КОНЦЕПТ «ВОЛЯ» В УКРАЇНСЬКІЙ МОВНІЙ КАРТИНІ СВІТУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, визначається предмет і об’єкт дослідження, розкривається ступінь вивченості проблеми, наукова новизна роботи, формулюються мета, завдання, теоретико-методологічна база дослідження, теоретична й практична значущість отриманих результатів.

У першому розділі роботи «Теоретичні засади дослідження» характеризується стан сучасних лінгвокогнітивних досліджень, подається критичний огляд літератури з теми, визначається поняттєво-термінологічний апарат та методика дослідження. Теоретичне підґрунтя дослідження складають ідеї когнітивної лінгвістики та лінгвоконцептології, у яких акцентовано увагу на пізнавальній і кумулятивній функціях мови, зумовленості концептуалізації й категоризації світу психічним, етнокультурним, історичним, геополітичним та інтралінгвальним факторами.

Обраний напрямок дослідження визначив як ключові дискусійні поняття «мовна картина світу» і «концепт», для яких у роботі подано авторські дефініції. МКС – ідеально-матеріальне динамічне утворення, що функціонує в ментальності соціуму й відбиває систему орієнтирів і відношень людини у світі й до світу, мотиви, оцінки, спрямування на пошуки зразка, стереотипу, еталона (аксіологічна функція); сприяє здобуванню й упорядкуванню знань про світ – тобто слугує «місточком» між домовною й концептуальною картинами світу (когнітивна і гносеологічна функції); акумулює в мовних одиницях досвід індивіда й нації, його «буття-у-світі» (кумулятивна функція); слугує середовищем для комунікації, умовою для створення дискурсу (комунікативна функція); є джерелом для збагачення знань про світ (креативна функція). Концепт розуміємо як сукупність смислів, інтегрованих вихідною ідеєю, закладеною у внутрішній формі слова; редуковане відбиття ракурсів осмислення й переживання цієї ідеї етносвідомістю.

Концепт «Воля» – складне ментальне утворення, що поєднує знання про зовнішню реальність і внутрішній світ людини. Специфіка дослідження обраного концепту детермінована абстрактним характером його імені – слова воля. Абстрактні імена фіксують найважливіші концепти колективної свідомості, пов’язані з ціннісною картиною світу та смислом життя людини. Особливістю обраного концепту є його смислова варіативність. Відмінність уявлень зумовлена тим, що джерелом знань про феномен є не безпосередній досвід, а мовна картина світу, яка детермінує ідентифікацію мовця з певною мовною спільнотою. Уявлення про абстрактну сутність відображені у філософських і наукових концепціях, а в художньому й побутовому світосприйманні реалізуються переважно через контексти метафоричної й метонімічної сполучуваності ключового слова та його асоціативний потенціал.

Незважаючи на реальність і цілісність феномена волі та внаслідок його багатомірності релігійне, філософське й наукове бачення феномена не збігаються. У релігійній картині світу синонімічні загалом слова воля і свобода антонімізуються на ґрунті оцінного компонента значення. Воля наближається до вседозволеності, свобода – до моральності вибору. У релігійному концепті «Воля» превалюють смисли «абсолютний імператив» (стосовно Бога) та «нічим не обмежена свобода» (стосовно людини), які й становлять специфіку релігійного світобачення. Інші смисли – «бажання», «вибір» та «активне начало в людині» – є інтегральними. У філософському світорозумінні воля об’єднує внутрішній і зовнішній, можливий і реальний світи, оскільки насамперед мислиться як «дієве начало» людини, а іноді й усього живого (волюнтаризм). Філософія підкреслює креативність волі, спрямування на перетворення світу. Різні філософські концепції або наближені, або максимально віддалені від релігійної концептуалізації. Спільним є передусім філософсько-релігійне питання свободи волі, яке активізувалося останнім часом у філософській антропології у зв’язку з проблемами екології. Наукова концептуалізація є найбільш дискретною. Залежно від наукового напряму, термін воля стає родовим до понять волюнтаризм, свобода вибору, довільне керування поведінкою, мотивація або вольова регуляція.

