремий вид людської діяльності та відповідає загальній структурі такої діяльності.

Із зазначених методологічних позицій проаналізовано співвідно-шення та практику вживання в юридичній літературі понять та терміно-логічних сполучень "злочинність", “злочин”, “злочинна діяльність”, "злочинна поведінка", "механізм злочину". Визначаючи, що криміналіс-тика вивчає закономірності пов’язані з виникненням і розвитком зв`язків та відносин у загальному механізмі злочинної поведінки; формуванням і реалізацією злочинної дії; виникненням і протіканням певних явищ, які мають значення для слідчої, судової, оперативно-розшукової та експертної практики, обумовлюється висновок, за яким предметом досудового розслідування виступає злочинна діяльність як специфічна суспільна подія, встановлення змісту якої складає одне з його основних завдань. Під цим кутом зору докладно розглянуто злочинну діяльність, її структуру, механізм злочину. Багатоаспектний характер криміналістич-ного дослідження злочинної події, окреслений у підрозділі, дає змогу визначити основні напрями застосування доказування як специфічного методу пізнання під час розслідування злочинів.

Підрозділі 1.2. "Інформаційна сутність злочину та інформаційно-пізнавальні  передумови отримання відомостей стосовно нього". Злочин у його криміналістичному розумінні автором аналізується як процес взаємодії суб’єкта (особи, яка його вчинила) з об’єктами матеріального світу, що опинилися на місці пригоди, і на яких відобразилися безпосередні або опосередковані дії цієї особи; як складна система взаємозалежних і причинне обумовлених фактів, обставин, учинків, дій та інших проявів суб’єкта у навколишньому середовищі. Наслідками цих проявів є зміни цього середовища. На думку дисертанта, безліч таких змін доцільно умовно розподілити на п’ять відносно самостійних груп, які, виникнувши внаслідок взаємодії учасників події злочину з матері-альними об’єктами, що виявилися на місці пригоди, відбиваються у різноманітних слідах. Далі автор розглядає зміни у середовищі як інформацію про цю подію – фактичні данні, за допомогою яких тільки і можливо отримати відомості стосовно події, що відбулася.

Такій підхід дозволяє автору будувати інформаційно-пізнавальне підґрунтя отримання відомостей про злочин на усталених засадах загальнонаукової теорії інформації. Разом із тим, оскільки сучасна наукова думка не виробила єдиного розуміння та визначення цього терміну, то це спонукало автора більш докладніше спинитися на його аналізі. Дослідивши значну кількість вітчизняних і зарубіжних публікацій з цієї проблеми, дисертант, у підвалини подальших обґрунтувань поклав діяльнісне поняття інформації, яке пов`язується з констатуванням її зв`язку з відображенням, як загальною властивістю матерії. Автор визначає дві взаємодіючі сторони інформації: зміст повідомлення, який уже існує у зовнішньому оточенні, та її споживача. Розглядаючи інформацію у безпосередньому зв’язку з процесом сприй-мання повідомлення, дисертант наголошує, що інформація потрібна слідчому як вихідний матеріал для вироблення певного алгоритму прийняття рішення та для успішної дії у процесі реалізації своїх функцій. Розглянутий у підрозділі погляд на інформаційну сутність злочину та інформаційно-пізнавальні передумови отримання відомостей стосовно нього, на думку дисертанта, дозволяє вже на самому початку дослідження проблеми доказування як методу пізнання, визначити коло джерел і потоки інформації, які, у подальшому, знайдуть своє логічне втілення в аналізі поняття та інформаційної природи доказування.

Розділ другий: "Доказування в процесі розслідування злочинів" складається з чотирьох підрозділів. Підрозділі 2.1. "Інформаційна при-рода доказування". Процедуру розслідування злочину дисертант розгля-дає як інформаційний процес судово-слідчого пізнання, що містить одержання, зберігання, передачу та використання інформації. Спираючись на усталені в загальній теорії права підходи до тлумачення доказування у широкому та вузькому розумінні цього слова, автор розкриває специфіку пізнавальної діяльності, що здійснюється під час розслідування злочинів у формі судового доказування.

ґрунтуючись на уявленнях про комплексний характер досліджу-ваної проблеми, зазначаючи, що доказування не можна зводити тільки до пізнання взагалі – це є регламентована процесуальна діяльність, яка породжує судові докази, дисертант, продовжуючи її аналіз, спиняється на деяких дискусійних питаннях теорії доказів, зокрема, поняття "судовий доказ", співвідношення фактичних даних (інформації), що складають зміст доказу, та джерел доказів, які виступають формою цього доказу. Наголошується, що фактичні дані та джерела доказів, за допомогою яких ці дані встановлюються, перебувають у тісному зв’язку, обумовлюють одне одного і в реальній дійсності окремо не існують. Аналізуються умови, у разі дотримання яких, фактичні дані набувають доказового значення.