Смислове наповнення концепту «Воля» реконструюється у вигляді трикомпонентної когнітивної моделі з пропозиційним елементом, інтерпретаційним полем та асоціативно-термінальною зоною. Пропозиція містить істинне знання (диктум) та його оцінку суб’єктом (модус). В інтерпретаційному полі базові ідеї переосмислюються крізь призму різних світоглядних позицій, ідеологічних настанов і культурних стереотипів. Ці імплікації можуть оцінюватися як істинні чи хибні з сучасного погляду. Асоціативно-термінальна зона є периферійною. Вона забезпечує зовнішній зв’язок з іншими концептами та містить переінтерпретації ядерних ідей у термінах інших понять (образні асоціації, метафори). Характер моделі продиктований, з одного боку, поглядом на мову як на когнітивну здатність людини (образний і логічний модулі локалізовані в різних півкулях мозку, та між ними наявний зв’язок), а з іншого, – обраним шляхом аналізу від ключового слова через його семантичну структуру до концептуальних смислів.

У другому розділі «Смислове наповнення пропозиційної частини концепту ‘Воля’» проаналізовано системні (парадигматичний, епідигматичний та синтагматичний) зв’язки ключового слова воля в діахронії та синхронії.

Історико-етимологічним аналізом доведено, що історичне ядро концепту становлять етимологічні ознаки «бажання», «вибір». У діахронічному аспекті виявлено три константні смислові зони у структурі концепту «Воля» навколо понять «бажання», «сила, влада», «свобода». Ці зони мають статус базових концептних сегментів (КС) «Бажання», «Сила» і «Свобода». Зафіксовано два смисли, що дефінітивно закріплені не на всіх етапах існування концепту – «вибір» та «функція психіки». Перший на сьогодні не є автономним, а входить до складу базових КС. Другий розвинувся пізніше у зв’язку з тенденцією до інтеріоризації волі і актуальний на сучасному етапі, маючи спільні ознаки з трьома базовими КС. Таким чином, концепт «Воля» за структурою віднесено до сегментного типу.

Синхронний компонентний аналіз семантики імені виявив особливості реалізації базових ідей у різних значеннях слова воля; співвіднесення понять і значень у цьому полісеманті не є ізоморфним, чим пояснюються відмінності в кількості значень у тлумачних словниках – від 3 до 6. Питома вага базових ідей неоднакова в різних значеннях. Базова ідея «бажання» розвивається за двома векторами «бажання – хотіння – волевиявлення – вимога – наказ» та «бажання – хотіння – прагнення – рішучість», при цьому питома вага смислу «сила» зростає, а смислу «свобода» зменшується від першого до наступного дескриптора. Прототипова воля не тотожна поняттю «бажання», а знаходиться на межі «хотіння» й «волевиявлення», оскільки передбачає інтелектуальну, емоційну, вольову або фізичну активність і зовнішній прояв: Переяславська Рада була могутнім виявленням волі всіх верств українського народу (М. Рильський). Це підтверджується й тим фактом, що воля у значенні «бажання» не є домінантою синонімного ряду (СР), бо ускладнена додатковими семантичними елементами. Прототипова ситуація волевияву передбачає, окрім спостерігача, ще суб’єкт-адресатні відношення, ієрархічну вищість суб’єкта воління, його силу, владу: У мою хату вступив – мою й волю чини (Панас Мирний), що й приводить до подальшого семантичного розвитку слова воля, актуалізації смислу «сила», пересуванню його у фокус сприйняття: …ти мені не пригонич і не хазяїн. Тут моя воля волить (І. Нечуй-Левицький). Сила наявна зовні і всередині людини, джерело сили може збігатися або не збігатися із джерелом бажання, це викликає різні ракурси концептуалізації: зовнішня сила є владою, внутрішня – владою над собою («сила волі»). Сила по-різному впливає на суб’єкт бажання: дозволяє або забороняє, а якщо джерело сили й суб’єкт бажання збігаються, то сила ініціює. Це є причиною того, що слово воля входить до великої кількості СР за ознакою «сила, вплив, можливість впливу»: воля – 1) дозвіл, згода; 2) право; 3) влада, облада; 4) повноваження; 5) рішення, ухвала; 6) самовладання, самовлада. Лише деякі з них фіксуються словниками синонімів, бо на сучасному етапі на позначення ідеї сили лексема воля вживається все рідше, а найбільш актуальним є концептуальний смисл «свобода», представлений п’ятьма СР: воля – 1) свобода, привілля, призвілля, роздолля; 2) свобода, незалежність, самостійність, вільність; 3) визволення, звільнення, розкріпачення; 4) благодать, лахва; 5) право, можливість, вільності. Чотири з них експлікують смисл «свобода від», а п’ятий – «свобода для; можливість». Воля-сила потенційно теж сприймається як «можливість». Тому ідея «сили» співвідносна з ідеєю «свободи для» як «умова» для реалізації бажання, наміру, задуму. Отже, ознака «умова, можливість» є інтегральною для двох КС – «Сила» і «Свобода»: Чия сила, того й воля (прислів’я). Наприклад, фразеологізм у нашій волі (робити щось) може тлумачитись і як «ми владні», і як «ми маємо право», і як «ми у змозі» щось робити. У результаті проведеного аналізу слова воля сформульовано інваріанти понять для кожного КС, які (інваріанти) сукупно становлять пропозиційне ядро концептуальної моделі.

Аналіз парадигматики слова воля виявив два типи опозитивних відношень: зовнішньо-опозитивні окреслюють межі концепту, внутрішньо-опозитивні структурують смислове наповнення концепту у вигляді антиномій. До зовнішніх протиставлень віднесено антонімічні пари воля – неволя та воля – безвілля, які окреслюють межі КС «Свобода» і «Функція психіки». Перша опозиція конкретизується в когіпонімах тюрма, клітка, панщина, рабство, жебрацтво. Неодномірність смислового наповнення концепту виявляється у внутрішньо-опозитивних відношеннях між окремими сегментами та смислами. Внутрішні опозиції відбивають особливості ідеєтворення, пов’язані з функціонуванням слова воля в різні часи, та членують концепт за такими параметрами: 1) місце побутування (внутрішня – зовнішня), 2) умови існування (біологічна – соціальна), 3) характер потреби (фізична – духовна), 4) джерело виникнення (природна – штучна), 5) емотивна оцінка (добре – погано), 6) оцінка інтенції (добра – зла), 7) вектор спрямування (спрямована на себе – спрямована на інших), 8) характер мети (висока – низька), 9) можливість контролю (стихійність – контрольованість), 10) приналежність (своя – чужа), 11) кількість суб’єктів воління (індивідуальна – сукупна), 12) інтенсивність прояву (сильна – слабка), 13) характер дії (динаміка – статика), 14) швидкість протікання (пришвидшення – уповільнення), 15) обсяг впливу (абсолютна – відносна), 16) час існування (вічна – тимчасова).