Автор також досліджує історію питання щодо сутності належ-ності та допустимості доказів. Використовуючи сучасний судовий дос-від Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки він вважає, що дослідження проблеми правил про належну форму представлення доказів набуває особливої актуальності саме зараз під час карди-нального реформування всієї правової системи держави. Комплексний розгляд даного питання нерозривно зв'язано з питанням про поняття та призначення кримінально-процесуальних гарантій, які визначаються як установлені законом засоби та способи, що сприяють успішному здійсненню правосуддя, захисту прав та законних інтересів особи. 

У підрозділі 2.2. "Доказування як метод розслідування злочинів та його логіко-психологічні витоки". Гносеологічні, психологічні та органі-заційні основи доказування, котрі відносяться до всіх його стадій – зби-рання, оцінки та використання доказів, дисертант умовно, об'єднує зага-льновживаним науковим поняттям "метод". Під таким кутом зору дока-зування, як специфічний пізнавальний метод діяльності слідчого, у кін-цевому вигляді уявляється, як процедура оперування доказами. Далі дисертант докладно аналізує її програму: пошук, виявлення, дослід-ження, оцінка, використання – розкриваючи їх змістовну специфіку, в першу чергу, інформаційно-пізнавальну сутність позначених моделей, умови, правила, методи й прийоми роботи слідчого. Окремо досліджу-валась роль спеціаліста у реалізації цієї програми.

Недостатня розробленість у юридичній літературі питання щодо особливостей здійснення раціональної розумової діяльності, підпорядко-ваній загальним законам логічного мислення, під час доказування у кримінальному судочинстві, спонукала автора, спираючись на закони, правила та положення формальної та діалектичної логіки, зробити спробу використати їх понятійний та категоріальний апарат у контексті проведеного дослідження. У цьому аспекті він проаналізував структуру міркувань та закони мислення, що так чи інакше торкаються проблеми істинності або помилковості різних форм знань: відношення істини до реальної дійсності, що в ній відображується, в органічній єдності з процесом пізнання, закон тотожності, закони протиріччя та виключеного третього, закон достатньої підстави, переходу від абстрактного до конкретного, логічні (розумові) прийоми обґрунтування істинності певних суджень, визначення межі достатності доказування тощо.

Окремо досліджувалися психологічні закономірності процесу-альної діяльності слідчого, специфіку якої обумовлено, на думку В.О. Коновалової, домінуючою у ній пізнавальною метою, якій підпо-рядковані всі інші цілі. Дисертант торкнувся "внутрішнього" змісту здійснення лише деяких суто пізнавальних – розумових операцій різного плану та складності: виявлення, дослідження, оцінювання та застосу-вання доказів, наголошуючи, що доказування як пізнавальний процес, який здійснюється під час посвідчуючої та комунікативної діяльності слідчого, має специфічне психологічне забарвлення, зумовлене особли-востями його професійного спілкування з іншими учасниками процесу, а також тим, що слідчий повинен досліджувати не тільки взаємозв`язки явищ, що підлягають безпосередньому сприйняттю, а й процеси, що знайшли своє відображення у свідомості людей стосовно розслідуваної події. У зв’язку з цим дисертант торкнувся проблеми тактичного ризику та інтуїції слідчого, позначивши перспективні шляхи подальших досліджень цих актуальних проблем.

Підрозділ 2.3. "Сучасні засоби отримання доказів під час розслі-дування злочинів" складається з трьох пунктів. У 2.3.1. "Слідча дія як засіб доказування та криміналістичний метод отримання інформації". Враховуючи непросту структуру слідчої дії як певного елементу складної та багатогранної діяльності слідчого, дисертант розглядає різні аспекти її наукового аналізу. Зокрема, він підтримує думку тих науковців, які звертали увагу на те, що слідча дія у гносеологічному та методологічному планах  є засобом (способом, методом) пізнання події злочину, тобто – пізнавально-практичною діяльністю (І.Є. Биховський, О.М. Гусаков, І.М. Лузгін, С.О. Шейфєр, В.Ю. Шепітько та ін.). У рамках слідчої дії тактичні (пізнавальні) прийоми, як засоби здійснення певних елементів діяльності, об‘єднані у відповідну систему (форму організації пізнавальних актів), яка формує стадії (етапи, фази, періоди) діяльності слідчого і по суті утворює тактику слідчої дії. Тому відносно до цієї системи, із криміналістичної точки зору, слідчу дію, на думку дисертанта, доцільно розглядати як форму реалізації спеціальних (окремонаукових) методів, які використовує у своїй практичній діяльності слідчий для пізнання події злочину й установлення істини у кримінальній справі. Під таким кутом зору слідча дія репрезентується як процесуальна форма реалізації відповідних окремих (спеціальних) криміналістичних методів (цю точку зору поділяють В.С. Зеленецький, Е.П. Іщенко, С.Ю. Якушин та ін.). Очевидно, що криміналістичний метод не підміняє собою слідчу дію. Певна річ, і це випливає із проведеного автором аналізу, що слідча дія як відповідний різновид або елемент діяльності слідчого, має не тільки пізнавальний, але й організаційно-технічний характер, а її результати, оформлені  відповідно до установленого законом порядку, приведені у належну форму – посвідчуючу.