У сполучуваності слова воля відбилися емпіричні знання етносу про реалію. Фреймовий аналіз дав змогу виявити прототипні ситуації, що пов’язуються етносвідомістю з абстрактним іменем воля. В основі прототипу волі-бажання лежить ситуація волевиявлення, яка передбачає суб’єкт-адресатні відношення та особу спостерігача. Спільним для всіх концептних сегментів вважаємо саме семантичну роль суб’єкта воління. У прототиповій ситуації в подальшому відбувається переміщення фокуса уваги на різні елементи, що й спричиняє полісемію слова воля. Так, наприклад, у фреймі КС «Сила» на перший план виходить ознака «ієрархічна вищість суб’єкта» в ситуації суб’єкт-адресатних відносин, яка імплікує можливість впливу на адресата та обмеження його свободи. У КС «Свобода» салієнтною є ознака «мета», саме це зумовлює переміщення слова воля в позицію об’єктного актанта: воля є метою воління, прагнення, що імплікує смисл «звільнення», «воля від». У цій зоні концепту сполучуваність слова воля свідчить про процедурний характер знань і дає змогу реконструювати сценарій боротьби за волю з такими етапами: а) втрата / обмеження волі (втратити, загубити волю, позбавити волі, відібрати, обмежити волю); б) думки про волю (шкода волі, дорога воля, волю спом’янути; гонобити думку про волю, ждати волі); в) прагнення волі (бажати, прагнути волі, жадана воля); г) боротьба за волю (рватися на, боротися / вмерти / полягти за волю, прохати волі); д) отримання волі / звільнення, послаблення контролю (дістатися на волю, викупитися на волю, здобути волю); е) відчування / переживання волі (почування волі, почуватися на волі); є) оборона волі (боронити, дбати про волю). Тут також актуалізується компонент емотивної оцінки, який перетворює суб’єкта воління на експерієнцера, тобто суб’єкта стану (такою є прототипова ситуація бажання: коли бажане досягнуто, це викликає емоційний стан задоволення). Для вторинного КС «Функція психіки» властиве функціонування лексеми в позиціях об’єктного й суб’єктного актантів. Воля відноситься до внутрішньої, психічної сфери людини й має інваріант значення «здатність досягати бажаного», причому на перший план виходить оцінний компонент. Таким чином, характер сполучуваності слова воля свідчить про відмінності концептуалізації в різних семантичних зонах, поєднання декларативного й процедурного знання про реалію, що, однак, не виключає наявності спільної вихідної емпіричної ситуації.

У третьому розділі «Інтерпретаційне поле та асоціативно-термінальна зона концепту ‘Воля’» смислові особливості виявляються переважно на основі синтагматики імені, функціонуванні його у складі ФО, контекстологічного аналізу паремій та афористики, у яких найяскравіше виявляються особливості інтерпретації ключової ідеї етносвідомістю.

Аналіз пареміології засвідчив архетиповість побутових оцінок. Індивідуалізм українців і невизнання авторитетів відбилися в негативній оцінці владних суб’єктів та їх волі: Воля то божа, та я на це не згожа; Читає: «Да буде воля твоя», а думає: «Коли б моя» (про попів); Воля божа, а суд царів. Волелюбність відображена в оцінці незалежності як вищого блага індивіда й країни: Не сильная – вольная; Воля – то маленьке слово, а всі йому раді; Краще стоячи вмерти, ніж сидячи в неволі жити; у представленні козацької вдачі як ідеалу характеру: Козак і воля – заласна доля; Не то молодець, що за водою пливе, а то молодець, що проти води; у засудженні економічної залежності: Наймит не по своїй волі ходить. Поряд з архетиповими наявні й більш раціональні настанови щодо волі як регулятиву в соціальних взаємовідношеннях: Дай чорту волю – живцем ковтне (про злих людей); Хто жінці волю дає, той сам себе продає; Дай дитині волю, а собі неволю; Школа – дім вільний, а не свавільний; ідея волі як морального імператива є спільною для побутового й філософського світоглядів: Що сам не любиш, того і другому не бажай. Воля, як і свобода в європейському розумінні, обмежена моральними правилами, регулюється її обсяг, спрямування, ідейне наповнення. Проте слово свобода не поширене в українських пареміях, його повністю заміщує слово воля. Останнє характеризується синкретичністю смислового наповнення, що виявляється у відсутності смислового протиставлення «внутрішнє – зовнішнє», «свобода – влада»: Не шукай долі, а шукай волі.