У 2.3.2. "Криміналістична класифікація засобів збирання доказів". Відповідно до наведених вище поглядів на слідчу дію, розвиваючи ідеї М.В. Салтєвського, С.О. Шейфєра, В.Ю. Шепітька, автор, провів їх кри-міналістичну класифікацію, для якої методологічною основою править філософська посилка обумовленості засобів пізнання характером відоб-ражень об'єкта пізнання, ознаки якого визначають форми та методи дос-лідження. Відповідно до цього дисертант, із відомою часткою умовності, побудував криміналістичну класифікацію способів збирання доказів, у якій слідчі дії виступають як специфічні методи пізнання події злочину. Так, у разі, коли інформацію стосовно події злочину відображено матері-альними об'єктами у вигляді зміни їх просторово-геометричних ознак, то для дослідження таких слідів використовуються слідчі дії, мета яких полягає у виявленні, сприйнятті, значеннєвій розшифровці та опису (фіксації) необхідних для доказування фактів. У науковій літературі такі слідчі дії називають нонвербальними (огляд, обшук, виїмка, освіду-вання). Їх пізнавальна сутність як спеціальних криміналістичних методів полягає у безпосередньому почуттєвому, органолептичному пізнанні об'єкта слідчим, заснованому на прийомах спостереження (виявлення), пошуку, виміру, опису й порівнянню ознак об'єкта. Такі слідчі дії характеризуються низкою загальних ознак, а саме: сутністю та метою провадження; методами та технічними засобами, що використовуються для їх здійснення; об'єктом дослідження (носієм інформації).

Іншу групу слідчих дій: допит, очну ставку, пред'явлення для впізнання, які у літературі називають вербальними, - поєднує схожа структурно-логічна схема діяльності слідчого, що заснована на прийо-мах вербального спілкування: розпиті, розповіді, демонстрації, графіч-ному відтворенні, міміці, жесті, пантоміміці, у ході якого слідчий здійснює керуючий вплив (ставить питання, задачі, роз'яснює права, переконує), який спонукає джерело інформації спочатку актуалізувати (пригадати) необхідний уявний образ, а потім відтворити та передати його слідчому.

Нарешті, існують матеріальні об'єкти, для отримання відображеної у них інформації необхідно сполучення названих прийомів. Такі джере-ла інформації називаються складними, а слідчі дії, що використовуються для їхнього пізнання, – змішаними (слідчий експеримент, перевірка показань на місці, призначення експертизи). У перелічених слідчих діях матеріальні об'єкти (речі) і люди використовуються для одержання інформації одночасно. Такі слідчі дії характеризуються низкою істотних ознак: комплексністю джерела інформації й прийомами її добування, умовами провадження слідчих дій і видом інформації, що здобувається. Далі дисертант докладно розглядає ці ознаки.

Незважаючи на деяку дискусійність низки моментів запропонова-ної класифікації, на думку автора, їй притаманні визначальні систе-моутворюючи ознаки, і, в першу чергу,  універсальність стосовно мето-дів дослідження. Крім того, вона дозволяє розмежувати різні, за криміналістичною (пізнавальною) сутністю, шляхи (способи) одержання інформації, створює передумову до конструювання криміналістичної тактики, що відповідала б сучасному рівню розвитку науки.