Аналіз афористичних текстів дозволив описати ідеал волі у свідомості освіченого носія мови на противагу наївно-побутовим узагальненням у пареміях. Афористичні тексти містять квінтесенцію художньо-філософського осмислення цього феномена. Актуальними для афористики є смисли «бажання», «сила» й «незалежність». Останній кількісно домінує, що підтверджує високу цінність волі та боротьби за неї, телеономність концепту: Не купана в чужій крові І воля вартості не має (С. Горлач); Де воля спить, її ще й приколишуть (Л. Костенко); Страшніше смерті – воля на приколі (Б. Олійник). Етноспецифічним є зв’язок волі з землею та мовою: Без землі – нема волі (Панас Мирний); Мова – останнє пристановище волі (П. Мовчан), а також погляд на неї не як на кінцеву мету, а як на умову для реалізації прагнень: Воля без Мети – дитина без майбутнього (Л. Силенко).

Поєднання семасіологічного й ономасіологічного векторів аналізу фразеологічної репрезентації концепту «Воля» дозволило уточнити межі й обсяг матеріалу. Семасіологічний напрям аналізу виявив п’ять семантичних зон слова-компонента воля у складі ФО: «бажання», «сила», «право», «привілля», «характер», які збігаються зі словниковим тлумаченням слова. Аналіз не виявив специфічних символічних значень слова воля через його абстрактний характер. Щодо ономасіологічного напряму, виділено 10 ФСГ – репрезентантів КС «Функція психіки», «Сила», «Свобода». Для інших двох концептних зон – «Бажання» й «Вибір» – фразеотворення не властиве, очевидно, через те, що оцінний компонент відноситься скоріше до пропозиційної, ніж до асоціативно-термінальної частини їх смислової структури. У цілому фразеологізація відбувається в межах виділених раніше КС, однак смисловий континуум волі членується у фразеологічній картині дещо інакше. Окремі зони детальніше прономіновані. Їх кількісна перевага свідчить про оцінку їхнього змісту як відхилення від норми. До таких зон належать «підкорення своїй волі, примус, знущання» – 44 ФО, «обмеження свободи дій і нав’язування своєї волі» – 28 ФО, «покора» – 25 ФО, «відсутність регуляції» – 24 ФО, «обмеження чиєїсь сваволі» – 23 ФО.

Аналіз предикативно-атрибутивної сполучуваності слова воля виявив різні метафоричні й метонімічні моделі (М-моделі) – емпіричні ґештальти волі. «Матеріалізація» абстрактного концепту відбувається за рахунок залучення різних культурних кодів, одиниці яких краще відомі етносу з безпосереднього досвіду. У них відображено культурне осмислення й уявлення народу про реалію нематеріального світу. Таким чином нематеріальна або складна за своєю будовою сутність, не маючи онтології, набуває ознак матеріальних предметів, емпірично пізнаваних і у зв’язку з цим близьких до світовідчуття певної етнокультури або іншої колективної чи індивідуальної картини світу. Для мовної репрезентації кожного КС залучаються різні М-моделі, які мають арсенал власних засобів, сигніфікативних дескрипторів. Аналіз виявив, що різні КС неоднаково широко використовують усе розмаїття культурних кодів. Найрізноманітніше представлено КС «Свобода»: сенсорний, рослинний, орнітологічний, антропометричний, вітальний, релігійний, соціоморфний, реіморфний, часовий та просторовий коди. Найменша сигніфікативна різноманітність властива КС «Влада»: рослинний, антропометричний, реіморфний, артефакт ний і просторовий. Це є свідченням різної актуальності зазначених концептуальних зон у когнітивній діяльності людини та їхньої неоднакової смислової складності. Представлення абстрактного концепту в термінах інших, простіших понять висвітлює різні аспекти його структури, при цьому залежно від М-моделі основою переносу виступають відмінні концептуальні ознаки, а отже сигніфікативна різноманітність безпосередньо пов’язана зі смисловою складністю концептних зон. Поряд з універсальним, у метафоризації волі простежується етноспецифічне, наприклад, превалювання в рослинному коді метафоризації КС «Свобода» сигніфікативних дескрипторів ХЛІБ, СНІП пояснюється турботливим ставленням етносу до хліба, досвідом його вирощування та перенесенням цих знань на абстрактну ідею свободи.

Звернення до психолінгвістичних методів є необхідним етапом концептуального аналізу, бо має фактичним матеріалом вербалізовану свідомість сучасного носія мови, а отже, об’єктивовані психічні дані, а не реконструйовані лінгвістом смисли. З одного боку, експериментальні дані містять спрощений погляд на реалію, непрорефлектоване знання, залежать від рівня культури й освіченості респондента. З іншого, вони відбивають об’єктивоване побутове знання і є засобом верифікації даних, отриманих опосередкованим способом інтерпретації текстів. Сучасний стан існування концепту «Воля» в українській етносвідомості характеризується гіпертрофованістю одних концептуальних зон (смислів «свобода від», «право») за рахунок зменшення питомої ваги інших («влада, вплив», «сила волі»). Таке порушення смислового балансу спричинене багатьма факторами: соціальними, політичними, культурними, зокрема кризою цінностей та життєвих пріоритетів сучасного суспільства. Асоціативний матеріал містить переважну більшість образно-оцінно-символьних реакцій, джерелами яких є й індивідуальний чуттєвий досвід, і художня література, і фольклор, і етнокультура, а серед поняттєвих переважають слова й словосполучення термінологічного характеру суспільно-правової сфери (свобода / незалежність / воля думок, слова, право вирішувати самостійно, вільна країна / народ). Статистичний підрахунок унаочнює актуальність окремих концептуальних ознак у сучасній етносвідомості. Ядерну зону асоціативного поля займають ознаки «відсутність залежності, тиску, пригнічення» – 22,39%, «абстрактна ідея права» – 19,73%, «природність, невимушеність, повільність» – 18,79%. До приядерної віднесено ознаки «відсутність перепон, заборон» – 6,45%, «відсутність меж» – 5,29%, «сила, вплив» – 4,93% та «вибір, наявність альтернатив» – 4,73%. Інші складають напівпериферію («мета, цілеспрямування» – 3,23%, «дієвість, активність» – 3,23%, «боротьба, долання перепон» – 2,85%, «внутрішня потреба» – 2,28%) та периферію («свобода думки, слова» – 1,89%, «стихійність, неконтрольованість» – 1,14%, «свобода вибору» – 1,14%, «захищеність» – 0,78%, «незалежність країни» – 0,78% та «незалежність людини» – 0,78%).

Основні результати дисертації відображено у висновках:

Дослідження концепту «Воля» проведено в річищі актуальних питань сучасної лінгвоконцептології й когнітивної лінгвістики. У роботі проаналізовано характер відбиття універсальних ідей крізь призму культурного й мовного кодів, реконструйовано смислове наповнення й структуру концепту «Воля» в українській мовній картині світу, виявлено особливості вербалізації, смислового наповнення, структури ментального утворення та семантичних модифікацій мовної константи.

Актуальність феномена волі для філософської, релігійної, наукової, художньої та побутової картин світу спричинила смислову багатомірність загальномовного концепту та багату семантичну ауру його імені. У релігійному світорозумінні превалюють специфічні смисли «абсолютний імператив» (стосовно Бога) та «нічим не обмежена свобода» (стосовно людини). У філософському світорозумінні воля насамперед мислиться як «дієве начало» людини й світу, підкреслюється її креативність. Філософсько-релігійне питання свободи волі інтегрує ці дві картини. У науковій концептуалізації волі актуальними є смисли «волюнтаризм», «свобода вибору», «довільне керування поведінкою», «мотивація» та «вольова регуляція». Художня й побутова концептуалізації мають найменше спільного з науковою картиною світу. Побутовому світоглядові найменше властива дискретизація волі. Художня свідомість насичує концепт додатковими смислами, інтелектуалізує й ускладнює образно-асоціативну складову концепту.