У 2.3.3. "Вербальні слідчі дії як засіб отримання доказів". Дисер-тант, спираючись на попереднє обґрунтування власного підходу до криміналістичної класифікації засобів збирання доказів, запропонував методично виправдану ідею комплексного розгляду засобів збирання (формування) доказів відповідно до особливостей їх процесуальних джерел, зокрема, особистісних (ідеальних), спинившись на аналізі загальних рис цього способу одержання інформації. Для прикладу ним вибрано допит як "базову" вербальну слідчу дію, на основі якої описано “базову модель” взаємодії слідчого з іншими учасниками. В узагальне-ному вигляді її інформаційно-комунікативну структуру автор подає у  зручному для практиків вигляді програми реалізації ними під час допиту певних організаційно-тактичних засобів, яка має форму організаційно-тактичної моделі поведінки слідчого або типового методу (алгоритму) його практичної діяльності. Структура цього алгоритму складається з п’яти послідовних кроків (стадій або етапів). Перший крок – прогно-зування та планування слідчої дії. Другий крок – установлення психо-логічного контакту. Третій крок – обмін мовною (та іншою) інформа-цією для досягнення поставлених цілей. Четвертий крок – закінчення слідчої дії (вихід із спілкування). П'ятий крок – мислений розбір (аналіз) перебігу подій та результату слідчої дії. У роботі докладно аналізуються завдання, пізнавальний та організаційно-тактичний зміст цих стадій.

Підрозділ 2.4. "Інформаційне забезпечення доказування в процесі розслідування злочинів" складається з двох пунктів. У 2.4.1. "Співвідно-шення доказів та інформації, здобутої у результаті оперативно-розшукових заходів". Дисертант докладно спиняється на аналізі чинного законодавства з цього питання та практики його застосування, думок провідних учених і досвіду інших держав. Так, аналіз Законів країн СНД і Балтії про оперативно-розшукову діяльність та зарубіжний досвід свідчать, що правове регулювання оперативно-розшукової діяльності відповідними відкритими законами, а також використання результатів цієї діяльності як доказів, стає загальним правилом, але окрім того, що вони в цілому відкрили нові перспективи для використання у процесі доказування матеріалів, отриманих оперативним шляхом, внесли низку принципово нових положень у правові основи, теорію й практику збирання та дослідження доказів на стадії досудового розслідування, із іншого боку, – породили нові проблеми, пов’язані з недосконалістю (декларативністю) окремих положень, їх протиріччями з іншими нормативними актами тощо. Зокрема, це стосується отриманих під час оперативно-розшукової діяльності найрізноманітніших джерел (носіїв) доказової інформації: матеріали відео, аудіо спостереження за діями злочинців, фотокопії документів, похідні факти, що за певних умов можуть стати доказами, та інших положень ст. 10 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" тощо. Недоліки такої нормотворчості віддзеркалює досліджена автором слідча практика.

Вирішення цих питання безпосередньо зв’язано зі співвідно-шенням оперативно-розшукової діяльності та кримінально-процесу-ального доказування. З цього приводу дисертант аналізує різні точки зору й приходить до висновку, що їх розв’язання неможливо за наявної нормативно-правової бази та потребує окремих правових досліджень. Хоча вже зараз очевидно, що процесуальна діяльність без застосування непроцесуальних заходів була б неможливою, а непроцесуальна діяльність без подальшого використання її результатів у кримінальному процесі – марною. Тому дисертант вважає, що будь-який вид непроцесу-альної діяльності щодо виявлення доказів (без фіксації результатів виявлення за допомогою процесуальної форми) можливо розглядати як складову частину процедури виявлення доказів. У сукупності з можли-вістю представлення доказів у порядку ст. 66 КПК України непроце-суальні (у тому числі негласні) методи утворюють один із способів збору доказів. Докладно розглядаються шляхи вирішення позначених проблем. Пропонується нормативно закріпити, що докази виникають та досліджуються тільки у межах кримінального процесу, в межах ОРД – досліджуються тільки джерела інформації, які зможуть отримати статус доказів лише за умов додержання специфічної процедури, якою може бути лише процесуальна. 

У 2.4.2. "Використання технічних засобів під час доказування". Проведене автором дослідження засвідчило, що під час розслідування злочинів новітні технічні досягнення, за виключенням традиційних, ви-користовуються недостатньо. Результати проведених опитувань свідчать, що причини цього є досить різними: відсутність необхідних технічних засобів та умов для їх застосування, велика робоча навантаженність, низькій рівень знань про новітні технічні досягнення, та як наслідок цього, невміння їх використовувати, – слідчі та прокурори-криміналісти поставили на перше місце. Результати вивчення практики також показують низьку повноту використання експертних досліджень. До числа основних причин цього частіше всього відносять: недостатню поінформованість про можливості деяких видів експертиз, відсутність методичних матеріалів та літератури щодо методик досліджень, високу ціну експертних досліджень.

У зв'язку з цим пропонується активізація роботи щодо аналізу та систематизації криміналістичних рекомендацій з метою складання сприятливих умов для їх практичного застосування та обліку при розробці нових рекомендацій. Виходячи з наведених посилань, автор докладно розглядає особливості використання технічних засобів у слідчій діяльності, звертаючи особливу увагу на технічні розробки, що останнім часом з`явилися в Україні.