Комплексний аналіз семантики імені виявив сегментну структуру концепту з трьома базовими КС «Бажання», «Сила», «Свобода» та вторинним КС «Функція психіки». Концепт «Воля» – багатомірне ментальне утворення, що вміщує різні структури знань (схеми, поняття, фрейми, сценарії, ґештальти) та рефлексує в українській МКС у різнорівневих мовних знаках і зв’язках імені (епідигматичних, парадигматичних, синтагматичних). Ядро КС становлять інваріантні поняття-константи, які експлікують різні ракурси осмислення вихідної універсальної концептотвірної ідеї бажання.

До базових понять концепту належать «воля-бажання», «воля-сила», «воля-свобода» й «воля-функція психіки». Воля-бажання кваліфікується як ментальний стан суб’єкта воління, що характеризується наявністю усвідомлюваної потреби та наміром діяти згідно з обраною програмою дій задля досягнення мети, вартісної для суб’єкта воління, а також зовнішні ознаки (прояв) цього стану, що фіксуються спостерігачем. Воля-сила – це факт наявності в суб’єкта воління сили, влади, впливовості, здатності чи можливості керувати кимось / собою, впливати на / контролювати ситуацію або домінування суб’єкта воління в ситуації суб’єкт-адресатних відносин унаслідок цього факту. Воля-свобода – це наявність сприятливих умов, достатнього простору для реалізації намірів суб’єкта воління або відсутність відчутних обмежувальних чинників, що негативно впливають на самопочуття суб’єкта. Воля – функція психіки – це властивість психічної сфери людини, яка полягає у здатності до опору шкідливим зовнішнім і внутрішнім впливам та свідомого долання труднощів задля досягнення вартісної для індивіда мети за умови, що така психічна активність індивіда схвалюється (є корисною) чи відповідає моральним нормам та цінностям суспільства.

Фреймовий аналіз підтвердив центральність семантичної ролі суб’єкта воління, яка інтегрує всі сегменти в єдине смислове утворення. Прототиповою для абстрактного імені воля є ситуація суб’єкт-адресатних відношень. Відтворюючи реальний стан речей у світі, де воління окремих індивідів по-різному взаємодіють, ситуація волевиявлення розгортається у вигляді різних варіантів сценарію, а семантичні ролі учасників є взаємопроникними: «суб’єкт воління», «адресат», «медіатор», «спостерігач», «суб’єкт контрбажання», а для КС «Свобода» та «Сила» характерна поява «експерієнцера». Ідея волі-свободи є визначальною для українського етноконцепту внаслідок впливу екстра- та інтралінгвальних чинників. Емпіричний досвід нації збережено в мовній пам’яті як конкретно-чуттєвий прототиповий сценарій боротьби за волю та в телеономній оцінці волі-свободи. На підставі аналізу сполучуваності імені концепту можна стверджувати, що концепт «Воля» існує в мовній свідомості як статично-динамічне утворення, що поєднує ментальний і реальний світи й діє переважно за принципом причиновості, основні складники якого ідея – енергія – вплив – результат. Енергетичний заряд процесуальності, який несе етимологічна ознака «бажання, воління», поступово згасає. У значенні «влада, сила» воля концептуалізується як «умова», «стан» або «сутність», у значенні «свобода» – як «емоційно-чуттєвий стан» або «абстрактна можливість», а також як «подія», що має закріплений часопростір. У значенні «функція психіки» це слово сприймається як «об’єкт внутрішнього світу», «здатність», «властивість психіки» або «риса характеру». В останньому КС воля знову набуває ознаковості, рис потенційної процесуальності як «здатність досягати бажаного».

Смислове наповнення концепту «Воля» в українській МКС відзначається наявністю універсальних і етноспецифічних рис: генетично первинним і спільним для слов’янських мов є смисл «бажання», коріння якого сягає індоєвропейської прамови. В українському концепті «Воля» він поступово відходить від ідеї простого бажання й фокусується, з одного боку, на результативності бажання – досягненні бажаного, а з іншого – на його екстеріоризації, на використанні адресата як знаряддя досягнення бажаного. Ці два вектори смислової ґенези й визначають подальшу семантичну диференціацію. Семантичний розвиток у першому векторі відбувається в таких напрямках метонімізації: «бажання – результат» (бажане), «бажання – сила / інтенсивність бажання» (хотіння, прагнення, стремління), «бажання – здатність досягати бажаного» (функція психіки), «бажання – умови для здійснення бажання» (свобода для). Другий вектор має метонімізацію «бажання – екстеріоризація бажання» (волевиявлення), «бажання – вербальний вплив на адресата» (розпорядження, вимога, наказ), «бажання – вплив владного суб’єкта бажання» (сила, влада, контроль, примус), «бажання – внутрішній контроль бажань» (функція психіки).

Смисл «свобода від» проходить складніший шлях метонімізації та є біологічно, географічно, природно, історично й етнокультурно мотивованим волелюбністю українського етносу, індивідуалізмом та опором будь-якому пригніченню й поневоленню. Історично це підтверджено визвольними війнами впродовж історії на теренах країни, довготривалою відсутністю державності, появою козацтва. Названі риси етносу знайшли відображення в особливостях української філософії, її антропоцентричному й етичному спрямуванні, опікуванні на всіх історичних етапах практичними нагальними проблемами взаємодії людини й Бога, людини й природи, людини й історії, народницькими й самостійницькими тенденціями в розробці державних питань. Незважаючи на природність відчуття свободи для українця, актуалізація цього смислу в концепті «Воля» пов’язана саме з відчуванням утрати свободи як життєво необхідного феномена й підвищенням її цінності як ідеї (телеономність концепту). Смисл «свобода від» пов’язаний із первинним смислом «бажання» досить складними відношеннями. Оскільки незалежність народу набуває особливої вартості для українця, що прирівнюється до життя й навіть цінується вище за нього, то вона стає постійним предметом бажання, прагнення народу й індивіда. Смисловий розвиток простежується в метонімічних моделях «бажання – мета бажання» (незалежність, свобода від) та «бажання – прагнення – результат» (звільнення). Таким чином відбувається звуження й конкретизація ознак «мета» й «результат» і наповнення їх актуальною ідеєю незалежності й непідлеглості. Цей перелік основних моделей семантичного розвитку, які спричинили смислове розмаїття, складає загальномовний концепт «Воля». Складніші смислові утворення, які являють собою подальше змішування концептуальних зон, відносяться до групових та індивідуальних концептів. Усі базові смисли концепту «Воля» мають тісний асоціативний зв’язок в етносвідомості сучасного носія.

В інтерпретаційному полі та асоціативно-термінальній зоні концептуальної моделі не всі базові ідеї отримують однакового розвитку. Найактивніше репрезентовано ідеї свободи, сили й психічної волі. КС «Вибір» та «Бажання» бідніше вербалізовані у фразеологічній та пареміологічній картинах світу. У фразеології ідея сили найбільш актуальна. Найчисленнішими є ФСГ із семантикою підкорення, примусу, обмеження волі, впливу, оскільки вони емотивно-оцінно відзначені як ненормативні у світосприйманні українця. У метафоричній сполучуваності слова воля, навпаки, КС «Свобода» характеризується найбагатшою сигніфікативною різноманітністю, а для КС «Сила» вона не властива. Особливість української концептуалізації феномена волі виявляється в його асоціюванні з землею та мовою в афористичних контекстах, в аграрних моделях метафоризації, що підтверджено результатами проведеного експерименту. В асоціаціях сучасних носіїв переважають смисли «свобода від», «право», зумовлені заполітизованістю мас-медійного простору.